Після влаштування у номері ми з чоловіком вирішили прогулятися. Знадвору війнуло запаморочливим коктейлем пахощів: йодистою солонуватістю моря, хвоєю лісу, терпкістю свіжого покосу та п´янкою солодкуватістю розквітлого бузку - аж голова пішла обертом. Запахи. Ще з дитинства маю звичку відразу принюхуватися до повітря місцевості, куди щойно потрапила. Це для мене стає чомусь вкрай важливим. Не менш важливим є і запах людини, яку стрічаю вперше. Наче в мені прокидається щось первісне, дике і хиже. Тваринний інстинкт ще печерної людини-мисливця? Такі запахи вкарбовуються в пам´ять на все життя, аби не вивітрилася атмосфера місцини чи етеричної "присутності" того, кого вже час давно відвіяв. Здається, що ніколи не перестану полювати за цими ефемерними явищами, ніколи не перестану вивчати та фіксувати їх. Саме через отой п´янкий „смак“ довколишнього повітря та від неспокійного передчуття чогось ще невідомого, незвіданого та по-дитячому лоскітливо-хвилюючого мій настрій різко вилетів по шкалі емоцій нагору. Якби було можливим зміряти це почуття, то воно би впритул наблизилося до позначки "щастя". Пошвидше би до моря! Он воно - лиш руку простягни! До нього можна було б і навпростець через луку, та хвилі шовкових трав ішли такі високі, та ще й зісподу проступала вода, що краще таки не ризикувати опинитися заплутаною у в´юнких стеблах та загрузлою по коліна в болоті. Краще просто податися в обхід по рівній та сухій дорозі. Ми вийшли на шосе, що вело вздовж соснового лісу. Там далі, наприкінці соснини, бачу, відгалужується жовтява стрічка піщаної дороги і яка в´ється, мабуть, аж до моря. Майже на самому видноколі проступають контури якоїсь невисокої споруди. Щоб дістатися туди, треба йти ще приблизно кілометр чи навіть більше. За весь час, що йдемо, не проїхало жодне авто. І жодної людини тeж не стріли. Тихо як! Отой сосновий ліс і дорога попри нього - цей краєвид мені був чимось знайомим. Але чим? Дивне відчуття. Дзвінкий шепіт глиці, що розгойдувався на вітрі над нашими головами, це відчуття лише підсилював.
Від інтенсивного солоного запаху моря та риб мене аж замлоїло. А все через те, що берег був не піщаним, як я сподівалася, але болотистим, у якому грузло різної величини та кольорів каміння. Морські хвилі, що раз у раз м´яко набігали на мілину, залишали за собою між каменями калюжі та сіру, ніколи непросихаючу, сморідну твань. Ця природна мозаїка створювала враження недбало покладеної, нерівномірної фортечної бруківки. Як і в Таллінні, тут теж багато каменів з рудуватим нальотом, але також чимало зі сіро-зеленими, чи навіть синьо-фіолетовими відтінками - винуватцями такої чудернацької палітри були лишаї, що розрослися по каменюках вигадливими візерунками-витинанками. Квітчасто-гілляста структура лишаїв скоріше нагадувала мініатюрні корали, які ніби через якийсь невідомий збіг обставин перекочували зі своїх південних, теплих морів сюди, на холодну Північ, тa оселилися не в морі, а на березі. Сама коса, на якій ми опинилися - не надто довга, проте чітко відмежована від смуги берега та гостро встромлена у м´яке, ніби лускате від сонячних відблисків і сріблясте, як риба, тіло моря. Тільки тепер ми побачили, що осамітнена дерев´яна споруда, яку зауважили ще по дорозі, є колишньою рибальською хатиною з невеличким маячком та флюгером, що вказує напрям та силу вітру. Тепер тут музей місцевого рибальства. Мій чоловік, звісно, зацікавився і попрямував всередину порозглядати місцеве історичне рибальське знаряддя та дозвідатися щось про звичаї рибалок, а я відмовилася - ні, не тому, що було нецікаво, просто мала якесь підсвідоме відчуття, що все це мені вже є дуже давно знайомим. Мене чомусь більше цікавила імлиста далечінь, де зливалося небо і море, лагідний, наче б і не морський, а озерний плюскіт хвильок та всюдисуща серпанкова пастель.
Я відійшла на самий краєчок коси. Довкіл мене розпростерлася неосяжність - і я відчула, як ота вічна всеосяжність повітря і води наче проступає крізь моє тіло.. Небо.. Воно тут якесь не таке, як на суші - наче дещо каламутніше і сіріше, он і само сонце загубилося за тією легкою, димчастою поволокою. І я теж гублюся серед того всього, чую, як мене поглинає оця нескінченність - і від того на радощах перескакую з камінця на камінець, знаходжу у щілинах, залитих водою, дрібні сріблясті мушлі, збираю і ховаю їх в кишеню, нарешті, простягaю руки до чайок тa сизих лебедів, що повільно кружляють в імлистих небесах, ледь не розчиняючися у них, тa імітую їхні граційні помахи крил.. Агов, гуси-лебеді, візьміть мене з собою! Я - на краю світу! Я - маленький сірий камінчик на безкрайому березі вічності!..
Внаслідок перисто-шаруватих хмар, що утворюються в найвищій атмосфері, небо обволоклося легкою імлою, через яку сонячні промені розсіювалися в повітрі i забарвлювали світ у сизуватий відтінок. Мабуть, тому мені все, що я бачила довкруж, здавалося таким невагомим, етеричним. Та коли сонце через деякий час схилилося нижче, надвечірнє сяйво, що пробивалося з-поза хмар, вже було настільки інтенсивним, що повітря стало прозорим і можна було знову бачити далеку лінію моря як чітке розмежування між світом горішнім та долішнім. В цей час ми вже сиділи з чоловіком на величезних валунах і мовчки попивали з пляшки чилійське сухе вино, яке ми прихопили, аби відсвяткувати наше вдале прибуття на острів. Каменюччя довкруж під щедрою зливою світла розцвіло всіма барвами і оскільки м´яка, сиза пастель вже зникла, проступили чіткі контрасти: чорні тіні, що відламувалися від каменів, поцяткували освітлене узбережжя, а позолотілі від вечірнього сонця лисини найвищих брил нагадували прадавні таємні менгіри, що охороняють острів.
- А чого це тебе на танці пробило? - раптом запитав чоловік.
- На які ще танці? - ще не зовсім прокинулася з медитаційної напівдрімоти. - А! - здогадалася врешті. - Ну.. - зам´ялася присоромлено. - То я типу того..
- Ха-ха! Чи вчишся літати? Ну-ну.. - сміявся чоловік. - Так, як тоді у Високих Татрах під колибою, коли ми відмічали мій день народження? O другій годині ночі після файних та моцних чарчин "татранського мисливського чайочку“*? Танець "пораненого пташеняти"? - і він голосно розреготівся.
- Перестань стібатися! Людина завше прагне до небес. Хіба в тебе такого відчуття ніколи не було?
- Добре, що ми тут наразі самі. Інші, мабуть, би не зрозуміли.. - крутнув пальцем біля скроні.
- А мені все одно, чи зрозуміють, чи ні! Хіба вже не можна й показитися трішки? А ти що, за мною підглядав? - я почала злоститися.
- Не підглядав, а спостерігав, через вікно рибальні. На таке не мож´ не звернути увагу, коли воно само напрошується. Та досить тобі дутися! Це, до речі, виглядало дуже мило. - вже, здається, не стібався. Поклав свою руку мені на плече.
- Сама не знаю, звідки це в мене. Пам´ятаю, ще в дитинстві дуже любила балет, особливо плавні, хвилеподібні порухи рук балерин в "Лебединому озері". Я колись ще дуже малою думала, що так можна і справді злетіти, лиш би до плечей причепити крила - і все, повітря - моя стихія!
- Ну, ти й мрійниця! - знову розсміявся чоловік
- А ти лишень пригадай, як ми спостерігали за танцями маорських дівчат з Нової Зеландії, коли ми проходжалися по узбережжі поміж пляжами Бондай-Біч та Бронте-Біч у Сіднеї! Як вони, танцюючи на краю скелі, точно відтворювали руками рухи птахів та риб! І як же граційно коливалися - їхні животи, стегна, ноги - все йшло у такт з руками, яка невагомість була відчутна у їхніх порухах!
- Це було справді гарно. - погодився. - І що?
- От бачиш, не лише у мене, а навіть у таких далеких народів, як маори, є такі мрії. Звідки вони взялися? Не думаю, що лише від спостереження за польотом птахів. А що, якщо люди і справді колись літали? Адже недарма про літання згадується у міфах та легендах майже всього світу? Розумієш, - і тут я вже не на жарт розійшлася, - ці думки, ці бажання, ці так сказати "спогади" живуть у нас самих, у глибинних структурах нашої психіки, за Юнгом - у нашому несвідомому. Ці мрії-спогади - спільні для всіх людей, вони - універсальні! Але ти так і не сказав, чи бувало таке колись з тобою? - і я, мабуть, подивилася на чоловіка так, що відступати йому було нікуди.
- Якщо чесно.. - задумався. - Востаннє, здається, я літав у снах.. але тоді я був ще підлітком. Мені казали, що коли людина літає уві сні, то вона росте, і що це часом перейде, що ж і сталося.
- От бачиш! - вигукнула я. - У снах! Я теж інколи літаю у снах. І навіть тепер, коли вже доросла. Отже, твердження, що літання у снах - це лише психічний прояв біологічнго процесу - себто росту людини - неправдиве! Це щось інше, набагато важливіше, глибинніше.. Бо літання - це сокровенне бажання, яке є закодованим і глибоко прихованим в душі кожної людини. Адже ж ми звідкілясь знаємо, чи, принаймні, відчуваємо це інстинктивно - відчуття польоту, оте одвічне прагнення небес є нам властиве!
- А що на це Дарвін? - приземлив мене чоловік. - Згідно з вченням про еволюцію ми походимо від найпростіших організмів, від риб, які потім стали плазунами та птахами, a пізніше ссавцями. Може, саме про цé пам´ятають наші гени?
- Ай, ну тебе! Ні грама фантазії! - відмахнулася я з відчуттям легкої прикрості. - Добре, хай наука твердить таке - емпірично це вже доведено. Але що душа? Наша душа? Психологи собі донині голову ламають, яка складова душі важливіша: раціональна - та, що розбиває все на фрагменти, спеціалізує, досліджує й аналізує, чи ірраціональна - та, що не розсікає і не розрізняє, а навпаки все об´єднує в символічних образах, зводячи все це до одного узагальненого чуттєвого сенсу? Існують незаперечні докази, що раціональна складова, себто наш інтелект - історично молодша, а от ірраціональна, тобто наші чуття та інтуїція - значно старша в еволюції, бо є універсальною для всіх живих істот на Землі, оскільки базується на інстинктах. Що ж тоді виходить: чи треба нам завжди опиратися на логічне раціо, чи навпаки потрібно покладатися на алогічну іpраціональну складову? Якщо будемо спиратися лише на розум, то ми втрачаємо віру, а якщо будемо лише вірити, то можемо з такої віри просто сфанатіти та осліпнути.. що ж теж не надто оптимальний варіант - такий собі "return to the Dark Ages". Але й без віри ж ніяк.. От я, наприклад, не розумію, чому ми не можемо вірити прадавнім символам - цим виражальним репрезентантам психічної еволюції людства та незвіданим ще явищам, які відносяться до категорії парапсихологічних чи то паранормальних і які дуже важко науково довести? Адже в самій людині, в її душі, та й у Всесвіті загалом є стільки світла і темноти, що жодна точна наука це не зможе стовідсотково визначити і зміряти! Як от, наприклад, космічна невидима темна енергія. Вже довели, що вона існує, тільки от ніхто з вчених не знає, що це таке за явище.. Так само і в людській душі, її природі - з чого вона складається, де береться її початок?
- Все рівно фантазуєш! - сухо констатував чоловік. - Але.. - знову замислився. - Хто його зна? Може, щось таке, як ти кажеш "потойбічне", й існує, до якого ще людський розум не допетрався. Але наука це все рівно колись розшифрує і дасть відповідь. - знову кольнув мене.
- А ось такої! - і я показала "дулю". - Ніколи, ніколи вони, ці вчені, цього не розгадають, допоки не змінять свій раціоналістичний та cуто утилітарний підхід до таємниць життя і буття взагалі! Без стародавньої езотерики, без глибоких герметичних знань їм все одно не обійтися - хай і називають свої "нові", а насправді дуже давні "відкриття" бозна-як по-новому та ультранауково! - мої очі, мабуть, палали, бо зауважила на обличчі чоловіка занепокоєння.
- Ну, досить-досить, заспокійся.. Cправді, звідки нам це все знати? А, бачу, вино вже майже на дні. А чи не повернемося, краще, на ферму, де приготуємо в садку вечерю на вогнищі?
- Ой, справді.. - підхопилася я. - Можна хотіти літати, проте їсти теж хочеться. Щось вже у шлунку підсмоктує.. Ходімо! - перспектива смачної вечері мене надихнула, тільки от від розмови полегшення не відчула. Ще раз поглянула на сонце, що висіло на заході великою, розпеченою жариною, і ми рушили на ферму.
(далі буде)
----------------------------------------------
Примітка:
*"татранський мисливський чай" - міцний алкогольний гарячий напій, суміш рому та боровички (словацького народного спиртного напою з екстракту сосни), який у Татрах подається у вигляді вогнистої чарчини під постріл з рушниці. "Родзинка" такого "вибушного" трюку з напоєм полягає у тім, щоб налякати гостя колиби і змусити його, шокованого, здути з чарчини полум´я і відразу її випити, після чого, мовляв, має настати "заспокоєння".
