Вы не бойтесь, ведь мы устоять должны
Ведь у нас – легион зачинателей Тьмы…
Preamble
От якщо у Всесвіті має існувати дві сторони (Світло і Темрява), то чому довгий час була лише одна сила – Світла? Вона ж досить справедливо не мала права існувати, оскільки їй не було противаги. Чи була? Тоді де? Яка? Бо система без противаги має розпадатися.
Це приводить мене до думки, що Темрява та Світло – це не різні, протилежні одна до одної, сторони. Я вважаю, що Світло і Темрява – це Одна Істота. А ці балачки щодо „протилежностей” спеціально придумані задля того, щоб обдурити людей. В який раз? В який раз Вони роблять це?
Так вважала і вона. Розпочинаю оповідь, якщо Ви не проти. Жила вона сама, постійно підтоплювала сусідів, що жили поверхом нижче. У її оселі разом із нею були прописані семеро осіб. Це її колишній чоловік, вона та п’ять дітей. Діти росли у будинку-інтернаті, а ця жінка при цьому вважалася матір’ю-героїнею, користувалася багатьма пільгами. Її навіть виселити не могли з будинку, бо вона – мати-героїня! От вона і бомжувала, збирала та здавала порожні пляшки. Додому взяла квартирантів – двох будівельників. Вони платили їй аж нічого. Хоча робили ремонт. А вона пишалася собою. А за замизканим сервантом стояла грамота, на якій було написано: „За заслуги перед Батьківщиною нагороджується мати п’ятьох дітей, Клара Борисівна Коновал”. Час від часу на грамоту сідали мухи, бувало, що й мертві. Їх засипало пилюкою, яку із роботи приносили квартиранти. Але наставав час, коли Клара виходила із запою, протирала синьою ганчіркою для підлоги грамоту та фотографії, що стояли поряд із нею та стогнала. А потім будівельники клюкали з нею „по триста”, трахалися та засинали.
І жила вона від запою до запою. Горілка була її єдиним другом, що розуміла все: її сум, її біль, її страждання, її бажання. Коли пила – зникала вона, планета, світ. А потім вона кінчала, бо майстри будівництва пускали її по колу, розривали на ній одіж та трахали. Отак жили вони шведською сім’єю – втрьох. Удома стояв телевізор, але він не працював. За нього електрик Коля давав 5 рублів, та вона вирішила відмовитися, бо це ж як-не-як подарунок від чоловіка. І коли сама залишалася вдома, то уявляла, що дивиться із чоловіком „Ментів”, що він попиває пивко, почитуючи газету, а вона куховарить. І їй ставало так добре, так легко... Але цю романтику завжди обривали будівельники, що, після розпиття декількох пляшок самі знаєте чого, ставили Клару раком та трахали. Її спина була синьою від побоїв. Дивлячись на її ноги, що набрали форму кола, не було зрозуміло, чи то вона хазяйка, чи будівельники. Коли вони вставляли свої „штирі” до неї в зад, вона згадувала чоловіка, який так ласкаво, привітно кохав її, рідну. Він цілував кожний міліметр Клариного тіла, вони кохали одне одного. Навіть планували завести малятко, але через її хворобу не змогли. Щодня чоловік купував Кларі квіти, садовив на вікно та ніжно-ніжно цілував. Її тіло було для нього як пелюстки троянди, що все розпускалася та не в’яла. Вони могли кохатися безперервно, дивилися одне на одне наче першокласники – відкрито, грайливо, щасливо. Це було щось. Кажуть, „щастя помічаєш, коли його втрачаєш”.
Коли її полишали дивовижні спогади, вона помічала лише кінчу, що прилипла, наче п’явка, до її тіла. А ще, а ще... А ще двох мужланів, які хроплять, лежачи обійнявшися без трусів на підлозі... А Клара стала відчувати надзвичайно сильний біль у паху. Щоденний. У цьому їй допомагали майстри, які щоденно її мали. А потім „звідти” в неї стала бігти кров. І не лише тоді, коли вона ходила до туалету. Завжди. Там усе набрякло. А будівельникам було на це плювати. І коли одного разу під час сексу з неї витекло триста грамів крові та вона стала блювати, а потім знепритомніла, будівельники викликали швидку.
Зранку Кларі сказали, що в палаті вона вже сто тридцять шостий день, що її колись оперували через те, що до матки потрапила грязюка, що втратила багато крові, що їй зробили переливання з якогось умираючого тіла, що будівельники переоформили її квартиру на себе, що вона – вагітна... Лікарі сильно сперечалися щодо останнього, оскільки біля матки та у задньому проході знайшли дуже багато грязюки. Бо „там” усе набрякло. Лікарі взагалі дивувалися, як їй вдалося вижити. А в неї від такої інформації знесло дах, її відправили до психушки. Там психи в неї питали: „Хто батько?” (дитини, що вже народилася). Вона не відповідала, лише нервово водила головою. Хто саме їй батько? Чи в неї одразу двоє батьків – Микола та Вовка? А щодо дитини її не попереджали. Точніше, попереджали, але сказали не все. Лікарі зробили експеримент – їм було цікаво, яка дитина народиться і чи народиться взагалі. Народилася... тварина: мала півтори голови, три вуха, одне око, три руки (одна росла зі спини) та одну ліву ногу, до того ж була гермафродитом.
У психушці Кларі дозволяли годувати малятко. Вона вважала, що її дитя – найпрекрасніше у світі. Вона колихала його та співала пісеньки. Але, на жаль, через чотири дні після пологів дитя загнулося. Тоді вона плакала, бо знову її спіткала втрата...
Клара помітила себе на тому, що її рот потягнувся до залишків пиріжка, що валявся просто неба на асфальті. Вона піднесла пиріг між зубів – відчула легкий сморід, після чого смачно проковтнула. Пилюка осіла на її язиці – сплюнула. Синець під оком не був прикрасою. Чому тоді вона торкається до нього? Незрозуміло. Тоді Клара стала дивитися на брудний від мазуту асфальт, на зелені від дощів дерева, на тропічний ураган, на синю блискавку, на брунатний землетрус і... стала пташкою. А її тіло лише трохи похитнулося та впало. Безслідно, безпросвітно... А на її волоссі проступила сивина. Дивна, незабутня... А із багаття, яке розпалили на точці її Смерті, злетів жайворонок. Вона стала пташкою. Вона – це не вона. Вона – летюча принцеса, що несеться до Піднебесся, де на неї чатують.
- Пташка!!! Пташка??? Хто я? За що? Чому ?- заклинала Клара.
- Так треба, сонечко ,- почула у відповідь.
А потім хрест, на якому її розіп’яли та спалили, впав. І вона, вже у ролі пташини, сіла на нього та задумалась. Про що думала вона? Та ні про „що”, а про „кого”. Про свого лицаря на білому коні, про життєрадісне минуле, про буйнолисте майбуття. Бо це – життя.
Клара клювала хліб, який валявсь біля поприща. Вона відчувала свій дзьоб досить реальним, вона думала, що так і має бути. Що не може бути інакше. Хіба ні? Вона їла хліб і бачила свої руки. Вона м’яла губами кожен шматок і не розуміла, що це не губи, а дзьоб, вона дивилася униз і бачила свої босі ноги. Вона не знала, що то ніякі не ноги, а що то – кігті. Клара злетіла. Вона не знала, що вона летить і думала, що біжить. Своїми босими ногами. По асфальту. По Шулявці.
Бігла. Летіла. А тоді впала. Боляче. Сильно. Різнокольорово...
Кров, наче фарба, розписала переднє скло чорної легковушки. Причому, цілком-таки безкоштовно. Водію, скоріше за все, щось-таки не сподобалося. Бо він почав риком виражатися на якійсь дивній мові, яку птаха не розуміла. Може, тому, що відмовили вуха. А, можливо, тому що із неї сочилася кров.
Клара, облита кров’ю, залишилися лежати при дорозі. Ніхто не звертав на неї уваги. А як вона волала... Щоправда, пташиною мовою, яку люди не розуміють...
Пройшов час, а вона ніяк не могла зрозуміти, чому ніхто її не розуміє, чому ніхто не звертає на неї уваги. Вона все ще не могла зрозуміти, що вона – не людина, що вона – птаха. Дивилася в дзеркало – бачила давно знайому пошматовану морду, криві руки та ноги „колесом”. А птаху, якою вона була, в собі не бачила. Пташку в ній бачив я. А хто я? Оповідач правди. А звати мене Прокіп.
- Мій рідненький! Сонце моє ясне! Прокопе !- волала в розпачі Клара.
- Я тут! Я тут. Не хвилюйся. Все нормально !- говорив Прокіп, але вона його не чула, бо не розуміла мови птахів, бо не вірила в те, що вона – не вона, що вона – пташка.
І жила, наче зомбі. Не було в неї ані цілей, ані ідей. Кликала іноді на свого чоловіка, але той не озивався. Прагнула померти, та в неї ніяк не виходило. Це був знак. Знак того, що вона потрібна цій землі. Нащо? Залишається питанням. Користі з неї? Можливо, щоб люди побачили, що вони – щасливі, оскільки гірше за неї жити не можна. Як можна жити краще за мати-героїню. Вона деградувала без героїну, кокаїну, амфітаміну. Вона не мала приводу сподіватися на краще, бо ніяких змін трапитися не могло. Можете вважати, що вона – проклята. Можете вважати, що вона відробляє гріхи за минулі життя. Можете вважати, що її життя – прекрасне.
А знайомі Клари вважали її курвою та сукою. Бажали їй смерті. Клара їм відповідала „про себе” так: „Ви вбили мою дитину. Ваші діти ніколи не будуть жити в Мирі”...
- Та одчепіться! Відстаньте ви, мерзенні потвори !- волала вона спросоння.
Але жодна. Повторюю, жодна людина не звернула на неї аж ніякої уваги. А яка ж була вона гарна!.. Різношерсті крила, не зважаючи на те, що були „підім’яті” машиною, сяли зрілістю. Клара стала занурювати свою голову до пухнастого пір’я.
- Більше ні! Більше ні! Не хочу більше я бути людиною !- волала Клара. Вона до сих пір не розуміла, що вона вже давно не є.
- Більше ні!.. Та будьте прокляті ви, сили небес... О, Боже! Більше ні... – вона присіла, підібгала під себе ноги та заплакала.
Як тільки остання крапля стекла по її чолу, для неї відкрилося те, чим вона є насправді. Нарешті Клара побачила те, від чого ховалася все життя. Бо вона – пташина. Маленька. Незахищена. Потвора.
Її маленькі оченята перестали розрізняти широку гамму кольорів, яку бачили дотепер. Помітила вона і пухнасті, трохи підім’яті крила та кігті. І, як Кларі не здавалося б це дивним, крила та кігті мало саме її тіло. Її!.. Її!.. І нічиє інше. Її. І тільки її. Все це належить їй. Лише. І більше нікому...
Вона застала себе на тому, що сидить на чомусь твердому, що є схожим на камінь чи граніт. Небо мало синьо-блакитне забарвлення. Не секрет, що воно відливало червоно-жовтою барвою. А поле, із якого теж стирчало каміння, було заслане, наче простирадлом, сірим туманом. Клара подивилася вниз – дійсно граніт. А що на плиті за напис?
- Ні, тільки не це! Мій чоловік – тут!
- Хочу забутися, летіти туди... Туди, до безкрайніх ланів, до розорених весен, до бузкових хмарин, швидкоплинних дерев, до брунатних небес, кришталевих озер. Від людства – геть. Із світу – по. Із ранку – я. Бо я – не я.
- Забутися, померти... Бо смерть – це гумор. Бо я занадто незвичайна для того, щоб бути звичайною, щоб бути, як всі...
Вона побачила своє тіло, що забилося до тролейбусу та присіло на поручень. Міцно-міцно кігтями притислося до нього.
А люди бачили в ній самотню жінку, що обхопила обома руками поручень та з усієї сили притислася до нього всім тілом. Люди бачили те, що нічого не бачили. І поки вони думали, Клара була вже далеко звідти...
Вона стояла на зеленій рослинності, наче на килимі. Довкруж розстелялося безліч дивних будинків. Не таких, до яких вона звикла. Це були не двадцятиповерхові мурашники, а маленькі, округлої форми, будиночки з круглими вікнами. Дивна рослинність жила довкола них. Вперше Клара помітила красу. Красу, споріднену із сяйвом. Красу, споріднену із світлом...
Смерті, якої немає...
Життя, що ще не є...
Вона побігла, підлітаючи, бо відчула порив вітру. Зупинилася, коли вітерець принишк. А будиночки вигравали на сонці. А сяйво, що лилося із них, зворушувало її серденько. І почуття її не мали меж. Відчуття були натягнуті, наче струни, на повну котушку. Струмінь її душі був націлений на бажання, яких не досягла за життя. Вона чекала на нього, на прекрасного принца на білому коні. Та ніхто не виходив. А будиночки лише манили до себе. Вона побігла. Вперед. До них. Бігла, не зупиняючись. Бігла, щохвилинно набираючи швидкість. Бігла, не відчуваючи ані страху, ані болю. А будинки наче ховалися від неї. Вони то грали з нею в піжмурки, то з’являлися із темряви. І Клара ніяк не могла їх наздогнати...
Вона помітила постать, що наближалася до неї. Із кожним порухом її стражденного серця. І він прийшов. Принц на сивому коні. А вона чекала на нього, бо була нічия. Щоправда, кінь був сірим, а не білим. Але, попри це, Клара дивилася до нього в очі. Темні-темні, глибокі-глибокі. Вона наче занурювалася в бездну його душі та... злетіла ввись. Високо-високо вгору. Бо була птахою. Злетіла та стала кружляти в неймовірно божевільно-прекрасному танці, після чого присіла до принца на ліве плече. Принц повернув до неї свою голову, посміхнувся, а сивий кінь розвернувся через лівий бік та пішов уперед.
- От скажи мені, Кларо, з чим в тебе асоціюється людина, що стоїть на кормі твоєї держави ?- мовив принц.
- Не знаю...- відповіла Клара, яка вже встигла зрозуміти, що це ніякий не принц, а лицар, бо сивий кінь був обвішаний зброєю та металевим причандаллям.
- А в мене він асоціюється із вівсяним печивом. Не знаєш, чому?
- Не кажіть так.
- Бо він зараз зовні наче вівсяне печиво, в минулому житті був печивом. А я тоді його шамав. А воно молило...
- Хто Ви ?- обірвала Клара.
- Тобі моє ім’я потрібне чи моє покликання?
- Твоя влада.
- Тоді вмощуйся зручніше і будемо сподіватися, що міцні в тебе кігті.
І тоді він по діагоналі на праву сторону змахнув мечем, що зблиснув, наче блискавка. Клара, нажахана в смерть, сиділа на лівому його плечі. А справа від них бігали тіні – чорно-сірі, безколірні, беззмістовні. Тоді лицар сказав: „Шадам!” Кінь злетів угору, до чорно-зелених хмар. Бузкове волосся вершника, що з голови до ніг покривало Клару, стало неймовірно білим. Птаха відчула небезпеку, та було пізно. Бо боялася вона відлетіти від вершника самій. Сиве волосся драбанта стало жовто-брунатним. Вони летіли ввись, бо рицар був перевізником...
Вони зависли в повітрі. Щойно лицар змахнув мечем, як відкрилося око. Воно було червоно-чорним, було одночасно і всім, і нічим.
- Зри !- кликнув Граф на сивому коні.
- Хочу назад! Поверни мене !- молила Клара.
- Пізно. Дороги назад для тебе не існує.
- О, Боже!
- Повір мені, він зараз тобі найменше потрібен. Життя твоє зберегти вже неможливо. Спробуємо зберегти хоча б твою Смерть. Зри вперед, у око. Я тобі щось покажу.
Лицар знову змахнув мечем та щось пробубнів собі під ніс. Кінь заіржав.
Око стало миготіти та блимати, з неймовірною швидкістю прокручувало сенсаційну кількість образів. Але зупинилося на одному.
Хлопець кричав та стогнав. Тремтячими руками водив то туди, то сюди. Був весь у піні, стояв у ванній кімнаті. Перед його очима на стіні синім скотчем була приклеєна оголена жінка з чорнявим волоссям на голові та каштановими надрами. Вона навіть трохи посміхалася, наче глузувала із хлопця, який на неї мастурбував. Склалося таке враження, що леді у блакитних гетрах спеціально знімалася задля того, щоб чоловіки на неї дрочили... А хлопець стогнав, його рука оніміла. І йому це подобалось. І все! Гарно він почав, але погано кінчив! Мало... Щоправда, до цього він вже тричі трахав її (точніше, фотографію жінки), тому в нього настав процес „висячки”, голівка вмерла, бо відмовилася рухатися вгору. Після чого хлопець присів, занурився у вже крижану ванну та сказав: „Кайф! Ну, блін, класну Васька фотку відхопив! Мару-у-у-ся-а-а! З паралелі! Ну, бля, вона сексі”.
Око наче сфотографувало образ цього хлопця, після чого, наче платівку, перекрутило чиєсь життя та продемонструвало лицарю та Кларі.
Жінка плакала. На вигляд їй було десь років із сорок.
- Щось в неї величенький живіт !- мовила Клара .- В мене теж колись такий був .- Точніше, в нас. Із моїм...
- Вона вагітна ,- перебив Граф.
- А чи не пізно?
- Знаєш, хто батько?
- Ні!
- Той молодий хлопець.
- Який ще в біса хлопець?
- Перед жінкою тобі показував.
- Збочена?
- Збочена? Це не до неї. Скоріше, це стосується того хлопця. Хоча навряд. Це збочене життя.
- Як? Як так?
- Неймовірно, але факт. Після нього вона милася у ванні. Ще б нічого, якби в неї був чоловік, а так вона сама себе... От і попалася на хлопцеве творіння.
- Жах! Навіщо мені це показувати?
- А тепер він буде батьком. Знатиме про це та не скаже. Чи скаже? Око, перекрути далі!
- Не треба! Досить! Геть!
- Тепер ти розумієш, що ось так просто я можу побачити життя будь кого? Ти – не виняток. Будівельники, кажеш? І з позами мало старалися... Добре, око, досить. Не будемо сьогодні дивитися на результати помилки юного мастурбатора. Кінчить чи не кінчить? Ось у чім питання. Як щодо завтра?
Лики Смерті
Лишень Око відповіло згодою, як Клара стала чути. Чути їх. Голоси, впереміш із класичною музикою. І перед очима стали кружляти відсічені мечем голови класиків: Чайковського, Моцарта, Штрауса, Баха, Вівальді, Брамса та інших немало відомих осіб. Вони намагалися їй щось сказати та не могли зробити це повноцінно, бо з їх голів лилася кров. Почала грати музика Орфа „O fortuna”. І була музика одночасно німа та засліплена сяйвом шуму, що злітав із Орфових вуст. Бо ті грали справжню симфонію. Симфонію смерті. А Клара стала ворушити крилами, підштовхуючи себе до того, чого сама не відала. І була вона в екстазі. Неймовірному, налитому кров’ю, казані. І розум сочився з її вуст. І тіло бгалося додолу. До землі, а не до небес. І кігті її оніміли від заздрощів, бо не можуть чути прекрасної симфонії. Тієї, що злітає з вуст відсіченої голови. А вона була патлата і дивовижно прекрасна. Ніколи до цього моменту ще не відчувала ця жінка оргазм. Оргазм почуттів, рухів, емоцій. Оргазм страждання, сумління та прірви. Прірви прикрощів премудрості людської. Бо це підбурювало її постійне жахіття, прагнення до насолоди. Бо жінка лишень бажала прекрасного. І цю прекрасну насолоду подарував їй Орф, симфонія якого змусила кружляти не лише Клару, але й Око. А голови інших діячів музичного мистецтва підігрували йому. Йому, чоловіку, чиє нещастя – давати насолоду та нічого взамін не отримувати. Кружляв і Граф, і меблі, якими була заполонена кімната. І ціни не було відчуттям. А хор лише підбадьорював учасників злощасного суду, піддобрював здавалося б непохитні душі. Лики Смерті. Це вони. Лики Смерті. Це вони змусили мене бути тут та ніколи не повертатися додому. Лики Смерті. Їх зображення збурює душу. Лики Смерті. Лише вони здатні на те, щоб бути нездатними ні до чого. Вони лише зводять із розуму своєю класичною музикою. Своєю музою. І тоді починає тікати в голові, наче хтось ззаду пронизує плоть твоєї голови, плоть твоєї душі. Бо ходять вони ззаду. А потім відлітають. А тоді кружляють перед очима, не боячись твого страхітливо-прекрасно-божевільного розуму. Вони не бояться нічого. І як тільки тобі починає здаватись, що ти все про них та й про всіх загалом знаєш, як настає смерть. Так раптово, що й сам того не помічаєш. Так конкретно, що сам того не бажаєш. Так незримо, що бачиш лише голови присутніх на банкеті Смерті. І помічаєш лише танці присутніх. Танцюєш сам, не помічаючи нікого. Танцюєш, не помічаючи нічого. Навіть себе, бо ти – ніхто. Розумієш, що тебе ніколи не існувало. Так само як і їх – твоїх родичів, прадідів і прабабусь. Покоління, що були перед тобою, даремно старалися щось змінити, бо їх не має існувати. Зрозуміти це тобі допоможуть дзвіночки, що дзеленчать у тебе в мізках. Чому у тебе? Тебе ж немає. Чому? Не дає зрозуміти відповідь жахливо-прекрасний хор смерті, який зворушив почуття, яких не існує.
А Клара танцювала. Не помічаючи, як плине час, протанцювала дванадцять років. Вона вже стала голою, бо її пір’я стало нікому не потрібним ганчір’ям. І тоді вона почула дивовижну музику. Вона почула оркестр. Це був нечуваний нею концерт, бо створили його не у нашому світі, а поза ним. І перетворилася тоді вона на жінку. На ту, якою була до цього. Ще у земному житті. Її бездоганне витончене тіло відкрило всі свої прикраси. Бо краса ця незрівнянна не була нічим прикрита. Вже зникли всі ті потворні шрами, що були до цього. Зникло й викривлення хребта, що наздоганяло жінку протягом усього життя. І стала вона бачити. Не так, як раніше. По-іншому. Бо так вміють бачити лише обрані. Чи-то всі ми – обрані?..
- Чи всі є обраними ми? Чи є ми обраними всі? Що є тим, чого немає? Хто є тим, хто є присутнім на бенкеті? Чи є ще той, хто потривожить весь мій ум? Чи є ще той, хто піде на Ве Бум?..
Вона засяяла зорею. А лицар смерті більш її не турбував. Увагу жінки, що розквітла, як пелюстка, привернула увагу голова музиканта, голова Орфа, що все ще кружляла довкола неї. Хоча ця голова, як і всі інші, була гостею на бенкеті Смерті, вона не поспішала до столу, за яким зібралися решта голів та Граф. За величезним столом, який угинався від кількості приготованих Смертю страв, були й незнайомі для Клари люди. Та вони були знайомі володарці банкету. Були, так би мовити, дуже поважними персонами. Тоді пані Смерть встала та, змахнувши рукою, запросила Орфову голову та Клару до столу. Ті мусили підійти ближче. Клара не встигла й роздивитися гостей корпоративної вечірки, як стілець сам підскочив і, так би мовити, збив жінку з ніг та змусив сісти за стіл. Довкола неї безсумнівно жива їжа почала рухатися, чим завдячувала незвичайному повітрю. І дуже незабаром величезна Кларина миска була повною. Їй важко було сидіти за незручним громіздким стільцем. Інша справа – голови. У цьому плані їм було значно простіше, бо вони просто-напросто вмостилися на самому столі. Кларина постать, либонь, була всім дуже цікавою, бо всі присутні скоса на неї поглядали. Не те, щоб із ненавистю. Скоріше, із зацікавленістю. Може, це було тому, що Клара й досі була абсолютно голою. До того ж жінка була досить-таки привабливою постаттю. А ще, мабуть, тому, що Клара належала до іншої корпорації. Смерть кивнула рукою в знак згоди та взялася роздирати живу плоть. Для цього вона використовувала китайські чи які там палички. Важко уявити? Окрім цього на столі у Смерті лежала мозаїка, яку пані час від часу складала. Мозаїку чужих нещасть, почуттів та емоцій. Попри те, що голови їли, їхня музика гучно лунала у небі, де зараз вони знаходились. Неймовірно! Може, музику видавали не вони. Тоді який з них толк? Вони ж лише жеруть та заляпують кров’ю підлогу...
Все! Смерть завершила складати неймовірно божевільну мозаїку, яка уособлювала в собі образ жінки, а саме її голову, яка з роззяпленим ротом лякається життя, зливаючись при цьому із самим фоном. Пані, що приймала образ то жінки, то енергетичного згустку, навіть їсти перестала і почала говорити.
Смерть. Пані та панове. Спасибі, що прийшли. Відкриваю сьогодні наш з’їзд усіх Галактик. Мені, повірте, дуже приємно, що всі ви зібралися в цьому залі, що розташований просто неба.
Перша голова. Так, так. Чудовий краєвид.
Смерть. Справді, ми маємо дуже мальовничий інтер’єр. Над створенням зірок та планет працював сам Бог.
Усі. (гучно аплодують)
Смерть. Отож, панове судді! Наша сьогоднішня мета – вирішити, чи варто існувати людям.
Здійнявся галас.
Смерть. Тихо! Тихіше, панове (стукає молотком по мозаїці, що розпадається). От! Знову мозаїку збирати. Чи не треба? Це сьогодні вирішимо ми.
Друга голова. Просимо свідка.
Смерть. Свідок відмовляється докладати? Тоді я змушена підписати наказ про знищення планети. Розпишіться ось тут, що ви не проти (тикає пальцем на аркуш, що лежить перед Кларою).
Клара. Але ж аркуш – порожній!
Смерть. За це не хвилюйся. Ми вже щось придумаємо. Ти головне підпишись. В нас обмаль часу.
Клара. Такі питання так швидко не вирішуються.
Третя голова. (Кларі) Змовкни та слухай.
Окасті хвильові. Свідка! Свідка!
Клара. (встає, виходить до загалу)
Смерть. Згодна?
Клара. Із чим?
Смерть. Із тим, що написано в аркуші.
Клара. Ні!
Друга голова. Свідок є голим. Згідно із Конституцією Всесвіту жодна роздягнута істота не має права свідчити в оголеному вигляді.
Смерть. Справді, жіночко. Отож, посуньтеся.
Третя голова. Ставиться питання, як знищити Землю.
Окасті хвильові. Пропонуємо дозволити це нам.
Смерть. Ні! Це моя робота.
Перша голова. Пані Смерть, може слід відкласти розгляд справи?
Смерть. Я – головна суддя. Ти забув, з ким розмовляєш? Засидівся на видному місці? Тебе посунути? (Друга голова заусміхалась) Я їх знищу.
Клара. А в мене ніхто нічого спитати не хоче? Може, я погана людина, та я – свідок.
Смерть. Ти що не помітила, як поставила підпис?
Клара. Я? Підпис?
Смерть дістає чистий аркуш паперу, на якому кров’ю зазначений підпис Клари. Вона проводить рукою над аркушем, на якому самі собою з’являються літери.
Смерть. От і все. Суд завершився, шановні панове. Люди дуже скоро самі доведуть себе до могили. Я вже позабираю їхні душі. Я свою роботу знаю. А поки що, шановні мої віруси, Окасті хвильові, несіть себе на Землю. Попрацюємо з Вами заодно. І Ви, голови. Призначаю Вам звання. Бо ж потрібно землянам у їх починаннях допомогти, чи не так? Перша голова візьметься за смерчі, урагани і тайфуни; друга голова – за землетруси і виверження вулканів; а третя... Що ж робитиме третя. О! Придумала. Шепотітимеш людям на вуха те, що їм потрібно. Щоб вони скоріше одне одного вже повбивали, трясця їхній матері! Іще одне завдання. Доручаю лідерам Комітету взятися за позаземну зброю, нехай Землю знищують метеорити і радіоактивне випромінювання, додайте до цього трохи льоду. Щоб стало їм дуже-дуже холодно. Я люблю, коли вони страждають. Так! Щоб не було мені там ніякого глобального потепління! Лише похолодання, як на Північному полюсі. Я вже бачу, як розлітається цей ганебний озоновий шар. Ух! Люблю цю роботу.
Перша голова. Буде виконано, пані Смерть! Я особисто за цим прослідкую.
Смерть. А задля того, щоб нам було цікавіше грати з нашими маріонетками, запустіть провідників, що попереджатимуть людців про небезпеку. Я знаю цих смертних. Вони нікого та нічого не слухатимуть до останнього моменту. Доки не почнуть вимирати, як мухи в зимню пору. Та буде вже пізно. Пізно щось змінити.
Перша голова. Герой Ахіллес колись заявив, що „Всі ми помремо. Зараз чи трохи пізніше, яка в цьому різниця ?”...
Смерть. Тому вбий...
Перша голова. Ахіллес теж так казав. А ще він говорив, що „Боги нам заздрять. Заздрять, тому що ми – смертні. Будь-який момент нашого життя може стати останнім. Адже життя яскравіше та прекрасніше, коли воно скінченне. І ми більше ніколи не будемо тут...”.
Клара піднялася із холодного дерев’яного стільця і побігла геть. Ні Смерть, ні решта суддів не звернули на неї аж ніякої уваги, наче вона стала невидима та її перестали помічати. А куди, куди їй тікати? Тікати від Смерті безглуздо. Хоча чому? Вона ж уже померла.
Перед її очима крутилися зірки. І жовті, і блакитні, і червоні. А вона стояла та не могла навіть поворухнутися від такої незрівнянної краси. Глянула під ноги – нічого немає. Тобто, щось-таки є, але жодного (повторюю, жодного) ґрунту. Вона зависла у повітрі.
Потім Клара стала помічати, що вона чомусь не висить на одному місці, а рухається. І враз, лишень вона схотіла поглянути на себе, із порожнечі перед нею з’явилося дзеркало. Її думки матеріалізувалися. Побачене надихнуло її зробити те, чого вона ніколи не робила, почути те, чого не чула, сходити туди, про що не відала. Що ж вона такого цікавого побачила? Себе. Тобто, дивну, але дуже красиву постать оголеної жінки із крилами. Причому, як не дивно, одне крило було чорним, а інше – білим. Між собою вони були поєднані сірою смугою небуття. Цікаво, чому? Але зараз це питання її хвилювало якнайменше. А даремно. Вона відштовхнулася прекрасними ступнями від повітря і майнула. Вперед. Світ за очі...
Прокинулась – підскочила. Здригнулася – розплющила очі. Над нею збіглось скупчення хмар, які були схожі на ворота, що тяглися зліва-направо. Брами складалися із бульбашок. Великих чорних бульбашок. Вони одночасно і мали, і не мали певної форми. З лівого боку їх було куди більше, аніж із правого. Вони нависли прямо над нею...
А потім Клара спитала: „Що Ви робите зі мною?”
Вони відповіли: „Цікаво, а що вона нам принесе?”
Хто?
Вона?
Справа від себе Клара побачила відчинені двері та побігла до них. Її оточила невідома кімната. Жінка повернула голову направо – побачила сидячими три постаті. Одна особа мала довге волосся та сиділа до Клари спиною. Напроти неї сиділо двоє дітей із розведеними руками, на яких були вщент розрізані вени. А по діагоналі бульбашок досі висіло тіло. Справжнє тіло. Кларине тіло...
Її тіло дочекалося своєї черги. Тепер справа за душею.
