Прийшовши на Тонконогове подвір'я хазяйнувати, Семен відразу взявся за діло і прикрасив двір просторою повіткою, погребом і двома сарайчиками-прихалабками.
Батько цвів-розцвітав:
- Не кожній такі хазяї трапляються, га, Катерино?
І привів під зиму в подвір'я корову.
- Ось вам, діти, від мене подарунок у нову повітку.
-Тату, де це ви взяли? - аж сплеснула від подиву Катерина руками.
- А ти що, дочко, думала, твій батько - мішок з димом? Хе-ге, твій батько ще дещо має і може!
Семен не мовив нічого.
Прийшла зима. Семен напер у подвір'я якихось дощок, колод і заходився стругати-витісувати людям двері та вікна. Двері - не печі та груби - виходили в Семена якісь криві, кострубаті та косі, що батько раз аж не втерпів:
- Не твоє діло, хлопче, кидай.
На що Семен лише прошипів-пробулькав:
- Раз є покупець - знацця, діло потрібне.
Покупець був. Прийде, бувало, в подвір'я, походить, помацає, поколупає в носі.
- Е-е, в сарай підуть. Хто їх там побачить? Як за могорич, то й візьму.
- По руках, - витягував Семен свої зморшки в усмішку.
Батько почав бурчати:
- Ти б якусь копійку брав, на холери ця горілка.
- Копійка береться літом, тоді вона тепла, - вчив Семен батька, - а взимку треба душу гріти.
- Тьху! - спльовував батько і йшов поратися.
- Та пішов би хоч раз гній вичистити старому допоміг, - штурхала-напучувала Катерина п'яного Семена.
- Молчі, Катя, - піднімав Семен вказівного пальця, - мої руки не для тої роботи створені.
- Ледач! - лаялася Катерина.
- Майстер! - заперечував Семен.
Тим часом прийшла весна. Семен витяг з кутка запилену торбу.
- Куди? - насупився батько.
- По копійку, - відповів Семен.
- А город? - аж об поли руками вдарила Катерина.
- Молчі, Катя, вас двоє, ви вправитесь, а я дочці придане готуватиму.
Дочці придане?! Катерина напровесні тільки відчула, що дитині бути, а він уже придане?! А щоб ти сказився, а як буде син?!
- І сини люблять батькову копійку, - мовив Семен, закриваючи хвіртку.
Все літо Семен додому навідувався зрідка. Приносив гроші, а ще більше горілки, і сам аж синій ходив.
- Відкривай, Катерино, корчму, - не втерпів раз батько, - диви, скільки пляшок по хаті.
- Даремно смієтеся, батьку, - шерхотів Семен, - поганого майстра ніхто не вгостить, а мене ось, - і вказував на море пляшок. - Ви б гордилися!
- Тьху!- звично спльовував батько.
- П'яниця! - кричала Катерина.
- Молчі, Катя, поймі мою душу, як женщина, - моргав Семен посоловілими очима.
Під осінь народилася в Трюханів дочка - вгадав-таки Семен. Назвали Тамарою.
- Бути тобі, дочко, грузинською царицею, - улюлюкав Семен над колискою.
- Або вівдюківською дояркою, - поправляла Катерина.
- Аби людиною була, - гув з кутка батько.
Тим часом наспіли морози і Семенові печі-груби скінчилися. Але до подвір'я підкотила підвода, вантажена колодами.
- Геть! Геть! - махала Катерина руками. - Тут і без ваших колод роботи море!
Підвода й поїхала, повезла кудись замовлені Семеном колоди.
- Ти не імєєш права, Катя! - ледь не кричав Семен, вернувшись додому. - Я - майстер!
- Засраний, - кахикнув-буркнув батько.
- Батьку, ви неправі, - образився Семен.
І притарабанив додому цілу купу якихось різців.
- Де це ти взяв? - стурбувалася Катерина.
- Купив, що ж я, грошей не заробляю, - надув губи Семен.
- Господи, тату, ви тільки гляньте на цього недоумка - що заробив, на залізяччя втратив! Та я це залізяччя зараз у став!
- Не руш! - аж зморшки в Семена побіліли. - Не руш інструменту майстра!
І заходився Семен витісувати з дерева й на дереві всякі фігурки. Це в нього виходило спершу не дуже й добре, але краще, чим вікна та двері.
- Нічого, Катя, - жалівся-мріяв, бувало, - мою роботу ще в городських парках виставлятимуть.
- Ото вже могорича дадуть, - сердито озивалася Катерина.
- Могорич, Катя - це признаніє майстра!
- Ти б, майстре, краще щось дома зробив, аніж фіндельфушки витісувати.
Семен мовчки йшов до своїх дрючків.
- Ледач! - лунало навздогін.
- Ех, Катя, - чулося від дрючків зітхання.
Прийшла весна і батько не втерпів:
- Досить, Семене, тинятися по селах, іди працювати в колгосп.
- На оці трудодні? - аж скривився Семен.
- А хоч і на трудодні, аби вдома.
Семен довго огинався, але батько наполіг.
І ось оповила Семена колгоспна робота. Тиждень ходив він, як у воду опущений, а потім нараз повеселів.
- Будем, Катя, стару контору під кухню передєлувать, - аж руки потирав.
Катерина промовчала - "передєлуй".
І не стало Семена вдома. Зранку - ледь сонце з-під землі виткнулось - він до колгоспу біжить; ввечері - вже Місяць в півнеба - в хату ввійде, або й заповзе - як коли.
- Тебе що, і в колгоспі поять?! - гриміла Катерина.
- Майстра, Катя, і конюх цінує, - піднімав угору пальця.
- П'янице, картоплю хто полотиме?
- Молчі, Катя, картопля - не вовк...
- Тьху! - батько спросоння і сердито.
- Там Семен на кухні таке виробляє, таке виробляє! - гуло по всьому селу.
- Наче в церкві, - вставляв дехто насмішкувато.
Батько раз чогось там крутився - зайшов подивитися.
- Так, у своїх плитах та грубах наш Семен дійсно майстер, - мовив дома Катерині.
Та кухню робити - не вічна робота. І знову Семен у полі - в будівельну бригаду йти не схотів.
- Халтурники - буркнув, - біля їхньої роботи я за день серце зірву.
Семен у полі - а ввечері хоч викрути.
- Господи, де ви вже ті могоричі й берете? - сердилася Катерина.
- Молчі, Катя, - бурчав звично Семен, - могорич для майстра - це знак прожитого, незмарнованого дня.
- При чому тут твій майстер до поля? - кричала Катерина ледь не на всю вулицю.
- Да, Катя, - кивав головою, пускав слину Семен, - ти права - мало місця в полі майстру.
А раз мало місця, то одного ранку став Семен з торбою за плечима біля хвіртки.
- Куди?! - Катерина, як чорна хмара, з-за повітки.
- Тс-с-с, - приклав Семен палець до губ і тільки зашурхотіло левадою.
- Вернися, паразите! - гриміло Катеринине.
А верби купалися в ранку, ковтаючи її Семена. І лиш через місяць виплюнули.
- Де гроші? - Катерина замість "добрий день".
- Ось, - у Семена в руках зім'ята десятка.
- Гвалт, убив, зарізав, людоньки! - Катерина в крик і плач, що аж сусід з-за тину виглянув.
Батько мовчки взяв десятку, покрутив, пом'яв у руках.
- А могорич приніс? - мовив до Семена.
- Трохи випив, а трохи й приніс, - аж зрадів Семен і, шаснувши в торбу, витяг звідти здоровенну зелену пляшку.
- Дай відкоркую, - батькова рука перед Семеновим носом.
- А давайте, батьку, й вип'ємо, бо дурній бабі кричати, що з гори бігти, - подав Семен пляшку.
- Та-ак, - пожував батько губами і нараз тією пляшкою з усього маху Семена в тім'я - гах!
Семен тільки гикнув та й ліг, де стояв.
- Ой, тату, вбили! - Катерина то біла, то аж зелена.
- Нічого, бур'яну вистачить, - плюнув батько на десятку, приліпив Семенові до лоба і пішов геть.
На ранок Семен очуняв.
- Де я? - лупав очиськами.
- Вдома, - буркнув батько, - і не дай Бог з нього кудись дінешся.
Діватися з того часу Семен перестав - подіяла, видно, батькова наука.
- Ох, Катю, який я зв'язаний, який зв'язаний, - бідкався тільки, бувало.
- Нічого, зате при місці, - усміхалася Катерина.
Семен при місці, і в Катерини друга дитина - синок Вітя.
Семен нащось впер у хату кельму.
- Ану, чи буде майстром? - совався з тією кельмою біля колиски.
Дитина вхопилася за батькового носа, а до кельми і не доторкнулася.
- Ні, не буде, - зітхнув Семен. - Не в батька.
