- Одеса, пацани, от-такий город! - махав Вітько перед однокласниками руками. - Петре, дай коржика. Там на весіллях...
І хвалився, ох і хвалився.
Особливо уважно слухав Вітька Валера Чурба, по-вуличному - Вать, на рік менший недалекий Вітьків сусід - ну, геть і рота розкрив. Вітько те постеріг і почав з Ватем дружити - вже як зустріне де, то як почне язиком виплітати, Вать тільки головою крутить та очима лупає:
- Та ти що?! Та не може бути! Оце да!
- Та мені кілограм "Білочки" купити - раз плюнути! - розбрехався якось Вітько.
"Білочка" - шоколадні цукерки з горіхами по сім карбованців за кілограм - еталон ласощів серед школярів і недоступності еталон із-за дорожнечі теж.
- Бре... - звісно ж не повірив Вать Вітьковій похвальбі.
- Ти думаєш, як я коржики в декого випрошую, - не знав Вітько спину мові своїй, - то в мене грошей немає? Хе-ге, то я просто знаю, як і де мені повернутися. Хитрий я - о!
- Брешеш, - так і не повірив Вать.
І Вітько образився - ну, хай інші лупцюють, знущаються, але ж Вать повинен вірити, раз другом назвався.
- Чого ти не віриш? - визвірився до Ватя.
- Бо не купиш ти тієї "Білочки", ще й цілий кілограм, - буркнув той.
- Ось побачиш, та я!... - заметався Вітько, та на тому й розлучилися, бо подзвонили на урок.
Той обіцяний кілограм "Білочки" не давав Вітькові спокою - і сам поласував би, і хай би Вать спробував потім щось проти муркнути. Але як же його, той кілограм, купити? За що?
І заходився Вітько, бігаючи за хлопцями й дівчатами в буфет та магазин, уважно придивлятися, куди хто кладе здачу. І вияснив, що чимало тієї здачі залишається на час уроку в шкільній роздягальні в кишенях курток та пальто. А раз так, то, доки всі біжать на урок, а баба Надя, прибиральниця, дзвонить аж у тім кутку школи, можна забігти, ніби по щось, у роздягальню, там затриматися та й шурнути, поки суть та діло, по деяких кишенях - ну, та чи й не хитрий же Вітько!
За якихось пітора тижні назбирав Вітько грошенят на жаданий кілограм.Вать тільки очі вилупив.
- Ди... - белькотів. - "Білочка".
- На, - Вітько щедрою рукою простягнув Ватеві аж дві цукерки.
Вать їх швиденько поглинув.
- Дай ще, - заходився клянчити.
- Ти знаєш, - закопилив Вітько губу, - мені ще деяких пацанів вгостити треба.
- Ві..., ну, дай, - не звертав Вать уваги на Вітькові слова.
Вітько глянув на Ватя, мовби з гори високої погляд на нікчемну долину кинув.
- Ну, добре, - мовив протяжно, наче проспівав, - ще одну штуку поділимо.
І, розламавши цукерку навпіл, подумав та й перекусив Ватеву половину ще пополам.
- На, - простягнув товаришеві недогризка.
Той з'їв.
- Завтра мені корову двічі завернеш, - дер Вітько носа, - бо моя мати каже, що даром і собаку ніхто не годує.
Вать погодився.
А Вітько не то царем, не то князем вкотився у своє подвір'я.
- А де це ти таких дорогих гостинців узяв? - не запримітила мати синівської корони.
- Та..., - заметався Вітько, - якийсь дядько біля магазину вгостив. На, каже, хлопчику, бо ти такий бідний.
- Ти не брешеш? - очі в матері пильні, проникливі.
- Хрест мене Боже, - позадкував Вітько.
- Ну, добре, йди обідати, - повірила мати синовим словам. - І є ж у людей дурні гроші, щоб отак розкидатися.
Був би й жив собі Вітько з чужих кишень, якби в Каті Цвикової не вилучив з кишені аж сто карбованців - мати їй дала, аби Вірі Петрівні, вчительці математики, борг віддати, а Катерина, дурепа, гроші в пальто покинула. Вітько й злякався таких грошей (це ж ціла свиня), але назад не поклав - а хто б поклав. У школі ж здійнявся переполох, заходилися кишені трусити. Добре, що Вітько, на ту перетруску йдучи, встиг зіжмакану сотню Катерині під парту непомітно кинути.
І от вивертають Вітькові кишені, як Катя:
- Ой, осьо гроші!
І розгублено:
- Але ж я їх у пальто покинула, це точно, я ж пам'ятаю!
З того часу роздягальню оббили дошками, вхід туди зробили через двері, бабі Наді вимикача від дзвоника також у роздягальню провели - і Вітькове щастя скінчилося.
Але хіба тільки грішми живе людина? Ішов раз Вітько через колгоспну пасіку - глип, а на підвіконні сторожки радіоприймач стоїть. Новенький, блискучий, ще й грає. Вітько очима туди, очима сюди - ніде нікого. А радіоприймач аж дражниться. Підкрався Вітько до сторожки, всередину глянув - теж пусто, аж дзвенить. Тоді Вітько радіоприймача виключив, та в пазуху собі, та лопухами, лопухами.
- А куди, парубче, шнуркуєш? - уже в хвіртці лапнув Вітька за сорочку сторож дід Пилип.
- Де ви взялися? - тільки й спромігся видавити з себе Вітько.
- З неба, - сміється дід. - Що, вощини поцупив? - шарпає за відстовбурчену Вітькову сорочку. - Викладай, бо як прилипне до живота, не відірвемо й удвох.
Вітько - смик, Вітько - рип, - нічого робити, витягує з пазухи радіоприймача.
Дід як угледів, прямо скипів.
- Радіо! Моє радіо! - тягав, скуб, чубав Вітька, ведучи селом додому. - Я думав, він, як другі діти, вощину, а він моє радіо!...
- Я думав, воно теж колгоспне, - ревів Вітько перед матір'ю.
- Ось я тобі покажу колгоспне! - смикала мати за тином дерезу на добрячу різку.
"Мабуть, красти й справді гріх, бо щось не везе," - думав Вітько, чухаючи побиту сідальницю.
Але вирішив усе-таки перевірити свою версію ще раз. На Участках, самому найдальшому кутку Вівдюків, сподобився з Ватем поцупити велосипеда.
Вать опирався, не хотів, але Вітько прочинив тихенько хвіртку (велосипед на подвір'ї стояв), швиденько вивів техніку за ворота, осідлав її, а там уже й Вать не проти був на задньому багажнику прокататися.
Вітько просив:
- Вать, візьми велосипеда додому, бо моя мати, вона ж дурна.
Вать ні в яку:
- Ні! Ти що?! В мене теж...
Мусив Вітько чекати ночі, щоб потім, завівши потайки велосипеда за повітку, прикидати його там хмизом.
А на ранок Вітько ще й проснутися не встиг, як мати його вже лупцювала.
- Злодюго! - кричала. - Велосипеда де взяв?
- Якого велосипеда? - хотів зіграти Вітько в дурника.
- Я тобі зараз покажу, якого! - тягла мати Вітька за повітку, тикала мордою в купу хмизу, з якого стирчав білий, блискучий велосипедний руль.
- Відведи людині! - гаркнула мати, перебивши різку, і пішла поратися.
- Еге, сину, красти ні-ні, - хитав головою на диво тверезий зранку батько.
І пік Вітька сором, і розбирав жаль: сором - бо як же того велосипеда назад вести, що казати, коли на пограбованім подвір'ї хтось вештатиметься; жаль - бо мати велосипеда Вітькові навряд чи колись купить, а це ж, вважай, був дістав уже собі. Жаль переборював сором, і Вітько, крутячи педалі та ковтаючи сльози, шептав на материну адресу:
- Сука! Сука погана!
Та назад, скільки не плач, дорога не проглядалася - залишити велосипеда собі годі було й думати. Але як же його й відвести?
І вирішив нарешті Вітько велосипеда нікуди не вести.
- Як не мені, то й нікому, - мовив і, завівши велосипеда в провалля, побив якимось камінцем до цурки.
- Відвів? - перепитала мати.
- Відвів, - буркнув.
Але сліди замести не вдалося - через пару днів прийшов до Вітькової матері якийсь дядько з Участків.
- Чув, Катерино, - мовив, - що твій песиголовець мого велосипеда вкрав.
- Як? - аж верескнула мати. - Я ж його послала завести!
- Не приводив, - розвів дядько руками.
- Ах ти ж погань! - спопірвала мати Вітька на лежанці. - Де дів велосипеда?
Вітько опирався, не говорив, але різка з дерези розв'язала його язик.
- У проваллі, - просичав між криків від болю.
- Значить, підемо його забирати, - обв'язала мати Вітька мотузкою, другий кінець якої міцно намотала собі на руку, і пішов-потягся Вітько під таким конвоєм до провалля.
Як же соромно Вітькові було тягти, на глум своїм одноліткам, потрощеного велосипеда через всеньке село, як же соромно було ставати з ним перед очі дядька з Участків, і який же гвалт здійняв дядечко, забачивши свого недавно ще нового велосипеда.
- Не сердься, Сергію, - благала мати розгніваного дядька. - Візьми ось гроші на новий.
Дядько гроші взяв, але й побитого велосипеда назад не віддав.
"Жлоб!" - виніс Вітько вирок дядькові.
Мати, надававши синові стусанів за втрачені гроші, нарешті відв'язала мотузку.
- Я вам цього мотузка ніколи не прощу! - кричав Вітько, відбігаючи вбік.
- Диви, воно ще й прихає?! - аж здивувалася мати.
- Побачите! Побачите! - стогнав, кричав, заходився слізьми Вітько.
Але десь під обід, все ще хлипаючи в кущах за городами, зробив-таки нарешті твердий висновок, що красти - великий гріх, бо не щастить зовсім у цьому ділі. А раз не щастить, то немає чого й рипатись. Спожий ото раніш крадене та й...
Ось збираються нині хлопці у футбол на леваді поганяти - чим не момент вкрадені торік у Ванька Талалаїшиного черевики випробувати. Шурнув Вітько на горище, викопав із сіна сховані черевики, загорнув їх у газету, щоб мати не примітила, як виноситиме, і чкурнув на леваду. На підході до хлоп'ячого гурту пірнув у верболози, вимотав черевики з газети, начепив на ноги. Ой чудові ж черевики - міцні, підошва товста, а по боках зелені вставки-смужки - в таких не тільки м'яча, камінці гилити можна! Одна біда тільки - малі стали на Вітька. Торік ще були якраз - приміряв же, а це ледве ноги в них увібгав. Але ніде діватися, украв - носи. Тож помчав-покульгав Вітько до гурту.
Чи гуляв, чи й не гуляв у той футбол, а ноги немов хто кип'ятком облив. Зашкандибав Вітько назад у верболіз, зняв осоружні черевики, обдивився намуляні, аж мозолі полопали, ноги, сплакнув з болю та жалю і закинув черевики у рівчак.
- Ні, не везе з цим краденим, - підвів остаточну риску.
