Від вибухів тремтіла хлипка підлога технічного поверху старенької дев’ятиповерхівки, з вологої стелі, прямо на голови людей, падали сполохані сороканіжки та окалини бетону, але ніхто не верещав, не гукав на допомогу, а лише гидливо струсивши з себе слизняка чи вогке сміття, мовчки прислухалися до вибухів, що наближалися до їх тимчасового схову. Присісти було нікуди, люди стояли майже по кісточки в липкій нечисті, кому стояти вже не було сили, сидів навпочіпки чманіючи від зловоння.
- Може й сьогодні пронесе, - обнадіяло пролунав чийсь чоловічий охриплий голос з-під каналізаційних труб.
- Господи, одведи, спаси і помилуй нас грішних,.. - молилася Катерина Семенівна, жінка похилого віку, осіняючи себе хресним знаменням, вона мешкала в цьому домі, на другому поверсі в однокімнатній квартирі, доки туди не влучила «градова» ракета - «подарунок ватників». Тепер вона, в часи затишшя, тимчасово коротала життя у чужій, кинутій на призволяще квартирі.
Раптом гуркіт вибухів і зловіщий свист ракет стих. Тиша в підвалі була така, що чути, як десь монотонно крапала вода, ці звуки миттєво стали катувати
нещасних. Здавалося, ще мить, і, скованих від страху людей, охопить божевілля.
- Пронесло, - обізвався чоловік під трубами.
Підвалина вмить заворушилася: почали схлипувати діти, причитали жінки, відразу вчувся гидотний сморід підземелля. Люди почали вислизати на волю.
Катерина Семенівна залишалася в підвалі доти, доки по її передчутті, ставало безпечно бачити білий світ, вона страшенно лякалася кожного пострілу, а учувши зло віщий свист першою пірнала у затхлу вотчину сантехніків. Цього разу, як і вчора, вона вилізла останньою.
Сонце було в самому зеніті, спека немилосердна. Катерина Семенівна жмурилася і затулила очі рукою, хоронячись яскравого світла. Діти вже безтурботно вовтузилися біля скаліченої вибухом гойдалки, але сміху не чулося, вони час-від-часу задирали голови догори вдивляючись у ледь помітну іскорку безпілотника, що видивлявся ворожі дислокації. Будинок напроти палав, червоні язики вогню в суміші з чорним димом облизували потрощені стіни. В купі сміття, поряд з їх будівлею, копошилася відома всім бомжиха Варвара, вона, голосно, не звертаючи уваги на вуличний розгардіяш причитала немов заклинання: - Докричалися, бісові діти: «Рас-се-я! Ра-с-се-я!» ось і прийшла до вас безпутних «Ра-с-се-я», а самі тепер по підвалах хороняться… Варвару вже нічим не злякати: вона від обстрілів не хоронилася, вона вперто шукала свою смерть, та блаженних Бог любить і оберігає.
По дорозі до смітника повзла собака дрібно перебираючи передніми лапами, за нею волоклися нутрощі, які все вилазили і вилазили з розпоротого осколком живота, її мокрі очі з докором дивилися на людей.
- Господи, помилуй нас грішних,.. - ледве встигла промовити Катерина Семенівна і снопом повалилася на землю.
