Взявся почитати цей твір після його реклами на «Буквоїді», де шановані літератори висловилися про книгу буквально так.
Віктор Баранов: «Роман «Соло бунтівного полковника» є яскравим свідченням того, що в літературі не існує табуйованих тем, бо зрештою все залежить від міри таланту, з якою письменник підступає до теми і як її вирішує. Незважаючи на всю тяжкість порушеної проблематики, роман випромінює добротворче світло, несучи потужний заряд катарсисного спрямування».
Михайло Слабошпицький: «Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…»
Та ще й сам автор піддав інтересу, сказавши в одному інтерв’ю: «Фактом уже є те, що ще ніхто не кинув роман, не дочитавши. Безсонні ночі й відкладені денні турботи, я всім, хто взяв у руки «Вершину», гарантую».
І от що я з того роману вичитав.
За сюжетом полковник СБУ Богдан Зорій, стурбований деградацією держави, організовує державний переворот і ставить на чолі України замість злочинного Президента чесну людину. Другим планом проходить особисте життя полковника, його стосунки з жінками. Нарешті, над усім цим зрідка з’являється дух янгола-охоронця Зорія, караючи навіть його друзів, котрі погано про полковника подумали, не кажучи вже про ворогів. З огляду на нашу думку про книгу, янгола чіпати не будемо. Щодо інших сюжетних ліній, то тут, скажемо відверто, справи кепські.
Почнемо з основного. Отож, полковник КГБ-СБУ Богдан Зорій готує державний переворот. Він багато думає, чимало згадує і трішки діє. Але скоро ми починаємо відчувати дискомфорт. Майже кожна глава закінчується приблизно так: «Навіть гадки не мав полковник Зорій, що буде після того, як у сонячній Лівадії зустрінуться два професіонали, двоє співробітників спецслужб різних держав. І що втрутиться в їхні стосунки не лише доля. І все буде не так просто, небуденно, навіть трагічно». Невідомість, на яку автор натякає, але не поспішає відкрити − прийом діючий у гостросюжетних творах. Проте скоро таємниць стає критично багато. Нова глава не дає розв’язки ситуації, загадки накладаються одна на одну. Читач уже не втямить, хто про що не договорив чи не додумав, і скоро на його обличчі замість зацікавленості починає проступати істерична усмішка. Навіть в порнографічній главі, де агент російської розвідки Настя в смачних деталях розповідає подрузі, як її кохав полковник СБУ Зорій, автор не втримується, щоб не «озагадочить» читача: Настя розповідає, як, сівши зверху на полковника, «… приготувалася вже гоцати, як швейна машинка Зінгера, що, до речі, робити доводилося не вперше. Але він руками (чи, може, знов думкою) ніжно призупинив мої намагання; і я відчула коло себе якесь солодке вовтузіння. Воно було наче не в мені, а десь близько, чи згори, чи тільки-но на початку мене… Коли це – удар усередину мене такої сили, й так боляче, що я крикнула, сильно крикнула». Потім Настя описує ще кілька таких ударів, після яких вона отримала «кейф». А загадка в тому, що статевий орган у Зорія, за словами тієї ж Насті, був зовсім маленьким. «Чим він так? – думала Настя. – Бачила ж – сміхота». Проте і цю тайну автор навік забирає з собою.
Відповідно, сюжет позбавлений дії. Ми не бачимо ні небезпечних ситуацій, ні протиборства ворожих сил, одні натяки. Деякі сюжетні ходи, як то розшуканий полковником скарб, взагалі не мають продовження. Ми будемо десятки разів читати, що Зорій став на смертельно «небезпечну стезю», але що ж саме він робить, так і не дізнаємося, автор приховує це від читача, наче полковник від своїх ворогів.
Надіялося, що хоч в кінці книги всі пунктирні лінії будуть прорисовані фінальним дійством. Однак, державний переворот, яким закінчується роман, стається так: люди вийшли на Майдан і Валентина Ромниченко, заздалегідь підготовлена (як має догадатися читач!) полковником Зорієм, перебирає на себе владу в країні. Оце і все з майже тисячі сторінок таїн і недомовок.
Дещо активніші персонажі в особистому житті. Одна з історій виринає з далекого післявоєння, коли на Західній Україні повстанці УПА боролися з радянською владою. Повстанець Крук любив двох дівчат, повстанку Ганю, в якої згодом народився хлопчик, і комсомолку Аню, в якої народилася дівчинка. Сам Крук на той час уже загинув, тож обидві його наречені вийшли заміж за інших чоловіків, приховавши і від них, і від дітей, хто тим дітям насправді був батьком. І ось хлопчик Гані Денис закохується в дівчинку Ані Злату. Трагедія настає тоді, коли вони раптом дізнаються, що є братом і сестрою.
Схожу пригоду маємо і в теперішньому часі. Полковник Зорій, нещасливий в подружньому житті, зваблює молоденьку студентку, яка закохується в нього. Але не знала студентка, що цей мужній чоловік колись любився і з її матір’ю теж. Коли таємне стає явним (для полковника, в тому числі!), Зорій покидає обох жінок і дуже страждає. «Без жінок – важко. Без жінок – неможливо. Але як же з ними непросто! Які вони все таки бувають сучки! І які ж таки кобелі мужики!» − ця філософська фраза автора лейтмотивом звучить і в інших любовних історіях роману. Додамо лише, що подружні зради, інцест, впізнавання та трагедії, котрі змушують прискорено битися серця домогосподарок, існують самі по собі, ніяк не пересікаючись із основною сюжетною лінією. Звичайно ж, це не додає твору цілісності.
Якість тексту у книзі «Соло бунтівного полковника» дуже далека від того, щоб назвати його художнім. Деякі сторінки взагалі наче взяті з передовиці радянської «Правди»: «Як свідчить аналіз матеріалів, (…) обстановка в країні нестабільна. Це зумовлено діями нинішньої української влади, яка, використовуючи корупційні схеми, приділяє увагу особистому збагаченню, не піклуючись про життя простих громадян, допускаючи в своїх діях елементи потоптання прав і навіть потураючи злочинним елементам»; «Полковник Служби безпеки України Богдан Зорій усе це знає і розуміє, як ніхто інший, бо його робота пов’язана саме з тими процесами, що нині відбуваються в державі. У його рідній країні, яку він любить до нестями, до щему в серці. Любить і готовий за неї будь-кому перегризти горло. І не лише в переносному, значенні, а в «натурі». Навіть жаргонне слівце «в натурі», котре мало б знизити газетярський пафос цитати, не рятує ситуації.
А ось характеристика персонажа Івана Цюби (читай Дзюба! – в цих прямих натяках на реальних людей ще один «прикол» роману): «Талановитий письменник-публіцист, прискіпливий і справедливий критик, Іван Цюба все своє складне й нелегке життя йшов на крок попереду від інших українських літературознавців і критиків. Його теоретичні праці, що в найсуворіші часи для української інтелігенції балансували на межі дозволеного і забороненого, ставали дороговказом для багатьох не лише творчих особистостей, особливо молоді, а й для політиків, що потім ставали відомими державними діячами». Здається (прости, Господи, хай живе довго!), що некролог читаєш, а не характеристику героя роману.
Вже не дивуючись репортажно-газетній мові, спробуємо вловити суть сказаного. «… Андропов тим часом узявся налагоджувати економіку, − пише автор, − відновлювати елементарну дисципліну. Невідомо, як би розгорталися далі події, якби Юрій Володимирович не помер так рано. Але саме він, аж ніяк не Горбачов, розпочав у 1983 році перебудову. І якби вона такими темпами йшла, як у перший рік його правління, можливо, ще тоді б удалося вилікувати економіку країни, суспільство. І зберегти Радянський Союз». І як це накажете поєднати із «любов’ю до нестями» до України?
Одна з найперших ознак незрілого письма – це намагання передати роздуми автора неприроднім способом, через штучну розмову між персонажами. Капітан СБУ Віктор Яруга запитує в свого командира полковника Зорія: «Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому , знаючи про це, багато хто преться у владу?». Питання поставлено лише для того, щоб автор роману вустами полковника Зорія міг сказати про наболіле: «А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших, скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини (…). Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема». «Це тільки в нас так?» − питає капітан СБУ. «Ні, це закони влади, вони діють у всьому світі. А в Україні вони гіпертрофовані» − відповідає йому шеф.
Від деяких реплік так і віє дратуючою банальністю: «Байдуже, хто де народився. Он Ісус – народився в хліві, а ким став!» − каже полковник Зорій. «Ким?» − це запитує Яруга. «Христом став…» − відповідає Зорій.
Особливо фальшиво звучать такі розмови під час напруженої ситуації. В кульмінації роману Зорій по телефону керує ходом державного перевороту, і тут йому дзвонить письменник Тесля з проханням допомогти в редагуванні роману. Що, ви думаєте, робить Зорій? Авжеж, дає Теслі історичні довідки і поради, які епізоди в романі слід залишити, а які випустити. А державний переворот собі йде.
На брак смаку вказує стильова неперебірливість. Роман демонструє еклектику в гіршому значенні, вульгарне змішування мови канцелярської і бандитського жаргону, високоморальної філософії із порнографією. Штучним на фоні стерильно-літературного діалогу основних персонажів видається дрімучий суржик тітки Секлети чи Президента України. Описуючи ліричну сцену, письменник з пролетарською простотою може вжити грубе порівняння, яке виглядає в реченні, як муха в борщі: «Володька обняв талію дівчини і припав щокою до проміжку між грудьми, що вже часто здіймалися й опускалися, наче міхи в кузні». І це без ніякої іронії, навпаки – про ніжну любов. Деякі фрази на зразок: «Володька, який досі ще й не встиг пізнати суті справжньої жіночої плоті», зримо показують, як норовливий образ, не зважаючи на стиль, вислизає від автора.
Спробуємо тепер розібратися в характері героя, адже, за нашим твердим переконанням, саме через героя роман проникає в читача.
Узагальнивши думки Зорія, бачимо в полковницькій голові суміш радянських моральних стереотипів та ностальгію за ними із ненавистю до сучасних «нових українців» та одночасною любов’ю до України. Інтертекстові підморгування в бік інших мистецьких творів показують духовний світ героя: Папанов, Тарапунька, «В бій ідуть одні старики», «Синій-синій іній», радистка Кет і т. д. Однозначно, все вище перелічене є талановитим – але вчорашнім днем. Аби автор акцентовано творив саме такий образ полковника, то це була родзинка в характері персонажа, був би з нього такий собі трохи старомодний і цим симпатичний український Мегре. Маємо ж протилежне: автор хоче показати Зорія надсучасним, «крутим пацаном». На жаль, словечка типу «зачесон», «кейф» (чомусь замість сучасного і точнішого по значенню «кайф») натомість видають «крутого» в масштабах сільського клубу колишнього парубка, котрий «косить» під молодь.
Відсутність гострих ситуацій, про що говорилося вище, позбавляє героя можливості показати свою силу, розум, кмітливість, нездоланну волю. «Вони знову зупинилися і стояли один проти одного: два соратники, два патріоти, два бійці, двоє небайдужих, чесних людей» − пише автор про Зорія і Шершуна. Без сумніву, було б ефективніше, аби перелічені якості не декларувалися, а випливали з дій персонажів.
Ну, і в кінці про янгола, якого ми домовилися не чіпати. Віддамо належне письменникові: він спробував через цей образ донести читачам моральну заповідь брати на себе відповідальність за все, що коїться навколо. Полковник Зорій щирою молитвою переконав свого янгола за всі негаразди карати його, а не інших. Що той і не забарився зробити. На останніх сторінках роману з’являється новий персонаж, генерал, чоловік якоїсь Ельвіри, котру Зорій, за словами генерала, звабив колись, ще будучи капітаном, і в руках того генерала картуз, і щось під картузом. Зорій запрошує генерала до квартири, на цьому роман закінчується. Думається, що коли під картузом було шампанське, то закінчується «хепіендом», а коли пістолет, то вже пробачте…
Звичайно, з усіма своїми недоліками і ця книга має право на життя, і, можливо, знайде свого читача. При бажанні в ній можна побачити роздуми над проблемою вибору: якими методами, кулаком чи політикою, боротися з бандитами від влади? Комусь припадуть до смаку засоби, котрими автор підтримує напругу в сюжеті. До позитиву можна занести думку, що майдани і революції готуються заздалегідь, що психологія натовпу свідомо керується конкретними особами. Можливо, до «масового» читача й слід саме так, недвозначно, плакатною мовою, говорити?
Але при всьому цьому посмію стверджувати, що роман «Соло бунтівливого полковника» ніколи не вийде з шеренги низькопробної літератури. А допоки авторські писання будуть розраховані на тупого читача, доти й література наша буде такою ж. Дивує лише, що таких очевидних речей не бачать (чи не хочуть бачити?!) поважні видавництва і знавці літератури, котрі супроводжують у світ подібні «шедеври» не лише своїм благословенням, а й захопленими відгуками. То чи ж буде хто після цього любити українську літературу?
З усього видно, що про аж таку відповідальність за сказане слово метри не задумуються. А жаль.
