Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Майже хепі-енд

© Елен Тен , 16-09-2014
        
Не озираючись, я впевнено крокую вулицями, чи як там  у них звуться рівненькі і зелені, наче поле для гольфу, доріжки.  Розправляю плечі, гордовито несу голову, а вона поблажливо позирає на оточуючих. Не можна виглядати новачком в місті. Особливо такому…
На перший погляд нічого незвичного. Занадто багато різнобарвної рослинності. Такий собі ботанічний сад. Квіти тягнуть до мене свої цибаті голівки, в той же час відганяючи занадто насиченим ароматом.  І водоспад, з якого я вийшов, зовсім не промочивши одяг. А ще мене постійно переслідує велика жовта пляма. Прозора, з розмитими контурами. Здається, вона не пливе по небу, а волочиться за мною хвостиком. Може, сонце? Хто його зна…
Що ми знаємо про рай? Що там скрізь квіточки, янгольський спів і щасливі душі. А про пекло? Там пахне сіркою і в кожного з грішників надзвичайно відповідальна «робота». Це місце розташоване десь посередині. Такий собі відправний пункт. Душі померлих перебувають тут лише дев’ять днів. Потім їх «сортують», відправляючи вгору або вниз. Що я тут роблю? Зовсім не те, що ви подумали. Ой, краще не питайте…  

У всьому винне сонце. Воно безсоромно мене спокусило. Як бувала дівка. Змусило забути про роботу, витягло на залитий теплим промінням ганок. Там я побачив її. Нову сусідку. В куценькому халатику, який підкреслював усі її достоїнства, вона сапала в городі квіти. Бешкетник-вітерець легенько погойдував поділ халатику, але не виставляв на показ нічого зайвого. Для чого ж тоді чоловіку уява?
Чи це підступи капосного сонця, чи в мені заграла випита напередодні бляшанка пива, але тієї миті сусідка здалася мені найнеймовірнішою у світі жінкою. Богинею! Незважаючи на природну незграбність та соромливість, я підійшов, познайомився, запропонував допомогу і навіть отримав запрошення на холодний узвар із сухофруктів.
На день у мене знаходились тисячі причин забігати до Ольги. Але подібні причини знаходились і в мого колишнього однокласника Івана. Ускладнювалось все ще й тим, що ми сусідували. Перебіг Іванко щербату кладку та й навпростець Зосиним городом до жінки, яка впала мені в око.  
- Чому ти до неї ходиш? – викликаючи його на перекур, сердився я.  Кликати  Івана на перекур було справою нерентабельною – сусід ніколи не мав своїх цигарок.
- А ти?
Я супився, роздував ніздрі.
- Вона моя. Ясно?
Він весело сміявся, жуючи краєчок самокрутки.
- Де це написано?
Хитрючий, зараза. І ще той нахаба. Щойно я йшов з  двору сусідки, він одразу до неї.
Якось Ольга збиралася на весілля до подруги. Ми з Іваном, як дурні, приперлися до неї того дня майже одночасно. Я за сіллю, а у нього причина була «вагоміша» -  приніс сусідці свіжих грушок.
Побачивши жінку в довгій, сріблястій, схожій на хвіст велетенської рибини сукні, нам обом забило памороки. Безпомічно ковтали ротами повітря. Як викинуті приливом на берег коропи. «Я не віддам її тому йолопу», - вирішив я. Вочевидь, Іван вирішив те саме, бо сердито блимнув в мою сторону і відвернувся.
Ольга поводилась привітно з нами обома. Раділа кожній зустрічі, пригощала, пестила ласкавим словом. В манері її спілкування було щось невловиме, легковажне, схоже на легкий флірт. В інші дні сусідка здавалася серйозною, стриманою, навіть холодною, як січневі ночі.
Я намагався ставитись до всього цього легше. Але, виявилось, що ставитись легше не так легко, як я думав. Чоловіча гордість, власне «его» лізли назовні. Я вже втомився від калейдоскопу хороших і поганих новин, і чекав, коли мене просто поставлять перед фактом. Тицьнуть носом у правду, наче нерозумне кошеня у мисочку з теплим молоком. В присутності Івана руки мимоволі стискалися в кулаки. Якось, не стримавшись, я прийняв для сміливості «на душу» і заявив Ользі:
- Вибирай! Я чи він.
Спершу вона розгубилася, щось верзла про дружбу, яку не треба псувати побутом, дурними обов’язками.
- Ти що хочеш, щоб я прала твої шкарпетки?
Зізнаюся, я був би не проти. Страх як не люблю цієї справи. Але ж зараз я їй про інше, про високе!
- Ну які шкарпетки? Я ж тебе кохаю.
Ольга здалася і пообіцяла, що відповість на початку наступного тижня.
Так і не відповіла… За два дні Ольги не стало. «Хронічна серцева недостатність», - пояснили лікарі. У труні, заквітчана барвінком, вона виглядала ще молодшою і вродливішою. На її щоках вигравав рум’янець. Присягаюся! «На яке диво тільки не здатна сучасна косметика», - шепотіли жінки. А колишній фельдшер, котрого минулоріч турнули зі служби за тісну дружбу із зеленим змієм, бурмотів щось про летаргічний сон, наполягаючи на тому, що Ольгу не можна ховати, доки на її тілі не з’являться синюваті плями.
Звісно, «синюватих плям» ніхто не чекав. Дядько небіжчиці власноруч виштовхав фельдшера за двері. На ганку сунув йому до кишені десятку, попросивши випити за упокій душі померлої. Знав – це гарантія спокою. Неборака не з’явиться на очі  наступні кілька днів.
Іван теж розбавляв горе горілкою. Добряче так розбавляв. Бо іноді у розпал розпачливої розповіді називав Ольгу Оленкою. Плачучи крокодилячими слізьми, говорив, що вона була його нареченою. Йому співчували. А мені душив гнів. Це вже нібито й не мало значення, але я мусив дізнатися, що  тоді вирішила Ольга.
Така вже вдача. В голову лізло різне божевілля. Мав по сусідству знайомого  мага, котрий вмів користуватися дошкою для спіритичних сеансів. Мав копійку, відкладену нібито на тяжкі часи. Куди вже тяжче? Але в мій ідеальний план втрутились неідеальні обставини.
«Я зав’язав», - дивлячись на мене переляканими, дикими очиськами, закричав товариш. Ніби він хронічний алкоголік, а я наливаю йому чарку або пропоную наркотики.
Нічого, голубе, впораюся і без тебе. Просити книжки з магії в бібліотеці не наважився. Уявляв, як дивитимуться на мене суворі, чимось схожі на вчительок тітоньки. А от Інтернетом погуляв. Вичитав на окремому сайті і про «перехідний світ», і про ритуал, який перенесе тебе туди і дасть змогу  поспілкуватися з померлим. Закляття було написано старослов’янською мовою. Додавалася ще й відеосилка, де сивобородий, схожий на джина чоловік читав те саме закляття. Окрім того він говорив ще багато розумних слів (судячи із поважного виразу його обличчя. Бо я не второпав нічого із тих белькотливих звуків. Що то за мова? Іспанська, португальська, китайська?)
Потрібно було відразу все кинути. Лягти на диван і переплакати своє горе. Випити з Іваном, врешті-решт набити йому морду. Але ж ні! Я загорівся саме тією «потойбічною» ідеєю. Навіть дістав потрібний тлумачний словник. Пошарпаний, товстий, значить, надійний. Гортаючи його, наштовхнувся на пікового туза – карту, на звороті якої був знімок спокусливої, практично оголеної дівиці. «Ольга все одно була краща», - прошепотів я, повертаючи карту на місце.
Так-сяк переклав закляття. Без усіх тих підготовок, десяти хвилин на роздуми, психологічне налаштування, відразу  тричі проказав його вголос. А потім мене закрутила зіпсована карусель. Я  впав у провалля, мене затягувало у середину, викручувало, наче щойно випрану ганчірку. А через кілька хвилин я, живий і нібито здоровий, вийшов із водоспаду. Уже там. Здається, там…
Спершу окрім лазурного неба і зелені попереду нічого не було. А потім почали з’являтися всіяні дрібними квіточками пагорби. На них сиділи люди. Всі, як один, мали  щасливі, трохи блаженні посмішки.
Години за дві ( це я приблизно, бо годинник мій зупинився на дванадцятій і жодна зі стрілок не бажала рухатись далі),  я нарешті знайшов Ольгу. Вона сиділа у довгій білій сукні, підігнувши під себе ноги, і плела вінок із низеньких, мініатюрних маргариток. Побачивши мене, перестала посміхатися і  прокинулась від якогось сонного заціпеніння.
- Сашко! Ти теж…, - здивувалася вона.
- Я? Ні! Ще ні.
- То що ти тут…
- Поговорити з тобою, - поглянув на небо. Жовта пляма зупинилася і нависла над моєю головою. – Ти так і не відповіла. Скажи, кого б ти обрала, якби була жива?  
Ольга насупилась, закотила очі.
- Яка тепер різниця?
- Мені треба знати. Це дуже важливо. Заради цього я тут, - наполягаю я, в той же час боячись налякати її таким завзяттям.
- Ну добре, - через кілька секунд відповіла вона. – Івана.
У програші головне – не почервоніти. І не дивитися на неї очима бездомного кошеняти.
- Ага. Ясно, - копаю ногою пісок чи мул, розвертаюся, щоб йти. – Ти тільки скажи, чим він був кращим? Мені просто цікаво? На майбутнє, - підкреслено смакую це слово.  В Ольги ж майбутнього вже немає. – Чим він тебе підкупив?
Вона вагається.
- Та багато чим.
- Наприклад?
- Послухай. Ти хороший, але я над собою не владна. Коли він на мене дивився, я почувалася школяркою. Він завжди вгадував мої бажання, дарував те, що я люблю.
Зупиняюся. Цікаво-цікаво! Що такого особливого приносив їй Іван? Грошей у нього катма.
- Ти дарував мені троянди, а він мої улюблені тюльпани.
- Тюльпани, - вголос повторюю я.
- Не ображайся. Добре? – Ольга підводиться, намагається взяти мене за руку. Сторонюся. Не вистачало ще приймати від неї співчуття. Не за цим я тут.
- Чому мені ображатися? Я хотів правду. Мені треба повертатися. Я залюбки пришлю тобі Івана.
Із насолодою стежу за її реакцією. Як у неї потьмяніли очі, як запалали червоним щічки.
- Не бійся. Жартую.
В якій стороні водоспад? Хто його знає? Якщо я правильно переклав ритуал, щоб повернутися, маю знову в нього увійти. І чим раніше, тим краще.
Попереду і позаду смарагдово-зелені, обплетені ліанами дерева. До ніг, наче присоски,  липнули подібні до лисичок гриби. Вгорі жовта пляма. Куди ж без неї? Звертаю ліворуч і бачу велетенське поле червоних квітів. Ви будете сміятися, але вони дуже нагадують тюльпани. Хіба що удвічі більші.
- Стій! – обертаюся і бачу високого, вдягненого у чорне, схожого на спецназівця чоловіка. – Що ти тут робиш?
- Я? – пробую вдати дурника. В житті це часто допомагає.
Він повільно видає слова – наче дитсадівський кухар порції остогидлої молочної каші. – «Ти не повинен тут бути. Ти порушуєш рівновагу. Ти не повернешся.»
Баби! Воістину, вони створені для того, щоб псувати чоловікам життя.
- Мені треба до водоспаду, - озираюся, розмірковуючи, в яку б це чкурнути сторону.
Охоронець наставляє на мене гострого списа.
- Завертай!
- Агов, мені ще не час! – кричу я. Але як докричатися до робота?

Ольга сидить на тому ж місці. У тій же позі. Хіба що вже доплела вінок і начепила його на голову. Вітер, котрий колись бавився з її куценьким халатиком, тепер грає з волоссям. Але ефект однаковісінький. Ольга здається просто НЕЙМОВІРНОЮ.
Сідаю поруч, простягаю їй букет червоних квіток. Хоча не певен, що вони не бризнуть чимось отруйним або не стануть її душити. Присягаюся, коли я їх рвав, вони на мене шипіли.
- Що це? – якось беззахисно на мене дивлячись, розгублено запитує вона.
- Тюльпани… Твої улюблені.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 23-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 20-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 17-09-2014

А не хочете

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 17-09-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 17-09-2014

Загадкове,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 16-09-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34078192710876 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …