Автор наперед приносить свої вибачення за ту вульгарщину, котра зустрінеться читачеві нижче і божиться, що це буде в перший і останній раз. Єдине, що може послужити йому виправданням: із пісні слів не викинеш...
Було це на самому початку дев’яностих. У відокремлений цех одного заводу із запланованою перевіркою прибув інспектор обласного управління Котлонагляду Остап Микитович Мурлов. Його недоброзичливці, правда, подейкували, що справжнім прізвищем інспектора було звичайне для українця Мурло і що змінив він його вже після служби в армії. З цієї причини усі в області, з ким стикався по службі інспектор, поза очі, звісно, звали його Мурлом. Він був імпозантним, сповненим гідності мужчиною з пишними сивими вусами і досить давно перебував на пенсії, проте працював, бо був з тієї категорії незамінних працівників, на кому тільки й тримається наша недолуга система.
Через свій величезний досвід і усвідомлення оцієї незамінності, він до абсолютної більшості тих, кого перевіряв, ставився майже з презирством і дозволяв собі аж надто вже критичні вислови та порівняння. Він був чесним служакою, старим комуністом, хабарів ніколи не брав, проте любив на підконтрольних йому підприємствах смачно пообідати і випити, не вважаючи це за гріх.
Прибувши в цех у супроводі двох жінок з адміністрації заводу, він, як водиться, до обіду перевіряв технічну документацію. Потім ці троє укупі з начальником цеху, начальником установки і новоспеченим, щойно переведеним з операторів, майстром сіли обідати. Незважаючи на кризу в економіці, стіл ломився від улюблених Мурлом наїдків, бо завод стояв на периферії і працювали на ньому геть чисто одні жителі навколишніх сіл. Тож борщ, картопля з м’ясом, смажена курка і налисники з сиром, приготовлені дружиною Мишка – нового майстра, справили на інспектора найприємніше враження. Самогон, правда, був надміцним, але закуска виявилася такою смачною, що Остап Микитович, порушивши власні принципи, накотив не традиційні три, а чотири «сотки».
Пішли оглядати обладнання. Микитовича, від перевищення дози, на червневому сонечку трохи розморило і це почало його дратувати, бо загрожувало втраті дещиці його високої репутації. А тут ще й косоокий Мишко, майстер-новачок, теж підпивши, по недосвідченості порушуючи принципи виробничої дипломатії, на кожне зауваження інспектора почав по-панібратському встрягати в розмову.
– Чому це колектор давно не фарбований? – питав Мурло, стоячи перед котлом.
– Щось схимичимо, Микитовичу, – вискакував наперед Мишко, цілячись лівим червоним оком в інспектора, а правим кудись у стелю.
– Он на сепараторі дата чергового ТО невірно нанесена. Що це таке?! – починав злитися контролер.
Ніхто ще й оком не встигав змигнути, як наперед знову висувався Мишко і вже просто дратуючи поважну особу своєю косоокістю, запевняв:
– Та щось схимичимо...
Так повторювалося кілька разів, аж доки інспектор нарешті не скипів:
– Чому начальник установки мовчить?! Дурно гроші від держави отримуєш?!!
І вже до начальника цеху, багатообіцяюче, з притиском:
– Схимичать вони! Ти в мене матимеш сьогодні припис! У вас тут передаварійна ситуація!!
На горе заводчанам, на цей крик із кущів до них раптом висипала ціла зграя безпритульних собак, що за останні три роки розмножувалися на території цеху в геометричній прогресії. Вічно голодні, з підлабузницьки підігнутими довгими худими хвостами, вони оточили юрбу керівників і почали заглядати їм у очі.
– Це ще що таке?! Бардак! Ну й бардак розвели!!
Усі принишкли. А Мурло вже не міг зупинитися і малював жахливу картину опломбування цеху, звільнення ледарів і навіть віддачі їх під суд. Він розходився не на жарт, не вибирав уже виразів, називаючи вбитих горем заводчан і нікчемами, і дармоїдами, аж доки не викрикнув у запалі:
– Сраколизи!
Зрозумівши, що передав куті меду, принаймні перед жінками, він почав шукати хоч якесь виправдання цьому своєму пасажеві:
– Ви гадаєте, що мене обідами купити можна? Я комуніст, я не продаюся! Я вам влаштую! Будете зад мені лизати! – звісно, він хотів цим сказати, що, мовляв, я буду дуже прискіпливим і доки ви недоліки не усунете, я з вас по три шкури спущу, покажу, де раки зимують.
– Зад мені лизатимете! – він все більше дратувався та входив у раж; аж тут на очі йому раптом трапилася притулена до будівлі котельні дерев’яна споруда із сердечком на дверях і він нарешті зрозумів основну причину свого роздратування.
Не кажучи нікому ні слова, Мурло звернув з проїжджої частини на обсаджену живоплотом стежку, що вела до туалету і рішуче попрямував туди. Вбитий горем Мишко приречено, немовби сам до себе, неголосно мовив:
– Треба, то й полижемо, Микитовичу... – маючи на увазі, звісно ж те, що усіма силами будуть виконувати припис, аби лиш догодити інспекторові.
Микитович це почув, проте не сказав нічого, але в душі скипів не на жарт. Рвонув на себе благенькі дверцята, скривився, бо до всього ще й внутрішня обстановка йому не сподобалася, та ще й одна шалівчина на задній стінці споруди дивом тримаючись на одному цвяхові, відхилилася вбік, утворивши щілину в добру четверть. Відступати було пізно, бо фізіологія вимагала негайної дії, тож інспектор, прикинувши, що за щілиною видно лише густі кущі і подумки пообіцявши і за це ще поквитатися, швиденько зняв штани. Щойно почалося випорожнення і настало приємне полегшення, як Остап Микитович відчув на своїй сідниці ніжний дотик чийогось язика. Огида та страх за своє найдорожче спрацювали миттєво, підкинувши господаря вперед і вгору, прямо на зачинені двері...
... Невдахи-заводчани тим часом смиренно стояли біля початку стежки, очікуючи закінчення акту дефекації інспектора і невесело розмірковуючи хто про втрату премії, а хто й – посади. Аж раптом – Ба-бах!! – дерев’яні дверцята туалета зі страшною силою відлетіли убік і разом з ними з його глибини зі спущеними штаньми і переляканим на смерть обличчям, мов кенгуру вистрибнув Мурло, впав на стежку і вилискуючи на сонці білими сідницями, рачки чкурнув за живопліт.
Шоковані свідки чужої несподіваної ганьби ошелешено втупилися туди, звідки щойно вилетіло тіло і у щілині між шалівками побачили морду рябого кудлатого цуценяти, здивованого, певно, не менше них.
Більше Остапа Микитовича ніхто в області не бачив. Залишилося навіть таємницею, як він примудрився так швидко та непомітно покинути тоді цехову територію. Казали тільки його наступники, що заяву на звільнення він подав з незрозумілих нікому причин наступного ж дня після відвідин цеху, та й то не сам, а через знайомого.
Собаче кодло звели, а рябого рятівника залишили. І не просто залишили – поставили на повне харчове забезпечення. Та й ім’я йому дали не Шобтиздох якийсь, навіть не Рябко, а – Сраколиз!
Він прожив у пошані довге життя і коли помер, то був похований неподалік місця свого геройського вчинку. Там і донині можна побачити пам’ятник із трьохсотміліметрової труби, на котрому газорізальник увіковічнив ім’я героя.
