Тумпуммм....
Ш-ш-ш-ш-ш...
(Два ритмічних глухих удари підряд, пауза й шум, немов десь майже поряд тече по трубах рідина)
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш…
(Якісь іскорки одна за одною, зливаючись у довгі, тонкі світлові нитки з величезною швидкістю пролітають поряд)
...хтосьстукаєудверіневстигнустволрушницідоротанатиснутикурок...
ХТОЯ?
...осічкахтосьвиламуєдверіповільноперезарядитиспрямувативголовупостріл...
ДЕЯ?!
...зновосічкаперезарядитирушницювибитісильнимударомдверінатиснутилетятьцурпалкикурокхтосьвдираєтьсядокімнатитемрява…
ХТОВИТАКІ?!!
Тумпуммм....
Ш-ш-ш-ш-ш...
Тиша й спокій панують у коридорі. Облізла фарба на стінах і шматки штукатурки зі стелі на підлозі, встеленій подзьобаними й витертими старими дошками, з яких де-не-де повилазили гвіздки. Зненацька відчиняються двері, вмикається кілька ще не перегорілих лампочок і до приміщення знадвору заходять двоє. Огрядний чоловік у білому халаті швидше за все є лікарем, а другий відвідувачем. Лікар притримує двері.
- Проходьте пане. Не звертайте уваги на антураж, відділення вже давно потребує ремонту. То, кажете, хто ви йому будете?
- Немає необхідності перевіряти мене, пане лікарю. Я вже неодноразово казав вам, що є йому братом у других.
- Перепрошую, але ж і випадок маємо незвичайний. Та й, окрім дружини, він не згадував про жодних родичів.
- Ми все життя з ним не бачилися.
Лікар зачиняє двері і рушає уздовж коридору. Відвідувач іде за ним:
- Занадто тихо тут у вас.
- Ті, що тут знаходяться або зовсім тихі, або під дією ліків.
- Чому він у себе стріляв?
- Розповідав, що в автокатастрофі загинула його дружина. Тепер він вважає себе Адамом. Зважаючи на те, що його голову збирали по шматочкам, це напевно так і є. Зараз його здоров’я у нормі.
- Якщо він майже здоровий, то чому тут знаходиться?
- Через хворобливий потяг до самогубства. Проте вам пане буде цікаво самому поглянути на нього. Прошу сюди, будь-ласка.
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Тумпуммм...
(...Вечір. Накрапає дощ. Андрій нахиляється до Оксани, що вже сидить у машині.
- Бережи себе.
- Ти теж.
Короткий поцілунок. М’яка пружність губ, смак помади, запах парфумів. Дружина їде до батьків на свята. Андрій залишається працювати. Водій таксі за кермом нервово підгазовує.
- До вівторка.
- Побачимось.
Машина рушає. Андрій чекає, доки вона не сховається з рогом, а потім ще довго стоїть під дощем...)
АГОВ!
Ш-ш-ш-ш-ш...
(...Телефонний дзвінок. Андрій прокидається (дзвінок), сповзає з ліжка (дзвінок), повільно, навпомацки бреде до вітальні (дзвінок) і, так само, не розплющуючи очей, знаходить по звуку телефон:
- Слухаю…
- Андрій? – незнайомий голос.
- Зараз ніч, і я також людина.
- Приїздіть до 5-ї міської лікарні. Я чекатиму.
- Хто я ?
- Без питань. Швидше...)
ДЕЯ?
Тумпуммм...
(... Людина біля дверей. У білому. Лікар.
- Я – Андрій .
- Вашу дружину звуть Оксаною?
- Так, - думок стає набагато більше, – з нею все гаразд?
- Вже ні...)
ЩОЦЕЗАШУМ?!
Ш-ш-ш-ш-ш...
(...Обличчя не пошкоджене. Лише біле, без кровиночки, під колір простирадла. У лікарняному морзі холодно. Не зовсім усвідомлюючи ситуацію, Андрій довго дивиться на дружину, одвертається й відходить до стіни, намагаючись втримати в очах сльози…)
ТРЕБАЯКОСЬВИБИРАТИСЯЗВІДСИХОЧКУДИНЕБУДЬ.
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Крізь величезне вікно в кінці коридору у майже не освітлене приміщення зазирають зорі. На тлі обдертих стін такі самі двері можна вирізнити лише за невеличким заґратованим віконечком і отвором для ключа. Лікар зазирає досередини.
Маленький, розділений на клаптики прямокутник світла падає крізь віконце до камери і освітлює розсіяним від підлоги світлом порожню камеру, голі стіни, голу стелю і голу людину, що сидить на підлозі, опустивши голову, підтягнувши ноги до живота й обхопивши коліна руками.
- Оскільки ви попередили про відвідини заздалегідь, йому сьогодні не кололи заспокійливе ,- лікар стукає у двері ,- Доброго дня Адаме.
Адам підводить голову, довго мовчки дивиться на нього, а потім відповідає:
- Доброго вечора.
- Маєш радісну новину. Тебе прийшов відвідати брат.
- У мене немає братів.
- От бачите пане. Він усвідомлює, що діється навколо. Можете поспілкуватися.
Лікар відступає на крок. Відвідувач зазирає у віконце й запитує:
- Чи навчився ти чому-небудь, Адаме?
Адам мовчки опускає голову, а відвідувач продовжує:
- Чи, можливо, побачив кінець шляху?
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Тумпуммм...
(Більшість іскорок летять повз мене в одному напрямку)
ВИБРАВСЯ!
Ш-ш-ш-ш-ш...
(До найближчої)
КУДИТИТАКПОСПІШАЄШ?
Тумпуммм...
(Ані звуку)
ПРЯМУЮЗАНЕЮ.
Ш-ш-ш-ш-ш...
(Заплутані, звивисті тунелі)
КУДИСЬПОТРАПИВ.
Тумпуммм...
(Навколо крутяться безліч іскорок)
ОХІВОГНІВ!
Ш-ш-ш-ш-ш...
(Повний хаос, проте кожна іскорка веде своє)
ЦЕЖМІЙМОЗОК!
Тумпуммм...
ІМОЇДУМКИ.
Ш-ш-ш-ш-ш...
ІМОЄСЕРЦЕ.
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
ЗВІДКИУМЕНЕВЗЯЛОСЯСЕРЦЕ?
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Не чекаючи відповідей на перші запитання відвідувач продовжує:
- Чому ти не хочеш робити те, що повинен, Адаме?
- Я нікому й нічого не винен ,- не піднімаючи голови, відповідає людина в камері.
- Ти пам’ятаєш аварії, Адаме?
- Я пам’ятаю рушницю і лікарню.
- Де твоя дружина?
- Оксана загинула.
- Не було ніякої Оксани.
- Брешеш.
- Ти не є тим, хто зараз знаходиться у камері. Згадуй, хто ти є.
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
(…- Куди ви мене тягнете? Ви не маєте права! Я не божевільний!
Двоє дебелих санітарів затягли Адама до камери, не без клопоту стягли з нього гамівну сорочку і штурхонули до стіни так, що той вдарився об неї головою і впав, а самі стали, посплітавши руки на грудях, біля дверей. Крізь прочинені двері до камери увійшов огрядний чоловік у білому халаті і посміхнувся:
- Доброго дня Адаме.
Адам повільно підтягнув до себе ноги, сів і прихилився до стіни. Лікар продовжив:
- Я буду наглядати за тобою впродовж часу, поки ти гостюватимеш у нас.
Адам поглянув у бік голосу. Боліла голова від удару, боліли шви на голові, котрі ще навіть не встигли повністю зростися, починало діяти заспокійливе. На тлі двох відчинених дверей із чотирма охоронцями-санітарами стояло дві білих постаті. Обидві хижо всміхалися йому і, потихеньку вкриваючись хвильками, наближалися одна до одної, намагаючись злитися докупи. Адам мотнув головою.
- Я не садив тебе у відділення для буйних, бо вважаю, що ти будеш добре себе поводити. Щоправда хлопці трішки погарячкували, та ми їм пробачимо, Адаме, чи не так?
Адам ствердно кивнув головою уже одній постаті в білому і двом охоронцям.
- От і домовилися ,- лікар знов посміхнувся ,- маю надію ми потоваришуємо.
Адам миттєво скочив на ноги і кинувся до дверей, намагаючись вчепитися лікареві в горлянку, але той невловимим рухом дістав із кишені електрошок, прослизнув у Адама попід руками і притулив електроди йому до потилиці…)
МОЇ СПОГАДИ.
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
(…Сіра гранітна брила надщерблена з одного боку лежала на узбіччі, якраз у тому місці, де дорога робила різкий вигин ліворуч. Декілька машин, що не втрималися на повороті, вочевидь, і залишили ті надщербини на брилі. Сергій виліз на каменюку, зручно вмостився і став чекати свого автомобіля.
Повітря потроху наповнювалося темрявою. Поля зливалися зі зчорнілим небом, на якому зорі жовтими цятками оточили срібний, немов щойно вилитий гривеник, місяць.
Вона з’явилася несподівано. Величезна тентована фура на мить освітила фарами Сергія на камені й погуркотіла далі шляхом, а жінка вже стояла поруч із каменем.
- Добрий вечір ,- привітався до неї згори Сергій.
Жінка у відповідь тільки посміхнулася.
- Можу я запитати, хто ви і що тут робите ?- продовжив він далі.
- Не роби вигляду, що не знаєш мене. Я завжди працюю поряд з тобою.
- Чому ти тут ?- Сергій покинув прикидатися.
- Я сама вирішую, де мені бути.
- Але ж ні світлі, ні темні, ні, зважай, ті, що посередині, не повинні стикатися.
- Ти забув, що у вас, як і в людей, також є Доля ,- жінка замовкла на хвильку і посміхнулася ,- Щаслива або ні…)
ЗМИНУЛОГОЧИМАЙБУТНЬОГО?
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
Адам підіймає голову і запитує у бік віконця:
- Але ж у мене є тіло, серце і мозок?
- Таким чином ти просто намагаєшся позбавитися свого єства.
- А як же дружина, аварія, самогубство.
- На місцях аварій знаходили тільки водіїв, живих або мертвих, і більше нікого. Ти видумав усе це сам для себе, як спокуту.
- Спокуту за що?
- Ти просто не витримав такої роботи. Сам собі призначив покарання, і сам відбуваєш його.
Лікар намагається щось сказати, але відвідувач робить йому знак мовчати. Адам несподівано підвищує голос:
- Я відмовився працювати, бо це було не завжди справедливо.
- Тільки ВІН може визначати, що справедливо, а що ні. І ніхто, крім НЬОГО, не звільнить тебе від того, для чого ти створений.
- Хто я такий брате?
- Ти наживка. Той, на кого ловиться рибка. Та, що потрапляє до вас, і та, що потрапляє до нас. Проте ти не приносиш смерті Адаме. Не карай себе за це. Це тільки їх власний вибір.
- Як ти дізнався про мене?
- Та, що посередині, сказала мені, що ти став дивно поводитися.
- Але ж ні світлі, ні, зважай, темні, ні, ті, що посередині, не повинні стикатися, окрім прямих конфліктів.
- Зараз ми не конфліктуємо, а намагаємося тобі допомогти. Не забувай, що я тобі таки брат, хоч і у других.
Відвідувач різким рухом одвертається од віконечка, збираючись іти, проте на мить зупиняється й закінчує говорити:
- Останнє. Маю й свій інтерес. Без тебе у нас не буде роботи.
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
(… Зненацька перед автомобілем, немов утворившись із струмків дощу, виникла людина. У останній момент водій, намагаючись не збити її, різко вивернув кермо і врізався у величезну гранітну брилу, що стояла на узбіччі. Водій отямився від того, що пасажирка, здається її звали Оксана, мочила хустку під дощем і витирала йому кров, що текла з розбитого лоба на обличчя…)
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
(... Тіло людини на дорозі підкинуло вгору, і автомобіль, раптом, занесло на мокрому після дощу шосе. Він декілька разів перекинувся і, проскреготівши по асфальту ще декілька метрів на даху, нарешті, зупинився. Коли приїхала швидка, водій зі зламаною шиєю і потрощеними кермом ребрами був мертвий. Оксана, коли її витягли з побитої машини була ще жива. Та недовго...)
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
(…На СТО хтось недокрутив гайку кріплення дисків зчеплення і вони працювали навскіс. Величезна фура почала горіти ізнизу ще задовго до того, як водій і пасажир, це помітили. Коли вогонь уже охопив кабіну водій, залишивши пасажира, на ходу вистрибнув із тягача просто під колеса зустрічної вантажівки...)
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
(…Полум’я вже підіймалося вище даху кабіни й охопило увесь напівпричіп. Водій, намагаючись не звертати на це уваги, заглушив мотор і дозволив фурі по інерції скотитися на узбіччя. Вони з пасажиром повикочувалися з кабіни на траву і ледве встигли одбігти од машини, коли по черзі один за одним вибухнули бензобаки…)
Тумпуммм...
Ш-ш-ш-ш-ш...
- Маю надію бачити вас іще, можливо навіть, як пацієнта. До побачення, пане. Один з охоронців виведе вас.
Лікар говорить у спину відвідувачеві, доки той виходить, а потім зачиняє за ним двері і опиняється у спустілому коридорі сам. Хвильку повагавшись, він знову підходить до облізлих дверей камери й зазирає у віконце.
- Що це все означає, Адаме?
- Не маю бажання вам розповідати.
- Не станеш розповідати мені, то може розповіси моїм охоронцям?
- Обережніше, лікарю, ви знаходитеся у дуже старому приміщенні.
- Охорона !- голосно кличе лікар і напівгнила, ще колишня, дерев’яна балка, що тримає собою стелю, з тріском обвалюється йому на голову.
Адама у камері вже нема.
Літо стояло на силі ще з середини травня, і відтоді немилостиво пекло землю, забираючи з неї до краплі воду. Дорога слалася під машину, мов шовкова тканина. Напівпрозорі марева сріблястими струмками текли від одного узбіччя до другого понад розпеченим асфальтом. Він давив їх колесами, а вони множилися й видовжувались, налякано тікаючи від нього за обрій.
Він відпочивав, сидячи за кермом. Кермував легко і вправно, вистромивши ліктя у відчинене вікно і обличчя йому обдував свіжий вітер. Він мугикав собі під носа якусь пісеньку, здається, щось від Марка Нопфлера, пісеньку забуту й стару, як саме життя, а від автомобіля назад втікали гайки та ліски, поля й лісосмуги, села та хутори.
Він був там, скрізь і водночас, у безлічі ситуацій і варіантів розвитку від початку часів. Був ними усіма, завжди однаковим і щоразу різним. Людиною на дорозі й пасажиром у фурі. Андрієм і Сергієм. Оксаною живою і Оксаною мертвою. Він був рабом, котрий допомагав Господарю вибирати бур’ян із пшениці, розставляючи обставини так, як потрібно.
Жнива продовжувалися. Давно забуті істини, котрі він колись добре знав, відкривалися йому знову. Світ залишався хаосом помилок і суб’єктивності, і тільки Господар бачив усе.
Він таки дечому навчився і вже здогадувався про кінець шляху. Його шляху. Він примирився із собою і мчав знову виконувати волю Господаря. І саме це примирення, здається й призвело до теперішньої ситуації. Кілька годин тому він підібрав двох подорожніх, а ті, мов так і мало статися, мовчки залізли в машину й повсідалися на заднє сидіння. Десь попереду їх повинен був чекати четвертий. Він не знав, що буде далі, і хто з них чотирьох залишиться. Не знав, проте мав надію, що це стане саме його звільненням.
Адам посміхнувся у дзеркало і двоє його відображень на задньому сидінні посміхнулися йому у відповідь.
Так буде у кінці віку: вийдуть янголи і відділять злих від праведних…
Матвія 13:49
Отже моліть Господаря жнив, щоби вислав робітників на жнива Свої…
Матвія 9:38
