Вітько Трюхань вже давно знав і чув від людей, що батько в нього п'яниця, мати скажена, а сестра пришелепкувата.
- А ти ким будеш, шибенику? - допитувався, прискаливши око, сусід Овсій, дуже єхидна людина. - Чи не бандитом для комплекту?
- І бандитом, і скаженим, і п'яницею, і пришелепкуватим!- виривався з Овсієвих обіймів Вітько. - І вас обов'язково або поріжу, або спалю!
- От дурна дитина! - випускав Овсій хлопця. - От нажив сусідів!...
А "дурна дитина" тим часом понуро і без настрою брела додому, бо щойно розпанахала на черешні штани ледь не надвоє.
- А де ж це я вам наберу цієї одежі? - сплескувала дома мати руками, здирала з дитини штани і довго та пекуче ляпала ними по обличчю та по задниці.
- Я ж не хотів! - ревів Вітько.
- Ти в мене зараз і жити не схочеш! - не вгавала мати. - Погань паскудна! На, ший, як розірвав!
Вітько довго тикав голкою в штани, але вони ніяк не хотіли стулятися докупи та й з пальців кров уже виступала, так поколов.
- Тамаро, - йшов до сестри, - заший.
- Як ти мені вже в'ївся! - сичала Тамара. - Пиляй звідси, доки не дала по шиї.
- Дурепа, - шепотів Вітько і сідав біля п'яного батька на лавці, щоб колоти пальці далі.
- Що, синку, ге?! - видихав-виплямкував батько свої звичні слова, бо інших для сина і не знав мабуть.
- Ге! - перекривляв Вітько батька і зі злістю тягнув нитку крізь цупку матерію тканини.
- Штани зашив? - питала мати вранці, ледь зліз Вітько з лежанки.
- Зашив, - бурчав, набурмосившись.
- Як зашив, так і йди, - бігла мати доїти корову.
Вітько зодягав перекособочені, ніби їх хто підмінив, кострубаті штани і йшов замість школи в Синій яр, у кущі, в заздалегідь видовбану печеру, де була купа насушених недопалків-"бичків" і напівобдерта коробка сірників, і смалив-курив там цілий божий день, бо куди ж ти підеш у таких штанах у школу, як і так уже прозвали Галамидником, бо як не в залатаній сорочці, то в розпанаханому піджакові на уроки ходить ("З батька требуйте," - каже мати, як Вітько за новий піджак мову заводить), як і так норовить кожен за чуба скубнути та запотиличника дати, бо Галамидник є Галамидник - нехлюй, нікчема - скубнути та вдарити такого сам Бог велів.
Мати, звісно, через день-два штани перешиє ("ходиш, як опудало"), або й на нові "з получки" стягнеться, як ці нікуди не потрібні стануть, але ж до цього дотягнути треба. Добре, хоч печеру з хлопцями видовбати додумались - є де важкі часи пересидіти.
А як уже доведеться потрапити на уроки, дуже не любить Вітько великої перерви. У школі тоді відкривається буфет, і кожне купляє там, мов на зло Вітькові, як не цукерки, то печиво.
Вітько ж стоїть збоку і тільки очима товаришів пасе.
- Що, Галамидник, солодка слина, що так сковтуєш? - кепкують з Вітька.
- Дай коржика, - канючить Вітько.
- Не дам.
- Ну, дай!
- На, причепа.
Не кожен, звісно, дасть, інший і кулаком по лобі може луснути:
- У-у, жебрак!
Але Вітько вже звик і тільки очима пантрує, куди ж хто те печиво або цукерки покладе - в портфель чи під парту. А потім, на маленькій перерві, аби тільки власник смакоти десь відвернувся, Вітько бігом до скарбу та, видобувши з носа велику "козу" - благо, сопливий, - ляп на той скарб.
Власник явиться:
- Зараза, знов Галамидник засоплив.
Та за скарб, та, гидливо скривившись, тільки загуркотіло крізь кватирку надвір.
Вітькові, звісно, натруть мармизу, але зате після уроків мчить Вітько попід шкільними вікнами і визбирує здобич. Що "коза! - її віддер та викинув, що пилюка - обтер пальцями, аби лиш на зубах не дуже хрускотіло, та й їж дармового добра від пуза. О, Вітько - людина хитра, дарма що Галамидником звуть!
Колись, правда, попросив і він у матері грошей.
- Обідати я варю, - огризнулася мати, - а без пряників з голоду не спухнеш.
- Ма, - нив Вітько, - діти гостинці їдять...
- По гостинці йди до батька. В нього на горілку є, хай і на гостинці дає.
Вітько просив і в батька.
- Що, синку, ге?! - белькотів той у відповідь.
- А-а, - безнадійно махав Вітько рукою і тільки цілий день не торкався носа, щоби було чим працювати в школі.
Колись на Вітька напав нежить - важкі дні, бо скільки не масти смакоту тією водичкою, що з носа щосекундно пливе, ніхто ж не побачить, не викине харч, не "козою" ж помащене, що зразу у вічі кидається і на ригачку верне - а Василь Чиж саме пряників цілий кульок купив. Та такі пухкі, такі здобні - як від таких відмовишся.
І просив Василя:
- Дай хоч одного.
Ні, вперся, як стовп:
- Сестрі купив, вона дома хвора лежить. Бач, і сам не їм.
І знав Вітько, що красти гріх - мати не одну різку на цій науці побила, навіть батько висловлювався, що краще своє пропити, ніж чуже вкрасти - але не втерпів, заліз на перерві під парту (а вони з Василем поряд сиділи) і схруськав одного коржика, другого, був би й третього схруськав, та на урок подзвонили. Так і застиг Вітько з надгризеним коржиком у руці.
А тут Васько по зошита поліз.
- Хто пряники чіпав? - засичав-зашипів.
- Не я, - Вітько, як з гвіздка.
- А в руці що?
- Та... коржик.
- У-ух, дам! - аж пожовтів Васько. - Хай ось тільки перерва!
Але до перерви було далеко, а Васька заїдала нетерплячка, тож, влучивши мить, коли вчитель відвернувся до дошки, він так заїхав Вітька у вухо, що той аж з-за парти випав.
- Що тут таке? - Іван Захарович, вчитель строгий, страшний, як хмара перед грозою, виростав над партою.
- Це..., - зів'яв, поник відразу Васько.
- За що він тебе вдарив? - підняв Іван Захарович Вітька з підлоги.
- Я його коржика з'їв! - заливався слізьми Вітько.
- Ах ти ж паршивець! - це вже Іван Захарович до Васька. - Скільки я вас, песиголовців, учити буду, що з бідними товаришами останнім шматком хліба треба ділитися?! Чижевський, ану марш у куток, як не затямив цього! А ти, Вітя, сідай за парту і не плач, він більше тебе не буде бити.
Урок ішов далі, Чиж пхикав у кутку, а Вітько тицяв йому з кишень дулі і дуже гордився та радів, що він бідний, а з бідними, як казав Іван Захарович, треба ділитися.
Але слів Івана Захаровича ніхто, крім Вітька, більше, здається, й не затямив, тож і ділитися з Вітьком жодна душа не поспішала. А раз так, то знову довелося взятися хлопцеві за "кози"; але якщо пряника чи цукерку ще можна було ними вициганити, то вже ручку якусь гарну чи ножика такого, як у Дениса Цапа - годі. Ножика Цапового Вітько разів зо три соплями обмазував, а Денис обмивав його кожен раз ретельно та й ховав назад у свій портіель. І вирішив Вітько Цапового ножика таки вкрасти - може, не такий це вже й гріх, як мати зі своєю різкою доказувала, бо й сама он на коморі бідона вкрала, геть і на правлінні її оштрафували; а батько - п'яниця, що його слухати.
Сказано - зроблено, і вже витісує Вітько собі свистки Цаповим ножиком. Потім у Надьки ручку поцупив - таку гарну, з якоюсь водичкою всередині, а по тій водичці корабель туди-сюди плаває. Вітько цікавився, як та ручка влаштована, та й розбив ампулу - водичка вилилась, корабель випав, ручка втратила свою цінність, тож Вітько й підкинув її назад Надьці.
Ніхто про Вітькові крадіжки не знав, ніхто його за це не лаяв, хіба хлопці духопелили трохи, щось здогадуючись, але Вітько вже був не той, його вже з коржиком у руці не зловиш, піди докажи, що ножик Цапів украдений - то його, Вітькових, рук справа.
Згодом перестав Вітько і цукерки та пряники "козами" обмазувати, він просто вкидав їх тихенько в кишеню, біг мерщій надвір, у старий цвинтар, що поряд зі школою, і там, між кущів та п'яниць, що пили попід хрестами, швиденько схрумував здобуте добро. Одне питання було - як чималий шматок потягнеш, а перерва мала, так уже мусиш запихатися, щоб усе з'їсти, так мусиш запихатися, що ледь не давишся. Раз і подавився був, геть і очі на лоб полізли - добре, що дядьки поряд пили, постукали по спині, то воно й відпустило.
Добре було Вітькові того тижня, як Тамара заміж ішла - ото вже наївся ласощів та напився ситра!
Тамара, вона свого слова дотримала - тільки вісім класів закінчила, так і повіялась десь аж в Одесу.
- Господи, дитино, тебе ще й від землі не видно, куди ти в таку даль? - бідкалась мати.
- Хоч на край світу, аби подалі від вашого дурдому, - зло відрізала Тамара.
- Їдь, їдь! - заводилася й мати. - Може знайдеш де раю! Оце вам діти - ледь не розірвешся з-за них, а воно: "дурдом"... Свиня невдячна, їдь!
Тамара поїхала. І не минуло й року, як привезла додому якогось морячка.
- Заміж ітиму, - мовила, ледь поріг переступивши.
- Дєло нужне, - гикнув з похмілля батько.
Мати нічого не сказала, тільки морячка очима обмацала та дочку поцілувала.
Морячок матері не сподобався.
- Якесь плюгаве, але бундючне, - була материна характеристика.
Морячок почув, образився.
- Ви, Катерино Ларивонівно, некоректно обращаєтесь, - надув губи.
- Да, мать, ти неконкретна, - підтримав морячка п'яний в дупель батько.
- Що я вам зробила, що ви мене так ненавидите? - Тамара в сльози та крик. - Що я вам зробила?
- Господь з тобою, доню, хто тебе ненавидить?! Вирвалося, я ж не знала, що він почує, - мати куркою невинною засокоріла.
- Сказала, ноги моєї не буде у вашому дурдомі - і не буде! - не так легко Тамару заспокоїти.
Увібгала барахло назад у чемодан, Миколу, морячка свого, під руку - і на автобус.
Мати позаду:
- Доню, серце, вернися!
- Нізащо!
- Вернися, прошу!
- Поцілуйте тепер мене в сраку!
Овсій, сусід, з-за тину:
- Гарно! Нічого не скажеш, гарно!
- Ах ти ж... - мати лозину край тину зломила, дочку наздогнала та по задниці - хлись. - Подобаються цілунки?
- Хіба це мати? - дочка скривилася. - Глянь, Коля, це ж собака, а не мати1
- Катерина Ларив... - морячок хотів слово вставити.
- Закрий рота, гвалтівник! - мати прудкіша на слово. - Що ти собі думаєш? Їй же шістнадцяти ще немає, яке заміж?! Господи, що воно на світі робиться?!
Далі Вітько розмови не чув, бо батько саме спіткнувся біля тину і вліз мордякою прямо в колючий кущ рожі - довелося виколупувати його звідти; але мати з Тамарою лаялися, мабуть, аж до автобуса, бо підслухав Вітько наступного дня в магазині...
- А бачили, - гомоніли тіточки, - як Катерина Ларивонова дочку заміж віддала?
- Скажене є скажене.
- Та й дочка добра - у п'ятнадцять років заміж. Нагуляла, видно, мороку.
- Воно як удасться гуляще...
- Таке, як ви, - Вітя з-за дверей і своє слово тій тітці, що якраз "гуляще" до кінця дотягувала.
- Ха-ха-ха! - всі, хто в магазині був, на весь голос, видно, мала тіточка гріх.
- Ах ти ж щеня Ларивонове! - червона, як буряк, тіточка вискочила з регочучого магазину і ще довго кляла босі Вітькові п'яти, що збивали куряву вздовж сільської вулиці.
Мати дуже потерпала від тієї з дочкою сварки, дуже бідкалася, як же це воно тепер буде, називала себе старою й дурною, сильно плакала і негайно написала Тамарі листа, де дуже просила вибачення. Тамара, видно, також відійшла душею, бо незабаром прийшла від неї відповідь. Писала дочка, щоб приїжджали вісімнадцятого листопада на весілля в Одесу, бо в селі справляти не будуть - Коля не хоче, образився дуже.
- Я ж казала, що воно бундючне! - кляла-лаяла мати зятя.
Але за тиждень до весілля був зарізаний кабан, вся його начинка була перепечена, пересмажена і складена в здоровенні сумки (благо, погода стояла холодненька, не боялися, що зіпсується), і шістнадцятого листопада мати, Вітя, кульгавий батько - "залиш дома - півхати проп'є" - та ще троє видобутих з-під перетрухлих коренів роду родичів відтарабанили все те добро до автобусної зупинки, посідали в автобус і вирушили в Одесу на весілля.
Рідню молодої у молодого зустріли напрочуд гарно, навіть ображений зять привітався до майбутньої тещі: "Здрастуйте, мамо!", чим зовсім розчулив матір. Зустріли гарно, але весілля відбулося не вісімнадцятого, а аж двадцять п'ятого листопада, через тиждень - Тамарин шлюб не хотіли реєструвати через неповноліття, тож доки ще купили довідку від лікаря, буцім Тамара вагітна (мати пошепки вживала це слово, щоб син не второпав, а Вітя тільки сміявся, бо вже ще кращі слова знав), якраз і минув тиждень.
Тиждень Вітькового раю. Миколині батьки не жаліли для брата молодої нічого - і Вітя розкошував. Що вже ситра відпив, що цукерок, та всяких "фіндерфиців", як казав батько, від'їв - аж самому не вірилося.
"Хороше місто Одеса", - думав тільки.
- Ой, вона така молода, і вже зміж, - бідкалася мати перед сватами.
- Та воно-то так, - заспокоювали матір свати, - але вони з Колею так кохають одне одного - хай женяться. Він моряк, вона кухар на кораблі буде, плаватимуть собі.
- Молчі, Катя, всьо во! - піднімав великого пальця, приплямкував губами батько, для якого, як і для Вітька, теж був райський тиждень.
Весілля пройшло добре, в ресторані - навіть Вітько натанцювався-наплигався, а батько зі своєю милицею та дерев'яною ногою, на якій нещодавно ходити навчився, геть і гопак утнути мірявся - от тільки як молодих дарували і пішли батьки до Тамари зі своєю тисячею карбованців, яку дома, здавалося, ледь не по всіх закутках назмітали, прошепотіла Тамара незадоволено:
- А Коліні батьки п'ять тисяч дали...
Мати побіліла, губи стиснула - Вітько бачив і аж злякався, що й тут мати розійдеться - але стрималась.
- Бери й одну, як даю, а чотири своєму батькові в борг запиши, - проскреготала.
- Нічого, дочь, розщитаємось, - якось аж зніяковів батько, і зморшки його почервоніли, чого Вітько ніколи раніше не бачив.
А вже під вечір батько й "розщитався".
- Коля! - кричав на весь зал. - На ось візьми руку майстра, вона всі тисячі заміняє!
І сунув зятеві під самий ніс свою шкарубку від милиці руку.
Зять якось вимушено посміхався, тиснув хвилин зо п'ять поспіль тестеву руку, доки та нарешті не відвернулася до чарки, а Тамара, аж побілівши вся, сичала до матері:
- Нащо ви цього п'яницю сюди приперли?
- А ти що, велика цяця, - сичала й мати, - що батька рідного соромишся?
На тому й роз'їхались.
