Перед війною у Ларивона Тонконога була чимала сім'я - чотири сини і п'ять дочок. Чимала і знатна - сам Ларивон у колгоспі воловнею завідував, жінка його, Гапка, в ланці буряки, як відра завбільшки, вирощувала, та й діти роботящими, розумними росли.
Війна розметала, розкидала все. Чотири сини, як один, склали голови на тій війні: два на фронті, один у партизанах, а четвертого, найменшого, випадкова куля біля самого батьківського двору наздогнала. Найстаршу дочку в Німеччину погнали - так ніхто про неї більше й не чув; ну а жінку Ларивонову, Гапку, з трьома меншими дочками в хаті на Ларивонових очах...
Ларивон із середульшою, Катериною, саме очерет тоді на зиму заготовляли. Несуть, отже, вони від ставка по в'язці, вже недалеко й від хати були, як раптом гул, виття, аж у вухах заклало. Фронт на той час недалеко від їхніх Вівдюків перебував - день і ніч на сході грякало, ну, а в небі літаки, як джмелі, гули та чубились. І тут гул, виття.
- Ой, тату! - тільки й устигла крикнути Катерина та так і вткнулися вони з батьком носами в підшерхлу калюжу.
А попереду - гряк, ш-ш-ш!
І, ой леле, де хата Ларивонова стояла - вогонь, яма і останки літака: хвіст, крило з пробитою осколком зіркою, ще якесь залізяччя. А жінка, а дочки?...
Підбігли Ларивон з Катериною до хати - що ти там знайдеш? Чи він, той літак підбитий, бомбами вантажений був, чи Бог його знає - але ні стіни, ні навіть призьби від хати не лишилося. Повіточка осторонь стояла - і та впала, як стій та дивись, свиню та курей подавивши, а покрівлю палаючу аж на сусідський город закинуло. Яка жінка, які діти?... Знайшов, щоправда, Ларивон чиюсь обгорілу руку та шматок обсмаленої ноги - ото й увесь похорон.
Були, правда, в Ларивона на той час три невістки вже та два зяті - але яка то рідня при мертвих дітях? Хто поженився вдруге, хто й ні - навідуються зрідка, спитаються, що й до чого, але своє в тих людей життя, що їм до старого діда. Були й онучата, та всі вигибли - хто від болячок, хто від напасті, а хто від лихої години - ні крихточки, ні кровиночки на розплід не лишилося. Отак і залишився Ларивон із середульшою своєю, Катериною, вдвох на цілий світ.
Гукнулася молодість. Парубком будучи, нагуляв Ларивон з Марфою Зозулячкою дитя, а брати Марфу за жінку не схотів - що з тих Зозулячок, і мати, і дочка за наймами світу не бачать, одну перекособочену хату мають та ще клаптик городу, де й курці ніде розігнатися, і той при самому березі - самі лиш вовчки. Інша справа Гапка - батьки заможні, зі своїми волами, із землею в полі, всіх дітей якась болячка видавила, ото тільки Гапка та старший брат її, що вже давно сам хазяйнує, і залишились. Взяв Ларивон за жінку, звісно, Гапку.
Але мати Марфина, відома на все село знахурка і відьма, прокляла Ларивона і весь його рід з кістками.
- Щоб ви, - гукала Ларивону в спину, - у смолі гарячій витопились ще до своєї смерті!
Збулося прокляття. Чи схожа війна на гарячу смолу, чи ні, а рід Ларивонів у ній втопивсь. Ото й тільки, що Катерина лишилася - одна, як перст, з усієї сім'ї. Нипало, правда, світом ще й Марфине з Ларивоном дитя, але від голоду струхло на прах у тридцять третьому.
Ох, а життя йде. Посумували, поплакали Ларивон з Катериною та й заходилися рити край городу під горбком землянку - жити ж десь треба, зима йде.
Вирили, обжилися, а тут якраз село від німців звільнили, колгосп на тих руїнах, що після боїв залишилися, знов організувався, треба було йти в той колгосп, розбирати руїни, ставити на їх місце щось людське, щоб і корові, і людині було де приткнутися. Треба було визбирувати по полях осколки та різне залізяччя, орати ті поля, засівати, аби і волові, і людині було що з'їсти.
Сіяли, орали, жали, мурували Ларивон з Катериною в колгоспі з ранку й до ночі, приходячи додому лишень поспати та курям-гусям бур'яну накришити. Ларивонові що - дід дідом, учвалав у землянку, задер ноги на лаву та й хропе, аж виверхні йдуть, а Катерина ж дівка, ще й не дуже молода вже - двадцять п'ять від роду, їй не тільки про сон, а й ще про дещо мріється.
Тож наливає вона по вечорах у миску води, сідає над тією мискою, вмочає ноги, аж доки не витягне вода втоми, а потім зодягається в чисте ситцеве плаття і мчить на вигін, де такі ж потомлені, як і вона, дівчата заводять пісню. А вигін не довоєнний, на вигоні так же само плакати хочеться, як і дома в землянці, бо на вісімнадцять Катерининих однолітків-дівчат сходяться на той вигін аж два незавидних худорлявих парубки - мовчкуватий Василь та однорукий Павло. І то Василь зустрічається з дівчиною з сусіднього села (ніби своїх мало), а на вигін виходить, бо просять як гармоніста, а Павла вже давно обкрутила рум'яна, литкаста красуня Варка, яка до війни тому ж таки Павлові сміялася в очі:
- Швидше Місяць на землю впаде, ніж мене всякі глисти додому проводити будуть!
Ач, ще ніби й Місяць на землю не впав, а Варка біля Павла, як ластівка біля гніздечка, дарма, що "глист", та ще до того й однорукий.
Так Варка ж красуня, а Катерина... Лице ніби й байдуже, але ж огрядна, ноги, як колоди, ще й рожевими пуп'янками беруться, фігури й близько немає, а коси руді та ще й жорсткі, ніби дріт. Та кращі дівчата в самотині вакуються, що вже казати про Катерину. Надивиться ото на вигоні на щасливих шістнадцяти-сімнадцятирічних дівчат, що бавляться осторонь з однолітками-парубчаками, а тоді сяде край городу та реве, реве.
Тим часом минула зима, і весною, як обсіялися-обсадилися, мовив батько до Катерини:
- Будемо, мабуть, дочко, хату ставити. Не жити ж вік, як кротам, у норі. Та й, гляди, добрий чоловік трапиться, куди ж ти його, не в землянку ж...
При згадці про доброго чоловіка, який має трапитись, Катерина лише хмикнула безнадійно, де ти його, мовляв, знайдеш, і почалося будівництво.
Хата ставилася довго - чотири роки. Весь час щось перешкоджало - то колгоспна робота, то повітку в сорок сьомому довелося терміново робити, бо з харчами сутужно стало, то те, то інше, а тут ще батько, ніж мався сяк-так зляпати ту хатину, аби лишень швидше із землянки вилізти, мурижився біля кожної палички-патирички, витісував-вигладжував, щоб "було, як часи", як любив повторювати.
І ось нова хата майже готова. Ще піч, грубу та лежанку змуруй - і переходь, живи.
Батько довго ходив по хаті, щось примірявся, примацувався, доки не розвів нарешті руками;
- Ні, тут сам не втну, тут майстра треба, та такого, щоб як зробив, то і тепла, і на віки.
Шурнув батько по селу, по хатах печі-груби роздивлятися. Роботу сільських майстрів чомусь не вхвалив, а натомість у Івана Подоляка в новозбудованій хаті видивився піч собі до смаку.
- Широка, як тік, - дочці розказував, - а гріє, а пече!...
І аж язиком прицмокував.
Єдина біда - не тутешнім майстром та піч роблена. Але батько у відчай не впав - рипнувся по довколишніх селах і таки виловив жаданого майстра.
Майстер виявився зморщеним, сухорлявим сорокарічним чоловічком. Зайшов у подвір'я, помацав глину, навіщось поперекидав у долонях пригорщу піску.
- Добрий матер'ял, молодице, маєте, - прохрипів-просюсюкав.
- Дочка дівує ще, - поправив майстра батько. - Проклята війна повибивала парубків, що й пари ніде дівчатам узяти.
- Воно вам треба ото ляпати! - огризнулася Катерина на батькові недоречні, як їй здалося, слова.
- Діло житейське, - хлипнув майстер. - То де вам тут що робити?
Пішли з батьком у хату, довго там щось придивлялися-примірялися, що Катерина вже й сніданок зготувала.
- Ідіть снідати! - гукнула у прочинене вікно.
- Це можна, - сьорбнув носом майстер.
- Перед доброю роботою чого б і не випити, - підняв тремтячою рукою чарку. - За знайомство! Будьте певні, такі вам піч і лежанку змурую - сам цар крижі погрів би. Семен Трюхань ще нікого не підводив!
Піч, груба, лежанка росли, як на дріжджах. Та доладні ж, гарні в Семена виходили - всі припічки-запічки, полички-заначки при місці й просторі, все, як намальоване, а на печі наліпив якихось голубів та листочків, що батько ледь не підплигував на радощах.
- Оце робота! Оце робота! - хвалив-вихвалював. - Ціни твоїм рукам, Семене, немає! Це ж треба вміти!
Батько недарма ледь не пісні в Семенову честь співав, Катерина й сама, бувало, зупиниться на мить, замилується-залюбується, як змінюється їхня нова хата.
- Що, Катю, шик? - моргав-мружився замурзаними глиною зморшками в такі хвилини Семен.
- Шик, - сердито відрубувала Катерина і бігла колотити чергову порцію замазки.
На третій день під вечір над Тонконоговою хатиною вже стирчав димар.
- Готуй, Катерино, могрич, - гукав, сидячи на хаті, Семен. - Скільки в цей димар влізе, стільки й п'ємо!
Могорич затягнувся надовго. Катерині здавалося, що випитою Семеном горілкою можна було б не тільки димар, а й усю новозбудовану піч залити по вінця.
- Будьмо, дядьку, - цокався Семен з батьком, - хай йому грець, цьому зіллю, смачне.
Катерина вже і нудилася, і дрімала, і по подвір'ю шастала, а з-під напівусохлої груші, де пився могорич, все шкварчало Семенове:
- Як той казав, добра робота любить добрі руки, а добрі руки - добру чарку.
- Золоті руки, Семене, - ледь повертав язиком батько.
Вже й півні вдруге заспівали, а під грушею все жебоніло-вибубнювалося:
- Всю війну японців глядів, не воював... Як на Японію пішли, в перший же день ранило... Батько мій, царство йому небесне, майстер був на всю округу і мене навчив... Жінку втеряв, а другу поки що не знайшов... Мені б таку жінку, щоб кожну рану в моїй душі побачила і загоїти змогла...
Катерині нарешті надокучило оте Семенове базікання та батькове підхлипування, тож вона пішла спати.
- Дочко, - хилитався над Катериною батько.
Надворі вже розвиднялося.
- Скільки його можна пити? - незадоволено буркнула Катерина спросоння.
- Ет, дочко... - батьків язик чи то не вміщався в роті, чи то зачепився за якесь каверзне слово. - Ми... Семена... тебе засватали.
- Що?
- Семенові жінка... ти, ух!... хлопець на руки о... шматок хліба, як золото. Іди, бо де кращі?
- Він мене хоче за жінку? - нарешті второпала Катерина з батькового мурчання якийсь зміст.
- Екх, я такий радий, - пустив батько слину.
- Тату, він же старий, зморщений, як слива, - аж розгубилася Катерина такій пропозиції.
- Золото мужик, - спіткнувся батько об край ліжка, гепнув додолу і захріп-зашамотів на всю землянку.
Катерина вклала батька на ліжко, виглянула із землянки надвір.
- Ще по одній, дядьку Ларивоне, і всьо, - ловив Семен бутлем чарку.
- За нього заміж? Ні! - аж відсахнулася Катерина.
А через три дні - Катерина саме змащувала в новій хаті глиною долівку - на Тонконогове подвір'я знову ступив Семен. У новому піджаку, в якихось широчезних, але добре випрасуваних штанах, у наваксованих чоботях, у величезному, із засмальцьованим козирком, картузі і з пишною червоною півонією в руці.
- Здрастуйте, дядьку Ларивоне, - промовив ще з хвіртки. - А Катя дома?
Катерина ледь не обімліла.
- Знову приліз, - тільки й мовила.
Семен з батьком тим часом вбрьохалися в хату.
- Я... це... - заходився шукати Семен слова, - вибачай, Катю, п'яний був, але то таке - робота, а так... ну, одним словом, вподобав тебе, з батьком оце говорив, щоб за жінку. Ти не дивись, що негарний, чи що, воно зараз не до краси у світі, скажу тобі, і десять років, що старший від тебе, це - тьху, а сім'ю я прогодую, печі, груби, лежанки - це гроші. То як?
І простягнув Катерині квітку.
Катерина навіщось понюхала півонію і подивилася на батька.
- А я що? - розвів батько руками. - Тобі, дочко, жити, а Семен чоловік непоганий, роботящий, дивись, одним словом.
- Я не знаю, - розгублено мотала Катерина головою, - все так несподівано.
- Ти, Катю, подумай, - продовжив Семен, - я у вашому селі знов піч муруватиму, то навідаюсь пізніше.
Катерина вагалася, Катерина розуміла, що ніщо їй, окрім Семена, не світить, що не молода вона вже - тридцять літ за плечима, що, не дай Бог, і в старі діви перший кандидат. Але й Семен не йшов до душі - що за чоловік, одні зморшки, геть і очей за ними не видно.
А Семен ходив і ходив - раз, вдруге, втретє. А Семен просив, благав, пив з батьком могоричі.
- Я коли б не хотів, Катю, дітей, - мовляв Семен, - я б, може, й не женився, хіба я себе не обійду.
Дітей хотіла й Катерина - бо як тоді на старості літ самій вакуватися.
- То як, Катю? - все допитувався Семен.
- Не знаю, - відповідала.
- А жаль, - мурчав Семен і йшов з подвір'я, щоб через два-три дні з'явитися знову.
- Ти, дочко, не дуже вибрикуй, - наполягав з іншого боку батько, - дивись, скільки дівчат та молодиць по селі, а чоловіків вільних катма. Хоча тобі, звісно, видніше.
А що Катерині видніше? Вона що, заміж не хоче? Але ж якби чоловік хоч трохи не такий плюгавий, як Семен.
Роздуми, роздуми - дні і ночі. Роздуми, вагання, як напасть Божа. І, нарешті, на третій місяць Семенових відвідин, коли його лице наче аж вирівнялося трохи в Катерининих очах, чи, може, просто звикла, махнула Катерина рукою:
- Давайте й поженимось. Як немає в що зодягнутися, то треба хоч лопухом прикритися.
- Я. Катя, не лопух, я ще парубок ого-го, - шепнув Семен Катерині на вухо, оглянувшись, чи не почув батько, і дурнувато гигикнув.
