В парку стрілянини майже не чулося. Навіть вітер гучніше шепотів до листя буків, зваблюючи їх відірватися від рідного дерева та полетіти в далеку подорож. Темна ніч здавалася затишною, як шкіряне крісло. В цьому затишку примостилися двоє. У них була розмова.
– Вперше тут нікого, крім нас.
– І відключили світло.
– Кажуть, старий наживався на освітленні.
– Нові спекулюють на темряві.
– Ти не думаєш, що він вкрав у нас все світле і має бути покараний за це?
– Ще скажи, що він викручував лампочки та бив ліхтарі. Це смішно. Просто настав темний час.
– Якщо він ні в чому не винен, навіщо втік?
– Старий був істотою, яка живе в тіні. Тепер це неможливо. В темряві нема тіней.
– Хто ж міг вимкнути світло?
– Всі, хто любить жити в темряві. Їх стало більше.
– Чому вони так люблять жити в темряві?
– Щоб не бачити, не бачити нічого! Що свої та чужі однакові. Що живі та мертві різні. Щоб страх виявити слабкість дзвенів кров’ю у вухах і заглушив голос совісті. Щоб ніхто не бачив, щоб навіть самим не бачити, що вони коять, воюючи за здійснення своїх нестриманих бажань.
– Темрява спокушає і мене.
– Знову збираєшся лізти з поцілунками?
– Жартуєш. Ми ж домовилися: тільки спілкуємося.
– Тримай своє слово, це світло в твоїй душі. А на війні нема світла.
– Там спалахують пожежі.
– Але гаснуть очі. Жодна перемога того не варта.
– Всюди йде війна. Якщо не перемагати, навіщо тоді жити?
– В нашому парку нема війни.
– Парк знаходиться у межах держави, яка воює.
– На війні застосовують насильство. Де війна безсила, там її нема.
– Скажеш, в цьому парку і держави нема?
– А де ти тут бачиш державу? Тут тільки ми. Цей парк зараз належить мирному народові.
– Ти ж їх знаєш, вони і сюди прийдуть воювати.
– Не бійся, знайдемо інше місце для розмов. Завжди є місце, де нема війни. Якщо навіть здається, що такого місця нема, треба його вигадати, і воно з’явиться.
– Твої ідеї мене тішать. Піду подумаю над цим. Завтра ввечорі зустрінемось.
– Як завжди.
Вони попрощалися.
Наодинці стало менше шурхоту кроків, але більше думок.
Що це за край такий, де держава воює проти людини, учителі воюють проти дітей, історія пам’ятає лише війни, а церква їх благословляє та канонізує у ранг священних?
От блокнот. Витягуєш з нього кілька аркушів, кладеш на землю. Папірці виблискують в місячному світлі. Це мої папірці на моїй землі. Мені вдалося побудувати власну державу з чистого аркуша, не проливши жодної краплі крові! Посміхаєшся у темряві, а подих вітру піднімає папірці та лагідно проводжає у далеку подорож, освоювати нові й нові землі. Втім, навіщо папірці? Я стою на своїй землі, і в моїй душі мир. Це мій мирний край.
Добре, що не стали цілуватися. Був час подумати. Народилася ідея. Там, де я – там мир!
