Глава з роману Аркадія Польшакова "Кошовий отаман" . Скорочений варіант.
«У розвилки трьох доріг
Чекав батька клятий ворог:
Прямо їхати - нести хрест,
Вліво - страшний буде гріх,
Вправо двинути - не доля:
Даль, розлука та неволя,
Повернути не можна назад,
Змій зелений буде рад,
Вгору злетіти він не міг,
Нема у нього пташиних крил,
Сховати голову в пісок,
- Не до лиця, який тут прок.
Всюди, всюди «туші світло»...
Все ж знаходить він кінець,
Петро Калниш молодець!..»
Імператриця, розуміючи, що багато російських воєначальників симпатизують запорожцям, тому вибрала за порадою князя едріта-фаворита Потьомкіна для виконання цієї не дуже пристойної місії - захоплення і руйнування Січі, найманого генерала Текеллі.
Цьому рішенню передувала також посилка офіційного історика двору Герарда Мюллера вивчити історію Запоріжжя і довести, що запорожці ніколи не мали прав на володіння своїми землями.
У деяких лжеісториків типу Мюллера-шулера, деколи:
- Пронос буває не тільки природним, але і словесним, а Дніпро - не річка, а струмочок. Саме його поносні вишукування стали «науковим обґрунтуванням» зруйнування Січі.
Такої «милостивою нагородою і її монаршому благоволінням за їх подвиги» (як раніше писала Катерина) удостоїлися запорожці за те, що вірою і правдою служили Російській імперії останні чотири десятки років.
Війська генерала Текеллі, розділившись на п'ять великих підрозділів, стали просуватися до Січі, щоб оточити столицю запорожців.
На Трійцю до Січі підійшло більше 8 полків кінноти, 17 ескадронів пікінерів, 10 піхотних полків, 20 ескадронів гусарів і 13 полків донських козаків, - всього понад 40 тисяч. У цей же час інша група військ під командуванням князя Прозоровського зайняли паланки, села і хутори січовиків.
Зайнявши основні стратегічні пункти Запорізького війська, Текеллія підійшов до самої Січі й вибудував проти неї всю свою артилерію.
У ту ніч отаман погано спав, йому снилися щури, дві страшні величезні пацюки. Одна з обличчям імператриці Катерини, а інша мала перекошену каверзну фізіономію князя Потьомкіна. Таких здоровенних щурів отаман ніколи не бачив. Щури були незвичайні, одна з обличчям імператриці була абсолютно чорна, а інша з особою князя була брудно-сірого кольору. Отаман як би передчував, що вони прийдуть за ним, і вони прийшли. Рятуючись, отаман скочив на коня і помчав уздовж берега Дніпра геть від них. Озирнувся, а пацюки витріщивши розпечені як вуглинки очі, задерши, немов клейноди до верху свої довгі хвости помчали за ним навздогін, голосно кричачи на ходу:
- Ату його! Ату!..
Тут звідки не візьмися, на їх закличний писк відгукнулася ціла орда щурят подрібніше і теж ув'язалася за ним у погоню.
Отаман, підстьобуючи коня, галопом скаче на весь алюр від них, так швидко, як тільки можна робити це на коні і уві сні.
Але щури все ближче і ближче, ось-ось наженуть його, і тут хтось штовхає його в бік і говорить людським голосом:
- Вставай отаман, біда прийшла!..
Як виявилося, вночі в резиденцію отамана Коша увірвався схвильований Васюрінській курінний отаман Головко. Він, минаючи охорону, ввалився в спальню і розбудив отамана.
Калнишевський ще не оговтався від кошмару сну, нічого не зрозумів з того, що намагався йому сказати курінний.
Прийшовши до тями, Калнишевський запитав його:
- Що за пожежа, що трапилося?
- Біда отаман! Нас оточують війська генерала Текеллі!
- Ну і що! Може це маневри або передислокація військ москалів?
- Ні, отаман! Навіщо тоді московітам захоплювати наші зимники, відбирати зброю і заарештовувати наших козаків, яких ти відпустив на побивку.
- Так, тут щось не так! Давай збери козацьку старшину на Нараду я зараз одягнуся і теж з'явлюся в малий зал!
Курінний побіг виконувати доручення отамана, а Калнишевський став мовчки вмиватися й одягатися.
- Не добрий цей сон, - подумав він, - щури та ще в таких іпостасях...
Його не покидала думка, що десь він прогледів цей підступний хід імператриці. Прав був писар Коша, коли говорив, що повії-імператриці вірити не можна. Що після війни вона може повернути війська проти Січі, щоб ліквідувати її.
Але десь у глибині душі він сподівався на кращий результат, що імператриця не буде так відразу «рубати з плеча». Що вдасться умовити її прийняти їх пропозиції, адже з турками це тимчасовий перепочинок, буде нова війна. Султан так просто не здасться, буде битися до останнього, війна з турками неминуча і тут запорізькі козаки їй, ой як би ще придалися. Так ні, поспішила німкеня, їй не терпиться поставити нас на коліна.
Ця гаденя, перевертиш козацький, князь Потьомкін піди напоумив її так вчинити, козаки заважають йому новоспеченому генерал-губернатору Новоросійської губернії свавільничати на запорізьких землях.
Що ж робити?
Що робити?
Ось одвічне питання для всіх часів і народів!
У нас залишається два шляхи: або битися, або здатися!
Що ми маємо зараз в Січі? Курінь отамана Головка, вони не повністю укомплектовані, та розпушені по зимникам козаки полковників Пелеха, Чорного і Кулика.
Таким чином, у нас не більше 10 тисяч січовиків.
Небагато! На жаль я багатьох козаків сам відпустив на побивку в хутори і села, щоб вони відпочили і залікували рани, отримані в баталіях на стороні московітів.
Втім, якщо кинути клич і дати сигнал на збір всіх козаків у Коші, їх не втримають там ніякі кордони москалів. Вони прийдуть до нас на допомогу. Уміння битися малими самостійними групами наші козаки вміють, цьому вони навчені з пелюшок.
З тилу Текелі-тетері ці козаки здатні, мабуть, добре його «пощипати», мало йому не здасться.
На підході з Дунаю ще кілька куренів наших на чолі з полковником Мандрою, які не встигли ще дійти до Січі. Ці козаки як чорти буде битися за рідну Січ.
Мабуть, є шанс і можливість влаштувати генералу «Тетері» ще одну Різдвяну ніч, як це було з турками при отамані Сірко.
Тоді турки теж великою «шарою» з татарвою, всім скопом на валилися на Січ і отримали по зубах. Яничари з Січі летіли, «перділи» і раділи, і лише ті з них, хто встиг вчасно втекти від козаків, врятувалися.
Так, так, але то були бусурмани, а тут брати християни, різниця велика, Боженько, та й народ простий нам такий різанини, як з турками Мухаммеда, не простить у віки віків.
Думки отамана Коша текли швидко, перебираючи варіанти виходу з цього непростого становища.
- Ну, розіб'ємо ми зараз цього вискочку генерала, - подумав Калнишевський. Ну, а що робити далі?
Знову цей одвічне питання. Перемога може бути тимчасовою, потім на нас гуртом підуть озвірілі армії фельдмаршала Румянцева і Суворова. І куди від них нам бігти?
До туркам - чи що!
У зимниках, адже, все що нам дорого залишилося: родини козаків, господарство, багато худоби, далеко з ними не втечеш.
Правда, турецький візир заманював нас переселитися за Дунай, обіцяв гроші і звільнити від всяких податей і не чіпати нашу християнську віру.
Турки звичайно не дурні і хотіли б мати у себе Запорізьке військо на кордоні з Росією, щоб ми були своєрідним прикордонним кордоном. Але це для нас неприйнятно, лізти з однієї кабали в іншу.
Якщо здати Січ, то крові буде менше, але колишньої Запорізької Січі вже не буде, Текеллія на радощах зрівняє її з землею.
Добровільна ж здача, так мислив отаман Коша, залишала ще якісь шанси на хай і дуже невигідну, але домовленість з імператрицею.
Московіти не замислюючись, заради грабежу порішили б усіх від малого до стариків у Січі, як це зробили солдати царя Петра.
(Довідка: Так свого часу це зробили солдати Петра І які захопили городище найстарішого гетьмана України Івана Мазепи, який 16 років обирався гетьманом, боровся за незалежність країни.
Дипломатичну війну цар Петро І, на думку істориків, програв 27 березня (7 квітня) 1709 року, коли кошовий отаман Гордієнко та гетьман Мазепа підписали союзницький договір з королем Карлом ХII.
В цьому договорі Запоріжжя приєдналося до гетьмансько-шведського союзу проти царя Петра I.
Гетьман помилково сподівався за допомогою шведів здобути довгоочікувану свободу для своєї країни від нестримної дикості Петра І.
Після поразки царськими солдатами були взяті в полон вся козацька старшина - кошовий отаман, військовий суддя, 26 курінних отаманів, 2 ченця. Основну роль в антиросійському виступі гетьмана Мазепи зіграли генеральний обозний (друга за значимістю посада в Гетьманщині) Ломиковський І. В., прилуцький полковник Горленко Д. Л. ( "найрадикальнішій" прихильник антиросійського виступу), полковник Д. В. Чечель, майбутній гетьман у вигнанні Ф. С. Орлик, спеціальний представник гетьмана А. Я. Войнаровський, полтавський полковник Г. П. Герцик, кошовий отаман Запорізької Січі К. Гордієнко та інші.
Після поразки шведів цар Петро I віддав наказ князю Меншикову рушити з Києва на Січ Три полки російських військ під командуванням Яковлєва, виступили щоб там «винищити все гніздо бунтівників дощенту».
Підійшовши до Січі Яковлєв, навіть не намагався домовитися з запорожцями про здачу Січі, йому повідомили, що з Криму може підійти кошовий Сорочинський, тому він одразу почав штурмувати Січ.
Перші штурми москалів невеликий загін козаків, які сховалися після розгрому шведів в Січі, запорожці зуміли відбити.
У першому ж штурмі Яковлєв втратив до трьохсот своїх солдатів і офіцерів. Запорожцям навіть вдалося захопити при цьому полонених. Проте 11 травня 1709 року, за допомогою зради козацького полковника Гната Галагана, який знав систему оборонних укріплень Січі, фортеця була взята, спалена і цілком зруйнована.
При цьому Яковлєв доповідав цареві про знищення Січі (Чертомлінської Січі): «Живцем взято старшин і козаків з 300 чоловік, гармат, також і амуніції взято в оном городі багато чого число ... А із згаданих живцем взяти злодіїв знатнійшіх велів я утримати, а протчіх по достойності страчувати і над Січею колишньої указ виконати, також і всі їх міста розорити, щоб оне ізмінніческое гніздо весма викорініть».
Таким чином, доля мазепинців, запорізьких козаків, їх дружин і дітей була сумною. Одних вислали до Сибіру, інші жили в Москві під суворим наглядом.
Орлик, Мирович, Горденко і багато інших померли на чужині у Туреччині.
Довго ганялися царські власті за Андрієм Войнаровським, який відмовився від політичних амбіцій і жив як приватна особа на гроші свого дядька. Він був заарештований в Гамбурзі в жовтні 1716 і засланий до Сибіру, де й помер у 1740 році.
Російській скарбниці це обійшлося майже в тисячу золотих червінців.
Із загального числа полонених старшин, 156 осіб (отамани і козацька старшина) були страчені негайно. Причому кілька отаманів і старшин були повішені на плотах, які були пущені вниз по Дніпру на страх іншим козакам.
Отаману Коша Петру Калнишевському було відомо, що солдати Петра після захоплення ставки гетьмана звірствували там, вирізали всіх підряд, не пощадили ні кого, включаючи старих, жінок і дітей).
- Гетьман Мазепа, - подумав Калнишевський, - звичайно, ризикував і сподівався на договір з королем Швеції Карлом, і його перемогу над Петром 1.
Природно, що він як будь-який інший на його місці боровся б за незалежність України. І уявляв собі в мріях: «Україна по обидва боки Дніпра з військом запорізьким і народом малоросійським, яка повинна бути навіки вільна від усякого чужого володіння».
Але тут ситуація інша у козаків немає союзників, ми одні проти московітів. Виходить з двох бід будемо вибирати найменшу біду.
Питання в тому - чи зрозуміють мене козаки і чи приймуть пропозицію про здавання?..
З такими невеселими думками отаман Коша увійшов до зали, де за круглим столом уже сиділи полковники, вся козацька старшина.
Калнишевський обвів похмурим поглядом присутніх і сказав:
- Козаки! Я зібрав вас тут, щоб повідомити худу звістку. Наші паланки, зимники, хутори і села захоплені московітами. Генерал Текеллія оточив Січ, нас оточують приблизно 40 тисяч московітів, це піхота, кіннота і артилерія. Можуть підійти ще війська. Що будемо робити?
Хвилинна тиша запанувала в залі, козаки мовчки обдумували ситуацію. Першим порушив її Іван Глоба, він пригнічено як би для себе промовив:
- Я так і думав, і попереджав, що цієї німкені не можна вірити. Коли ми їй були потрібні у війни з турками, імператриця залицялася до нас, медалі, ордени давала, а коли війна закінчилася, показала нам свої зуби.
- Я б заснув зараз в сраку цієї повії ту золоту медаль з усією Андріївською стрічкою, - в серцях сказав полковник Пелех.
- От-от, треба глибше запхати їй цю медаль, а до стрічки причепити нашу козацьку «вертушку», щоб вона там шість разів голосно "перднула", - сміючись, зауважив курінний отаман Головко.
- А ще краще імператриці під спідницю засунуті «бойовий вулик», щоб срака у неї була м’яка як у моєї свині після окосту, - з гумором його доповнив полковник Чорний.
- Щоб її смажений півень клюнув! - Висловився полковник Кулик.
Бачачи, що розмова козацької старшини, багато з яких годилися Петру Калнишевському в сини, пішла у веселому ключі, а обстановка була біліше ніж серйозна, отаман Коша став викладати свої думки з приводу їх нинішнього стану.
Після того як отаман змалював нинішню ситуацію, повідомив про розклад сил, яка була явно не на користь запорожців, голоси козацької старшини розділилися, одні ратували за те щоб битися, інші ратували за те, щоб спробувати з московітами якось домовитися. Але основні козацькі старшини були на боці отамана Коша, вони довіряли мудрій політиці Петра Калнишевського.
У цей момент прибув парламентер від генерала Текеллі, який вручив отаману ультиматум про здачу Січі.
Козаки отримали 2 години для роздумів. Оскільки голоси козацької старшини розділилися, то отаман вирішив скликати надзвичайну Раду Запорізької Січі, щоб на ній остаточно вирішити питання:
- Бити чи не бити морду москалям!
У Січі, скликаючи, забили в литаври, і незабаром близько січової церкви Покрови зібралися запорожці на Військову Раду, всі були в тривозі.
Треба сказати, що за звичайно Військові Ради проходили в обов'язковому порядку 1 січня (початок нового року), 1 жовтня на Покрову (храмове свято Січі) та на 2-й або 3-й день Великодня.
Крім того, Рада могла бути скликана в будь-який день і час за бажанням старшини козацької і більшості Війська.
Рішення Ради для кожного козака були обов'язкові до виконання.
На центральній площі на надзвичайну Раду зібралися всі, хто міг прийти з козаків, що перебували на той момент в Січі. До них на площу вийшли козацькі старшини. Отаман Коша відкрив надзвичайну Запорізьку Раду.
Він зачитав маніфест генерала Текеллі, з пропозицією козакам здатися на милість Її Величності імператриці Російської Катерини II.
У маніфесті говорилося, що Всемилостива Государиня височайше зволила козакам добровільно скласти зброю і роз'їхатися по домівках.
Як тільки пролунали ці слова, з натовпу почулися крики козаків:
- Козаки! А не послати нам цю повію Милостливо в глибоких сраку, - горланив на всю площу Нечіпайзглузду.
Над площею покотився гул сміху і схвалення.
- Я пропоную воювати з москалями, розіб’ємо їх як Сірко розбили турка тут у Січі, - кричав козак Таран.
- Правильно, розіб’ємо їх як яничар Мухаммеда, а Текеллі сраку намажемо медом і на пасіку дідові Сивоконя замість "чучелова" відправимо, - закричав з натовпу Неєшкаша.
Натовп засміявся від пропозиції козака. Обстановка на Раді розпалювалася, козаки явно не хотіли здаватися, ними керували більше емоції, ніж здоровий глузд.
Отаман Коша, бачачи таке положення, попросив суддю Павла Головатого виступити і змалювати нинішнє становище.
- Козаки, - крикнув у натовп отаман Петро Калнишевський, - давайте по-перше послухаємо нашого генерального суддю Павла Головатого, що він скаже.
- Хай говоре! - Гукнули з натовпу.
Вперед вийшов Павло Головатий і почав говорити:
- Козаки, ви мене усі знаєте! Тож послухайте, що я вам скажу. Правильно тут казали, що лупили, косили ми ворогів, турків і в Криму, і тут в Січі. Але то були турки, бусурмани, а зараз перед нами браття християни, з якими ми кільки місяців назад разом розбили наших спільних ворогів, турків.
Козаки! Невже ми проллємо християнську кров наших братів?
- Хай не лізуть до нас і ми їх не будемо чіпати! - Крикнув хтось із козаків з натовпу.
- Так то воно так, - продовжував говорити генеральний суддя, - але зараз ситуація друга, у них в полоні наші жінки і діти. Якщо ми начнемо битися, то що буде з ними.
- Хай тільки торкне, Текелля кривавими сльозами захлинеться, - обурено кричали козаки.
Різноголосий натовп козаків довго не вщухав.
Тут з натовпу вийшов полковник Пелех і попросив слова: - Отаман, дозволь мені сказати!
Отаман Коша не міг відмовити йому в цьому і крикнув у натовп:
- Козаки, слово просить Пелех.
- Хай говорить! - Закричали з натовпу.
- Козаки! - Звернувся з такими словами полковник. - Не була ще нога ворога в Січі, невже ми, козаки, схилимо голови перед якімсь там сербом, який сраку лиже німкені-імператриці. Не бувати тому! Ганьба буде нашим усім козакам. Я пропоную прорвати кільце московітів і йти за Дунай.
- Любо! Любо! - Почулося схвалення на адресу полковника війська запорізького Пелеха. - Дай, Боже, щоб наші вороги рачки лазили!
- Отаман, я хочу говорити! - Звернувся до Калнишу знатний рубака Закусило-Полторяцький.
- Давай говори!
- Козаки, ми тут не на базарі, треба розум мати. Давайте послухаємо наших дідів, що вони скажуть!
- Добра пропозиція! - Вигукнув отаман Коша. - Хто хоче говорити?
Вперед вийшов сивий як лунь дід Сивоконь і став говорити:
- Панове козаки! Спасибі за добрі слова у мою адресу. Для Текеллі мені не шкода і меду дати, щоб добре намазати йому сраку і напустити на його худорбу бджіл, щоб вин трохи потовстішав. Але на мою думку треба попереду спробувати договоритися з москалями і заключити з ними мирний договір. Давайте послухаємо нашого архімандрита, що він скаже.
Архімандрит Володимир Сокальський, поправив хрест на грудях вийшов вперед і заговорив:
- Козаки, сини Христові! Хай Розум запанує тут у нас на Раді. Я знаю що хоробрості вам, хлопці, не займати. Але проти кого ви збираєтеся воювати?
- Як проти кого, ставленика імператриці Текеллі! - Хтось крикнув з натовпу.
- Ні! Битися ви будите тут не з Текеллію і не з імператрицею, а такими як і ви братами християнськими, на радість бусурманам, з яким ви воювали рука обруч у Криму та на Дунаї.
Невже тут почнемо вбивати друг дружку.
Боженька не простить нам братської крові. Тому я пропоную доручити отаману Петру Калнишевському вийти до генерала Текеллі з хлібом і сіллю, а не з рушницями та гарматами. Ви свого отамана давно знаєте і його поважаєте, вин мудрий чоловік, проживши довге життя і він багато бачив на своєму віку...
Отаман Коша відчув, що після промови архімандрита чаша ваг на терезах долі гойднулася у бік миру, а не війни. Тому він вийшов вперед і сказав:
- Козаки, боєві мої друзі! Ми з вами гарно жили, гарно воювали з бусурманами, але архімандрит прав, негоже проливати нам християнську кров, не богоугодне це діло.
Тому дозвольте, козаки, друзі мої, разом з нашим архімандритом Володимиром Сокольским, з козачою старшиною вийти з хлібом і сіллю до генерала і запропонувати йому мир, а не війну...
Ми не будемо наводити тут усі перипетії цієї Ради, відзначимо лише, що отаман Коша з козацькою старшиною і за участю головного духівника архімандрита Сокольського після тривалого обговорення вирішили піти до генерала Текеллі з хлібом і сіллю.
Хоча, багато козаків, особливо рядового козацтва бажали битися з військами генерала Текеллі і пустити йому кров, вони вірили, що переможуть його, у всякому випадки загинуть, але честь козака не занапастять.
Поки йшла запорізька Рада по іншу сторону «барикад» сербський генерал маявся своїми думами, роздумами:
- Що зроблять у відповідь на царський маніфест козаки?
Він знав силу січовиків і розумів, що якщо вони полізуть напролом, то втримати їх буде вельми непросто. Та й російські солдати і козаки, невідомо як поведуться в цій неправедній битві зі своїми союзника і братами по крові і віри.
Генерал щохвилини схоплювався, викликав свого ад'ютанта і питав:
- Як там, чи не йдуть козаки з відповіддю?
І отримавши негативну відповідь, тер від напруги віскі і думав, і чекав.
Всякі нехороші думки лізли йому в голову:
- Як поведуть себе 13 полків донських козаків, які не раз у Криму та на Дунаї рубалися поруч із запорізькими козаками, виручаючи один одного в кривавих січах з турками і татарами?
- Та й гусари можуть повернути своїх коней, не бажаючи проливати християнську кров. Деякі полковники дуже косо дивляться на мене серба за національністю і просто можуть дурня валяти, а не битися. Зробити вигляд, що не зрозуміли команди генерала і передислокувалися не туди куди потрібно, відкривши дорогу козакам.
Якщо я програю тут в Січі, то мене зжеруть з потрухами, завалять імператрицю і князя Потьомкіна скаргами на моє невміння керувати військами. Загалом, на карту тут у Запорізькій Січі у нього поставлено все. Як тут кажуть малороси: він або пан - або пропав!
- Господи Пресвята Богородиця, допоможи мені! - Благав, нудячись хвилинами очікування, генерал.
Тут вбіг до нього ад'ютант і, захекавшись, повідомив:
- Козака йдуть!
- До бою закричав Текеллія! Передайте артилеристам відкрити швидкий вогонь.
- Генерал ви не зрозуміли, сюди йдуть з хлібом і сіллю всього декілька чоловік козацької старшини, на чолі з їх отаманом.
- З хлібом і сіллю! - Обрадувано видихнув з себе, генерал. Слава Пресвятої Богородиці, дійшли до неї мої молитви.
Текеллія підтягнувся, помацав свої, як у і Петра І вуса, набрав поважного, і з виглядом переможця вийшов у двір, де юрмилися його офіцери.
До них підійшли козацькі старшини, з отаманом Коша Петром Калнишевським і архімандритом Сокольским. На вишиваному рушнику, який ніс Павло Головатий, лежав пишний коровай хліба зі склянкою солі.
Архімандрит Володимир Сокальський вітав генерала, осінивши його золотим хрестом і попросив покуштувати хліб і сіль.
Генерал набундючився від важливості церемонії, підійшов до вартого з рушником судді Павла Головатого відламав шматочок хліба і занурив його в солянку, потім засунув у рот. Хліб був солоним, він сильно занурив його в сільничку.
Зустрівшись поглядами з отаманом Коша, він заціпенів, погляд того був пронизливим, як ніби він бачив його наскрізь.
Петро Калнишевський побачивши Текеллія, подумав:
- Мабуть, наші хлопці наклав б йому в штани пороху і гарно б підпалили йому сраку...
Текеллія в свою чергу подумав:
- Добре, що все мирно обійшлося, з такими головорізами краще не зв'язуватися.
Генерал жестом, як добросусідський господар, запросив козаків до себе обговорити умови здачі Січі.
Увійшовши до приміщення штабу генерала, всі сіли за стіл один проти одного і стали обговорювати умови здачі.
Текеллія сказав, що згідно отриманого ним наказу, козаки повинні здати всю зброю і боєприпаси, військовий скарб, скарбницю, архів Січі, клейноди і знаки відмінності.
До останніх, як відомо, відноситься: булава, прапори, хоругви, бунчуки, перначі і печатки. Всі вони були виготовлені не з простих матеріалів, клейноди були оброблені дорогоцінними каменями, золотою ниткою і по тим часам, а тим більше за теперішніх часів представляли значну цінність.
Коли генерал згадав про архів Січі, отаман переглянувся з писарем Іваном Глобою, вчасно вони переглянули архів, не залишивши в ньому прямих доказів проти них.
(Довідка. Архів Січі який остався там, москалі потім спалили)
- Що буде з рядовими козаками? - Запитав генерала отаман.
- Вони, роззброївшись повинні розійтися по домівках, своїх селах і хуторах, і зайнятися там мирною працею.
- А що буде з нами, козацькою старшиною?
- Вас, отаман і ваших старшин, ми повинні перепровадити в ваші хутора до особливого розпорядження.
Інших розпоряджень на рахунок вас у мене поки немає. Та ви не турбуйтесь отаман, умови здачі прийнятні! Головне, що ми здуру не наламали тут дров.
- Добре генерал! Ми згодні, через годину-дві козаки без зброї вийдуть з Січі і підуть по хуторам та селам.
У спекотний сонячний день в Січі загудів радний дзвін тривоги.
Всі козаки, скільки їх було, зібралися на площі, готові покинути Запорізьку Січ.
Вийшов отаман Петро Калнишевський одягнений у всі отаманські атрибути з булавою в руках.
Козаки помолилися перед образом Миколи Чудотворця та розпрощалися з рідної Січчю і пішли...
Столиця Запорізького війська швидко спорожніла.
Під дулами гармат, козаки обтяжені, похнюпивши свої невеселі голови, пішли сонцем обпалими, повторюючи: бережи їх, "єдріт" за ногу, Бог.
Їх проводжала позаду вибухами артилерійська канонада, яка зрівняла спорожнілу, осиротілу Січ з землею.
У багатьох козаків, бачачи й чуючи це, як москалі грабують та руйнують їх рідну Січ, накочувалися сльози на очі.
Це була трагедія цілого народу, який залишив на землі свій лихий, веселий, неповторний запорізький слід.
(Довідка. Після захоплення і зруйнування Січі, імператриця заднім числом - всі підлоти влади здійснюються заднім розумом і числом, в серпні підписала і опублікувала маніфест, який ставив запорожців поза законом.
3 серпня 1775 р. був виданий указ Катерини II, в якому оголошувалося, що «Січ Запорізька украй уже зруйнована, з винищуванням на майбутній час і самої назви запорізьких козаків, не менш як за образу нашої Світлості, через вчинки і зухвальство та непокору нашим височайшим повелінням».
Про отамана Петра Калнишевського маніфест замовчував. Після цього кошовий отаман для багатьох зник невідомо куди. Мало хто знав, де знаходиться Калнишевський і чи живий він взагалі.
Козацькі кобзарі у піснях натякали, що кошовий відправлений на проживання на Дон. Нащадки січовиків склали переказ, що Калнишевський втік в Туреччину, там одружився, мав сина.
Тільки через сторіччя після трагедії, що розігралася на нижньому Подніпров'ї в 1775 році, в друк проникли перші відомості про подальшу долю Калнишевського.
Відомий історик народник П.С. Єфименко, перебуваючи на засланні в Архангельській губернії, влітку 1862 року випадково розговорився з селянами Біломорського села Ворзогори.
До здивування і задоволення історика місцеві старожили розповіли йому, що в Соловецький монастир був укладений якийсь кошовий отаман, якого вони після його звільнення указом імператора Олександром 1802 бачили в монастирі.
Більше нічого зрозумілого селяни повідомити не могли, але й того, що сказали, було достатньо.
Єфименко почав шукати сліди Петра Калнишевського в архівах.
У 1863 році в архіві Архангелогородской канцелярії Єфименко відшукав посилання на згадку про Петра Калнишевського, як про в'язня Соловецького монастиря).
Незабаром після здачі Січі, отаман Коша Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба за, нібито, зраду на користь Туреччини (смішно балакати про це, так як вони все своє свідоме життя воювали з нею) були заарештовані і відправлені до Московії.
Потім майже вся козацька старшина була заслана в різні місця. Непокірних козаків у кайданах розвезли в монастирі і фортеці, багатьох заслали в Сибір, де вони провели залишок життя.
Отака сумна історія кончини на рідній землі останньої козачої запорізької вольниці - Запорізької Січі.
Але кілька тисяч козаків примудрилася обдурити генеральських солдатів, вони в своїх широченних як саме Чорне море шароварах винесли свою зброю, гроші, коштовності.
Таким чином, значна частина запорожців відмовилася служити цариці, і вирішила піти за кордон.
Решту запорожці з селищ, групами по 50 чоловік стали звертатися до генерала Текеллі, з проханням видати «квиток» (дозвіл відправитися ватагою на заробітки).
Серб зрадів, що вони не збираються воювати з ним, тому сказав: «Ідіть, запорожці, з Богом... Заробляйте собі».
«Квиток» видавався на 50 чоловік, але до кожної групи приєднувалося ще кілька десятків козаків. Всі вони потихеньку дісталися до кордонів імперії.
Таким чином, частина куренів різними вивертами, підкупивши сторожу бігло в Добруджу, де заснувало Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 року.
Інші козаки пішли на Кубань і заснували там кубанське козацтво.
З козаків, що залишилися в імперії, було сформувало Чорноморське козацьке військо, яке брало участь у новій російсько-турецькій війні.
Таким чином, знищити козацтво не могла ніяка сила, тому що Запорізька Січ мала сильну підтримку сотень тисяч волелюбних людей.
Січ була зруйнована, проте залишилися десятки тисяч запорожців, які мріяли відродження своєї козацької республіки. І були ще на свободі запорізькі старшини, які зробили все, щоб відродити Січ.
Перші з них - це Сидір Білий, Захарій Чепіга та Анатолій Головатий. Всі троє мали дивовижну і славну долю і саме їм кубанське козацтво зобов'язане своїм виникненням.
У самій Запорізькій Січі всі паланки та курені, в яких проживали запорожці, були зруйновані, військові гроші, церкви, зимівники, все господарство було або розграбовано, або потрапило в казну.
Запорізькі землі були розділені: частину з них забрав сам шельма князь Потьомкін, більше ста тисяч десятин було даровано князеві Прозоровському, князь Вяземський отримав такий же великий куш.
Безліч запорізької землі було роздано іншим вельможам, дворянам і офіцерам.
Решта землі була взята в скарбницю, а після роздана.
Для якнайшвидшого освоєння цих земель Катерина II надала пільги колоністам різних національностей - болгарам, грузинам, грекам, калмикам, молдаванам, євреям і найбільше німецьким та іншим колоністам, які приїхали на запрошення імператриці.
Сербові Текеллі за цю успішну операцію Катериною II був наданий орден св. Олександра Невського...
Ні, він не брав участь у побитті тевтонців на Чудському озері, він отримав його за те, що по команді німецької імператриці самі брати слов'яни погубили останню вольницю на Русі.
Але як свідчить переказ, на цій перемозі все добром для Текеллі не скінчилися. Він здуру одружився на чорнобрової кароокої красуні козачки Галі.
Оскільки за характером генерал був дуже ревнивий, то, вступивши в шлюб в похилих роках, сильно ревнував свою молоду дружину, навіть до колоди, на якої вона часто сиділа під вишнею, "лузгаючі" насіння, поглядаючи на молодих хлопців, які працювали в генеральській садибі.
Так народилася відома українська пісня «Ой під вишнею, під черешнею», де в пісенній формі народної творчості дійшли до нас із глибини століть повчальні слова пустунки, красуні Галі, адресовані пристарілому чоловікові:
- Ой ти, старий дідуган, зігнутий як дуга, а я , молоденька, гуляти раденька ...
Красуня Галя народила старенькому «Тетері» маленьких козачат.
Ви запитаєте, звідки від старенького шістдесяти з гаком (а «гак» ще стільки ж) Тетері у козачки Галі з'явилися діти?
- Авжеж, від туди, - особливо коли поруч в їхньому маєтку живуть двадцятип'ятирічні молоді парубки! ..
Українці з такої нагоди жартуючи, кажуть:
- Якщо чоловік не забезпечує жінці ріг достатку, то вона може забезпечити йому достаток рогів.
Таким чином, саме життя доводило просту істину, що «козацькому роду нема переводу».
