Ніхто не знає достеменно, що саме так ріднить людину з місцем її народження. Хто каже, що то зарита в землю пуповина володіє тією незбагненною силою, яка все життя змушує нас навіть за тридев’ять земель думати про рідну землю і бачити її в снах; хтось стверджує, що то назавжди відлетіле щастя безтурботних дитячих років манить до себе нездійсненною мрією повернутися до нього...
Доки живеш у рідній домівці, все видається звичайним, буденним, аж ніяк не видатним; інша річ – Африка: там слони, леви, крокодили, або Крайня Північ: там білі ведмеді, тюлені, пташині базари; чи взяти великі міста – Київ, Москва, Лондон, Токіо – ось де справжнє життя для молодої людини!
Та коли поїздиш, поживеш, мимоволі порівняєш, навіть сам того не усвідомлюючи, раптом відчуєш – вдома краще! Повною силою захочеш повернутись... і не зможеш.
Короп. Вже стільки разів заходила мова про нього, але нічого конкретного так і не було сказано: що це за населений пункт такий – Короп? Хто ніколи не тільки не був, але й не чув, – знайдіть його на карті. Маленька крапочка, можливо, кружечок, в межиріччі Десни та Сейму. То наше місто. Не селище міського типу, яким зробила його радянська влада, а – місто. Ні, не місто, місто – це не те, міста, чесно кажучи, я не люблю. Короп – город. Отой, з давньоруським ще корінням, сіверянський город, якими так багата була в давнину наша земля, через що варяги звали її Гардаріка – себто, Країна городів. Город – від слова „городити”, тобто, ставити захисну огорожу навколо поселення. Короп – город древній, із стародавнім власним гербом, на якому зображена посріблена риба короп під золотою тризубою короною, та магдебурзьким правом, тобто, правом на самоврядування.
...Мені було років з чотири. Сиджу у діда на колінах і слідом за ним ретельно повторюю:
– Город Короп: сім церков, Плавучий муст і баба Калачиха!
– Запам’ятав? Ану сам тепер скажи.
І я скоромовкою вже:
– Город Короп: сім церков, Плавучий міст і баба Калачиха!
– Молодець! Ото, як спитають тебе де живеш, так відразу і кажи. Ану!
– Город Короп: сім церков, Плавучий міст і баба Калачиха!
На все життя. Та й не в одного ж мене, спитайте в будь-кого з наших, де б він не жив:
– А що ж це за Короп такий?
Неодмінно почуєте:
– Город Короп: сім церков, Плавучий міст і баба Калачиха!
Отож бо!
В Коропі і донині живий дух города.
Змалечку від мами я чув:
– Ідеш у город – вдягнись у чисте!
І хоча від города, як такого, сліду не залишилось, лише чув я від батька, що ще перед війною можна було побачити залишки валу, але сам вже його не застав. Та все ж і донині дух древнього города витає над Коропом і витатиме, доки люди живуть на цьому місці.
Споконвіку жили в Коропі козаки та городяни-ремісники. Кого не спитай про його коріння, дідів чи прадідів та чим вони займалися, почуєш: швець, гончар, кушнір, столяр, коваль, бондар, стельмах. Не було в Коропі за радянської влади, як в інших маленьких райцентрах, колгоспу, а лише ремісничі артілі, бо не було тих земельних селянських наділів, які можна було б об’єднати в СОЗ, як за звичкою мій батько та його ровесники зневажливо називали колгоспи.
В газетах, по радіо нас називають коропчанами, Але ми воліємо самі себе називати простіше – коропцями.
Ото як привезуть на літо на відпочинок до діда з бабою із великого міста, за тридев’ять земель, онука, та подихає він з місяць чи два коропським повітрям, поп’є нашої водички, вдосталь наїсться деснянської риби, яблук, вишень, груш та суниць, то й він вбере в себе часточку коропського духу.
За прощальною вечерею хтось із дорослих обов’язково почне допитуватись у малюка, котрий до ладу ще й говорити не навчився:
– Ти в нас хто? Коропець?
І малий, ніяковіючи від уваги гостей, протягує:
– Ка-ла-пе-сь...
– А може ти киянин (харків’янин, львів’янин, одесит)? – начебто з недовірою перепитують у нього.
– Кала-песь! – розтягуючи по самі вуха в щербатій посмішці рота, впевнено вже проказує дитина.
Будьте певні, наступного року цей малий „коропець” тарабанитиме вже наше сакраментальне „Город Короп...”.
А що ж це за примовка така? Який такий і звідки він узявся отой „дух города”?
Час від часу вчені-історики намагаються визначити вік Коропа: чи йому п’ятсот років, чи тисячу сто, а, можливо, і всі півтори тисячі літ? Він чи не він згадується в літописах під назвою „Хоробор”?
Не суттєво. І п’ятсот, і тисячу сто літ назад, і зараз живуть тут сіверяни. А до них жили інші люди. Дві, три, п’ять, навіть двадцять тисяч років до нас жили. Таке місце, на якому стоїть наш Короп, просто не могло бути пусткою, незаселеною землею: на узвишші, понад заплавними луками з високими травами, повними риби озерами, до Десни – рукою подати, з усіх боків закрите, захищене лісами – кращого місця для поселення годі й шукати. На таких місцях і осідали перші сіверяни, ставили для свого захисту городи і городища. Життєві обставини інколи змушували їх ці місця покидати: хвороби, пожежі, війни часом не залишали від поселення і сліду, та рід, його основа, щоразу відновлював свій город на іншому місці, не відходячи далеко від рідних могил, не покидаючи свого лугу, Десни та соснового бору.
Коропські прізвища – Шамро, Вишняк, Видута, Ждан, коріння яких проросло із забутого санскриту – прадавньої мови предків сіверян, – красномовніше за будь-які інші аргументи промовляють: „Ми живемо тут споконвіку”. І дотепер корінні коропці, а особливо літні люди, час від часу вставляють у свої слова нехарактерне, здавалось би, „у”: муст – міст , кунь – кінь. Це – специфіка фонетики санскриту, бо навіть назва племені – сіверяни, походить від санскритського „сувир”, тобто „справжній муж”.
Дух того города – на кожному кроці, в багатовікових традиціях. Он стоїть поряд із сучасним стадіоном старовинна напіврозвалена клуня. Її скелет тримається на двох дубових товстезних сохах. Саме такі опори аж ціле тисячоліття назад використовували для своїх жител-напівземлянок сіверяни.
„Цур, мені!” – кричали ми дітьми, несвідомо, по традиції, закликаючи на поміч язичницького бога. Всім відомо – традиції руйнуються при переїздах та переселеннях. Прибульці з різних місць на новому поселенні забувають своє одвічне, в кожного різне, і починають віками створювати нові звичаї, які їх мають єднати. „Цур, мені!” Якби на місце нашого Коропа перші поселенці прийшли лише п’ятсот років назад, хіба пустив би цей вислів таке глибоке коріння, здатне пережити і християнізацію, і радянський атеїзм, хіба був би він таким звичним для кожного з нас, переживши щонайменше сорок-п’ятдесят поколінь?
Пройдіть вулицями Коропа надвечір шостого липня. Ще й досі, в двадцять першому столітті, ви побачите то тут, то там виліплену дітьми із сирого піску височеньку гірку, прикрашену ягідками повстяної вишні та квіточками, з увіткнутою в її маківку високою крапивиною. Знаєте, що то? Оте диво зветься у нас Купалою і через ту крапивину на гірці, що символізує собою заборонений церквою, знехтуваний атеїстами купальський всеочищуючий вогонь, ви мали б перестрибнути, як це робилося нашими пращурами-язичниками в дохристиянську пору, понад тисячоліття назад. То навіщо нам, коропцям, оті гадання про літописні згадки, коли вся наша історія закарбована в невмирущих традиціях?
Та й не тільки традиції промовляють про вік Коропа. Поросле сосновим лісом узвишшя посеред лугу – Лиса Гора, озера – Вить, Одесне, Обижань – ці назви дали їм наші пращури-язичники; вони не згубилися в пітьмі віків, вціліли, дійшли до нас, а, значить, зв’язок поколінь не переривався.
Харчиха, Мерличин – це вже, мабуть, козаччина. Тетерина лоза, Бирин, Рокочівщина, Журавльове, Козацьке – вже ближче до нас, говорять про земельні наділи сіножатей, скоріше за все, для козаків: Тетері, Бирі, Рокочого, Журавля. На самому початку війни з Наполеоном царський уряд Росії оголосив про відродження українського козацтва. Ті, хто добровільно вступав до козацького війська, назавжди залишались козаками, передаючи це звання нащадкам, і всі вони звільнялись від рекрутської повинності. Сформований у Коропі Третій козачий полк воював із французами і перші сто тридцять коропців з того часу знову стали гордо іменуватись козаками.
„Город Короп...”. Нині – трохи більше п’яти з половиною тисяч жителів. Століття тому, за статистичною довідкою, було вісім тисяч сімсот, з них козаків обох статей – понад тисячу вісімсот, юдейської віри – понад п’ятсот, сотня купців, а решта – міщани-ремісники, що були об’єднані в двадцять три цехи.
Ставши ще при гетьмані Дем’янові Многогрішному, що сам родом із Коропа, центром козацької артилерії, Короп на ціле століття ним і залишався, бо по його околицях ще й зараз можна знайти болотну руду, з котрої наші ковалі плавили залізо та робили гармати і ядра, а з селітри, яку добували, переробляючи культурні шари покинутих прадавніх городищ, виготовляли порох, арсенал якого також знаходився в Коропі. Хоча й був кожен сотий(!) коропець купцем, але жили, в основному, не з торгівлі, – ремісникували. Певно, досить непогано і в шані до Бога жили, бо за попередні двісті років спромоглися збудувати вісім церков, – спочатку дерев’яних, а згодом перебудованих на цегляні. Дев’ята, Іллінська церква-фортеця, із стінами двометрової товщини, була зведена значно раніше від інших і, певно, спочатку була просто козацьким бастіоном.. Таких лише дві на всю Україну. Хоча церков було дев’ять, але єпархій – сім, бо дві з них мали по дві церкви.
Хтозна, як склалася б подальша доля Коропа, якби не бомба, виготовлена сином коропського священника Миколою Кибальчичем, котрою було вбито царя Олександра Другого, бо за указом його сина, правонаступника престолу, Коропу було заборонено розбудовуватись, а жителям веліли збудувати нову церкву, аби весь вік замолювати гріх царевбивства, що лежав на нашому землякові. Нині, в будівлі Феодосіївської церкви, котра якраз і була споруджена за повелінням царя, розташований історико-краєзнавчий музей.
Тепер невідомо коли саме на світ Божий з’явилась наша знаменита примовка: „Город Короп – сім церков...”. Можливо, коли їх дійсно було сім, а, можливо, рахували по семи приходах, замінивши це слово на „церкву”, щоб було більше до складу.
„...плавучий міст...”. Плавучі мости в давнину були звичними будовами в наших краях. Зроблені на зразок довжелезного плота чи парому, вони, по-перше, були захисною спорудою – відчепив від берега протилежний кінець, розвернув міст уздовж озера чи річки і тим самим створив для ворога перешкоду. Та й під час повені такий міст легше було втримати на припоні, не втратити: він піднімався коли вода прибувала та опускався коли повінь ішла на спад. Звичайний свайний міст висока вода могла зірвати з опор та й забрати з собою.
Наш Плавучий міст давно вже не плаває, міцно тримається на сваях. Можливо, повені стали вже не ті, що раніше, можливо, коропці навчились надійніше з’єднувати настил мосту з його опорами. Зате залишилась така чудова назва, зате, як і споконвіку, Плавучий міст єднає Короп з луками та Десною.
Бо не можна уявити собі Короп без його Лугу та Лісу. То вже був би не Короп. Короп притулився на сході до соснового лісу, на півночі – до деснянського лугу і йому в своєму закутку напрочуд гарно та затишно. Наша районна лікарня, поліклініка та пологовий будинок розташувались на сосновому узліссі. Пуповини всіх коропців закопані в лісі, тож нема нічого дивного в тому, що ми так любимо Ліс та Луг.
Станеться так, що потрапить людина до лікарні теплої пори року (з ким не буває!), підлікується трохи, так, що сидіти в палаті та чекати процедур їй вже нудно, то й починає вона тихенько від лікарів ходити по лісу, шукаючи грибів, або подасться на Панське – до нього від лікарні хіба що п’ять хвилин звичайної ходи.
Ото саме такий хворий, з перев’язаною литкою правої ноги, і показав на Панському мені, малому, як потрібно піддражнювати рибку, коли на гачку у тебе черв’як, або п’явка: вудкою смик-смик... смик-смик...Є!
І чомусь мені так здається, що й лікарі наші зовсім не проти такої самостійної луго- та лісотерапії.
Хіба ж тільки одні ми, коропські жителі, пов’язані отак із лугом? Як і сотні років назад, стада свійських гусей живуть у нас на лузі від весни і майже до морозів. Нікому з наших і в голову не прийде щодня ганяти птицю туди-назад. Як повилуплюються з яєць гусенята та зміцніють настільки, що зможуть самостійно дістатися Харчихи, Долиного чи Виті, тоді господар жене стадо на чолі з парою старих гусей до найближчого озера та й полишає їх там на ціле літо. А щоб за цей час птиця, як-то кажуть, „не відбилась від рук” та не забула свого господаря, він мусить лише щодня навідуватись на озеро і підгодовувати стару пару, а, особливо, гуску – вожака, ласими шматками хліба чи зерном. На воді гуси перебувають у повній безпеці і від лиса, і від собаки, а від пернатих хижаків малих гусенят, вчасно попереджених батьками, захистять зарості лепехи та міцні крила і дзьоб гусака. Пізно ж восени господар, підізвавши до себе ватажків, пожене їх додому і за ними помандрує все стадо.
Та й коропські корови не б’ють зайвий раз об асфальт свої копита, бо господині самі приїздять на луг доїти їх обідньої пори. Варто лише побачити деінде в іншому краї, як плентається посеред дня в нестерпну спеку бідна худоба додому на доїння, а потім назад, – так і згадається рідний Короп.
Не лише на звички та життєвий уклад наклали свій відбиток віки, проведені біля лісу та води, а й на коропські примовки та прислів’я, які раз по раз, щоденно, можна скрізь у нас почути. Як мені здається, то вони абсолютно переважають над всіма іншими і ніде, де б я не жив, за все своє життя не довелось мені чути стільки так чи інакше пов’язаних з природою примовок, як у рідному Коропі.
Не раз казала мені мати, дочка затятого мисливця, якщо я робив щось не вчасно, не передбачивши чогось чи полінувавшись, намагаючись надолужити те, що потрібно було зробити заздалегідь:
– На полювання їхати, а ти собак годуєш... – ще й рукою махне. Мовляв, собак, звісна річ, годувати потрібно, але не перед самим полюванням, бо у ситого пса гасати лугом чи лісом ніякого бажання не буде.
Або, якщо я робив щось занадто пізно, коли вже від зробленого навряд чи буде якась користь:
– То все в пустий слід.
Бо дійсно, марно посилати мисливського пса по сліду, який вже без запаху, пустий.
Або:
– Його вже і слід прохолов! – це про людину, яка давно пішла, не наздоженеш.
Коли, бувало, в дитинстві ми з Толею зчиняли занадто вже великий безлад, на нас прикрикували:
– Ану припиніть! Звели тут тирло!
Я спочатку і не знав, що воно таке, оте „тирло”, та якось довідався, що соми на Десні під час нересту влаштовують страшенний шум, крутяться один навколо іншого, немов в’юни; кажуть, вода в тих місцях аж кипить, а шум такий стоїть, що й за кілометр чути, і оце якраз сомовим тирлом і називається.
Інколи, дивлячись на хлопця чи молодика, кажуть у нас:
– Ач який, немов линок!
Той, хто лина бачив, розуміє, що мова йде про справного, не товстого, а такого собі вгодованого, кров з молоком, молодого чоловіка.
А коли непосидюча дитина аж занадто вже розбігається, тоді, бува, прикрикнуть:
– Ну що ти крутишся, неначе оюн! Сядь, посидь тихенько!
Оюн – це по-нашому в’юн, вертка, схожа на змійку, рибка.
Людину, що недочуває, спересердя обізвуть глухою тетерею, а скільки ж то років немає вже в коропському бору глухих тетер, чи то пак, глухарів? Сто, двісті, а можливо й більше років... Зате живе, тепер вже своїм, незалежним життям, відома всім приказка.
Ображеній людині часто в нас кажуть:
– Годі вже тобі вовком на мене дивитись...
А про людину, що прагне виправдатись за будь-яку ціну, мовлять з осудом:
– Бач, викручується, немов вуж під вилами.
Коропець, який змушений був з певної причини чатувати вночі, вранці жаліється:
– Спав неначе заєць в борозні: одне око спить, друге дивиться.
Або:
– Я ж, сама знаєш, сплю немов сорока на лозині...
Тобто, сторожко, неспокійно.
Всі ці примовки, приказки та віками відшліфовані словесні „формули” багато про що розкажуть спостережливій людині.
От, скажімо, заходить до чийогось двору чоловік, запитує хазяїна, а у відповідь чує:
– Нема. Поїхав по рибу.
Завважте: не на риболовлю, не „на рибалку”, а – по рибу. У великому місті так зазвичай можуть сказати, коли людина пішла по рибу до супермаркета: пішов, купить і принесе – дякувати Богові, дефіциту цього продукту в торгівельній мережі зараз немає. Погодьтесь, що поїхати на риболовлю ще не означає повернутися з рибою.
А в Коропі впевнені: якщо чоловік поїхав „по рибу” – значить, з рибою і приїде. А як же інакше? Сама назва зобов’язує – Короп. На всю Україну є лише два населених пункти з таким промовистим іменем – місто Судак і селище Коропець. Ні, є таки ще один Короп на усьому білому світі. І де б ви думали? В Австралії, у штаті Вікторія. Звідки він там узявся? От би дізнатися та поріднитись!
Дух города – в його людях, в коропцях, котрі, не забувши за ціле століття свого, несправедливо та недалекоглядно відібраного радянською владою колишнього статусу, споглядають на навколишній світ із певною зверхністю, бо за цим поглядом добре відчувається тисячолітня, немов із криці викована, історія сіверянського города, козацького сотенного міста з артилерійським та пороховим арсеналом, з магдебургзьким правом і всіма вольностями та привілеями, із своїми звичаями та традиціями, на яких ота зверхність століттями і утверджувалась.
... Отут, не втерпівши, ви мене вже й спитаєте:
– Ну добре, а хто ж ота ваша баба Калачиха?
Так я ж оце саме й хочу про неї розповісти. Про увічнену в нашій примовці бабу Калачиху, чи Калашиху, народна пам’ять не зберегла нічого ані стосовно її сім’ї, ані справжнього імені, чи прізвища, навіть часових рамок її життя ми точно не знаємо. Можливо, жила вона сто двадцять, а можливо й двісті років назад. Різне передають про неї з уст в уста, наприклад, що торгувала біля Плавучого мосту власною випічкою: калачами, бубликами, мабуть, ще й пирогами, бо за своїм смаком із коропськими пирогами можуть посперечатися хіба що конотопські. З того, мабуть, і жила. А прославилась тим, що була дуже гострою на язик – всі боялись її зачіпати, навіть тодішня влада. Бабця, видається мені, була дивакуватою, можливо, хтось навіть вважав її трохи несповна розуму, зате торгувала так жваво і весело, сиплючи на всі боки приказками та примовками, що збирала біля себе цілий натовп, а коропські дітлахи постійно крутились біля неї, утворюючи своєрідний почет.
Не залишилося в пам’яті поколінь, навіть в архівах, ані більшості прізвищ козацьких отаманів, градоначальників чи відставних військових царської армії, що постійно селились у нашому городі, ані основної маси купців, зате дивакувата баба Калачиха навіки стала одним із символів Коропа.
Скільки їх було – видатних коропців? Одних увіковічнили слава та вдячна пам’ять земляків, інші ж залишились безіменними назавжди. Для кожного часу – свої герої і далеко-далеко не завжди життєвий подвиг людини відмічений лавровим вінцем історичної пам’яті.
...З перших років свого школярства я час від часу зустрічав на вулицях Коропа не такого, як усі, чоловіка на веломоторі. А чим він був не такий, як усі? Рвані шрами на обличчі? В середині шестидесятих років двадцятого століття це не було чимось незвичайним – лише двадцять років минуло по війні і кожен сорокалітній був фронтовиком. Одне лише й відрізняло чоловіка від інших: їхав він дуже схиляючись вперед, бо на руль спирався не долонями і навіть не зап’ястками, а коротенькими, схожими на роздвоєні ратички, культями передпліч.
Нам, тодішнім малим, і однорукі, і одноногі, чи й зовсім без ніг були не в дивину, тож, відмітивши про себе дивного вигляду дядька, ми йшли далі у своїх справах, навіть не замислюючись над тим, як же це вдається йому справлятися в такому фізичному стані з технікою: заводити, витискати та відпускати зчеплення, додавати та скидати газ, вправлятись із кермом, врешті-решт – лагодити її, бо машина є машина і завжди потребує певного догляду.
Пізніше, навчаючись вже в старших класах, та завітавши, бувало, до батька на службу, в пожежну частину, бачив я цього чоловіка на рівних граючим у доміно біля будівлі стрілецького тиру, де постійно збирались затяті шахісти та доміношники. Як це не дивно, але затримки за ним у грі не було. Кісточки доміно він якимись невловимо спритними рухами зсував зі столу в кришечку від пластмасової доміношної коробочки, а потім, в потрібний момент, – різкий короткий струс і необхідна кісточка, одна з цілого ряду собі подібних, ставала сторч, немов добре вимуштруваний солдат, що за наказом свого командира вийшов із шеренги на два кроки вперед.
Обтягнені шкірою залишки променевих кісток передпліч утворювали коротенькі, сантиметрів по п’ятнадцять, а, можливо й лише по десять, роздвоєні ратички-культі. Підчепивши якимось зовсім незрозумілим чином розщепом правої культі цю кісточку, чоловік ставив її в потрібне місце на столі і гра тривала далі, немовби ніякого дива і не сталось, немовби так воно і треба.
В одній нагрудній кишені його, з коротким рукавом, сорочки стриміла пачка цигарок з відірваним верхом, а в іншому – коробка сірників. Час від часу чоловік лівою культею підбивав знизу пачку, одна з цигарок висувалась вище від інших і він спритно підхоплював її губами. Затим, уже взагалі незбагненним для спостерігачів цієї сцени чином, він діставав з іншої кишені сорочки сірники, брав із коробки одного з них, запалював, підкурював цигарку і, начебто нічого й не трапилось, грав далі. Працював цей незвичайний чоловік завгоспом, здається в райхарчокомбінаті. Звали його Віктор Федорович Пінчук. Роповідали, що коли було йому років з дев’ять, знайшов він разом із двома своїми товаришами, одразу по війні, в коропському лісі міну, що не розірвалась. Вона вибухнула: друзі загинули на місці, а Валентин отримав важкі поранення і залишився без передпліч обох рук.
Треба лише уявити собі весь жах його становища, коли дев’ятирічний хлопчик, як усі, непосидючий та допитливий, в одну мить перетворився на каліку. Що робить декого з-поміж нас, людей, Людиною? Де, звідки взявся у малого хлопця отой внутрішній стрижень, така сила волі і жага повноцінного життя?
Чи втратив у його особі світ видатну людину в обмін на прояв величі духу, здавалось би, звичайною пересічною людиною, на подвиг щоденний, але малопомітний, не оцінений широким загалом, чи, можливо, Господь відміряв йому цю чашу страждань, бо знав, що лише йому одному вона під силу? Який із подвигів людських миліший Творцю: той, що привселюдно спалахнув, вибухнув, немов святковий салют, осипавши зірочками незабутніх вражень його очевидців, чи той, що все життя горить тихим полум’ям Великодньої свічки у Божому храмі?
Незважаючи на свій фізичний стан, Валентин не покинув школу, вивчився, одружився, мав двох доньок. В такому його становищі потрібно було мати неабиякі чесноти, аби дівчина погодилась вийти за хлопця заміж. Він не став нахлібником у власній сім’ї, а був у ній хазяїном. Працював завгоспом, а, відтак, мав щоденну справу із ручкою та ключами. Їздив навіть не на велосипеді – на веломоторі. І чоловічу роботу по господарству виконував сам: навіть косив і майстрував. Абсолютна більшість сьогоднішніх чоловіків не вміє як слід працювати ані з косою, ані з сокирою, але той, хто з власного досвіду хоч трохи знає про цей, досить важкий з точки зору сучасника, труд, навряд чи зможе уявити, як це робила людина в тому фізичному стані, в якому перебував Валентин Федорович. Це неймовірно, але він теслярував! Кажуть, навіть прибудову до хати звів сам, без сторонньої допомоги. Друзі-доміношники з подивом запитували в нього:
– Валентине, як же ти стелю сам підбив?!
– Як, як... – опустивши очі, соромлячись, очевидно, того, що його вважали якимось не таким, як усі, він знехотя коротко відповідав:
– Взяв та й підбив...
Пізніше вже чув я від батька, що для цього він, підхопивши на дві культі дошку, спочатку притискав її до балок, потім затиснутого між губ цвяха – тиць! – наживляв у дошку, а затим, впершись головою в стелю, аби втримати незакріплену дошку, молотком, затиснутим між культями, гатив по цвяхові. Решту цвяхів забивати було легше – не треба було головою у стелю впиратись. Чи можеш ти, читачу, уявити щось подібне?
Ми шукаємо героїв, аби брати з них приклад, чи захоплюватись їх подвигами. Героїв війни, космосу, спорту. В екстремальних умовах вони являють нам свою мужність, відвагу, зібраність та сконцентровану в короткому проміжку часу силу духу. У роки моєї юності хто не знав про подвиг Олексія Маресьєва – героя війни, льотчика без ніг? Втративши їх на війні, він ходив на протезах, навіть літав, навіть танцював вальс.
Хто знав Валентина Федоровича Пінчука, Людину без передпліч обох рук, який прожив життя звичайного чоловіка-трудівника, не замислюючись навіть про свій щоденний, на протязі всього життя, подвиг? Лише кілька тисяч моїх земляків. Хто пам’ятає його? Крім рідних, близьких людей чи набереться ще сотня таких?
Але, як на мене, він у стократ більше від інших заслуговує на нашу шану, повагу та захоплення. На пам’ятник героєві-земляку. Не суттєво, – бронзовий чи гранітний. Не величний, не помпезний. Скромний, як і сам Валентин Федорович. І найбільше він заслуговує на нашу людську пам’ять, головне ж – на пам’ять майбутніх поколінь, як взірець величі духу та сили волі Людини. Як гордість кожного коропця: ми такі! Ми можемо!
Ми такі! Ми – здібні; рід коропський славен своїми синами: гетьман Многогрішний, козацький отаман Юркевич, академік Головачевський, художник Васько, винахідник реактивного двигуна Кибальчич, маршал авіації Руденко...
Короп – самобутній та самодостатній у всьому, а не лише в своїх традиціях, природних багатствах та власних героях. У Вознесенській церкві знаходиться ікона, єдина в своєму роді, яку не побачиш більше ніде у світі. Називається вона „Явління ікони Богоматері рибалкам”. Іконописець зобразив на ній дійсну подію про те, як чотири місцеві деснянські рибалки спостерігають у шані та захваті видіння Ікони в небі над Десною.
Є у нас і свій власний святий – преподобний Феофан. Зі шкільних років пам’ятаю старенького, невеличкого зросту, священника, що відправляв службу Божу у Вознесенській церкві, якого всі в Коропі, спростивши важке для вимови та незрозуміле нам ім’я Іувеналій, звали Виналієм. Але лише через багато років, ось зовсім недавно, всі взнали про його подвижницьке, в ім’я Церкви, життя, про дар пророцтва і цілительства, про те, що під час його перезаховання присутні побачили нетлінні мощі священника, а згодом він був канонізований та причислений до лику святих.
Пам’ять – то найбільша скарбниця людства. Зотліли і впали стіни давньоруського сіверянського города, пішли за межу вічності десятки людських поколінь, але чим же живе, на чому ж тримається оцей дух города?
Зв’язок поколінь. Немов міцна шевська просмолена дратва зшив він між собою старі й нові часи, зшив рідною мовою, переказами та традиціями і, звісно ж, любов’ю своїх синів і дочок до рідного Коропа. Загляньте з цікавості у „світову павутину” – про жоден райцентр ви не знайдете там стільки цікавої, різноманітної та розлогої інформації, скільки її вміщено про Короп. Навіть не всі обласні міста можуть посперечатися в цьому з нашим Городом. Ми готові годинами, днями розповідати про нього.
Взяти хоча б мову. Скільки таємниць, сенсу, інформації закладено в одному-єдиному слові! А якщо говорити про цілу мову, з усіма її говірками та діалектами та ще й пов’язати це з історією – скільки цікавого та захопливого можна взнати! Яким не маленьким видається комусь Короп, але навіть у ньому віками вже співіснують дві говірки.
На заході Коропа – на Михайлівці, Слободі, Кулях старі люди часто вставляють замість „і” звук „у”. Смішно звучить для чужих: кіт у них – „ кут”, лікоть – „ лукоть”, міст – „муст”. Пам’ятаєте про санскрит? Західна частина сучасного Коропа найдавніша, тому і збереглась тут прадавня фонетика.. Зате на сході – на Бору, там люд „панський”: „і” намагається замінити на „о” – мабуть на російський лад. Воно і зрозуміло: живуть же на східній околиці Коропа – як-не-як, до Росії ближче. Якщо ж серйозно, то певно, селились тут здебільшого відставні військові та чиновні люди, що за звичкою воліли розмовляти „по-культурному”.
Якщо на Кулях кажуть „кустка”, себто, кістка, то на Бору – „костка”. Або на Михайлівці на макітру кажуть „макутра”, а ось на Бору це вже трохи так, манірно, – „макотра”.
Та це все такі дрібниці, на які рідко хто звертає увагу, хіба що коли вже більше і пожартувати нема над чим. Інша річ – задесенська говірка. Це ж треба – немов сам Господь розділив Десною нашу Сіверщину на два діалекти.
Від Чернігова і аж до Новгорода-Сіверського все Задесення, весь правий берег, немилосердно, невиправно „акає”, незмінно викликаючи добродушні жарти коропців. Між Коропом на лівому березі та Оболонням на правому навпростки хіба що зо три кілометра. А яка різниця в мові!
(Далі буде)
Якщо раптом Вам, читачу, захочеться написати рецензію, - почекайте, будь ласка, - дочитайте ще й продовження: воно поряд.
