Коли випаде для рибалки щаслива доля і він вперше у своєму житті стане власником справжнього деснянського човна, то, безперечно, в душі почувається тоді найщасливішою людиною. Перед човнярем відкриваються такі горизонти, в голові самі собою будуються такі плани, що у нього аж дух забиває від захвату.
Човен, а мається на увазі не отой магазинний надувний „плавзасіб”, ні, – справжній, дерев’яний, із тонкої шалівки майстерно зроблений, на всіх стиках вміло проконопачений, із пласким, на совість просмоленим днищем, як слід облаштований, – то є рибальська розкіш, абсолютній більшості з багатьох причин недоступна, але всіма без винятку омріяна і не один раз подумки на свій копил приміряна.
Ще коли вчились ми з Толею вправлятися із вудкою на Панському, на пральному містку, то заздрили по-доброму, молодому ще, років, певно, за тридцять, дядькові-рибалці, що вряди-годи випливав на старій дубовій, почорнілій від часу, довбанці-душогубці, ставав навпроти нас під протилежним берегом, серед латаття, і тягав таких пліток та червонопірок, інколи – окунів, про яких ми могли лише мріяти.
Непевний його човник, із пошкодженими вже часом та негодою бортами, вузенький, хиткий, був видовбаний колись, щонайменше, дідом, якщо не прадідом того рибалки із дубового стовбура і корпус мав у перетині коли б чи не напівкруглий, через що перекинутись на такому човні, не маючи досвіду, було раз плюнути – навіть ми, діти, це розуміли.
Рибалка, сидячи на кормі, веслував тихенько, різких рухів не робив, аби, чого доброго, човник не черпнув води та не перевернувся, але попри все, від одного лише вигляду тієї довбанки віяло чимось давнім, справжнім; для нас човник був ніби невід’ємною частинкою озера, без нього і Панське не було б уже Панським. В березі, під вербами, на припоні стояли і інші човни, сучасні дерев’яні плоскодонки, але довбанка серед них була немовби отаманом, дідом-старійшиною, беззаперечним авторитетом – лише вона одна знала щось таке, чого іншим човнам знати було зась.
Що вже тоді говорити про оте гумове „диво”, на якому інколи випливав один харківський дачник. От йому ми не заздрили ніколи, та й він ніколи не міг похвалитися такою здобиччю, як дядько на довбанці.
Пізніше, на Десні, здалеку познайомились ми з моторними човнами. І вже тоді про себе дали оцінку: „Казна-що!”. Торохтить двигун, металевий корпус під ногами гуркоче, вітром чи хвилею того байдака зносить немилосердно... Ні, не для нас це „диво техніки”. Що гумовому, що металевому човнам – ну куди їм до звичного, дерев’яного, свого, хоча і не власного, але все одно рідного?
...Спливав поволі, проте неухильно, час; спливав, як вода в Десні, – роки за роками, а моїй дитячій мрії все не судилося збутись. Ми, люди, все ж таки дивні створіння. Живучи у великих, чи не дуже, містах, більш-менш влаштувавши матеріальну сторону свого життя-буття, мріємо (лише мріємо!) повернутись до своїх витоків, проводити весь вільний час на Десні, ловити рибу із свого власного, справжнього, човна, а тим часом отой рибалка, що саме так вправно гребе весельцем на своїй плоскодонці, можливо, хотів би помінятися з якимось киянином хоч на короткий час місцями, щоб і собі трохи пожити легким та безтурботним, здавалось би, міським життям.
Хоча, навряд чи. Бо власник човна – то людина, одержима деснянським світом, їй міські принади ні до чого, а жити в бетонній коробці на чотирнадцятому поверсі для нього все одно, що в клітці...
Добре жителям Оболоння, – це таке село на протилежному, правому березі Десни, якраз навпроти нашого Коропа, – високий деснянський берег у них прямісінько в кінці городів. Як же тут без човна? Їхні човни з ранньої весни стоять припнутими на деснянській воді.
Вилетіли хрущі – і ось вже старий рибалка, пустивши човна по течії, то підгрібаючи, то, навпаки, пригальмовуючи затиснутим під пахвою веслом, махне легенькою вудкою без поплавця та грузила, лише з двома повідцями, на гачки яких насаджено по хрущу, та й пустить наживку плисти за водою попереду човна.
Човник плине собі по течії ледь не на середині ріки, а попереду і трохи збоку від нього тримаються на воді, ворушачи лапками, хрущі. Тихо-тихо: ані сплеску весла, ані будь-якого іншого шуму від човна, рибалка лише кермує веслом, щоб течія не розвернула суденце. Аж раптом біля одного хруща ледь помітно збрижилась вода і прямо під жуком відкрилась у водній поверхні округла провалина – рот в’язя, – хоп! – і риба втягнула в себе наживку. Одна лиш мить, але рука старого рибалки не хибить: р-раз! – і вже гнеться до води вудлище, стримуючи стрімкий біг та ривки вбік великої риби.
А там вже й літо приспіло. У човняра руки розв’язані: хоче – поставивши на двох якорях свого човна вище деснянської ями, ловить лящів на кормушку або кільце, або навпаки, вибравши неподалік берега ділянку з рівним, піщанистим дном, тягає впроводку на мастирку по десятку широкобоких красенів за один липневий ранок. Та навіть просто переправившись через Десну вже можна бути в немалому виграші: рибалок тут обмаль, не те, що на коропській стороні, де вільне місце ще, часом, пошукати треба.
Сидячи в деснянській кручі, ближче до середини дня, а то і в другій його половині, можна почути раптом, як над водою розносяться дивні приглушені звуки:
„Кво-о-о-м-м! Кв-о-о-м-м!”, а за якихось півхвилини чи хвилину, ближче вже:
„Кв-о-о-м! Кв-о-о-м-м!”
Сом’ятник на човні. Онде він, вище по течії, зараз з’явиться з-за повороту. У своїй правій руці він тримає, здавалось би, нехитру таку штуку, котра називається серед рибалок квоком: зігнута, трохи менше ліктя завдовжки, паличка, на нижньому кінці якої видовбана пустота на зразок горілчаної чарчини. Хто ледачіший, або в кого руки не з того місця ростуть, той і консервною бляшанкою, цвяхом чи шурупом прикрутивши до неї ручку, намагається видобути отой заповітний звук.
Квок досить різко, кілька разів підряд, занурюється у воду таким чином, щоб у пустоті при цьому залишалось якомога більше повітря, а потім з підворотом різко виймається з води: пустота, вдаряючись об поверхню води, а потім ще й вивільнене з неї повітря, що проходить крізь воду, і утворюють отой самий звук, який приваблює сомів:
„Кв-о-о-м-м! Кв-о-о-м-м!”
Справжніх сом’ятників, котрі час від часу здатні ловити кількапудових сомів, на весь Короп один, чи два, проте, кому ж не хотілося б стати таким, як Алєксєєнко? Молодь підростає – хтось обов’язково, коли прийде час, займе місце майстра. Та для того, щоб це в майбутньому сталося, – не те, щоб один раз, – десятки разів потрібно рибалці випливти з квоком на середину Десни і повернутись додому, частіше за все, з порожніми руками, перш, ніж поволі, не одразу, розгадає він сомову вдачу та знайде свій підхід до вусатого флегматика.
У вересні, коли жирує хижак, нагулюючи на зиму жир, і по всій Десні чути виляски та удари могутніх хвостів, рибалка з човном не пропустить нагоди пополювати за судаком. Рибалки, як і звичайні люди, всі різні, і в своїх уподобаннях та смаках також.
Комусь понад усе подобається червоний, з деснянських озер, карась – за його солодкий смак; хтось все віддасть, аби поласувати запеченим, або хоча б просто засмаженим, товстошкірим лином. Сом’ятник, ясна річ, нахвалюватиме сома – жирна та ніжна сомовина нікого не залишить байдужим ані на пательні, ані в юшці. Про ляща нема вже чого й казати – без широкобокого і холодець не холодець, а без холодцю – який же святковий стіл без нього у літню спеку?
В деснянському світі багато смачної риби, проте судак у цьому кулінарному меню стоїть окремим розділом. Його біле та щільне, майже без кісток, м’ясо – як винагорода будь-якому кулінарові: хочеш смаж, хочеш відварюй, можеш тушкувати, чи робити фарш, – все одно, за будь-яких розкладів, на столі гості не залишать жодного шматочка.
Сказати, що ця риба – гідний суперник, не можна. Коли, часом, візьме на живця кілограмовий судачок, то тягнеться на вудці немов жмуток водоростей. Більший, зазвичай, і впертіший, і опирається відчутно, ходячи із сторони в сторону та тиснучи до дна. А так – нема про що й розповісти. Але, попри все це, ніхто, при власному глузді, за жодних обставин не відмовиться від такої здобичі.
Отож, зібравшись восени пополювати за судаком із човна, рибалка бере з собою лише короткого спінінга із саморобним вудлищем та кілька великих, більше схожих на зимові, також саморобних блешень з трьома впаяними в них великими гачками. А далі вже чи в Журавльовому, чи в риботинській кручі, над колишніми перегатами, – словом, там, де на жирування збирається найбільше судака, – тримаючись на човні того річкового струменя, котрий проходить над різкими перепадами глибини – улюбленими місцями сірого розбишаки, починає рибалка спокушати його своєю блешнею. Так само тримаючи весло під лівою пахвою, пригальмовуючи ним, аби уповільнити сплав човника, опустивши прямовисно блешню мало не до самого дна, починає чаклувати нею, змушуючи ту виробляти у воді різні, спокусливі для судака, рухи.
Жодного звуку не почуєш, навіть сидячи на березі в якійсь півсотні метрів від човна, хоча над водою на такій відстані і чиркання сірника добре чути. Навіть коли візьме хижак, то й тоді весельце рибалка вийме з води та покладе на лаву тихо-тихо, немовби вона не з дошки зроблена, а з чогось м’якого, наче вовна. Дивись, вже й нагорі судак. Волосінь на спінінгові така, що з ним не валандаються: раз! – і уже між колін. Головне – щоб тихо. Тиша – ось запорука рибальського успіху. А рибалка тим часом запхне судака до торбини і все починається спочатку.
Не так вже й складно для того, хто має майстровиті руки, самотужки зробити деснянського човна. В залежності від ширини шалівки, вистачить від шести до десяти шалівчин. Куди складніше правильно проконопатити та просмолити так, щоб течі не було, ну хоча б протягом одного літа, бо переробити недбале конопачення, коли деревина намокне – справа марудна. А потім ще потрібно доправити човна до Десни, та й місце для стоянки заздалегідь вибрати таке, щоб і під’їхати було зручно, і не надто на виду стояв ваш човник, бо, дивись, і знайдеться хтось ласий до чужого добра. Хоч і припинається човен сталевим ланцюгом до якого-небудь дерева, та хіба ж це може бути перепоною в наш час технічного прогресу?
І користуватися човном потрібно два-три рази на тиждень, бо він так само, як і як хата, як будь-який витвір людини, в котрий вкладено часточку її душі, вимагає постійного з ним спілкування, а без цього швидко старішає, борти трухлявіють, починає протікати – сумує, не живе, а скніє. Звісна річ, це вимагає пожертви чималого часу і під силу лише людині, для якої Десна – чи не половина її особистого світу.
Восени ж, перед льодоставом, човна потрібно перевезти додому та виділити йому в дворі гідне місце, аби перевернутий догори дном, піднятий над землею та по-господарському вкритий від негоди і сонячних променів, він міг без шкоди перезимувати до настання весни. Словом, мало кому під силу бути рибалкою із власним човном.
Тож коли випаде раптом нагода такому береговому рибалці, як я, покористуватися, з ласки хазяїна, його човном, – задоволенню немає меж.
...Велосипед стоїть обіпертий на вербу, рюкзак упокоївся на середній лавці човна, вудки та липове пофарбоване весельце лежать поряд із ним – пора! Хитромудрим, токарної роботи, ключем відмикається на совість зроблений замок, ланцюг з тихеньким гуркотом складається на дні, біля носа; втримуючи рівновагу, переходиш по човну до сидіння на його кормі, чи то пак, гузці, всідаєшся – можна і рушати. Взявши до рук легеньке весло та впираючись ним у мілке дно, відштовхуєшся від берега туди – на річкові струмені.
Гаятись не можна, течія вже підхопила човна, тож враз берешся до веслування. Наші рибалки – справжні майстри у цій справі: зі своїм човном на деснянській течії вони вправляються сидячи на кормі та гребучи веслом лише на один бік. Доводилось мені бачити на одній невеличкій, не нашій, річці місцевого весляра на човні. Він навприсядки сидів на носі ( чуєте, люди добрі, – на носі!) своєї посудини з прямовисно, для простоти, зробленими бортами, через що човник той чимось був схожий на корито, і завзято гріб веслом на обидва(!) боки: плескіт, хлюпання, бризки летять на одяг – карикатура якась...
А все ж просто, коли сидиш на кормі: гребонув, звісно, з розумінням, як саме, повернув у долоні весло навколо його осі так, щоб площина лопаті опинилася в одному напрямку із рухом човна, і неначе стерном, спираючись на борт, підправив, якщо потрібно; гребонув – підправив, гребонув – підправив. Коли човен, перемігши інерцію, набере хід – втручатись доводиться все менше: інколи через раз, а то й два.
Ти веслуєш на човні від берега до середини ріки і звична тобі, десятки чи й сотні разів бачена з берега картина, змінюється на очах. Уріз води, берегова лінія, ділили світ навпіл – позаду круча, луг, з боків – верби та лози, а попереду – ріка, вода. Ти почувався раніше на межі двох середовищ і все, що було на воді далі п’яти-шести метрів від берега, ба, навіть далі, ніж міг би дотягнутися рукою, – все було недоступне майже за будь-яких обставин.
А тут відступили на обидва боки зелені хащі верболозу, прямо на очах починає віддалятися верба із зіпертим на неї велосипедом, тебе з усіх боків враз оточила вода, річковий простір ширшає на очах: ого, все ж таки, широченька наша ріка; з берега цього не видно, нині ж іншими очима дивишся на Десну.
До чого ж красиві в неї береги: з тихими обмутами, з мальовничо нахиленими над водою деревами та кущами – досвідчене око одразу ж бачить переваги кожного з місць; і тут половив би, і тут, і там теж...
Аж ось на середині ріки і зовсім недалеко від човна сплавився раптом великий лящ: висунулась із води спочатку голова, потім високий спинний плавець, нарешті поволі піднявся в повітря широкий хвіст і майже нечутно красень щез у рідній стихії. На гарну погоду! Зате жерех вдарив так, що бризки полетіли на всі боки і неначе вибух пролунав над водою. Навсибіч бризнула по поверхні себелина зграйка, недорахувавшись одного з товаришів, котрий оглушеним від удару могутнього хвоста потрапив на сніданок хижаку.
Нечутно плине човен серед річкових струменів: нема потреби навіть виймати весло з води – гребонув, підправив, не виймаючи з води лопать, подав весло вперед, повернув у долоні, гребонув, підправив... Ані тобі шуму, ані бризок, лише тихенько під час гребка жебонить вздовж борта деснянська водичка. Все робиться розмірено, без поспіху, як і годиться деснянському рибалці.
Широкою рікою плине навколо човна матінка-Десна. Вся поверхня її помережана незліченними струменями, які то розширюються, то звужуються, живучи кожен своїм, здавалось би, відокремленим, життям. Одні з них плинуть швидше, інші повільніше, часом вони переплітаються між собою, немов дівочі коси, у кожного з них свій, хай і незначний, відтінок, і тому звідси ти бачиш, що то є ріка: немов перед твоїми очима мереживом її струменів пропливає сам Час, зітканий із людських доль (та й не тільки людських), що переплітаються між собою, зливаються і розбігаються з тим, аби одним і далі плинути окремо, а іншим розчинитись, на перший погляд безслідно. Але то не так, бо вода тих струменів не зникає нікуди, як не зникає безслідно жодна людська доля, від кожної щось залишається в Часі.
Протилежний берег потроху подається назустріч. З самого початку напрямок човна тримаєш на кількадесят метрів вище по течії від того місця, де намірився висадитись. По-іншому не можна, бо ріка просто знесе човна вниз і вже під протилежним берегом доведеться гребти проти течії, описавши на воді такого собі гачка. Отак, тримаючи ніс човна під кутом до напрямку течії, і наближаєшся поволі до омріяного берега: все ближче та ближче, аж поки ніс човна із тихим сирим шурхотом не всунеться в прибережний пісок.
Ось він, цей жовтий плес на протилежному березі, під високими, мов стіна, вербами – уособлення омріяної тобою на протязі багатьох років Волі! За все своє життя ти лише один раз бачив на ньому рибалок; він був для тебе мало не безлюдним островом, незвіданою землею, а нині ти, на весь час свого перебування тут, почуватимеш себе його господарем, вільною людиною. Захочеш, то піднявшись на якусь сотню метрів вище по течії, посидиш у безлюдній кручі, а ні – покидаєш на плесу спінінга донесхочу: ти ж стільки разів мріяв тут порибалити! Що вони тільки не виробляють, ці хижаки, отут, саме на цьому місці! А хоч би й просто обійти берег, побачити що тут і до чого, просто з цікавості: стільки років він манив, притягував до себе твою увагу. Воля!
А там, навпроти – рідний лівий берег. Навіть у бінокль не побачиш звідси не те, що коропських хат, – за високою кручею і церков не видно. Але ж вона там, твоя рідна домівка, де завжди тобі раді. Тут – безлюддя, Воля, роби, що хочеш: ріка відмежувала тебе від звичного, знайомого тобі світу, але в тебе завжди є вибір – залишитись чи повернутись. Коли ти про це знаєш, і човник стоїть біля берега на припоні – все так просто! І життя, ціле життя попереду: надій та сподівань – по самі вінця!
Отаке воно – щастя: Воля і твій вибір.
Човняр – мов той козак: вільна людина. Човен для рибалки – немов кінь для козака. З човном ні в чому нема йому перепони, де схоче, там і ловить, яку рибу схоче, таку і ловить – ось вона, Воля! В одному лише має човняр обмеження – в часі. Час панує над всіма нами, а над ним нема влади ні в кого.
Хоч є в тебе човен, хоч нема його – все одно, мусиш вибирати на що саме потратити вранішні години. Почнеш смикатись – залишишся ні з чим. Для того, аби навчитися ловити з човна, теж час потрібен і не одне, навіть не два літа, аби досягти досконалості. Хтозна, чи є у нас такі рибалки-човнярі, які однаково добре ловлять, що лящів з берега, або в проводку, що сомів на квок; що судаків на блешню, що в’язів плавом на хруща. Хтозна, чи є такі майстри, котрі сьогодні ловлять на одну снасть, а вже завтра на іншу і при цьому можуть чесно сказати, що ніколи (ніколи!) не повертаються додому з порожніми руками.
Суть, власне кажучи, не в тім. Просто є в нашому житті такі важливі речі, на яких тримається решта всіх інших. В рибальському світі нашої Десни поряд з іншими його символами таке місце належить і човнові. Час плине, і з ним, немов з деснянською водою, спливають, розчиняючись в інших струменях, події, люди, речі. Ми багато чого втратили з минувшини і тепер губимось у своїх здогадках: а як же воно було колись? Що то було?
Зберегти б хоча те, що маємо нині – воно того варте.
Стільки усього розповісти вам про Десну і при цьому нічого не сказати про деснянський дерев’яний човен, що зникає під натиском прогресу, – човен, як ще один символ Десни? Для нашої ріки це така ж сакральна річ, як вудка, гатка, юшка, повінь. Не пізнавши їх, ніколи не зрозуміти, що то воно є – світ Десни.
Озирнемося ще раз...
Ми крокуємо по життю, ми змінюємося під час цієї ходи і ти раптом усвідомлюєш, що через ці зміни ти дивишся на світ уже зовсім іншими очима, більше того, тобі вже стає підвладним те, що раніше ніяк не вдавалося.
Виявляється, що робити просто висновки із просто спостережень – цього також замало. Шукати, досліджувати, прогнозувати – ось що потрібно тобі, аби освоїти незнане. Вудка – твоє єдине знаряддя, котре дозволяє тобі обстежувати підводний світ, деснянське дно. По суті, це твої очі і твої пальці, тож, коли твої припущення стосовно того, що саме відбувається під водою, справджуються і виявляється, що очікуване дійсно має місце, ти проходиш часточку того шляху, котрий колись проходили твої пращури у своєму дослідженні світу.
Цілющі властивості рослин, особливості деревини тієї чи іншої породи, властивості металів, шкіри, каменю – пращури зуміли без жодних сучасних інструментів проникнути у їх сутність; ми тільки втрачаємо не лише те, що вони збирали для нас тисячоліттями, але у першу чергу – те, як вони це робили..
Самостійно отримати відповідь на запитання, розкрити, хай і маленьку, але таємницю – тепер ледь не щодня твій рух по колу виглядає як виток: ти у пізнанні Десни піднімаєшся все вище і вище. Віднині для тебе кожна зустріч з рікою – як свято.
Свято у нашу душу приходить не саме по собі, а лише тоді, як вона буде готова його прийняти. Свято – це як народження нової дитини – душа спочатку має бути вагітна ним, очікувати його. Твоє свято багато у чому є віддзеркаленням твоєї душі, тож частіше робімо для себе свята – аби ще раз поглянути, як у дзеркало на власну душу!
Зварити на Десні юшку – чим не свято для душі? Свято, що перетворилося на символ; символ, котрий став святом. Перетворити буденну річ на свято, зробити з неї церемонію, ритуал, наповнити сенсом – для цього потрібен успіх.
У деснянському рибальстві досягнення успіху за будь-яких умов означає наявність майстерності. Майстерність забезпечується знаннями, досвідом, розумінням того, що робиш, відчуттям свого зв’язку із навколишнім світом, а ще – гнучкістю, умінням швидко пристосуватись до змін. Саме це є найголовнішим для життя серед живої Природи.
На скільки сходинок чи витків піднявся ти у пізнанні деснянського світу? Ого– яка вишина! Але горизонт не наблизився, навпаки: чим вище ти піднімаєшся, тим ширшає твоє видноколо.
Отак, крок за кроком, ти підіймаєшся до уявної вершини розуміння світу Десни. Ти подолав великі відстані і круті схили – на це пішло так багато часу, терпіння і сил. Але воно було того варте, бо ти пізнав цей світ, ти вмієш, нехай і тимчасово, злитися з ним, ти почуваєшся тут майже як риба у воді – що ще потрібно?
Тепер, оглядаючись на пройдений шлях з висоти свого нинішнього розуміння, ти думаєш: „Ну ось, ще трохи – і я буду на вершині, де взнаю все, де отримаю відповіді на усі свої запитання, бо вище тієї вершини – лише синє небо”. І в задоволенні опускаєшся на траву – укотре помилуватися красою навколишнього світу.
Краса Природи – у її досконалості. Снігові замети на деснянських кручах і перший, прозорий, неначе скло, лід, і розгул повені, і перші лугові квіти, і соловейко, і відлитий з бронзи лящ, і запах сіна – людині у творчості ніколи не зрівнятися з Богом. Ти закоханий у світ Десни на все життя: навіть у холодний листопадовий дощ вкупі з пронизливим холодним вітром.
Та все ж найпоетичніша пора на Десні – це пора бабиного літа: інколи буває так жаль, що ти не поет! Твої душевні солоспіви о цій порі принизливо чисті, як звуки флейти, думки піднесені до Неба і помисли безгрішні, немов у праведника. О, Краса! – лише тобі одній під силу зробити нас досконалішими і хоч на трохи наблизити до Природи.
Споглядати красу – означає вчитися у Природи мудрості, бо споглядання спонукає не просто думати, а по-справжньому мислити і відбувається це так легко та невимушено, що кожен деснянський рибалка підтвердить вам – він у душі філософ.
Бачити красу – не єдине, чому навчила тебе Природа. Спогади, як вміння зберегти у власній пам’яті живі, невмирущі, чарівні картини минулого, – то справжнє твоє багатство, та часточка по праву належної одному тобі Природи, котра назавжди залишиться з тобою нетлінною, неушкодженою, непідвладною згубній дії часу та цивілізації.
Стільки усього розповісти вам про Десну і при цьому нічого не сказати про деснянський дерев’яний човен, що зникає під натиском прогресу, – човен, як ще один символ Десни? Для нашої ріки це така ж сакральна річ, як вудка, гатка, юшка, повінь. Не пізнавши їх, ніколи не зрозуміти, що то воно є – світ Десни.
Ну що, здається так багато вже сказано – і про шлях пізнання, і про символи, і про красу Десни, особливо – про красу Десни: стільки слів було знайдено, стільки порівнянь, стільки художніх образів піднялося з глибин пам’яті...
На цьому шляху пізнання ти здолав немалу відстань, якщо стверджуєш, що час від часу можеш злитися з деснянським світом і почуватися в ньому своїм, але чи це вже все? Хіба ти забув? – вершина іще не подолана.
І це вже друга приказка, – не за горами й казка!
