Глава з роману Аркадія Польшакова "Кошовий отаман"
«Не судіть його люди суворо,
Не так вже він гіркий тут був,
Життя було, як у Сибіру дорога,
Де і кінь би, не витримав, здох.
Все ж він видюжів, витримав, вижив,
Видно стрижень тут був непростий,
Говорили, він стояче пожив,
Все життя був як круча крутий.
Не боявся сказати матку-правду
Сильним світу - від миру цього,
Калниш мав молодецьку хватку:
- Він не бив нишком нікого!..»
У невеликій за обсягом повісті про Петра Калнишевського неможливо описати всі події, які відбулися в його нелегкій ратній праці бойового козака розвідника війська запорізького, тут було багато перемог і прикрощів, особливо коли він в боях втрачав найближчих друзів і товаришів. Поступово, але впевнено він зростав як військовий керівник, був сотником, обозним, курінним, суддею...
Коротше кажучи, пройшов Крим, Рим і мідні труби.
* * *
Через багато років, пройшовши важкий і небезпечний шлях воїна-козака в Запорізькій Січі, придбавши, величезний військовий і громадсько-політичний досвід, будучи в поважному віці Петро Калнишевський досяг у середині 50-х років важливого поста в Коші, став військовим осавулом
Калнишевський був завжди прихильником дружби з братнім християнським російським народом, виступав проти споконвічного загального їхнього ворога Османської імперії. При цьому він був послідовним прихильником збереження самостійності і незалежності Січі, ратуючи за те, щоб козаки могли шанувати традиції та звичаї своїх предків.
У виборній посаді військового осавула, Петро Калнишевський був помічником тодішнього кошового отамана, старого Григорія Федорова.
Як свідчить історія, осавул Калнишевський у 1754 і в 1755 рр. брав участь практично у всіх військових компаніях і походах козаків, а також брав участь у депутації козаків, надісланих до Петербурга для «деяких військових потреб».
Він навчився бачити виворіт людей, приховані пружини їх поведінки. Навчився цінувати час, здоров'я, можливості зробити щось добре, значуще в житті.
Головною метою цих депутацій було, щоб виклопотати дозвіл про повернення Запорізьких земель, захоплюваних агресивними сусідами.
Повернувшись на Запоріжжя в 1756 р., Калнишевський незабаром був обраний військовим суддею, але пробув у цьому званні недовго, близько року, і в 1758 р. знову брав участь у депутації, відправленої в Петербург з тією ж метою, як і попередня.
Але обидві вони з питання про Запорізькі землі не привели до сприятливих результатів, бюрократія та хабарництво були і є стовпами російської державності, вони і нині незнищенні.
Військовим суддею Петро Калнишевський залишався до 1762 р., але на цьому зростання його у Запорізькій військової єпархії не закінчилося.
У січні 1762 року його вперше козаки на всезагальної Раді обрали отаманом Коша. На виборах як це водиться завжди були і прихильники , і опоненти, більше всіх кричав і виступав проти кандидатури Петра, це відомий усім Павло Савицький.
Однак це йому і супротивникам Петра не допомогло, більшість підтримали його кандидатуру. Так Петро Калнишевський вперше отримав з отаманською булавою офіційний титул «Його вельможність пан Кошовий отаман».
(Довідка. Слід пояснити, що часто зі словом «Січ» вживається слово «Кош», а Військо Запорізьке іноді іменувалося Запорізьким Кошем. Запорожці, вживаючи слово «Січ», мали на увазі постійну столицю Війська, а під словом Кош - всю підлеглу їм територію).
Перша зустріч отамана з імператрицею Катериною Другою відбулася у 1762 році.
За усталеною в Російській імперії практиці, серед багатьох іменитих гостей, в вересні 1762 року він був запрошений в палац на коронацію дружини Петра IІІ - Катерини, на користь якої 28 червня того ж року брати Орлови змусили відмовитися від престолу, а потім і вбили колишнього імператора,
Кошовий зібрався в дорогу і взяв із собою козаків які найбільше відзначилися в боях. У їх числі був і полковник Орельської паланки Опанас, по прізвиську Ковпак, відомий своїми походами проти татар.
Коронація проходила в Успенському соборі і була досить багатолюдна.
Коронувалася Катерина з належним в такому випадку блиском, пишно й урочисто.
Імператриці, серед багатьох відомих імен, Надзвичайних і Повноважних послів іноземних держав з їх гучними титулами, був представлений і син простого козака Запорізький Кошовий отаман Петро Калнишевський.
Одягнений він був, як і підіб'є запорізькому козаку в широченні шаровари, підперезані п'ятиметровим блакитним золотим поясом. На тілі у нього була барвиста біла сорочка «вишиванка», зверху сорочки був надітий багатий суконний каптан східного крою і взутий він був у сап'янові чоботи з загнутими носками.
Його зовнішній вигляд з поголеною головою і довгим сивуватим оселедцем закрученим за ліве вухо, разюче відрізнявся від усіх присутніх на цьому торжестві гостей. М'яко кажучи, він був тут в тронному залі «білою вороною».
Вичурчений по останній європейській моді, напомаджений і напудрений в білій перуці на голові граф Орлов, який супроводжував імператрицю, представив їй отамана Запорізьких козаків.
Імператриця, була шокована екстравагантним виглядом козака і коли вони з графом відійшли в сторону, сказала неголосно:
- Навіщо ти впустив сюди цього «дикуна», він своїм зовнішнім виглядом розполохає всіх моїх європейських гостей.
- Ваша величність, на півдні країни неспокійно, турки з татарами нас хочуть потіснити, тому нам поки без запорізьких козаків не обійтися, а він дуже впливовий там.
- Все одно, знайдіть на його місце когось по приємніше, від нього кіньми погано пахне!
- Добре Ваша величність, пошукаємо йому заміну!
Ось така коротка розмова відбулася між імператрицею і графом Орловим, одним з фаворитів («едрітов», як жартували запорожці) Катерини.
(Коротка довідка: Любовний роман, точніше інтрижка імператриці Катерини II і графа Григорія Орлова тривав досить довго. Поки інші більш молоді едріти-фаворити не замінили його. Здатний, але ледачий, Орлов мав несамостійний розум. Схопивши на льоту чужу думку, що сподобалася йому, він швидко засвоював суть справи і нерідко доводив цю думку до крайності. Він завжди неприборканий був в прояві своїх пристрастей, любив кулачні бої.
Так характеризують його очевидці. Тож не дивно, що хитра, корислива, далеко не дурна Катерина використовувала його, для того щоб утвердитися на Російському престолі. Політика її чоловіка Петра III і його поведінка викликала у вищому світі Росії велике невдоволення.
Він нехтував російськими звичаями і традиціями, в армії віддавав перевагу німецьким офіцерам. Хитра дружина Петра III, Катерина, навпаки, намагалася здаватися російською жінкою, підкреслювала свою відданість православ'ю, дотримувалася поста, відвідувала богослужіння, загравала з російськими офіцерами, намагаючись залучити їх на свою сторону.
Проти Петра III вона склала зі своїм коханцем графом Орловим змову. Брати Орлови, керуючись своїми корисливими цілями, зуміли залучити на бік Катерини гвардійських офіцерів. У липні 1762 гвардійці Ізмайловського і Семенівського полків, підбурювані Орловим, звели на російський престол німкеню Катерину II.
Петро III змушений був підписати акт про зречення від престолу. Незабаром він був поміщений під варту, а потім був убитий Орловим в Ропше).
Однак продовжимо нашу розповідь про Петра Калнишевського. Хитра, як лисиця Аліса, Катерина II не подала вигляду, що їй отаман не сподобався, вона прийняла козаків. Кошовий отаман з товаришами отримав особисту аудієнцію у новоспеченої імператриці.
Тоді-то і познайомилася Катерина ІІ з полковником Опанасом Ковпаком, якого їй представив отаман як знавця Криму.
І коли імператриці знадобився начальник авангарду для військ, призначених для походу в Крим, вона, згадала щуплого і непоказного полковника з чорними очима, дуже скромно одягненого, але з дорогою татарською шаблею при боці. Катерина дала йому відповідну вказівку, організувати розвідку узбережжя Чорного моря біля берегів Криму. Що він блискуче і зробив.
Під час коронаційних урочистостей Катерина розпорядилася з російської казни послати з Москви до Польщі велику грошову субсидію, приклавши до неї і орден Андрія Первозванного, своєму старому другові й коханцеві Станіславу-Августу Понятовському, який розглядався нею як надійний союзник і беззаперечний провідник її інтересів в Речі Посполитій.
Такими ж нагородами, землями і маєтками були, як відомо, нагороджені всі учасники відсторонення від влади і вбивства колишнього російського царя Петра III.
Катерина щедро обдарувала прихильників перевороту, вона входила в раж, прагнучи великої влади, а велика влада, як відомо сильно псує людину.
На чергових виборах Запорізької Ради в січні 1763 січовики під тиском москалів вибрали іншого отаман, ним став Лантух по прізвиську Грицько Лопух, а Петро Калнишевський був обраний на іншу посаду в Коші, він став військовим суддею. Це друга за значимістю була посада в Коші після отамана.
У 1763 р. Калнишевський відправився до Києва, де отримав від київського митрополита Арсенія Могилянського ікону зі св. мощами.
У цей час Калнишевський був уже досить багатий, що міг пожертвувати в церкву села Пустовійтівки Євангеліє в окладі, вартістю в 500 рублів.
Зміна отамана москалями багатьом рядовим козакам, та й старшинам не сподобалася, вони дуже болісно сприймали втручання в їх вікові традиції і звичаї. Тому не дивно, що незабаром 1 січня 1765 козаки на всезагальної Раді знову обирають отаманом Коша Петра Калнишевського.
На Раді розгорілася гостра дискусія між прихильниками і супротивниками його призначення на посаду виборного отамана Коша.
Особливо завзято виступав проти Калнишевського з усіх запорізьких старшин Павло Савицький та козаки з його оточення.
Однак, запорожці на цей раз не дивлячись ні на що, в піку москалям, не поступилися своїм традиційним демократичним правом вільного вибору собі отамана.
Вони розуміли, що якщо «голова» не в порядку - «ноги» не йдуть! І від того, хто керує спільнотою людей, залежить багато чого, долі цих людей, їх життя, достаток, здоров'я.
У народі не дарма існувала приказка:
- Військо без вождя, як тіло без душі, а у міцного вождя - міцне тіло.
А Петро Калнишевський був кремінь людина, а не простий мужик. Тому запорожці, виходячи з військової необхідності, завжди вибирали вождя серед сильних духом і тілом людей.
Таким могутнім вождем як свідчить історія був, наприклад, Іван Підкова, з низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова.
Про Івана Мазепу французький дипломат Жан Балюз писав так: «Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець він знаменитий».
Дніпровській Палієвській затор біля лівого берега Дніпра закінчувався так званим каменем Палія, на якому були дві величезні ступні. Народна поголоска приписувала їх знаменитому козаку Семену Палію. Про авторитет і силу цього ватажка-богатиря говорить така деталь. Якщо який-небудь козак у поході допускав помилку, то отаман стягав його з коня і доручав нести свою шаблю. На перший погляд, це начебто й не могло вважатися покаранням, якщо не враховувати того, що шабля Палія важила не менше ... двох пудів.
Втім, і зараз ця форма виживання держави як великої спільноти людей, теж значна, і вибір голови-президента актуальні як ніколи. Може вони (перші керівники) не повинні гнути підкови, як Іван Підкова, але здоровими бути зобов'язані. Повсякденна робота мозку і тіла, перельоти з міста в місто, в інші країни вимагають, щоб президент великої країни був здоровий в усіх відношеннях. А не як старезний хворий Борис Єльцин або дряхлий від старості Льоня Брежнєв в останні роки їх правління, коли вони робили видимість, що працюють на країну, коли старечий склероз часто переходив у них в природний стілець-понос.
Як співав чудовий співак Висоцький: - Якщо кволий, краще в домовину...
Інакше такий горе керівник занапастить і себе, і людей, і країну.
Таким чином, самолюбних та ще кволих дурнів на гарматний постріл не можна підпускати до влади!
Продовжуючи тему, слід сказати, що, незважаючи на тиск москалів, які за наказом імператриці створили спеціальну слідчу комісію, яка довго вивчала так зване «Діло»:
«Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорізької Січі Петра Калнишевського», ні ордер (Фільчина грамота) генерал - губернатора Румянцева про призначення кошовим отаманом Григорія Лантуха (по прізвиську Грицько Лопух) не допомогли імператриці.
Савицький з деякими козацькими старшинами почав підливати масо у вогонь, став строчити доноси та писати в Петербург наклепницькі листи, де говорилося, що обраний отаман зрадив імператриці, він, нібито, зі старшинами домовився «вибрати двадцять знатних козаків» і направити їх до турецького султана з проханням прийняти їх під турецьку протекцію. Це була брехня на пісному маслі, тому що Петро Калнишевський як козак старої закваски і християнин був завжди противником бусурманів.
Так вийшло, що доля повернулася до нього своїм обличчям і він всі наступні десять років, аж до нещасливого 1775 року, отаманом Коша запорізькі козаки незмінно обирали саме Петра Калнишевського. Чого до цього, як зазначали літописці, в Коші «з століттю століть не бувало».
Цю пілюлю запорізьких козаків підступна імператриця не забула, але за порадою іншого «едріта-фаворита» князя Тьомкіна-Потьомкіна, на час відклала свої наміри про зміщення Петра Калнишевського з отаманства в Коші.
Який із себе був новий «едріт-фаворит» Григорій Потьомкін, який замінив собою ледаря Григорія Орлова, можна дізнатися з «Московських відомостях» від 28 квітня 1760г. № 34, де фігурувало його ім'я як одного з виключених з університету, з формулюванням: «ЗА ЛІНОЩІ І НЕХОЖДЕНІЕ В КЛАСИ».
Про таких, як Григорій Потьомкін говорять: «Рос, ріс хлопчик з пальчик і виріс неуком, дубиною стройовою».
Однак шельма він був великий, що і послужило зростання його кар'єри, при такій же шельмі як Катерина, образно кажучи вони були, як два чоботи - пара.
Пан «Випадок» підвернувся йому, і Григорій Потьомкін опинився в самій гущавині подій. Він супроводжував карету зміщеного імператора Павла до місця його заслання, а трохи пізніше був з Орловими, коли брати за проханням Катерини вбивали російського імператора.
Такий поворот фортуни, Катерина примітила рослого юнака з непропорційною фігурою і обдарувала його 400 кріпаками і дала грошей - 10 000 рублів.
Тоді ж у 1762 році він позбувся ока. А справа була буденна, Григорій Орлов, дізнавшись, що його тезка Потьомкін розвів шури-мури з його бабою - імператрицею Катериною, розлютився і викликав суперника на дуель. Григорій Потьомкін злякався і не став з ним битися на шпагах, оскільки погано володів нею.
Тоді Орлов підкараулив Потьомкіна в темному підворітті палацу, сказавши:
- Боягуз драний , якщо не вмієш чи не хочеш битися на шпагах, давай на кулаках. Сподіваюся, твоя мужицька харя від мого кулака трісне!
Бачачи, що його оточили друзі графа і йому нікуди бігти, Потьомкін примирливо сказав Орлову:
- Гриша остинь, що скаже Катерина про нас?
- Мене тепер це найменше хвилює, я тобі хочу просто намилити пику. Захищайся!..
І він по орлиному налетів на суперника, добре врізав йому між очей. У Потьомкіна від цього добре поставленого удару посипалися іскри з очей.
- Підлий боягуз, захищайся! - Крикнув Гришка Орлов Потьомкіну.
Той пробував руками захищатися, але граф в кулачних боях був майстер і, минаючи захист, добре врізав Потьомкіну в щелепу. Потьомкін відчув, щось захрумтіло у нього на зубах. Він як міг, захищався від ударів противника, поки той вдалим ударом в підборіддя не кинув його на землю.
Тут пролунав крик брата Орлова:
- Гришка, шухер, караульні йдуть!
Оскільки нікому з них не хотілося потрапити в вартову до коменданта палацу, який би доповів імператриці про цей інцидент, то всі учасники цього поєдинку розбіглися.
Наостанок Орлов пнув лежачого Потьомкіна і сказав тому:
- Вставай, тобі пощастило, шкода у нас у калачників є таке правило - лежачого не бити. Якщо захочеш повторити поєдинок, ласкаво просимо...
І всі учасники цієї події змоталися, в тому числі і Потьомкін, йому не дуже хотілося бути притчею «воязичей», коли б весь двір тільки б і говорив про те, що йому, як говоритися на Русі, набили морду. Граф був хорошим бійцем і любив кулачні бої, тому знав, як прикрасити обличчя супернику, щоб того не те, що Катерина, рідна мати не впізнала.
Внаслідок цього кулачного поєдинку око у Григорія Потьомкіна розпухло і світило насиченою ліловою синявою. Це був яскравий ліхтар, добре світло, особливо при денному світлі. З підбитим оком Потьомкіну було соромно з'являтися на очі Катерині, тому він попросив племінника А. Самойлова знайти якогось лікаря чи знахаря, щоб швидше позбутися від лілового «ліхтаря» на обличчі.
Відомий тогочасний народний лікар-цілитель Абрам Примочкин, приклав до його очей примочку на траві звіробою, яка викликала сильний жар у Потьомкіна. Око у «ясновельможного» став набухати гноєм. Відчуваючи це, Потьомкін, розв'язавши пов'язку з примочкою і побачивши наріст з гноєм, вирішив прискорити процес оздоровлення і за порадою того ж Самойлова "агліцкой" шпилькою проколов наріст.
Ця ризикована операція обернулася втратою ока «ясновельможного». Так що благородні розмови про те, що він позбувся ока на дуелі, порожня балаканина, просто Григорій Орлов по-мужицькому врізав «ясновельможному» між очей.
Хто такий був після Григорія Орлова новий фаворит імператриці Григорій Потьомкін, можна дізнатися з ходячого серед столичних іноземних дипломатів анекдоту:
«Григорій Потьомкін гордо піднявши голову піднімався у палаці по сходах і зустрів з опущеною головою свого тезку Григорія Орлова якій спускався по сходам..
- Що нового при дворі? - Запитав його Потьомкін.
Орлов підняв на нього здивовані очі й відповів:
- Нічого, тільки те, що ви підіймаєтесь, а я спускаюся вниз!
Щоб глибше зрозуміти психологічний портрет нового фаворита, англійській дипломат Гуннінг казав:
«... Потьомкін, який прибув сюди з місяць тому з армії, де він перебував у всі часи продовження війни і де, як я чув, його терпіти не могли... Він величезного зросту, непропорційного додавання і в зовнішності його немає нічого привабливого. Судячи з того, що я про нього чув, він, здається, знавець людської природи... і хоча розбещеність його відома, тим не менш, він єдина особа, яка має зносини з духовенством».
Треба зауважити, що Григорій Потьомкін не тільки мав зносини з духовенством, але і більш тісні і інтимні зносини з імператрицею, що послужило його такому піднесенню. Таким чином, для когось (козаків) небо було з овчинку, для князя Потьомкіна воно стало в алмазах, нагородах отриманих за Кримську компанію.
* * *
Назрівала війна Росії з небезпечним супротивником Туреччиною, яку підтримала Англія проти Російської імперії, і Катерині довелося проковтнути цю гірку для її гордині пілюлю, і тимчасово вона погодилася з вибором запорожцями Петра Калнишевського Кошовим отаманом.
Росіянам потрібен був тоді вихід до Чорного моря і без підтримки запорізького війська, знання місцевості, уміння воювати з турками та їх союзниками кримськими татарами, в цій війні вони не обійшлися б.
Як відомо в будь-якій військовій кампанії володіти повною інформацією про противника, вже половина перемоги.
Очоливши Запорізьку Січ, Петро Калнишевський уміло веде дипломатичні відносини із сусідніми державами і уникаючи прямої конфронтації з Росією, намагається вести самостійну політику. Він, насамперед, взявся зміцнювати економічну і що особливо важливо продовольчу незалежність Запорізької вольниці від Російської імперії.
Зібравши всіх старшин і найстаріших на малу Раду, він виступив перед ними з такою промовою:
- Козаки, друзі мої, товариші!
По-перше дякую за те, що ви вибрали мене отаманом Коша! Це Велика честь і Велика відповідальність для мене. Я довго думав над тим, як нам необхідно жити у неспокійному світі, де кожний монарх хоче відібрати наші землі, а нас зробити підневільними людьми.
Тому по-друге, друзі, хочу порадити, щоб ми з вами в Січі мало залежали від поставок провіанту з Росії. Пропоную усіх біглих вид господарів людей, прибулих до нас із сусідніх країн і турецької неволі, селити у наших селах та хуторах на Вільних землях Гуляй Поля. Пропоную їм дати позичку з поверненням через троє років: коней, худобу, реманент, щоб люди могли у тих хуторах та селах орати землю, сіяти хліб, розводити скотинку. Ну, і коли треба буде, могли виступити зі зброєю у руках проти наших спільних ворогів.
- Отаман, - звернувся до Калнишевського осавул Таран з питанням, - Де ми знайдемо стільки людей і головне інвентарю і худоби?
- Як де! Частину дадуть старшини і багаті козаки. Частину захопимо у турків і татарви, у них коней багато. У мене самого і старшин багато худоби, Яку ми дамо новим селянам, вони потім повернуть нам його з прибутком. Ну, а сміливих людей покличемо приїхати до нас на Січ, на Вільні землі. Я думаю що багато батраків захоче утекти вид своїх господарів і прибути до нас.
- Отаман, - подав голос із задніх рядів Сивоконь, - дозволь мені поїхати на Захід до болгар і до Молдови, там я так "агітну", що половина бідних людей приїду до нас, а може ще з Польщі, Нової Сербії і навіть з Буджака.
- Гаразд з тобою, їдь, тільки не попадайся там панам в лапи, а то тебе там закатують.
- Не турбуйся отаман, я там кожну стежину знаю. Як кажуть люди: «Бог не видасть, свиня не з'їсть!»
Після Ради, Петро Калнишевський з писарем Коша, ще раз переговорили з кожним із старшин і заможних козаків і визначили, скільки вони можуть виділити худоби та інвентарю. При цьому вони спільно визначили межі нових сіл і хуторів і закріпили за ними по одному старшому.
Полковий старшина Павло Савицький став строчити в Петербург доноси на отамана, заявляючи, що ніби отаман зрадив імператриці, зміцнює свою владу, хоче стати незалежним від імперії.
Однак поки офіційний Петербург на ці доноси ніяк не відповідав, оскільки назрівала війна з турками.
Чутка про вільні землі в Запорізькому краї летіла на крилах орлиних попереду всіх, вона забиралася в найвіддаленіші куточки Росії і сусідніх країн.
І сюди різними шляхами потекли люди, їхали сім'ями, бігли по одинці від своїх гнобителів: дворян і поміщиків, таких як боярина Морозова, або поміщик Плюшкін та інших.
Що-що, а дурнів в Росії, як поганих доріг, тоді було багато.
Самі козаки повертаючись з походів на бусурман, звільняли невільників, які потрапили в полон в результаті турецьких набігів на сусідні країни.
Серед них були люди різної національності, аж до негрів з Ефіопії. Всіх їх розселяли по хуторах і селах, давали можливість їм працювати на себе і на Січ. Вони вирощували хліб, ростили худобу, умільці-ковалі кували для себе не тільки борони і лопати, але і списи, шаблі та палаші.
Іван Сивоконь славно попрацював з агітацією переселення на Заході.
З Молдавії цілими таборами приїжджали молдавани, з Болгарії болгари, з Польщі, Сербії та Буджака прибули збіглі бідолахи і бідняки, яких гнобили в цих країнах.
Збереглася пам’ятка, запис писаря Івана Глоби, який за своїми обов'язками записував собі в талмуд (журнал) усіх прибулих на Січ біженців.
Якось до нього привели двох біженців, які прибули аж з-під самого Великого Новгорода. Це були кріпосні Іван та Марія, які втекли від князя Ф.С. Баратинського.
Йому Катерина II за заслуги по вбивству законного російського царя Петра III подарувала маєток колишнього прихильника царя.
- Як тебе звуть? - Запитав писар молодого хлопця.
- Іване!
- Тезка значити! Мене теж Іваном звуть. Неправду кажуть, що ми Івани, коли матюкаємося, то родичів часто згадуємо, - з посмішкою пожартував писар Коша.
- Я теж згадував, коли князь до моєї Мар’ї приставав.
- Письмовий, читати Іван вмієш?
- Не знаю! Може, вмію, проте ніколи не пробував.
- Значить валянок! - Підсумував Глоба. - А це що за дівчина з тобою?
- Марія, моя дружина!
- Звідкіля ви?
- Що ви запитали?
- Звідки ви (Откуда ви)? - Повторив своє запитання писар, зрозумів, що перед ним біженці, які погано розуміють їх мову. Тому він в таких випадках старався більше вживати російських слів і фраз, втім, так поступала вся козацька старшина на чолі з отаманом Коша, коли вони говорили з москалями.
- Ми з-під Новгорода, з Борового.
- Ну і чого ви так здалеку драпали сюди?
- Я був конюхом у господаря, а дружина моя Марія працювала прислугою в панському будинку. При старому господарю нам жити було нічого - можна, а коли приїхав новий, то стало не під силу. Мало, що він обібрав усіх до нитки, так і ще став приставати до наших дівчат і жінок, щоночі йому в ліжко, бачте, подавай нову дівку. Одного разу він захотів з насильничати над Марією. У ту ніч ми й бігли від нього, прихопивши кращих його їздових коней.
- Цікаво, як це вам вдалося? Піди у господаря стража була.
- Була стража і звір прикажчик, але ми їх обдурили. Мар’я в мене жінка бідова. Коли її привели в опочивальню, вона не розгубилася. Залишившись один на один з напівголим паном, вона спочатку добре двинула його ногою по яйцях, так що той скарлючився від болю, а потім вдарила плішивого пана фарфоровою статуеткою прямо по маківці. Той надовго відключився, потім вона через вікно вистрибнула до мене, і ми вдвох пробралися в стайню. Там я відв'язав двох спритних рисаків, осідлав їх, і ми, прихопивши деякі харчі, поскакали з маєтку.
Поки в маєтку пани розібралися, що до чого, ми були вже далеко.
- Ну, молодці ви, справжні козаки! Я б на твоєму місці тому панові яйця б відірвав разом з його морквиною.
- Попадися він мені, я б так і зробив!
- А ти чув що не будь про запорізький секс?
- Ні, а що це?
- О, запорізькій секс - то окрема розмова! Традиційний спосіб злягання для наших козаків, це - лежачи, по-пластунськи, навпомацки в темряві, шукаючі партнерку по примітним бугоркам, до річищ та за специфічним запахом.
- По запаху, це круто! - Сміючись, сказав новгородський біженець Іван.
- Так як же мені вас записати в талмуд прибулих в Січ. Напевно москалі надішлють запит на рахунок вас, чи є побіжні такі в Січі, чи ні?
- Як хочете, так і пишіть!
- Тут треба змінити ваші прізвиська, національність і місце з відкіля ви до нас прибули.
Запишемо вас як Петро і Оксана Півтора-Кожуха (у них на двох з убогих речей півтора кожуха якраз і було).
Ви прибули до нас з Білої Церкви.
Національність вашу з московітів, змінімо на "чучмеків".
- А хіба є така національність? - Запитав здивовано Іван, тобто вже Петро Півтора-Кожуха.
- Не знаю! Живуть чи на землі "чучмекі", чи ні, то хай москалі ламають тут свої дурні голови, - сміючись відповів винахідливий писар.
Так Петро (Іван) та Оксана (Мар’я), стали запорізькими поселенцями і їх з іншими біженцями з Московії відправили жити і трудитися в зимник на річку Айдар, де вони утворили свій невеликий хутір, який дав початок побудови нинішнього міста Старобільська, який став форпостом на кордоні Гуляй Поля.
І таких переселенців на вільні землі Січі переселилося безліч.
По історичним документам, можна судити про це запорізьке «велике» переселення народів:
«Довідка: З 1768 по 1774 рік втекли на Запорожжя 3408 чоловіків i 1496 жінок. Тільки за 1775 рік позначено втікачів - 5374 чол. «Це становіть 10% від всіх мешканців Вольностiв i половину Всього Війська Запорізького. Люд, що йшов на Січ перед її зруйнування, сідав за зимівниках, перебувши тутечки, він мав власні зимівники, укладав слободи. Сіромахам найкраще жилося в Січі...
Там у Січі козаки жили й годувались вкупі (разом). Голота скупчувалась по курінням в міжсезоння, коли в зимівниках не було попиту на додаткову робочу силу. Влітку ж більшість голоти, шукаючі додатковий заробіток та харчування, розходилися по зимівниках и наймалися до роботи».
Голоті, сіромахам все ж краще жилося в Січі, ніж бути голодним і гнути спину на поміщиків , які поводилися з ними гірше, ніж з худобою.
Результатом всіх зусиль отамана стала поява в Запорізькій Січі більше 4 тисяч хуторів і 45 великих нових сіл, в яких до 1775 р. проживало близько 50 тисяч хліборобів, скотарів, пастухів та ковалів.
Діяльність Петра Калнишевського і альтернативного ставленика імператриці Катерини II Лантуха, в Коші того періоду, навіки прославилася в народній приказці:
«Як був кошовим Лантух-лопух, то не було хліба не тільки для людей, а й для мух!
А як став кошовим Калниш, то лежав у кожного на столі цілий Книш ».
У Запорізькому Коші побутувала в той далекий від нас час, така гумореска:
Їде козак берегом річки, бачить - на мосту засмучений хлопець стоїть, видно втопитися зібрався.
Він питає його: - Ти що робиш?
- Топитися буду!
- Та ти що! Згадай про жінку свою та дітей! Як вони жити будуть без тебе?
- Нема в мене ні жінки, ні дітей!
- Тоді згадай про своїх батьків!
- Нема в мене ні батька, ні неньки!
- Тоді згадай про батька нашого Петра Калнишевського!
- А це хто такий?
- Як ти не знаєш нашого кошового отамана! Тоді стрибай, синку, стрибай!..
Ось такою пошаною славився кошовий отаман Петро Калнишевський, його тоді всі знали і друзі, і вороги. Керував отаман Запоріжжям твердо і суворо, з урядом імператриці і її емісарами намагався ладити, різним «гультяям, ледарям» потачці не давав; тому не користувався популярністю серед них. Вони в свою чергу підбивали козаків проти нього, пропонуючи піти від московітів, і перейти під владу Порти, які обіцяли козакам великі пільги.
Під час Коліївщини, деяка частина запорізьких козаків була не задоволена його діями. Це позначилося негайно: коли Калнишевський на Раді 26 січня 1769 оголосив про прийняття ним участі в майбутній Російсько-турецькій війні. В Січі почалися заворушення серед частини козаків, спалахнули заворушення, та такі, що Калнишевському довелося, переодягнувшись ченцем, втекти в Кодак і він повернувся лише тоді, коли Січ заспокоїлася.
Так, що не все було гладко при правлінні Петра Калнишевського, але він уміло, можна сказати дипломатично вирішував спірні питання між козаками.
Петро Калнишевський, будучи досить освіченою людиною, витрачаючи багато сил і часу на військову, економічну і продовольчу незалежність і безпеку Коша, при цьому знаходив кошти і час на розвиток освіти в Січі.
Він розумів, що без грамотних, освічених молодих людей їм не прожити в цьому неспокійному світі. Отаман із козаками повсюдно в старих і нових хуторах і селах будував, відкривав нові школи, стежив, щоб вони своєчасно і в достатній кількості забезпечувалися всім необхідним для навчання дітей: грамотними викладачами, книгами та продуктами.
Вся сфера козачого освіту за наполяганням отамана фінансувалося за рахунок «кошт (грошей) Запорізького війська». При поділі прибутків від торгівлі і військової здобичі частина коштів козаками обов'язково виділялася на школи.
Цікаво було те, що в Запорізькій Січі принципи виховання в школах були побудовані на сучасних демократичних засадах. У школах Коша тілесні покарання були взагалі неприпустимі, заборонені. У Запорізьких школах цінувалося роз'яснення і так зване «самовільне каяття». Вже тоді в школах існувало «курінне управління» - аналог сучасного студентського самоврядування.
Для порівняння можна сказати, що в Англії, дітей в той час нещадно били і карали в школах, за лінощі, недбалість, неслухняність і така форма навчання існувала в «освіченої» Англії досить довгий час, майже до початку 20-го століття.
Будучи сам досить освіченою людиною, любителем книг, знавцем і меценатом мистецтва, Петро Калнишевський невпинно дбав про розвиток культури і духовності. На його кошти було збудовано церкву у Лохвиці, дерев'яну церкву Св. Трійці в рідному селі Пустовійтівці, дерев'яну церкву Св. Покрови в Ромнах, кам'яну церкву в Межигірському монастирі і Георгіївську церкву в Петриківці.
Не шкодував грошей кошовий отаман і на церковні книги, начиння і одяг.
Церкви в рідному селі, де ріс він і виховувався, Петро Калнишевський подарував Євангеліє, оправлене сріблом і прикрашене дорогоцінним камінням, на придбання якого пішло 600 рублів. За ці гроші тоді в Січі можна було купити 120 коней.
Неможливо не згадати й того, що козацька пісня, козацькі пісні-оповіді бандуристів, козацька ікона, козацька січова архітектура, козацькі оборонні споруди, є неоціненним надбанням української, всієї різноманітної слов'янської культури.
Козацьке вплив у той час на Україні був настільки великий, що іноземці часом називали тодішніх малоросів-українців «козацькою нацією».
Таким чином, можна сказати, що епоха козацтва, як неординарна і яскрава сторінка української, слов'янської історії, була вписана запорізькими козаками в загальну світову історію.
І її (історію) деяким «окремо взятим придуркам в окремо взятій країні» не вирубати з історії слов'ян ні якої «цензурною сокирою».
Завдяки турботі про церковні справи, Петро Калнишевський залишив у пам'яті нащадків не тільки своє добре ім'я, але і реальний, цілісний, світлий образ, відображений на іконі Січової Покровської церкви.
Так коротко можна підвести підсумки раннього отаманства Петра Калнишевського в Запорізькій Січі.
Ну, а зараз ми з вами, перенесемося в роки попередні захопленню і руйнування козацької вольниці.
Ці роки характерні російсько-турецькою війною, де запорізькі загони, полки та ескадрони внесли свій значний вклад в перемогу.
