А роки йшли. І росли діти, і пив Семен, і лаялася Катерина, і помер у тих роках батько.
І прийшли ті роки в жнива, і стали край поля, і витерли піт, і присіли, бо скільки вже його і йти можна, не зупиняючись, під цією спекою.
А на полі горох у валках, а на полі пилюка та комбайни, та чоловіки з жінками біля тих комбайнів валки горохові поправляють.
Серед людей чоловік один веселий - Семен. Спотикається, перекидається, чи вила його, чи він вила носить - не зрозуміти, не второпати, не розібратися.
- Як на такому сонці вже й пити можна? - зло у стиснутих Катерининих губах аж шкварчить, аж підплигує, мов млинець на сковорідці.
- Молчі, Катя, в неволі п'ю, щоб грат не бачити, - перевертається-перекидається Семен.
- Бідний! Арештант! - почула одна з жінок Трюханеву мову, регочеться поряд.
- Еге, Марфо, для майстра і серед степу широкого тюрма, як для рук діла немає, - хотів підняти Семен вказівного пальця, але десь ділися вила, тож, ніж мав Семен підняти пальця, натомість сам упав на землю горілиць.
- Іди додому, п'янице! - одна Катерина не жартує, не сміється.
- Не могу, Катя, жнива!
І продовжив боротьбу з покосом, що, мов той кінь, вислизав-вискакував з його рук.
А комбайни молотять, червоними драконами по полю повзаючи, а люди, мов приречені бранці тих драконів, снують і снують за ними в пилюці, щосекунди попихаючи в їх ненажерливі пащі нескінченні валки гороху.
- Семене, відійди ік бісовій матері, стурцяєш... - гукає один з комбайнерів до Трюханя.
- Ша, молотим! - махає Семен вилами, аж дзеленчить кругом.
Комбайн, кажу ж, дракон, вила хап - і на друзки, а за вилами Семенову руку. Семен руку - смик, ногою об комбайнову пащу обіпершись, а дракон і ногу за рукою потяг-поволік, мов ганчірку яку.
Спинив погонич дракона, і стоїть він закривавлений та ображений, а в обіймах його Семен тріпається, наче ягня в міцних вовчих зубах.
Ледь відкупився Семен від дракона - руку віддав по лікоть і ногу по "саму рипитицю", як жалілася Катерина сусідам.
Плакав, у лікарні лежачи:
- Це ж ти покинеш мене, Катю, ге?
- Мовчи, п'янице, горе моє несосвітенне, - плакала й Катерина. - А діти чиї? Покинеш...
Дома Семен плакав ще гірше, бо раніш крадькома від Катерини мотався все-таки трохи по селу - кому піч, кому лежанку змудрує; взимку кротів-зайців з дерева тесав - все ж відводив душу. А це сидів, як прикований. Спробував вцілілою рукою щось потесати, а чурбачок все вислизав з-під долота.
- Та потримай же, Катерино! - крикнув роздратовано.
- Хай тобі горілка тримає, - одержав у відповідь. - Тут і без дурників твоїх підпалитися можна за цією роботою.
- Ех, дурники?!... - аж верескнув Семен та як жбурнув долотом, то тільки шибка брязнула.
- То ти, каліко, ще й вікна будеш бити?! - напосілася Катерина та якимось валянком латаним по загривку Семена, по загривку.
- Оце вже всьо, - сльози у Семена на щоках, бо раніше хоч руки до нього ніхто не розпускав, крім тестя покійного (але то ж дуб був, а не чоловік), а це жінка рідна, і та лупцює, як останнього байстрюка.
І потягнувся Семен назад до чарки.
- Заллю, дочко, тугу, - підморгнув Тамарі.
- Та хоч виказіться, - тільки дверима гуркнула дочка.
Тим часом з'явилася в Семена милиця, і, перехнябившись, опираючись на неї лівою своєю вцілілою рукою, якось навчився Семен стрибати на лівій же нозі.
І рипнула в Трюханів хвіртка.
- Дядьку, ви б лежанку мені не змурували? - стояв серед подвір'я молодий Роман Савченко.
- Чи ви з глузду поз'їжджали?! - виглянула Катерина з повітки. - Як він вам муруватиме, он ледь стрибає?!
- Молчі, Катя! - буркнув Семен. - І коли ж ти, Рома, хочеш мурувати?
- Та мені якби й завтра, я все подам, ви тільки...
- Завтра не вийде, - звично закопилив Семен губу. - Замовлень, знаєш, море...
- Та хоч не бреши! - визвірилася Катерина. - Які замовлення?! Не мороч, каліко, людям голову!
- Ех, Катя, ти б помовчала-таки, - ледь сльози не бризнули з Семенових очей. - Добре, завтра, то й завтра, - мовив до замовника.
- Кельму! - щосили гукав Семен наступного ранку, сидячи на табуретці серед хати.
- Тьху! - зовсім, як покійний Ларивон, сплюнула Катерина і, вхопивши баняка, подалася надвір.
- Кельму! - волав Семен.
- Дереться, як оглашенний, - обізвалася з ліжка дочка. - Поспати можна?
- Кельму! - вже аж плакав Семен.
- А де вона? - малий Вітько смачно витер носа.
- На горищі, сину. Там у торбі...
Синок приніс інструмент.
- Спасибі, сину.
- Гостинця принесіть, - чкурнув синок на лежанку досипати.
Прив'язав Семен на шию сумку, поплигав селом.
Але незабаром з'явився назад додому.
- Що, відмурувався? - єхидно просичала Катерина.
- Не виходить, Катю, нічого не виходить однією рукою! - ридма ридав Семен, мов матір рідну хоронив.
- То куди ти його, каліко, рипаєшся? Кому ти потрібний? - гуркотіла Катерина в печі горшками.
Наступного ранку Семен зранку виснув на своїх воротах.
- Володь! - гукнув до їздового, що проїжджав вулицею кіньми. - А підійди-но, щось скажу.
- Що таке? - знехотя злазив Володь з воза, йшов до Семена.
- Соломи треба, - змовницьки шепотів Семен, хоча за повіткою стояв ще чималий ожеред її.
- Ай, немає коли, - відмахувався Володь, - та й голова сьогодні в селі, ще зловить, оштрафує.
І їхав собі далі.
- Не поважають, - аж сичав Семен. - Як каліка. то вже й не поважають. Ніхто. А поважали ж...
І, діждавшись, коли Катерина пішла на роботу, поплигав-поскакав у садок, де під усохлою яблунею - сам вислідив - заховала-закопала Катерина горілку. Сів під тією яблунею і, обдираючи нігті, заходився рити пальцями землю. Чи довго, чи недовго й рив, а трилітрову баночку намацав. Зашкандибав ще в кухню, накидав у торбу солоних огірків і потяг-поволік той скарб до воріт.
- Петре! - гукнув до перехожого. - А йди хряпнемо по одній, як не забув ще Семена Трюханя!
- А чого ж я тебе маю забувати? - витирав Петро долонею рота.
Йдучи з роботи, Катерина ще здалеку вчула біля свого дому пісню.А що співали якраз на її подвір'ї, сумнівів не було - Семенове шкварчання вона б і за кілометр розпізнала.
- Горілку знайшов! - аж пересмикнуло Катериною і ледь не прожогом кинулася вона додому.
- А це що за празник? - громом гримнула Катерина.
Чоловіки, хто ще міг, засовалися, а Семен весело блиснув очима.
- Молчі, Катя, мене не перестали поважати, - ледве видавив з п'яного рота язиком.
- Я тебе помовчу! - аж зуби вишкірила Катерина.
Та лясь Семена по пиці, що й ногу задер.
- Ану геть! - визвірилася до чоловіків і, вхопивши якогось патика, замахнулася.
Чоловіки, тягнучи передчасно поснулих товаришів, вибралися за ворота.
- Паскуда! - кляла, плакала, била, тягла в хату Семена Катерина.
Наступного дня Семен знову шаснув під яблуню. Але свіжоскопана земля не залишала ніяких надій.
Тоді Семен пішов у хату, витяг з шафи трохи грошей і побрів-пошкандибав до магазину.
- Хлопці! - гукав ще здалеку. - Хто каліки не соромиться?
- А що, в каліки щось є? - нахабно питав, зіпершись під магазином на тин, Грицько Явтух.
- Хе-ге, дивлячись для кого.
І до пізнього вечора у старому цвинтарі, що за магазином, зручно розмістившись між перекошеними, потрухлими хрестами, хвалив-вихвалював дехто Семенову колишню майстерність.
- Сволота, погань, каліч непотрібна! - ледь не щоднини кляла, лаяла, била Катерина Семена.
А він тільки бубонів перекошеним, мов ті хрести на цвинтарі, язиком:
- Ех, Катя, не пойняла ти моєї душі.
Ховала Катерина горілку, ховала гроші, замикала хату, а Семен тягнув, чи тягли за нього, як не гарбуза, то картоплю, як не шиферину якусь, то залізяку; раз навіть шматок тину відірвав і пропив.
- Падло! - щовечора неслося з Трюханевого подвір'я.
- Що тин, що ті гарбузи, - усміхався дурнувато Семен, - як мене поважають! Майстра в мені бачать. Хай колишнього, але майстра! Не так, як ти, Катю, тільки сволоту і падлюку. От!
- Дочко! - молилася Катерина на Тамару. - Хоч ти кажи що-небудь своєму батькові-п'яниці! Може, дітей посоромиться і послухає.
- І чого б я ото дерлася, як дурнувата? - знизувала Тамара плечима. - Однак нічого не допоможе.
- То це я дурнувата? - аж синіла Катерина.
Та віником, яким щойно Семенову мармизу чистила, так і вліпила дочку по губах.
- Дурепа! - кричала дочка, тікаючи до воріт.
- Тікай! Тікай! - громом гуркотіла Катерина ледь не на все село. - Ще позбігаєтеся до мене!
- Поцілуєте ви мене в сраку! - гукала й Тамара у відповідь. - Хай я тільки школу ось кінчу!
- Це не діти, не чоловік, - плакала Катерина по ночах, - це кара Господня. Все, більше й пальцем заради них не поворухну!
Але приходив ранок, і піднімалася Катерина із заплаканої подушки, і мчала доїти корову, щоб через якусь годину бігти в поле на буряки, а по вечорах, наполовшись ще вдосталь на городі, брала мотузку і йшла аж на Демидову Кислоху, де, не соромлячись ні зірок, ні Місяця, жала, аж серп тріщав, колгоспну кукурудзу, жала, щоби потім, добре облигавши її мотузкою, перти зо три кілометри до села, додому, аби напакувати лишень корову та телят, напакувати до нестями, щоб, не дай Бог, не схудли, щоб не казали люди, буцім занехаяла хазяйка худобу.
Так і стяглася на цеглу - хату обкласти. Привезла, склала під тином, по-хазяйськи рубероїдом укрила, щоб не затекла, не замокла.
А через місяць лиш пусте місце побачила - доки в полі була, пропив чоловік цеглу, начисто пропив, тільки слід від машини якоїсь і залишився на подвір'ї.
- Кому віддав хоч? - перепитала побілілими губами та й хряпнулася без пам'яті серед двору.
Два місяці по лікарнях потім валялася - не на жарт серце схопило. За дім потерпала дуже - як там без неї.
Наїжджали Тамара з Вітьком.
- Дома як? - допитувалася Катерина.
- Нормально, - відводила очі дочка.
- Корова ще є, бо мушу пасти, - колупав у носі Вітько.
- А не схудла хоч? - аж за руки хапала Катерина Тамару.
- Я там розбираюся, схудла вона чи ні! - сердилася Тамара. - Приїдете - побачите.
Відвідував Катерину і Семен.
- Ще, п'янице, хата хоч ціла? - суворою була з чоловіком Катерина.
- Зачем, Катя, такі глупі вопроси задаєш? - блимали серед зморщок дві вицвілі цятки.
- Ти б покинула його, - радили Катерині сусідки по палаті, яким жалілася на долю.
- А люди що скажуть? - аж жахалася Катерина. - Від каліки відхрестилася?! Це ж не стовп - людина все-таки. Та й пропаде без мене - гріх кому носити?
Нарешті лікарня лишилася позаду. Їдучи додому, накупила Катерина домашнім гостинців: дочці кофтину, Вітькові цукерок - аякже, два місяці без матері. Навіть Семенові піджака купила, а то ходить, ніби обірванець який.
А приїхала додому - ні гостинців, нічого не схотіла. Кругом повний розгардіяш, половину посуду як корова язиком злизала, шафа спорожніла, немов у їхній хаті злодій побував, грошей ні копієчки.
- Дочко, ти хоч поприбирала б, - тільки й промовила.
Дочка мовчки пішла з хати, а Катерина так і залилася слізьми.
- Сину, ти хоч обідав? - запитала у Вітька, що якраз забіг знадвору.
- Коли?
- Ох, дитино, то візьми ось хоч гостинців посмокчи, поки я щось зварю.
Вітько шарпнувся до сумки, витяг піджака.
- А це що? - запитав здивовано.
- Вдяганка батькова, не бачиш хіба.
- Нащо його купляти було, однак проп'є. Краще б гостинців більше купили, - сортував Вітько цукерки.
Знадвору ввійшла Тамара.
- Ти що, їсти дитині не могла зварити? - визвірилася Катерина до дочки.
- Відчепіться від мене, - відрізала та.
- Як це так відчепіться?!
- А так.
- Ах ти ж сучка!
- Сама сучка!
Вітько, увібгавши в пазуху цукерки, шмигнув надвір.
- Почалося, - тільки й буркнув.
- Тамаро, - втомлено сіла Катерина на стілець, - то ти мені дочка, чи шльондра оглашенна, що невідь-як випадково забрела в хату? Хіба ж так можна до матері, як ти оце весь час?
- А до дочки так можна? - у свою чергу запитала Тамара. - Я ж дочка, а не пес приблудний, якого вік можна віником лупцювати.
- Заробляла, то й получала, - мовила Катерина. - А що ж мені лишалося, сюсюскати з тобою, як ти таке вредне росло.
- Невже я слова доброго чи ласки хоч краплі з дитинства й донині не заробила? - у сльози вдарилася Тамара. - Та ви не мати, ви якийсь вурдалак з вічно розкритим лайливим ротом! Про що ви мене запитали на віку, окрім чи попорала корову та чи поробила все на городі? Та я вам не дочка - наймичка!
- Та яка ти наймичка?! - обурилася Катерина. - Наймички від поту не просихають. А ти таке ледащо, що ні до якої роботи підіпхнути не можна. Якої ти ще ласки хочеш, коли вся в батька - і видом, і розумом. Ще до пляшки вняпся - викапенний будеш татусь. Про що я тебе розпитувати маю, як ти змалку якесь вовкулакувате й бидлувате - тобі ж нічого не в інтерес: ні як картопелька до врожаю, ні чи вим'я корова перед отелом налила. Не дівчина, а вітрогон якийсь. Кажу ж - таточко мачина в мачину. Удалася б у мене - золоте було б дитя.
- Хай боронить Бог у вас удатися, мамо! - скрикнула дочка. - Що ж ви хочете, аби я згнила в цім пеклі побіля вас скаженої і батька пропитого?! Ніколи! Дорізайте вже батька, як почали, а мене облиште - ви до мене раніш з путтям ніколи не підійшли, то благаю вас - не треба підходити й надалі. Пізно, мамо, вже пізно.
- То це я дорізаю батька?! - аж захлинулася Катерина. - Та він мені весь вік перекремсав, а я, виходить, дорізаю?! І як тебе після цих слів назвати, доню, окрім як сучкою?
- То називайте сучкою, я звикла, - грюкнула дверима Тамара.
- Сучка! Сучка! - кричала Катерина до нестями. - Сучка! - аж захрипла. - Нащо ж ви мене всі одну полишаєте, що ж я вам поганого зробила, коли весь вік на вас стратила, - плакала-ридала. - Клятий п'янице, - виливала злість на відсутнього чоловіка, - де ти на мою голову взявся, що сплюндрував усе - і вік, і долю, і дітей крадеш, подобою на себе вистругавши. Думаєш вкрасти й душу мою, зламавши? А ось, - тицяла дулі у вікно. - Не здамся. Переламаю все і всіх на свій копил - а не здамся. Моя хвиля до берега дійде, не ваша! Зморшкувата потворо, - знову на Семенову адресу летіли слова, - гидото моєї душі, ненавиджу ні тебе, ні слід твій на землі, що перетнув, затоптав мій шлях. І ненавистю цією тебе осилю. Бо то любов крихка, а ненависть, ого, вона непробивна.
