(Історична повість Аркадія Польшакова про останнього отамана вільної Запорізької Січі Петра Калнишевського)
Цей художній твір розповсюджується автором на договірній основі, зі збереженням цілісності і незмінності тексту, включаючи збереження цього повідомлення.
Будь-яке комерційне використання даного тексту без згоди власника авторських прав НЕ ДОЗВОЛЯТЬСЯ!
Усі права автора захищені.
Фізичні особи, географічні назви, країни і континенти, згадані в тексті, як справжні, так вигадані, образи в більшості своїй збірні.
Повість про отамана Запорізької Січі Петра Івановича Калнишевського та січових запоріжців.
Думка персонажів не завжди збігається з думкою автора.
Цікавого Вам читання, друзі!
* * *
ЗМІСТ:
1. Назви країн, міст, імена дійових осіб........
2. Передмова .......................................................
3. Дорога на Січ ..................................................
4 Перший похід на «божий промисел»...........
5. Перше кохання.............................................
6. Отаманство .....................................................
7. Запорожці у Російсько-турецькій війні......
8. Кончина Запорізької вольниці ....................
9. Арешт отамана ................................................
10. Ясновельможний козак Грицько Нечеса ...
11. Довідка – опис Соловецького монастиря...
12. У Соловецькому казематі ............................
13. Перший десяток років неволі.....................
14 Другий десяток років неволі........................
15. Лист турецькому султану............................
16. Смерть імператриці Катерини.................
17. Зустріч з провидцем Авелем........................
18. Смерть отамана ..............................................
19. Епілог ...............................................................
НАЗВИ КРАЇН, МІСТ, ІМЕНА ДІЙОВИХ ОСІБ:
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ - держава в державі, пристанище войовничих козаків-запорожців;
РОСІЯ - євразійська країна;
СОЛОВЕЦЬКИЙ МОНАСТИР - місце заслання отамана Петра Калнишевського, розташований на Соловецькому острові у Білому морі;
УКРАЇНА - європейська країна, у якої вкрали її стару назву - Київська Русь;
КАТЕРИНА ІІ - Російська імператриця (в народі - ЕКАБЕЛІНА ДРУГА);
Князь ПОТЕМКІН - один з наближених (у простолюдді - хахаль) Російської імператриці. Запорожці, приймаючи його в Січі до лав козаків, прозвали його як Грицько Нечеса;
СІРКО - запорізький кошовий отаман Чортомлицької Запорізької Січі;
МОГАМЕТ (МУХАММЕД) ІV - султан турецький;
ПЕТРО КАЛНИШЕВСКИЙ - отаман Запорізького Коша;
ПАВЛО ГОЛОВАТИЙ - військовий суддя;
ВОЛОДИМИР СОКОЛЬСЬКІЙ - архімандрит Січі;
СИДЛОВСЬКІЙ, ПЕЛЕХ, ЧОРНИЙ, КУЛИК, КОВПАК - полковники війська запорізького;
ІВАН МАНДРО козачий полковник війська Запорізького, командир морського загону Запорізької флотилії;
НЕЕШКАША - запорізький козак;
НЕЧІПАЙЗГЛУЗДУ - запорізький козак;
ПЕРЕДМОВА
Сіяють зіркі у горі в Чумацькому Шляху ,
Народився на Вкраїні він в зеленому гаю.
Народився з гумором, був не чернець-монах,
На волі кожній квіткою, Країною пропах.
Зробив багате доброго, за все своє життя -
Невже все піде прахом: в минуле, в небуття?
***
О, ні! Зірковім шляхом поверніть він до нас,
Калниш братів християнських в Січі від смерті спас,
Воскресне з піснею, римую, він буде довго жити,
Бо над його Країною - Чумацький Шлях біжіть!
(Із збірки «Чумацький Шлях», Аркадія Польшакова)
Одна з найвідоміших і разом з тим недостатньо вивчених постатей в українській, слов'янській історії, є останній отаман вільної козачої Запорізької Січі - Петро Іванович Калнишевський. Цей досить талановитий полководець, державний діяч і політик протягом 10 років керував в XVIII столітті останнім оплотом вільної української державності - Запорізькою Січчю, чиї кордони охоплювали території нинішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей.
Петро Калнишевський зі старшинами, як відомо не допустив кривавої січі між двома братніми християнськими народами, коли за наказом підступної німкені-імператриці Катерини II, яка сиділа тоді на російському престолі, війська генерала Текеллія оточили Запорізьку Січ, щоб зруйнувати її.
Якби запорізькі козака прийняли тоді інше рішення і атакували російські війська, то невідомо чим ця бійня закінчилася для обох сторін. Як відомо зі історії, що значні за чисельністю війська турецького султана Мухаммеда ІV, вже одного разу намагалися зруйнувати Запорізьку Січ, проте, з ганьбою бігли від туди, козаки розбили їх ущент. Тому як мовиться, не приведи Господь, якби ця січа відбулася (з будь-яким кривавим результатом), то вона навіки, на довгі роки затьмарила б відносини між двома братніми слов'янськими народами.
Петро Калнишевський, як і інші відомі отамани і гетьмани України, регулярно посилав вклади у церкву Гробу Господнього у Єрусалимі. Багаті золоті, срібні і позолочені вироби: чаші, ложки, зірки та інші цінності від Петра Калнишевського і до цього дня зберігаються на Святій Землі.
Як відомо героями чи відомими історичними особистостями не народжуються, ними стають, часто це становлення буває далеко не простим.
Простежимо наскільки це можливо його шлях - «Чумацький шлях» Петра Калнишевського.
Для передачі українського колориту і гумору (юмора) тут так само, як і в деяких інших творах використовується мовний «суржик» з двох слов'янських мов.
ДОРОГА НА СІЧ.
« Він народився,
Хрестився,
Трудився,
Добуваючи
Полову з плоду.
Немов бджілка,
За життя,
Крутився,
Розпорошуючись:
Туди й сюди.
Зх., доля, доля, доля!
Ти не будь така крута...
Ні, не треба йому срібла,
Дай лампадочку, світла!
Ангел життя:
Незримий
Вчитель,
Життя інше,
Йому подаруй.
Сподіваюся Боже,
Учитель,
Що у новому житті,
Буде більше,
Тепла та добра!»
Давним-давно, як кажуть гуморні запорожці в закудикіно кудикіно, в селі Пустовійтівці в сім'ї запорізького козака народився хлопчик.
Таку благозвучну назву село отримало після розорення його османами, про нього говорили: - Пусте село, хоч голоси з голодухи.
Батько хлопця Іван Калнишевський і мати Агафія, назвали його Петром. Сім'ї тоді були великими, не те, що зараз раз-два і край, так що він був не остання дитина в сім'ї, після нього народилося ще два брати Панас та Семен. Забігаючи наперед скажемо, що його брати, зокрема Панас, служив у Смілянській козацької сотні, інший брат, Семен, став священиком в Сміливому.
Виходить, що в родині козака Івана Калнишевського, як у гарній казці про трьох київських богатирів, народилося три сини.
Цікаво, що знаменитого богатиря Ілля Муромця (в стародавній літературі є й інше його ім'я Ілля Муровець), похованого киянами в Києво-Печерській лаврі, чомусь називають в літературі тільки російським богатирем. Його, швидше за все, краще назвати загальнослов'янським богатирем, а ще більш правильно київським, оскільки він на той час жив і боровся за Київську Русь. При цьому не дарма столицю Київ слов'яни називали матір'ю міст руських. Лише після Київської Русі утворилися Біла Русь та Московська Русь.
Тому вважати його тільки російським богатирем було б помилково і історично невірно.
Навіщо спотворювати загальну історію слов'ян?
Тим більше в 21-е століття, коли багато чого прояснилося в історії слов'янських народів, якщо не все, то багато що стає на свої законні місця!
До цього слід додати, що в російсько-турецьких війнах майже завжди говориться про перемоги російських військ над спільним ворогом - турками. При цьому забувають згадати що 17 тисяч козаків служили під командуванням отамана Петра Калнишевського та інших козацьких старшин у цих самих російських військах і вони кували одну спільну перемогу.
Судіть самі, як можна воювати, не знаючи супротивника?
Адже російські воєначальники (серед них було багато іноземців, запрошених німкенею-імператрицею) не знали місцевість на південному кордоні Росії, де розгорталися основні баталії.
Тому внесок козаків у перемогу російської зброї над турками неоціненний. Лише лихі козаки як свої п'ять пальців знали місцевість аж до Стамбула-Константинополя. Вони без істотних втрат могли розвідати сили противника, хвацьки прогулятися по тилах супротивника, засмутивши їх наступальні плани.
У цьому зв'язку варто віддати належне запорізьким козакам, оскільки жодна велика операція російських військ проти їхнього спільного тодішнього ворога Туреччини не обходилася без участі запорожців.
Однак повернемося до нашого героя Петра Калнишевського.
Не будемо тут говорити зараз про достоїнства всіх синів Івана Калнишевського, кожен з них був собі на умі, поговоримо про старшого брата - Петра.
Він з малу, як старший син у родині допомагав їм всім вижити, копав, садив у саду та городі, працював на дому, носив із криниці воду, пас овець та корів, косив сіно на оточуючих село луках і пустирях.
Мати, дивлячись на свого первістка, не нарадувалася, Петро ріс такий же самостійний, розсудливий і роботящий, весь у батька пішов.
І схилившись над сплячим сином, згадуючи свого «коханого» запорізького козака Івана, вона не раз співала Петрику свою колискову пісню, яка звучала, як і багато українських пісень, трішки сумливо:
«Схилилась козачка над сплячим синком
Співала йому, засинай міцним сном,
Ти виростиш сильним, як батюшка твій,
Таким же, як батька, рубака лихий.
Твій батько в поході в далекому краю,
Загинув хоробро в нерівному бою,
Він з вірою в Бога, з молитвою в устах,
Залишив у спадок нам пам'ять в хрестах...
* **
Він з вірою в Бога, з молитвою в устах,
Залишив у спадок нам пам'ять в синах ... »
Що й казати, бабина вдовина частка була в усі часи, у всіх народів, на всіх континентах не солодкою. І тоді жіночої надією і вірою у краще майбутнє були сини, старшим у Калнишевських був, як відомо - Петро.
Він дійсно був дуже схожий на батька, кажучи словами українського письменника Коцюбинського: «Петро був парубок моторний і хлопець хот куди - козак!»
У Петрика була собака, яка прив'язалася до нього і бігала за ним по п'ятах, як неприкаяна.
Треба сказати, що не дарма собаку називають - другом людини. Цього щеняти Петрик підібрав рік тому в льодохід на річці.
Якось він побачив що пливе мимо на крижині маленьке щенятко.
Він жалібно скиглив бігав по крижині, а навколо була холодна крижана вода і поряд з ним пливли інші крижини. Щеня був вже мокрий і боявся води. Його жалібні скиглення пройняли Петрика на усю глибину дитячої душі, і він вирішив, у що б то не стало виручити цуценя з біди.
В руках у хлопця була його вівчарська палиця, бо він вже з малу після загибелі батька, допомагав матері, пас овець та телят.
Хлопчисько за стрибнув на мимо пропливаючу крижину і, відштовхуючись і підгрібаючи палицею, добрався до крижини з цуценям і таким чином, ризикуючи самому опинитися в холодній воді, врятував його від можливої загибелі.
Треба сказати, що не дарма протягом тисячоліть дружба людини з собакою була взаємною і корисною. Крім таких хороших якостей, як охорона будинку та захист господаря, є й інші, де собака дечому доброму може навчити і навіть допомогти в біді самій людині. Це взаємне спілкування допомагало споконвіку і допомагає зараз їм вижити в непростий повної небезпеки життя на землі.
Собака, як друг людини, може уособлювати і уособлює такі благородні якості, як відданість, співчуття, впевненість і спокій. Тому люди, а діти тим більше переконані, що собаки хороші і добрі створення і можуть відрізняти добру людину від злої, недоброї.
Не дивно, що після цього випадку на річці, хлопчик і щеня прив'язалися один до одного і ні хвилини не могли жити один без іншого.
Через рік щеня підріс і перетворився в чудову собаку, яка розуміла свого рятівника і господаря з півслова і навіть з пів погляду.
Це була вже досить велика собака, рудуватої масті з чорними підпалинами на боках. Вона йому здорово допомагала, коли він пас овець та телят.
Тут слід зауважити, що дружба і відносини між хлопчиком і його собакою складається так, що і людина, і собака стають схожими один на одного в своїх звичках і поведінці. Це помітно навіть у зовнішньому вигляді їх і характерних звичках.
Про таку дружбу деколи в народі кажуть, що якщо бог розумом наділив когось, то і собака теж така: - Де пастух розумний, там і собака не дурна!
Коли Рудий, так назвав цуценя Петрик, підріс, то, слідуючи відомій приказці «Пес біля воріт - менше клопоту!», він допомагав йому в усьому. Наприклад, дивитися за меншими спритними братами, щоб вони не догодили абикуди в яму або яр, не йшли далеко від хати, пес також охороняв будинок і курник, пас з ним худобу.
Як відомо собаці властива поведінка вовка: сім'я для нього - зграя, де повинен бути ватажок, який головніший усіх.
Ватажком у них був Петрик, тому він встановлював правила поведінки в їх своєрідній «зграї». На такого «товариша» Петрик міг покластися в будь-якій ситуації.
Про ставлення Петра до собаки красномовно говорить таке прислів'я: «Добрий господар собаку в худу погоду на вулицю не вижене".
Тому Петрик спорудив для пса з підручних засобів справжній будиночок, де йому було навіть в зиму тепло і затишно.
Пес допомагав йому не тільки пасти стадо, вони вдвох полювали на різну живність, зайців, ховрахів, лисиць. Він відшукував яйця в гніздах куріпок і навіть умів відшукувати їстівні гриби боровики, маслюки в лісі. Петрик, щоб підгодуватися, а це йому хотілося завжди, ловив рибу, дер у норах раків і сомів.
В степу, як говорили козаки запорожці - і хрущ м'ясо...
Деякі з вас, сучасників, не повірять, але в той далекий непростий час: жуки, жаби, коники, слимаки і черепашки, вужі та змії всі були в раціоні запорожців.
Всю цю та іншу живність переварювали їх міцні шлунки.
І якщо так траплялося, що їсти не було чого, то січовики, вживали в їжу, навіть копита, роги і старі кістки тварин, які знаходили в степу. Вони їх перемелювали, варили і з'їдали.
Таким чином січовики скрізь знаходили собі прожиток.
Треба сказати, що запорізька невибагливість до будь-якої їжі і сталевий шлунок допомогли в подальшому через десятки років в літньому віці Петру Калнишевському вижити в суворих умовах ув'язнення його за наказом німкені-імператриці в каземати Соловецького монастиря. Там теж для ув'язненого в одиночну камеру Петра Калнишевського і кожен «хрущ» був м'ясом. Живність, нехай мало їстівна і деколи неприємна, в підвалах монастиря водилася в достатній кількості.
Отаман Коша показав у цьому ув'язненні справжній феномен фізичних та духовних можливостей людини. Ув'язнений у віці 86-ти років у кам'яний мішок камери-одиночки Соловецького монастиря, без сонячного світла і свіжого повітря, він провів там 25 довгих років, зберігши до самої своєї кончини ясність розуму і твердість духу, і помер у віці - 112-ти років!
Петро Калнишевський задовго до тривалих польотів людини в космос і до інших планет Сонячної системи своїм прикладом показав всьому людству, що тривале ув'язнення людини в обмеженому просторі не перешкода, людина живуча тварина і здатна на багато що...
Але повернемося до хлопця Петрика в його рідне село.
Тут у Пустовійтівці, будучи ще хлопчиськом, Петрик в густому куширі (вид водоростей) і намулу ловив карасів і линів. Він сплів з вербових прутів корзину, так звану "накривачку", вона була без дна.
Ось з нею він і рибалив на річці і в затоках. Тихо, намагаючись не шуміти, хлопчик ходив по мілководдю річки, і накривав кошиком шматочок мулистого дна, а потім нишпорив руками усередині кошика, і якщо там була риба або раки ловив їх і ховав у свій рибацький мішечок, прив'язаний мотузкою до поясу .
А одного разу таким способом він зловив дитину видри. Петро виходив видру і вивчив ловити рибу і приносити її на берег господареві. Це було щось з надзвичайне, ні у кого з пацанів його однолітків не було ручної дресированої видри.
Все здобуте він приносив додому, і мати, називаючи його маленьким годувальником, готувала смачну їжу для своїх синів.
Вона була на цей рахунок, як і майже всі українки, справжня майстриня. Могла, як кажуть з «топорища», смачні борщі варити. А яку смачну матір з гарбуза кашу варила, це було справжня смакота.
У садочку поруч з хатою у них росла смородина та вишні, і коли мати готувала з їх ягід вареники, це було щось неповторне.
Для братів це було справжнє свято. Вони сиділи напівголі в одних підштаниках навколо столу, на якому стояла велика миска з апетитними варениками. І коли вони їли, часом вареники з соком при їжі лопалися і бризкали на них струменем червоного соку. Сік стікав по їх голому пузу і виглядали брати після цього, як справжні молодецькі запорожці після бою, тільки замість крові по їхніх тілах тек розмазаний руками солодкий ягідний сік.
Петрик був першим в зимівнику заводієм, який командував не тільки своїми молодшими братами, але однолітками.
Разом вони, граючи, влаштовували набіги на уявного противника, в якості їх виступали «бусурмани» (менші за віком пацани, старші не хотіли османами бути, кожен із старших однолітків говорив «Я не турок, я козак!»).
Влаштовували вони і дитячі бої на саморобних шаблях, змагалися в стрільбі з луків, здійснювали спустошливі набіги на чужі городи і фруктові сади.
Петрика важко було відірвати від вуличних ігор, біготні, лазіння, куди не слід лазити.
Одного ранку Петрик, готуючись до чергової баталії з однолітками, влаштував собі тренування в стрільбі з лука.
Він довго і старанно цілився в гарбуз якій ріс під тином, і коли вистрілив, то стріла, зачепившись за гілочку вишні, змінила напрямок польоту і потрапила прямо під хвіст сусідському півню.
Півень більше від страху, ніж від болю, загорлав: «Ку-ка-ре-ку-у-у!» І понісся до курника, де перелякані кури підняли у сусідки страшний переполох.
На шум у курнику вибігла тітка Мотря. Вона, голосячи, ганялася по двору за півнем, під хвоста якого стирчала довга стріла з яскравим пером на кінці.
Сусід Мотрі Скалозуб, жартуючи над сусідкою, кричав їй за паркану:
- Тепер у тебе не півень, а скоморох безкоштовний!
Сам ти блазень, - огризалася тітка Мотря. - Думаєш, що якщо папаху на себе натягнув, так і розумніший став...
Підігруючи своєму другові, колишній підхорунжий Тарас Трясилко трясучись від сміху, басив на всю вулицю:
- Ось це півень, і шампур не треба, щоб закуску приготувати.
- Ти, Мотря, гетьманську грамоту від Писарчука Яйцявбочці на нього отримай, - радив Семен Могила. - Зі грамотою то він (півень) на базарі дорожче буде коштувати.
На шум натовпу вийшов подивитися, що там трапилося, дід Георгій Незамай, якому було доручено наглядати за хлопцями. Це був тертий старий, якого краще не чіпати, він терпіти не міг на світі двох речей: п'яниць і галасливих, крикливих, як він говорив, базарних жінок, типу тітки Мотрі.
Побачивши діда, тітка Мотря припинила суперечку з натовпом і накинулася на нього:
- Ах ти, чорт лисий, твої бусурмани мого кращого півня зіпсували...
Так вона голосила хвилин п'ятнадцять без передиху на все село.
- Вистачить голосити, - сказав дід, - якщо хочеш, куплю твого Пустодзвона. Хороший з нього бульйон вийде.
- Та я на вас скаржитися до самого отаману піду, а якщо він (не отаман, а півень), не приведи Господь, здохне, то скаргу на вас Кандибі (генеральному судді в Січі) подам.
- Нехай твій пустодзвін не бігає по чужих дворам та курей чужих не псує, тоді в нього ніхто стріляти не буде, - дід в серцях плюнув і пішов до себе в хату, а тітка Мотря ще довго його кляла і загрожувала Петрику вуха надерти.
Коли пристрасті трохи вщухли, і народ поступово розійшовся, Петрик потихеньку вибрався з сараю, де він ховався весь цей час, і городами подався на річку до хлопців.
З чиєїсь легкої руки з тієї пори Петрика стали називати не інакше як Калниш - стрілець. І на це отримане в дитинстві прізвисько він не ображався.
Може, цей курйозний випадок і був тим поштовхом, який привів його в Запорізьку Січ, а завзятості, працьовитості, розуму та наполегливості йому було не позичати.
Село (зимник) часто відвідували козаки з Січі. Коли це траплялося, то хлопців з селища за вуха було, не відтягнеш від козаків, їх амуніції і коней. Коней козаків вони купали на річці і захлинаючись слухали розповіді козаків про колишні лихі поході до Криму, про багаті видобутки і інші геройства.
Тому не дивно, що Калниш-стрілець «захворів» Січчю. Він наслідував козакам, придумував різні козачі гри, качав м'язи, ходив униз головою на руках по землі, вмів кидати ножі в мету і жонглювати каменями. Труднощів він не боявся, тому будь-яке заняття справою або по господарству робив сумлінно, акуратно. Захоплювався запорізькими прийомами єдиноборства і рукопашного бою, був здатним бійцем.
Калниш-стрілець був у такому віці, коли тягне хлопців пізнати світ, стати скоріше дорослим, і як батько, дід, старші козаки в роду, понюхати запорізького пороху, романтики Чумацького шляху (великих зоряних доріг).
Не дивно, що кожен з козачат його віку марив, мріяв потрапити до Січ і стати справжнім дорослим бойовим козаком.
* * *
Так проходило його дитинство, але одного разу в прекрасний сонячний день, коли Петрик з Рудим спокійно лежав, як мовиться гріючи пузо на березі річки, поблизу них з'явився загін козаків з Січі, їм теж захотілося скупатися в річці.
Вони, склавши амуніцію на березі, залишивши годинного з кіньми, весело з шумом і гамором кинулися гурбою купатися в річку. Вода була теплою, як молоко, і вони довго хлюпалися в річці.
Петрик із заздрістю дивився на напівголих міцно збитих молодих хлопців і мужиків і думав:
- От би добре поїхати з ними в Запорізьку Січ.
До нього підійшов знатний козак і запитав:
- Хлопче, ти з тутешніх?
- Так, дядько, я з Пустовійтівки!
- Як тебе звати?
- Петро! Мий батько теж колись був козаком на Січі.
- А як його звали?
- Іваном Калнишевським!
- Так ти його син.
- Так!
- Знав я твого батька, вин у Криму загинув!
Осавул закурив люльку з тютюн і поворушив патли на голові Петрика.
- Ви знали мого батька! - Вигукнув уражені в саме серце несподіваною звісткою хлопець.
- Так воно синку, вин служив у нашому курені, Гарний був рубака. Нажаль загинув у бою під Перекопом. Тоді нас там оточила татарва, так вин з товаришем прикривав наш відхід. Кажуть він тоді добре порубав татарву, на жаль один осман застрелив його з рушниці.
Осавул замовк, очевидно, згадуючи загиблого товариша. Потім запитав пацана:
- Ну, а як ти тут живеш?
- Та так собі, пасу отару, допомагаю матері по будинку, на річки рибу ловлю. Отак і живу, хліб жую!
- Так, погано без батька!
- А вас як звуть!
- Та мене в Січі усі звуть Семен Кочубей.
- А можна мені покуріти тютюн з вашої люльці?
- Та ти ж малий ще!
- Та нічого, я трошки курно.
- Та ну, спробуй!
Кочубей простягнув Петрику люльку з тютюном. Петро, взяв з рук козака трубку, і затягнувся по-справжньому в перший раз.
Коли він втягнув у себе їдкий дим з люльки, у нього перехопило подих у горлі, і він почав кашляти. Від їдкого кашлю у нього виступили сльози на очах.
Козаки які були навколо засміялися, а один з них Наливайко (великий любитель горілки, від чого і прізвисько отримав таке в Січі), сказав:
- Малий ти ще курити люльку, трошки підрости і будеш справжнім козаком.
- Як твій батько Іван Калнишевський, - додав Кочубей.
- Так вин син Калниша! - Заголосили козаки,
- Отож, вин син Івана!
- Дядько Кочубей, візьміть мене з собою в Січ!
- Та ти малий, та й мати тебе не відпустить!
- Та не малий я, вже пасу телят!
- А ти Петрик знаєш приказку про запорізького козака?
- Ні, не знаю!
- Тоді слухай! Запорізькій козак народжується для того, щоб: у 3 роки пасти гусей; в 6 ( в шість років) – свиней та кіз; в 8 - пасти рогату худобу і почати курити; в 12 - навчитися читати і щипати сусідську дівчину Марину; у 16- відбуті джурою у Запорізьке Військо, у 20 - сходити в похід з козаками на перший «божий промисел» до татар у гості, до Криму; в 25 - одружитися з тою самою Мариною, в першу шлюбу ніч де-небудь в гречці зроби з нею мале козача; в 45 - стати осавулом та вчити розуму таких самих хлопців як був сам; в 65 - вчити онуків співати запорізьких пісень; в 75 - завести пасіку, бути батьком козаків захисників батьківщини і сидить серед Дідів на Запорізькій Заради; в 85 - бути ченцем у якомусь монастирі, або у церковної десятки; в 90 - спочити в Бозі, клянучи татарів, москалів и сусіда, чиї кури порпали йому огород...
Козаки які оточували їх посміхаючись навчали його розуму, кажучи що він ще малий їхати до Січі.
- Твоя матір Петрику не відпустить до Січі, тобі нема ще шістнадцять років! - Підсумував розмову Кочубей.
- А ви добре попросіть, може вона буде згодна...
Козаки заголосили навколо, умовляючи обозного поговорити з матір'ю Петра, може вона і буде згодна відпустити сина з ними в Січ.
- Що ж козаки, - запропонував Кочубей, - тоді поїхали навістимо матір Петрика. Давайте скинемося в шапку на подарунок матері Петрика.
Кочубей зняв з себе папаху, кинув туди золотий ланцюжок та жменю срібла, об'їхавши всіх козаків, він зібрав досить пристойну суму грошей дружині загиблого їхнього товариша.
Одягнувшись, козаки попрямували в село до матері Петрика, який задоволений з гордістю сидів на крупі коня Кочубея, а поруч радісно гавкаючи біг його вірний друг, пес Рудий.
Побачивши козаків біля будинку вдови Калнишевського, до них потягнулася селяни.
Агафія Калнишевська помітивши старого друга Івана – Семена Кочубея, який їхав з сином до неї, сплеснувши руками радісно заметушилась по двору, відкриваючи хвіртку і ворота.
- Заходьте гості в будинок, не чекала я таких дорогих гостей. Зараз я накрию вам на стіл, то чим бог послав.
Козаки прив'язали коней і зайшли до хати.
На столі з'явилася велика пляшка горілки з перцем, гарний шматок сала, пострама (в'ялене м'ясо), солена та копчена риба, яку наловив Петрик, бринза (овечий сир), буза, зелений часник і цибуля з їхнього городу.
Козаки сіли за стіл, налили повні стопки горілки і пом'янули батька Петрика добрим словом.
Мати Петрика, почувши добрі слова на адресу чоловіка, трохи поплакала.
Кочубей від усіх козаків низько вклонився матері Петрика і попросив її взяти зібрані в папаху козаками подарунки.
Мати Петрика, побачивши золоті прикраси, срібні монети, сплеснувши руками, заголосила:
- У це усе мені!.. Так багато!.. У мене зроду не було стільки грошей!
- Бери, Агафія, це все твоє!
- Дякую вас хлопці! Ви їжте, їжте! - Заметушилась вдова, накладаючи на стіл нарізане сало і чорний житній хліб.
Про українське сало багато хорошого і смішного сказано, додамо і ми ще. Українці говорять про сало з любов'ю:
- О, Сало, пісня люба! Сало копчене, солоне, мариноване, запечене, варене, свіжесеньке , і добре просолене, вистояне з перцем і часником, з паприкою чи кмином...
А як гарно, неповторно увінчують гору вареників чи галушок у полумиски ароматні, рум'яні та хрумкі шкварочки з сала!
Вже від одного виду, сала уяві починається у козаків слиновиділення.
Український гумор про сало багатий такими перлами:
«Хто знайшов торбу з салом нехай принесе, або ним вдавитися».
Так добре і гарно пригощала своїх гостей вдова Івана Калнишевського.
Хлопці випили по чарці горілки і накинулися на свіже добре просолене сало з зеленою цибулькою і чорним хлібом.
Козак Наливайко вірний своїй манері, штовхнув гарний тост, сказавши: - Вип’ємо за наших ворогів, щоб у них пір'я на сраці повиростало!
- Во, во! Вип'ємо браття! - Підтримав його Нечіпайзглузду. - Пиття є добрим нашим підприємством, а биття ворогів по морді - друга наша національна страва! Так що вип'ємо за перше та друге наше «національне блюдо»!
Козаки дружно випили за «національне блюдо», яким козаки завжди пригощали своїх ворогів і у першу чергу бусурманів -османів.
Бачачи, що козаки надто налягли на спиртне, осавул сказав:
- Однак, горілка - наш ворог!
На що кмітливий Наливайко йому відповів:
- А хто казав, що ми боїмося своїх ворогів? Ніхто, тому наливайте ще!..
І застілля далі тривало з козацькою відвагою. Наливайко, будучи серед козаків заводієм (тамадою) поросив сказати заключне слово осавула.
Той довго упирався, потім козаки його уламали, і він все ж видав їм свою промову, вона звучала у вільному перекладі так:
- Ну що сказати вам козаки!
- Говори як знаєш! - Підтримав його хтось із козаків.
- Щоб ви усі здорові та щасливі були, сіли на коней і доїхали до того міста, де вас добре зустрічають. Як тут зустрічають нас у селі Пустовійтівці, і не виженуть якщо ми тут довго задержімося. І якщо загинете в бою, як наш брат Іван Калнишевський, то лежать вам прахом в землі і не гнити, як турок. І нехай здохне та коза, що об’їла грушу господарки нашої, добрі і блага літа пані Калнишевської...
Козаки випили і після того як горілка «гарно» музично пройшла по «шлунка», заспівали чарівні українські пісні, а на дворі молоді козаки станцювали веселого гопака.
Навколо танцюючих козаків зібралася купа мала народові. Підійшли хлопці й дівчата зі всього села, пішли жарти, примовки, швидкоплинні знайомства, які бувають при таких зустрічах.
Молодий козак на прізвиську Могила, вихваляючись тим, що на нього звернула увагу місцева дівчина, красуня Галя, сказав своєму приятелю, козаку Скалозубу:
- Ти бачив як гарно сміялася о та дівчина, коли мене побачила.
- Я теж реготав до сліз коли вперше тебе побачив! - Пожартував козак, натякаючи на його обличчя (типа – не підходь, а то зарию у землю).
А дівчина Галя з місцевими дівчатами заспівали пісню, про отамана Коша:
«Зі степу вітром накрутило,
I на Дніпро впав туман,
Скажи мені козаче:
Про що задумався,
Наш Запорізькій Отаман?..»
І не знали дівчата, козаки і хлопці, що майбутній їхній отаман знаходитися зараз серед них і це він, чубатий хлопець Петрик.
Увечері загін козаків став збиратися в дорогу. Петрик невідступно - услід, услід ходив за Кочубеєм і просив того поговорити з матір'ю, щоб вона відпустила його з ними в Запорізьку Січ.
Козак довго не наважувався поговорити про це з матір'ю Петрика, але потім після наполегливих прохань зважився сказати їй про це.
Мати, з початку сплеснувши руками, нізащо не хотіла відпускати сина, але потім коли її оточили козаки і теж попросили її про це, здалася.
Кочубей клятвено поклявся їй дивитися за ним і пообіцяв підтримувати її матеріально, сказавши при цьому:
- Петрик, у тебе не за віком рослий та бідовий хлопець, буде мені джурою і сином.
Так Петрик щасливий і гордий як ніколи, поїхав з козаками в Запорізьку Січ.
Щоб Рудий песик не втік слідом за козаками і Петриком, мати його прив'язала на ланцюг.
Коли козаки від'їжджали, пес скиглив, гавкав на них, як ніби відчував розлуку з Петриком. Це тривало довгий час, як відомо собаки звикають до людини і страждають у розлуці з господарем.
Після від'їзду Петрика собака стала швидко худнути, марніти, вона на очах повільно вмирала. Рудий весь покрилася коростою, схуд, став значно менше колишнього свого розміру.
Бачачи це, мати відв'язала його від прив'язі. Після цього пес пропав, його більше ніхто в селі не бачив, він втік з дому. Куди він подівся, ніхто не знав. Його вважали загиблим, як відомо собаки перед смертю, чуючи свою останню годину, тікають подалі від будинку.
Але Рудий не помер, він по слідам козаків попрямував теж в Запорізьку Січ, шукати свого господаря. Шлях цей був не близьким, по дорозі слідом за господарем Рудий полював на дрібну дичину, розоряв пташині гнізда і тим самим годувався в дорозі.
Через кілька днів шляху він досяг столиці Запорізької Січі і серед нагромаджених куренів, веж і стаєнь знайшов свого господаря.
Радість обох була безмірною. Рудий радісно стрибав, гавкав, збуджено крутив хвостом, лизав в обличчя хазяїна. А Петрик, в свою чергу, охопивши морду пса радісно притискав його до грудей, смикав на спині його шерсть, цілував розумну віддану йому собачу моду.
Два дні Петрик вичісував і відгодовував свого улюбленого пса, відмивав його, і втішав самими добрими і ласкавими словами, які він знав.
Пес був дуже мудрий, життя навчило його дорого цінувати добро! Він не клянчив уваги, він терпляче і стримано просив його очима, і від цього на душі ставало легше:
«Разом ми, з тобою Рижик,
І біда нам не біда,
Радий я що ти, друг, вижив,
Сповнено щедрот життя...»
З тих пір, незважаючи ні на які труднощі, вони були завжди разом і дуже щасливі від того, що їм не доводиться більше розлучатися.
Ну, а в Січі для Петра Калнишевського було звичайне життя джури, він чистив коней, працював по господарству, робив усе, що говорили йому зробити старшини, ходив у церковно-приходську школу, де старанно навчався.
Як відомо запорожці були побожні православні люди, тому в там були церкви та школи, в яких священики навчали грамоті молодь.
Вони вчили їх бути щирими, відданими синами своєї вітчизни і завжди захищати від ворогів свою волю і християнську віру.
Джура (в перекладі - новобранець) в Січі на початку служби, як правило, потрапляв під опіку старшого козака, часто це був курінний отаман.
Живучи в Січі, джура проходив своєрідний «іспитовий строк». Він чистив зброю, вчився стріляти і володіти шаблею, запорізької системою єдиноборства без зброї, а також зі зброєю і підручними засобами (палицею, каменями), стежив за козацькими кіньми.
На озброєнні у запорізьких козаків тоді було все: гармати, гаубиці, мортири і мортирки, самопали, пістолі, шаблі, палаші, аркани, списи, луки, стріли, кинджали, бойові молотки - «клепи» (чекани), «вертушки» , «колючки», «бджолині бомби» та інше.
Вони брали на озброєння все, що було у противника, плюс до цього винаходили і свої «замороки».
Все це розмаїття вивчалося новобранцями, щоб вони в бою вміли поводитися з будь-яким видом зброї.
Так в Запоріжжі багато століть тому був створений своєрідний сучасний «спецназ», в який входили тільки неодружені козаки, не обтяжені сім'ями, і навчені сміливо і винахідливо діяти в будь-якій складній бойовій обстановці.
Під умілою опікою старшого, джура-новобранець вчився витривалості, хоробрості і ставав з часом хорошим бойовим козаком.
Спочатку навчання їх не брали у бойові походи, але коли старі вважали, що він готовий до них, брали з собою на «божий промисел».
Якщо ж джура не витримував випробування першим боєм і з переляку тікав з поля бою, його карали смертю. Такий був багато століть назад закон суворого запорізького братства - сам гинь, а товариша виручай. Козаки суворо дотримувалися своїх порядків і звичаїв.
Семен Кочубей, часто казав Петрові:
- Смерті не треба боятися, синку, від неї все одно не вбережешся! А от хоробрість, кмітливість і вміння, кожному козаку в бою і в житті потрібні. Тільки так тоді можна вберегтися від «старої з косою».
Петрик дуже любив коней, вони з Рудим водили їх на водопій до Дніпра, купали, годували. Калниш з ранку взявши косу, вирушав на берег річки і в широких лиманах косив для них свіже сіно. Коні, відчуваючи його турботу про них, теж ставилися до нього доброзичливо. Оскільки уміння поводитися з конем було однією з головних вимог до молодого джури, то це здорово допомагало Петрику освоювати премудрість управляти конем і здавати старшинам іспити з верхової їзди.
Старий козак Тарас Трясилко не раз жартома і, швидше за все всерйоз казав йому:
- Не той козак, що на коні, а той, що під конем!
Він вчив Петрика їздити кроком, ходити риссю, скакати галопом на коні. Скакати не тільки верхи, сидячи на коні, але і на боці, ховаючись від куль за крупом коня. Вчив перелазити під черевом коня, що було у козаків верхи уміння їзди на конях.
- Вчися Петро, в бою все це згодиться! - Говорив він йому.
І Петрик як старанний учень освоював цю складну науку верхової їзди козаків.
Будучи в Січі, джура Петро разом з іншими такими ж як він новобранцями, вони не лише працювали, навчалися, а й весело з піснями та запальними танцями відпочивали.
Так веселитися могли тільки вільні козаки Запорізької Січі. В інших країнах затиснутими поміщиками і рабовласниками так привільно і різноманітно веселитися народ не міг.
Іскрометний український гопак і зараз, через багато років, запалює людей своєю неповторною енергетикою.
Але мало хто відає про те, що в Січі гопак був не просто танець, а бойовий танець («Бойовий гопак»), в його першооснові лежала елементи, що входять в систему запорізького єдиноборства. Уміння «взяти» супротивника голими руками завжди і скрізь високо цінувалося як у запорожців, так в інших націях.
Тому навіть на дозвіллі після чарки під час танців зі складними акробатичними піруетами молоді козаки відпрацьовували прийоми єдиноборства і поразки супротивника, використовуючи при цьому всі частини тіла, включаючи, природно, руки і ноги.
До речі, танцюючи гопак, крутячись, козаки непогано тренували вестибулярний апарат і свій окомір. Тому козаки могли витанцьовувати гопака навіть на столі серед тарілок і пляшок, виробляючи при цьому запаморочливі «колінця».
Головними способами пересування в «Бойовому гопаку» були швидкі кроки, біг, запаморочливі стрибки, а також скрадливі «повзунки».
Серед кроків виділялися крім основного кроку: кроки «аркан», задній крок, кроки «прибій», «чесанка», «дубони», «стукалочка».
Аналіз назв підкреслює їх тактично-бойову спрямованість. Так, застосовуючи крок «дубони», козак притоптує ногами, виробляючи шум, який відволікав увагу супротивника.
Біг включав в себе «доріжку», «дрібушки» і кінський галоп. Ляскаючи удари однією або двома руками здійснювалися долонею, ліктем, передпліччям, і навіть плечем.
Особливо різноманітними були удари долонею. Такі удари налічували добрий десяток прийомів, серед яких є: і «ляпас», і «сікач», і «тумак», і «дриль», і «штрик».
Ребром жорсткої долоні ударом під щелепу в районі сонячного сплетіння козак вирубував будь-якого супротивника.
Найефективнішими і вражаючими прийомами в гопаку були удари ногами на місці або під час стрибка.
«Розніжкою» називався удар в стрибку двома ногами по боках, «Щупак» - удар в стрибку двома ногами вперед, «Пістолем» - удар в стрибку однією ногою в бік, «Чортом» - удар в стрибку з поворотом тіла на 360 градусів.
Втім, правильно люди кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тому такі танці можна побачити лише в Запоріжжі на Україні у старих досвідчених танцюристів-козаків.
Крім бойового гопака в Січі існували й інші види козацької боротьби, які застосовувалися в сутичках з противником. Серед них - «гойдок», «урятував», «навхрест», на ременях, на палицях.
Прийомами «гойдока» користувалися в основному розвідники-пластуни. Козак як би «приклеювався» до супротивника, повторюючи всі його рухи, а в разі найменшої помилки супротивника, нападав на нього.
Боротьба «урятував» (спас) мала в основному не атакуючий, а оборонний характер.
Ось так у своєрідному козацькому «спецназі» жив, навчався і відпочивав джура Петро Калнишевський.
На випускному іспиті з верхової їзди, отаман Коша начувся про його успіхи, велів козакам зловити в табуні дикого лошака і посадити на нього Петра без сідла й вуздечки, причому задом наперед.
Він сказав йому:
- Ну що, Петро, якщо проскочиш верхи на дикому лошаку і не впадеш, то будеш козаком. Візьмемо тебе у квітні (весняний місяць) на «божий промисел»!
Так званий «божий промисел» передбачав військовий похід в Крим на османів.
Козаки зловили і привели з табуна дикого необ'їждженого коня. Він був переляканий і ніколи не ходив під сідлом і з вуздечкою. Два козака з арканом тримали його.
Петро, перехрестившись, легко за стрибнув на нього, охопив напівзігнутими ногами круп коня, ліг грудьми на його спину, схопився обома руками за хвіст і крикнув козакам:
- Відпускайте!
Ті спритно зняли з шиї лошака аркан і швидко відскочили убік. Кінь, відчувши на спині людину, заіржав від невдоволення і понісся геть від людей. Він стрибав з боку в бік, намагаючись скинути вершника, але не тут то було, Петро, як ніби приклеївся до нього, він зумів вгадувати рухи коня, міняв центрівку положення тіла і тому коню було важко скинути його з себе.
Так вони бігали, стрибали з півгодини, поки отаман не зупинив випробування, крикнувши Петру:
- Злазь козак, ти витримав іспит!
Петро спритно зіскочив з коня, а той, звільнившись від сідока, щодуху помчав у поле до свого табуна.
Серйозним випробуванням для молодих козаків був грізний Дніпро Дніпровіч.
Широку річку зі стрімкою течією на середині русла необхідно було перепливти туди і назад.
Але і тут Петро не підкачав своїх старших наставників, він не тільки досить легко переплив його, але й допоміг своєму товаришеві Семену Перев'язки, якому судома звела ногу дістатися до берега.
За це, за взаємовиручку і допомогу товаришу, отаман особисто нагородив його срібним хрестиком, який зі словами:
- Бережи тебе Бог! - І повісив хрестик йому на шию.
Іспит молоді новобранці проходили і під водою, вони повинні були не поспішаючи, дихаючи через тростиночку пройти по дну лиману на іншу його сторону і там несподівано для супротивника атакувати.
- Козак з водою, - як любили казати запорожці, - що рибалка з вудкою. Або ще так говорили: - Не тієї козак, що за водою пливе, а тієї, що проти.
І це випробування Петро пройшов гідно, взявши підходящий камінь, щоб не спливати і дихаючи через тростиночку, він не наковтавшись води, перейшов лиман. Там з групою таких же, як і він, підводних джур-новобранців, вони як чорти всі в водоростях з'явилися на тому березі і успішно атакували супротивника.
У єдиноборстві йому попався супротивником Павло Савицький, це був ревнючий хлопець, який завжди заздрив Петру, що той був завжди першим. Петро до нього відносився терпляче, хоч і не любив його .
Боролися вони без зброї, зараз цей вид єдиноборства називається «бої без правил». Завданням бійцям було - кинути супротивника на землю або зловити його на задушливий больовий прийом.
Джурі Петру в цій сутичці довго не вдавалася зловити супротивника на хороший захват, той був сильний і важче його. Але все ж Петро зловив його на своїй хитрій виверт, домашньої заготівлі, якої навчив його Семен Кочубей.
Коли супротивник побачив, що Петро відступає, увірувавши в свої сили Павло необережно кинувся в атаку, і попався на хороший захват. Петро, використовуючи інерцію супротивника, перекатом через голову кинув його на землю. Йому була зарахована перемога.
Поразка сильно вдарило по самолюбству Павла Савицького, він готовий був розірвати Петра на частини.
Образа на Петра, як з'ясувалося пізніше, вплинула на подальшу долю майбутнього отамана.
Останнім випробуванням новобранців було випробування на страх «батогом». Це випробування полягало в тому, що новобранцям зав'язували очі, ставили посеред площі і довгими батогами козаки старшини влучно збивали з них папахи.
Під час цього випробування у Петра не здригнувся жоден мускул на обличчі, хоча батоги небезпечно неприємно свистячи, проносилися над головою, деколи зачіпляючи за куций власний оселедець джури.
Коли випробування закінчилися, кілька, таких як він молодих товаришів, що пройшли без зауважень усі випробування, отаман записав в розвідувальний загін, що було тоді ознакою вищої оцінки ратної праці молодих козаків.
Те, що багато козаків володіли завидними фізичними даними, красномовно свідчать легенди, що збереглися з тих часів.
Ось як в одній легенді описуються козацькі богатирі: «У кожного по сім пудів голова, у кожного такі вусища, що бувало, як візьме він їх в обидві руки, та як розправить один вус туди, а інший сюди, так і в двері не влізе, хоч би в неї ціла трійка з візком проскочила ».
Зовнішнім виглядом козацьких богатирів відповідала і їх виняткова фізична сила. Одні тугі луки, над якими декілька чоловік впоратися не могли, «граючись» натягували, інші товстелезні залізні смуги навколо шиї ворога скручували, треті вози через броди на собі перетягували, ядра через найширші річки запросто перекидали.
В українській літературі збереглося безліч переказів про богатирів, при цьому практично всі отамани відрізнялися особливою силою духу і тіла.
Не став винятком і Петро Калнишевський, який з джури перейшов в розряд справжніх професійних козаків. Він був високого зросту, широкоплечий, з чудовими козацькими вусами і оселедцем на голові.
Попереду в нього було довге життя запорізького козака, повне небезпеки і поневірянь, життя багате ратними походами, деколи не завжди успішними, коли багато молодих козаків не поверталися додому живими. Скільки друзів і товаришів Петра Калнишевського загинуло у боях, про всіх не розкажеш, всіх не згадаєш.
