Раніше рибальський сезон на Десні закінчувався для мене разом із початком навчального року. Потім я закохався у бабине літо і він пересунувся у осінь майже на цілий місяць. А тут на початку жовтня неочікувано випала нагода днів з десять погостювати вдома. Перший же день видався сонячним, без дощу. Білокорі берези стояли всі в ніжному золоті, а клени хизувались один перед одним жовто-гарячими хітонами з багряним підбоєм, через що їхні стовбури здавалися темними до чорноти і на фоні синього осіннього неба це виглядало надзвичайно урочисто. Природа святкувала свій щорічний віденський бал.
Я знав, що Іван Трифонович рибальський сезон, залежно від погоди, часом розтягував аж до Покрови, тож і в мене виникла думка навідатись до Десни. Просто так, навіть без надії на результат: більше хотілося подивитись: яка вона, Десна, такої пізньої пори? Тим більше, що того літа побути вдома та вдосталь порибалити у мене не вийшло.
Горох було зварено одразу по обіді і вже через півгодини я був на Лисій Горі. Це в Коропі вітерець видавався так собі, не надто сильним. Але на луговому просторі він розгулявся не на жарт, рвучко шарпав біля Виті березове золото, сердито шумів на Лисій Горі верхівками сосен і потрібно було шукати таке місце, де б він не дошкуляв. Я подався на Здрастуй і Прощай.
Але туди, куди планував, не доїхав. Там, де Десна, роблячи петлю, поверталась майже на те ж саме місце, звідки ця петля починалася, ріка навесні вузенький перешийок перерізала. Моїм очам відкрилась неширока ще, але глибока промиїна. До протилежного берега відійшла новоутворена стариця з кількакілометровим руслом. Одразу ж згадався мені урок географії та передбачення нашого Василя Кириловича:
„Ось побачите – колись Десна переріже Здрастуй і Прощай...”
На моєму боці, в самому кінці короткої промиїни трикутником видавався вперед невеличкий мисок, від якого відходив потужний вой, а під берегом надміру швидка в промиїні течія набагато уповільнювалась. Відчувалося, що глибина тут – дай Боже! Тим більше, і дві сошки стриміли над урізом води. Не надто довго роздумуючи, я присів із своїми вудками. Все було б добре, якби не вітер. Було вже пів-на-третю, а він лише посилювався, дув прямо в берег, здіймаючи високу хвилю, що хлюпала в кручу, утворюючи брудного кольору піну. Поплавці гарцювали на хвилях і мені все більше ставало зрозумілим, що чекати тут нема чого. До того ж, вітер починав змінювати свій напрямок на північний та проймати навіть скрізь досить теплий одяг. Все ж таки терпіння мого вистачило години на півтори. Врешті-решт, в моїй уяві жовтнева риболовля саме такою і мала бути, тож не стільки через відсутність кльову, скільки через небажання мерзнути за просто так, я вирішив решту часу провести у більш затишному місці, бо навіщо ж пертись додому лише через півтори години після приїзду на ріку?
Зібравши снасті, перебрався метрів на чотириста нижче по течії, туди, де в заростях лози починалась Биринська круча. Знайшов у кущах пристойну прогалинку і без поспіху зручно влаштувався. Лише однією, найдовшою вудкою, і можна було користуватись: між кущами було нешироко і надто далеко від берега проходив слабенький вой. Зате панував цілковитий затишок, бо тут вітер, змінившись на північний, дув від берега, а круча та густий верболоз надійно захищали від його поривів – навіть поверхня води в тому місці, де лежав поплавець, була практично спокійною.
Ти ба! Виявилося, що між кущами навіть тепло не по-осінньому: вітер тут не дошкуляв, а сонячні промені злегенька пригрівали. За якийсь час і настрій поліпшився – хоча поки що і не клює, та й невідомо, чи клюне, проте можна навіть чи не в останнє у цьому році погрітись на сонечку і не просто десь надворі, а в деснянському затишку.
В надії, що хтось із підводних мешканців все ж таки досхочу не наївся і ще нагулює жирок на зиму, я підкришував час від часу свою місцинку та пантрував над єдиною вудкою. І дійсно, десь там близько п’ятої, поплавець хутко зник з поверхні (я навіть здивувався, до того це було неочікувано), зап’ясток правої руки сам собою рвонув вудлище догори – є! А вже за якихось дві чи три хвилини двохсотграмовий в’язик був у підсаці.
Еге! То ще, можливо, і діло буде! З потроєним азартом очікування і майже веселим настроєм я знову закинув вудку. Поталанило. Нехай і не відразу, але ще двійко таких же опинились у торбині. Не з пустими руками додому приїду. Чи ж я не рибалка? До того ж ще й вітер стих надвечір, небо повністю очистилось від хмар; сонце, що вже сідало за обрій, було аж червонуватого кольору – чи не на перший мороз часом?
Ледь помітний присмерк опустився на кущі, я вже збирав волю в кулак, аби вийняти вудку, коли поплавець знову пішов під воду, а я інтуїтивно відчув, що пішов він якось не так, як у попередні рази. І підсікши, одразу відчув на іншому кінці волосіні неабияку вагу. Ти диви! Оце тобі і жовтень...
В’язь опирався дай Боже, кущі заважали мені як слід вправлятися з довгою вудкою, тож мені не залишалось нічого іншого, як просто тримати його на місці. Але якби ж то можна було отак просто добути такого великого в’язя... Через якийсь час він вже вийшов на поверхню біля самого воя, я встиг лише відмітити про себе, що важить він під два кілограми, бо добре роздивився його широку темну спину, а тоді суперник крутнувся майже колесом, ляснув по воді міцним хвостом і –бриннь! – волосінь вилетіла з води...
Снасть залишилась цілою – не витримала риб’яча губа. Такий красень був. Жаль. Досади не було, одне лише здивування – бере риба в жовтні! Якщо навіть у такому випадковому місці бере, за непевної погоди, то що ж мене чекає в перевірених роками місцях! Я хутенько зібрався і в сірих сутінках поспішив додому – мочити горох, готуватись до справжніх баталій. В повітрі відчувалась неабияка прохолода. Доки сидів у кущах – не помічав, бо туди холод не встиг швидко заповзти, та й вода віддавала в повітря залишки свого, скупого нині, тепла. Серед лугового ж простору різке зниження температури не тільки стало помітним, а навіть дивувало тим, як швидко, з настанням сутінок, змінилась погода. Холодна роса випала миттєво, а видолинки на очах почали заповнюватись низеньким, при самій траві, туманом.
Батьківська хата зустріла мене затишним теплом. Жодна квартира, якою б сучасною вона не була, неспроможна дати холодної пори року того особливого відчуття затишку, яке зустрічає людину на порозі звичайної української хати, коли в ній протоплена піч чи грубка. Захоплений зненацька раптовим першим холодом, ще не призвичаєний до нього, і через те змерзлий, ти, ледь переступивши поріг батьківської оселі, одразу ж відчуваєш, як назустріч тобі від нагрітої цегляної грубки лине такий теплий, рідний дух, який можна порівняти лише з теплом маминої душі, коли вона після довгої розлуки зустрічає свою рідну дитину.
Мене одразу ж ніжно обгорнуло це тепло і по-дружньому обійняв домашній затишок; за короткий час щез, розтанув без сліду той холод, що пробирав поза плечима, і я, сидячи поряд із батьком на дивані зі зворотнього боку грубки, відчуваючи і тут її сухий лагідний дух, очікуючи вечерю, яку вже готувала мама, почувався найщасливішою людиною, котра має все для свого щастя: власну теплу домівку, право на вечерю, любов близьких людей та незабутні переживання від свого захоплення.
...Хоча на годиннику вже пів-на-шосту ранку, проте надворі ще темінь, яка тільки починає переходити в сутінки, а в повітрі не те, що холодно, – морозно навіть. Я дивлюся на вуличний термометр – ого! – скільки б ви думали? Вісім градусів морозу! Весь двір біля ґанку вкритий покоцюблим горіховим листям, а воно, побите морозом, все падає і падає із сумним тихим шурхотом. Оце так заморозок! Потрібно вдягатись, бо на Десні за такої погоди довго не всидиш. І я без жодних вагань вдягаю зимову шапку-вушанку та теплі рукавиці. Вчора, хоча зранку заморозок був куди слабшим, незахищені руки під час їзди на велосипеді так померзли, що я відігрівав їх щонайменше півгодини, перш, ніж зміг як слід почепити на гачок горошину.
А кльов який очікується нині! Сьогодні втретє після того вечора їхатиму по рибу і за два попередні виїзди ну так уже відвів душу, набрався таких вражень від осінньої Десни, що повік не забути мені цих днів!
Отак рано, ні світ, ні зоря, не варто було б і їхати, якби не необхідність зайняти улюблене місце. На осінь вода трохи спала, такої пізньої пори гаток ніхто вже не підправляє, не перегачує, та в них тепер і неглибоко, а риба восени вибирає найглибші місця, тож ті рибалки, що самовіддано продовжують і в жовтні рибалити на Десні, шукають рибу по обмутах, котрих один-два на кожну кручу: на пальцях можна перелічити. Хоча за ці дні я лише одного рибалку і бачив, та й то здалеку, але все одно, кому хотілося б зіпсувати собі ранок, приїхавши на Десну і побачивши в „своєму” обмуті іншого, який вже і вудки розклав і чатує над ними, забувши про все на світі, бо один в’язь вже он ворочається в його рибальському кошику. І все це лише через твоє небажання виїхати з дому ще затемна...
Тож, нема чого гаяти час – вперед! У світлі пощербленого місяця вся земля виглядає покритою сріблом: неначе хтось припорошив її ошурками дорогоцінного металу. А добре все-таки, що здогадався вдягнути рукавички! Хоч і вітру немає, проте від їзди на велосипеді і ніс, і щоки підмерзають, неначе взимку, що вже тоді про руки казати? Без рукавичок точно не витримав би.
На лузі сутінки стають слабенькими: чи це світло місяця таке яскраве, чи посріблена трава настільки сильно його віддзеркалює. Туману немає – і він не витримав морозу, опустився на траву. На вкритій памороззю стежці не видно ще жодного свіжого сліду – виходить, я сьогодні знову перший, і дай, Боже, щоб останній. Жодного звуку навколо, неначе вимерло все; тільки оглянувшись назад, можна побачити перші вранішні білі димки над риботинськими хатами. Лише вони і засвідчують, що ти не в казку потрапив, де все довкола виглядає безлюдною фантасмагорією, а рухаєшся чорною крапкою промерзлим осіннім лугом, який завмер, віддавшись на короткий поки що час під владу морозу-чаклуна, котрий за кілька передвранішніх годин перетворив життєрадісну зелень лугової отави на заніміле срібне диво. Тільки тихенький шурхіт велосипедних шин по промерзлій траві і чути – майже зимова тиша навкруги.
Націлився я на Журавльове. І знову дивуюсь знанням та передбаченню Василя Кириловича – дійсно і тут Десна ріже берег, та так завзято, що до русла своєї ж стариці, Острова, їй залишається пройти хіба що метрів з двадцять п’ять-тридцять. Якби не оті, молоденькі ще, посадки, котрі корінням своїм вчепившись у суглинистий берег, стійко тримають оборону, пішла б уже ріка новим шляхом. Стримуючи натиск весняної, і не тільки, води, молоденькі верби та осики самовіддано гинуть, падаючи підмитими підступною течією, але все одно уповільнюють процес руйнування берега. На добрих двадцять метрів вліво подалася вже Десна своїм руслом, але не поширшала: якою була, такою ж, на перший погляд і залишилась. Лише плес на правому березі, хто з рибалок спостережливіший, той це добре бачить, вигнувся за останні роки ще крутіше, далі від верболозів відсунулась берегова лінія – не встигає за нею молодесенька лоза, котра із запізненням на кілька років починає завойовувати нанесений водою пісок жовтого деснянського плесу.
Найбільший удар Десни приходиться якраз на те місце, де колись Жуков дядько Мишко на моїх очах брав голими руками, без підсаки, ляща. Нема вже тут червоних верболозів. На їх місці тепер молоденькі стрункі верби; деякі з них, попадавши у воду, утворюють природний захист для риби, а вимитий течією під самим берегом глибокий обмуток вабить до себе лящів та в’язів тією поживою, котру суводь залишає на його дні.
Тож саме це місце я і облюбував кілька днів назад, а тепер ось, діставшись сюди, стою, милуюсь ним. Круча тут стала зовсім низенькою – хіба що трохи більше метра: щороку навесні Десна торує собі новий шлях і хоча промити повноцінне русло сил у неї без справжньої повені не вистачає, проте весняна вода широким потоком переливається на цьому місці у Острів, змиваючи верхні шари ґрунту, терпляче готуючи задумане. Якщо вже вода камінь точить, то податливий суглинок – тим паче.
Десна парує всім своїм велетенським водним дзеркалом, парує не так, як влітку чи навіть у вересні, – її випари нині густі, майже, як туман. Вода, встромиш у неї руку, видається такою теплою – хоч купайся. Еге ж, спробуй – щонайбільше градусів чотирнадцять. Якщо не морж, то годі й мріяти.
Всівшись на оберемок сіна, ще позавчора завбачливо привезений сюди в мішку аж із Рокочівщини, я починаю готувати снасті. Чи прохолодна вода так діє на своїх мешканців, чи нагуляна рибою на зиму сила шукає виходу, але риба у жовтні жвава та сильна, не те, що влітку і навіть неповороткий лящ восени опирається так завзято, що ого! – тільки дивуєшся, де в нього все те береться? Через це рибалки на осінь навіть товщу волосінь ставлять на свої вудки – не вистачало ще, щоб лише з цієї причини двокілограмовий в’язь у найбільш непідходящий момент показав свого хвоста. Не лише волосінь замінив на вудках – і гачки нові перев’язав, п’ятий номер, з короткою цівкою, якраз на горох, і такі гострі, що враз чіпляються навіть за ніготь великого пальця.
Ну, ловись, рибко, велика і ще більша! Позакидав вудки, вклав їх на сошки та й затих. Все зроблено, як слід: місце закришене, підсака напоготові, вудки лежать так, як треба – залишається лише чекати. На сіні сидіти тепло, і вдягнувся по погоді, тож чому б і не почекати?
А тихо як! От коли десь у будівлі так тихо, то аж у вухах дзвенить, а на лузі чи в лісі такого не буває – там тиша то є тиша і більше нічого, жодного тобі дзвону... Чому воно так?
Змінилося все навкруги: порідшали хащі верболозу – частина листя вже опала, посохли високі трави, – тепер, оглянувшись назад, можна побачити, як крізь зарості просвічується над Островом синє вранішнє небо. Відлетіли у вирій незліченні мешканці лугу, що так голосно прославляли кожного ранку прихід нового дня – якось незатишно стало без них, незатишно і невесело. Хіба що відсутність комарів може порадувати рибалку, але ж і працелюбної бджоли не побачиш, і безтурботного метелика, і лучного коромисла також не видно.
Мої поплавці немов примерзли до води, жодного сигналу від них. Ще досить рано, я це знаю. Риба підійде сюди не раніше, ніж через півгодини. Це краще, аніж якби вона вже була на цьому місці в той час, коли я тут з’явився. Я почекаю – справа звична.
Ось і сонечко піднялось, жене мороз далі на захід: мовляв, рано тобі ще тут хазяйнувати, ще не прийшов твій час. І від його, нехай і скупого вже, тепла потроху оживає все навколо.
О! „Цінь-тінь! Цінь-тінь!” Дві синички з’явилися біля мене і не звертаючи на мою присутність жодної уваги, заходились обстежувати кожну гілочку напівзатопленої верби, що лежить поряд, трохи вище по течії. Бочком-бочком по кожній гілочці, ще й, крутнувшись навколо неї, зависають вниз головою – ніяка комашка не сховається від їх всевидячого ока. Самовіддані наші пташки-улюблениці! Нізащо не покинуть рідну землю, навіть люті морози не змусять їх це зробити.
Сумно було б без них, майже безголосих; зате цієї осінньої пори як тільки гріє людську душу тихесеньке синиччине „Цінь-цінь! Тінь-тінь!”, а вже ж її березневі переспіви „Кидай сани, бери віз!” знаючі люди цінують, мабуть, не менше, ніж солов’їне травневе „Тьох-тьох!”, бо вони вселяють у нас віру, що Весна-красна вже не за горами, буде і на нашій вулиці свято!
Ну, нарешті! На довгій вудці ожив поплавець – пустив по воді бум-бум-бум! – кілька великих кіл і затих. Еге, неспроста це, ні! Чатую – восени просто так нічого не буває. Хвилина проходить, друга – нічого.
Треба подивитись, що там і до чого. Горошина на місці, аж вилискує, тільки трішки стягло її з гачка, – відкрилась цівка, – непорядок. Хтось надто перебірливий, горошина, бачте, йому не сподобалась. То, можливо, захочеш скуштувати м’якесеньку, переварену? На гачку вона тримається слабенько, зате саме така може сподобатись привереді. Ну, давай...
Ага!! Пішов вглиб поплавець. Пішов так без зупину, що здається, захотів дістатись самісінького дна. Р-раз! Ого! Немов у дуба вп’явся гачок... Невже корч?! Скільки вже тут ловлю – жодного разу такого не траплялось...
А „корч” рушив з місця – оце так! Яке велике! Вудка зігнулась, немов лозинка, невже знову сазан? Ні, не схоже, ніяк не схоже... Великий в’язь? Різних ловив, понад два кілограми траплялись – не схоже... Не те, щоб сильне, не те, щоб моторне – більше схоже, що просто важке, хоча і сили йому не бракує, он як тисне: гінчик вже кілька разів тьопав об поверхню води. Воно не пре, як сазан, при самому дні і проти течії, не шарпає рвучко вудку, як в’язь, просто раз по раз так сильно натискає, що якби не замінив позавчора волосінь на товщу, то вже б тільки луснула.
Що це я тут гадаю – хто та хто? Іншу вудку треба виймати – звільняти простір для змагання. Сяк-так, лівою, через праву, зайняту вудкою, майже смикаю її проти всіх правил, майже кидаю на вербу, де ще недавно хазяйнували синички – потім розберусь.
Вже не такі сильні потяжки, тільки висне, неначе гиря і потихеньку все ж таки піднімається догори, ходить десь уже впівводи. Підсвідомо я вже знаю, хто це, тільки не промовляю його про себе – не до того. В голові лише одна думка: „ Тільки б не зійшов... Не поспішай... Не поспішай...”
І коли через кілька хвилин із глибини уповільнено проявився широчезний мідно-бурий бік і знову щез у темряві невідомості, з моїх губ сам собою зірвався тихий посвист: „Оце так лящ!”. Після цього вже все пішло звичним чином, тільки часу забрало чи не вдвічі більше, ніж звичайно.
Але ж і великий який! Ось він лежить вже зовсім нерухомо на поверхні і тягнеться за волосінню із піднятою над водою головою, з витягненими в трубку губами, до моєї підсаки. Вперше за стільки років видається вона мені занадто маленькою проти здобичі, яку має прийняти в себе. А що, як не ввійде?! Я не зможу взяти його тут без підсаки – з берега одразу ж починається глибина і цілі зарості череди над самою водою. Зачепиться за них волосінь – все, пиши пропало...
Лящ вже над підсакою, майже закрив її собою, – оце так! – я піднімаю сітку догори ( а що ще залишається робити?) і бачу, як над самою поверхнею води широке лящеве тіло балансує на металевому обручі. Ніс вперся у нього біля самої ручки, високий спинний плавець не дає рибині провалитися в глибоку сітку – серце у мене, як колись в дитинстві, завмерло, і в грудях щось похололо: якщо зійде оцей здоровань – повік собі не пробачу.
Секунди, чи навіть якісь частки секунди, тягнуться неначе хвилини, моя рука вже відмовляється тримати на довгому держаку таку вагу, я неначе занімів і, здається, вже відсторонено, мов би це і не я, дивлюсь, як лящ загинає догори широкого свого хвоста, ось зараз він вдарить ним по воді і що тоді станеться, вгадати неважко, аж раптом – бриннь! – гачок вилітає з риб’ячого рота, вудлище розпрямляється, напруга в правій руці щезає, а здоровенна трикутна голова із втягненими тепер вже губами раптом провалюється вниз, хвіст ще якийсь час стримить націлений прямо в небо, а потім все важке риб’яче тіло пірнає вглиб і ліва рука, через те, що так миттєво зник непідйомний тягар, сама собою смикає ручку підсаки догори.
Не надто високо, лише на глибину сітки, бо на її дні лежить кольору старої темної міді широчезний лящ із коричнево-бурою спиною і одразу ж, ледь тільки опиняється знову на поверхні, зо всієї сили лупить хвостом по воді. Та це вже не має ніякого значення. Я прямо по поверхні швидко підтягую підсаку під самий берег, піднімаю її держак до неба, схопившись на рівні ноги, виймаю сітку з води і не знаходжу нічого кращого, як прямо з нею одразу ж видертись на кручу, добре, що тут вона зовсім низенька. Нагорі моя стихія, а не його, мені зараз необхідно отямитись і прийти в себе після пережитого хвилювання.
Весняні води промили тут мало не рівчак: і в попередні роки навіть у червні, коли рівень води тримається ще досить високо, деснянська вода, переливаючись через низьку кручу, бігла тут вимитою низинкою прямо в Острів. „Звідси вже не втечеш!”, – заспокоюючись, думаю я.
Але ж і здоровило! Всі, будь-коли спіймані мною лящі, були, як мінімум, вдвічі менші від цього! Поталанило... Спасибі тобі, матінко-Десно!
Я тримаю підсаку обома руками прямо за обруч і дивлюся на свою неочікуваних розмірів здобич, котра вже затихла і не ворушачись, лише час від часу відкриваючи зябра, лежить, зігнувшись, у сітці. Скільки він важить, цей лящ? Ну точно більше чотирьох кілограмів, можливо і всі п’ять! Авжеж, он луска мало не з карбованець.
Лише тепер помічаю, що на моїх чоботях налипли цілі пласти розмоклої після заморозку глини, а штани не лише густо всіяні насінням череди, яке попричіплювалось до них з усіх боків, але й вимазані на колінах темним глеєм. Де воно все це взялося? – нічого не пам’ятаю... Дарма! Все несуттєво. Не варто картати себе і за той шум – це ж тобі не кілограмовий лящ узяв: ледь у підсаку пройшов!
І заспівала моя душа! Кудись подівся вранішній осінній холод – тепло стало, як влітку; луг навколо наповнився чарівним співом – дивні мелодії линули звідусіль, прославляючи мою рибальську вдачу; низьке ще сонечко пробилось раптом крізь густі осикові хащі та пожовкле кленове віття і заходилось пускати свої бісики прямо мені в очі. Все навколо вітає переможця і цей переможець – я!
Хтозна скільки часу, можливо, цілу годину знадобилось мені, аби заспокоїтися, сяк-так почистити одяг та взуття, запроторити ляща до торбини, в якій він ледь-ледь помістився, торбину сховати в рюкзак, а рюкзак надійно почепити на вербовий сучок, що стримить із стовбура поваленої верби правіше від мене, розібратись зі своїми вудками, привести їх до ладу і закинути в призначені місця, знову закришити місце і, вже цілком заспокоївшись, все зробивши, знову поринути з головою в рибальське очікування.
Вітру поки що немає, але випари над водою майже щезли, бо сонечко все-таки робить свою справу і в повітрі стало відчутно тепліше. Навіть вода в Десні посвітлішала, позбулась того важкого, майже свинцевого відтінку, який буває холодної пори року. Знову навколо мене цілковита тиша, неначе і не вирували тут ще годину назад рибальські пристрасті. Коли дивитися лише на воду, може здатись, що за останні кілька місяців нічого тут не змінилось і нині ще літо: так само замислено плине Десна і крутить войки, і тче нескінченне своє, найтоншої роботи, шовкове мереживо... Одне лиш вузеньке, бурого, з темними цяточками, кольору, вербове листячко, що часом пропливає по воді та плямисті барви осені і прохолодне повітря нагадують, що на Десні жовтень і недовго вже залишилось тобі тут розкошувати.
На лузі о цій порі не побачиш тієї урочистості, яка зустрічає тебе в лісі, жовтневі кольори тут набагато скромніші, навіть бідні у порівнянні з яскравими шатами якого-небудь узлісся: лісова природа, що весь час, починаючи з кінця травня, програвала у видовищності луговій, нині на короткий час, на якихось два тижні, беззаперечно бере гору і хизується, виставляючи напоказ всьому світові свої вельможні убори – мовляв, ось яка я, королівна!
Луг не вступає у цю давню суперечку з Лісом – кожному своє, як і в людей: одна замолоду затьмарює своєю красою всіх навкруги, а інша – в зрілому вже віці та старості зачаровує своєю величчю і гордовитою поставою.
Рибалка ж свій Луг любить самовіддано та незрадливо за будь-якої погоди і в будь-яку пору року. Любов чи не єдине почуття, котре робить людину по-справжньому щасливою незважаючи на всі обставини, а коли до всього цього у твоїй рибальській торбині лежить здоровенний лящ, якого ще жодного разу в житті не доводилось ловити, і ти пережив хвилююче змагання з ним, вийшов переможцем у непростій боротьбі – тоді все навколо стає просто неймовірно красивим. Дивлячись на навколишній світ залюбленими очима, ти майже дивуєшся: як же це так може бути, що раніше цієї краси незрозумілим чином не помічав?
Ось вона, перед твоїми очима, незрівнянна краса деснянської осені, майже сувора, трохи навіть аскетична, відмінна від чар молодої, в шаленстві та нестримності, весни, від звабливості показного, аж занадто через край, літа. Вода плине строго та зосереджено, немов думу думає, тільки їй одній підвладну і зрозумілу; повітря аж ніяк не балує теплом, зате бадьорить та спонукає до дій; лише сонечко, всіма улюблене сонечко, тихенько, неначе крадькома, потайки від інших, з самовідданістю старенької мами пестить щоку ніжною своєю ласкою, котра тепер у стократ приємніша, ніж його, часом надмірні та обтяжливі, літні пестощі, які так схожі на любов молоденької дівчини. Понад самою кручею стоять шеренгами молоді високі верби з поріділими кронами: вдивляючись у деснянські води, вони чи сумують за втраченою вже частиною своєї пожовклої зелені, чи віддають належну шану загиблим своїм товаришкам, які ціною життя стримують руйнівні пориви ріки. А можливо, печаляться про те, що наступної весни багатьом із них також доведеться покласти буйні голови в деснянську воду?.. Осіння печальна тиша додає цій красі якоїсь особливої втаємниченості, здається, тут сам невидимий Дух Десни спостерігає за тобою суворим поглядом старого сивого козарлюги з-під густих кущуватих брів: „ Ану ж бо, погляну я на нього, що він за один, як поведеться?”
Мовчать поплавці. А ти чого хотів: аби знову такий самий клюнув? Справу, за великим рахунком, власне, кажучи, зроблено і можна дозволити собі те, від чого постійно, зусиллям волі, утримуєшся влітку – помандрувати берегом з однією вудкою та підсакою: і там хочеться половити, і там, і там... „То й нема чого сидіти, – підганяю я себе, – вперед!”
Переклавши свого велетня прямо в рюкзак, на жмуток сіна, та почепивши його знову на сук, аби не спокушати місцевих злодюжок – водяних щурів, свою рибальську сокирку, панчоху з горохом, черв’яків у бляшанці кладу до торбини, беру її разом із підсакою в одну руку, а в іншу вудку і пускаюсь у рибальські мандри. Залишена довша вудка про всяк випадок надійно прив’язана до сошки, тож турбуватися за неї не варто: ще, дивись, чого доброго, вона мені і здобич принесе.
Зараз мені потрібно вибрати нове місце і я йду понад кручею вниз по течії. Протоптана рибалками стежка звивається за два-три метри від краю кручі серед молодих верб, кущів лози, ожини, поодиноких деревцят чорноклена, котрий невідомо як з’явився тут останнім часом і намагається завоювати і собі місце під сонцем. Інколи від неї відходять коротенькі стежечки до краю кручі. Вони вказують на те, що тут внизу біля води вже є облюбоване котримось із рибалок місце і я по черзі оглядаю з висоти кручі кожне.
Ось тут у воді стоїть давно покинута гатка. Вона здіймається над водою на добрих півметра, лоза вже геть чисто висохла, навіть більшість її пересохлого листя обсипалась – видно, що гатили її десь ще в червні, коли рівень води був значно вищим. Мабуть не виправдала вона сподівань хазяїна і той покинув її напризволяще. А мені що тоді тут робити? Піду далі.
А це підмита верба впала навесні у воду і нижче неї стоять три пари рибальських сошок. За вербою, котра навіть лежачи у воді, продовжує жити і вище води вкрита листям так само, як і її більш щасливі подруги нагорі, течії немає зовсім. Хоча місце, судячи по всьому, і не надто глибоке, але все одно – тут мав би бути лящ. Цікаво, проте, перш, ніж десь зупинитись, хочеться обійти всю кручу аж до плесу.
Ну, а в цьому місці на осінь стало зовсім мілко, тож нема чого навіть оцінювати, тим більше, що течія он розхитує під водою затонулу почорнілу велику гілляку: тут корч на корчеві – навіть гадати не потрібно.
О! Це ж тут я торік ловив! Знайомий пень від великої верби – позаминулої весни вона сповзла, підмита, аж до самої води, нахилилась над Десною і котрийсь із рибалок примудрився-таки дворучною пилкою, не інакше, як із човна, її спиляти, аби розчистити собі місце для лову. От відчайдух! Верба впала у воду, течія розвернула її вершиною вперед, але з місця зрушити не змогла – дерево вперлось довгим розлогим гіллям у самісіньке дно та так і залишилась на рідному місці ще на цілий рік. Нині її тут немає, а тоді лежала метрах в шести, чи семи від берега, створюючи таку привабливу для риби хованку. Від пня, котрий бугром стримів над самою водою, той рибалка нагатив довгеньку гатку і треба сказати, що місце тут було на славу: коли б чи не найглибше на той час на все Журавльове. І нинішню гатку не завадило б освіжити, та хто ж полізе у воду, коли вже жовтень надворі! Тепер вона так і простоїть до весни, аж доки льодохід не забере її з собою.
Мене так і потягло спуститися до води. Тут стоять дві пари сошок, але на березі жодного свіжого сліду – останній дощ розмив чиїсь сліди, прибив до берегового суглинку розмоклий газетний папір із залишками рибальського сніданку і наніс піску на шматок шалівчини, що слугувала котромусь із рибалок за сидіння. Интернет аптека дженериков для потенции
Присівши на нього, я оцінююче роздивляюсь місце, а в пам’яті самі собою спливають спогади минулорічного липня.
...Не випадково закортіло мені половити тоді саме в цій гатці. Я бачив її, звісно, і раніше, і подобалась вона мені – ще б пак! – але ловив значно нижче по течії, перед самим плесом. Там так само, як і тут, лежала у воді деревина, але не верба, а осика, з голими гілками, без листя, бо осика, що впала у річку, нізащо не виживе у воді. До мене тут ніхто не ловив – течії не було зовсім, а дуже рідко кому з наших рибалок припаде до душі таке місце. Круча там була повністю піщаною, на дні теж був пісочок, хоча і з осілим на ньому тонким шаром темного мулу; берег досить полого спускався в глибину і для того, аби можна було сподіватись на успіх, вудки мали бути досить довгими. А в мене саме такі і є: чотириколінна бамбукова, хоча і дуже важка, але п’ятиметрова точно, та й триколінна теж має не менше чотирьох метрів довжини.
Щоб ні від кого не залежати і не бути зігнаним з чужої гатки у розпал кльову, я й прилаштувався біля тополі. І потрібно сказати, що непогано прилаштувався: на черв’яка, не на горох, а саме на черв’яка одна за одною брала добряча густіра. Поплавці лежали неначе на озері: течія не зносила їх вбік, як воно на Десні заведено, ні, волосінь від гінчика до поплавця лежала на воді, продовжуючи лінію вудлища. Щойно закинеш вудку – поплавець полежить якусь хвилину нерухомо, а потім бум-бум-бум! – пустить по воді крупні кола і пірне вглиб. Раз! –є! Густірка! Я навіть підсаку не налаштовував: берег чистий, пісочок – завжди можна більш велику рибину рукою взяти – навіщо зайвий плескіт?
Ловив спочатку на дві, потім вже на одну – найдовшу, так навіть краще, бо не проґавиш жодного кльову і наловиш більше, ніж на дві. Аж ось поплавець прямо-таки підстрибнув кілька разів на поверхні і пішов під водою. Тут-таки підсікши, по вазі, що почепилась на вудку, зрозумів – лящ. Десь так, на кілограм. Але хоча і відчувалась вага досить великої рибини, проте опору, як на диво, майже не було – лящ просто тягнувся за волосінню, а часом мені навіть доводилося якомога швидше піднімати вудлище догори – здобич чомусь просто-таки поспішала до берега, в мої руки. Ось лящ ліг на бока, ось я підтягнув його до самого бережка: він вже смирно лежав на пісочку, біля самого урізу води, залишалось лише взяти його під зябра. Зосередивши всю свою увагу на лящеві, поволі, без різких рухів погладжуючи йому бока, аби він звик до цих дотиків, і намірившись вже запустити вказівний та великий пальці правої руки під його зяберні кришки, я своїм боковим зором почав відчувати, що у воді відбуваються незрозумілі мені зміни.
На якусь мить я перевів погляд на воду трохи далі від берега, а там, із напівтемряви деснянської глибини, не далі одного метра від моєї правої руки, прямо до мого ляща висувалась голова здоровенної щуки. Я бачив лише її голову і трохи тулуба одразу ж за нею: обхопити його пальцями обох рук мені аж ніяк не вдалося б. Хтозна чи важила вона пуд, але десять-дванадцять кілограмів – це вже точно. Та мене вразив не її розмір. Злющі немигаючі очі щуки мало не гіпнотизували мене: страшнішого погляду живої істоти мені в своєму житті бачити не доводилось. Авжеж, я ловив щук на живця та на блешню; траплялося, що витягнені з води, вони своїми гострющими зубами навіть раз чи два ранили мені пальці, проте у всіх них був аж ніяк не страшний вираз очей – у чужій стихії вони не відчували себе на рівних...
Не знаю, чи змінюється у щуки її погляд, але тоді, дивлячись одне одному в очі, я бачив моторошно холодну, виважену, спокійну лють хижака, якому не відоме почуття будь-якого жалю.
„ – Якби могла, я б і тебе зжерла! – читав я в її очах. – Забрати здобич, що належить лише мені!! Я тут господар!!!”. Не хотів би я зустрітися коли-небудь із поглядом велетенської щуки десь під водою...
Чого б я мав чекати? Підхопив ляща та й відсунувся від води, сів на своє місце. Ми ще на якусь мить зустрілись із щукою поглядами, а потім вона дала задній хід і розтанула в глибині.
Спінінг був у мене під руками. Закріпити на ньому котушку і прив’язати на петлю волосіні „ложку” чи „шторлека” було б справою однієї-двох хвилин, але бовтати блешнею в такому гарному місці без жодної гарантії, що хижачка спокуситься моєю залізякою? Ні...
В мені переміг лящатник і я продовжував ловити далі. Чи щука нагнала на всіх жаху, раптово завітавши під осичину, чи вона в тому місці і надалі залишалась, – не знаю. Кльов майже припинився, ранок давно перейшов у день; як би там не було, а в моїй торбині лежало кілька кілограмів риби, тож я не вагаючись зазбирався додому.
Ведучи тоді в руках свого велосипеда, я ось так само, як сьогодні, зазирнув до цього місця і, ще раз оцінивши всю його красу, вирішив назавтра, якщо повезе, обов’язково посидіти у цій гатці.
Вдома, після обіду зателефонував до Толі, поговорили, ясна річ, про рибу. Толя розповів, що на днях і він ловив у тій гатці, спіймав одного ляща, а потім щось велике обірвало вудку. Це ще більше переконало мене, що обов’язково потрібно спробувати тут половити.
Ввечері, готуючись до наступної поїздки, якось спроквола і подумав був про те, що варто було б на вудках замінити волосінь на товщу та міцнішу, але потім думки перескочили на щось інше, потім лінощі взяли гору: „Навіщо?.. Ловив же раніше на цю... Ось не вигадуй, неначе в дитинстві...” З тим приготування скінчились і я ліг спати.
Мені повезло – хазяїн гатки того ранку так і не приїхав. Від самого світанку кльов був слабенький і лише десь о сьомій вдалося-таки витягти шестисотграмового лящика. Потім знову як заціпило.
Через те, що вербовий пень з’їхав аж у воду, гатка видавалась від берега набагато далі, ніж звичайно мало б бути, більше, ніж на півметра. Моя середня вудка, яку я поклав на сошки біля самої гатки, не діставала навіть до її кінця. Та й сидіти доводилось досить високо над водою і досить далеко від неї. Ця моя найулюбленіша, найзаслуженіша бамбукова вудка, з переламаним і вилікуваним потім гінчиком, вже навіки зігнута, на котру переловлено стільки риби, у тому числі і сазана, „везуча моя”, як любовно я її називаю, пролежала без діла цілий ранок. Я навіть горошину на ній не міняв – нехай мокне, все одно, кльову немає, потрібно чекати.
Була, певно, дев’ята ранку, коли раптом поплавець на „моїй везучій” без жодного попередження пірнув на кілька сантиметрів вглиб і там завмер. Коротесеньким промінчиком світла зблиснула десь у підсвідомості думка, що вже одного разу доводилось бачити такий дивний кльов, зблиснула – і згасла, бо рефлекс спрацював і права рука зробила підсічку. „Наче в дуба!” – от точно, як сьогодні, пару годин назад.
А той „дуб” вже за мить ожив і рушив від берега і трохи проти течії. Я намагався хоча б втримати його на місці – та де там... Вудка зігнулась так, як їй ще ніколи не доводилось гнутися – мені добре було чути, як вона тихенько: „трісь-трісь-трісь” – потріскувала на межі своїх можливостей. Я скільки можна було, поволі подавав вперед руку: „Ну, ще трохи потерпи, моя везуча, колись же воно видихнеться, ми його зупинимо...”
Дарма. За рукою подався і я сам – ще на якихось десять чи п’ятнадцять сантиметрів, до тієї межі, за якою можна було і рівновагу втратити. Воно перло без зупину. Схаменувшись, я встиг лівою рукою – шморг! – вихопити із води довшу вудку і покласти її на кручу. Суперник не зупинявся, тільки тепер, вийшовши далі краю гатки, на потужний деснянський вой, повернув прямо проти течії.
Добре розуміючи, що це означає, я досить різко нахилив, наскільки можна було, вудку вліво, майже поклавши її на воду – воно сунуло собі далі проти течії. На мить мені здалося, що все ж таки зупинилось і зараз почнеться хід у інший бік. Де там! Сидячи на лівому стегні, виставивши вперед праву ногу, я вже всім корпусом поволі, слідом за вудкою, зсувався по кручі до води. Ще залишалась остання примарна надія зупинити суперника, хоча він, там, на дні, вже проминув і край гатки.
„ Треба ще більше нахилити вудку вліво! – сяйнула думка, – зменшити кут між волосінню і його рухом... ”. Я встиг занурити вудлище у воду хіба що на тридцять сантиметрів, коли раптом враз спала вся напруга...
„ – Бачив?.. – подумки запитав я сам у себе, витягнувши вудку з обірваним гачком і так само подумки собі ж ошелешеному і відповів: – Бачив... Нічого собі... Що то було?!..”
Я сидів, тупо вставившись на воду, стукав спересердя кулаком по коліну: „ Полінувався волосінь замінити? Лінивець! Така рибина була!”, хоча десь насподі причаїлась думка, що результат був би однаковим.
„ Потрібно було раніше нахиляти вудку аж до самого дна! Завернув би!”
Та що тепер вдієш? Як то кажуть, після бою кулаками махати вже зайве.
„ Куди там завернути – воно більше на підводного човна було схоже, ніж на рибу...”
Ніколи я вже не довідаюся, що то за рибина була і якої ваги. Лящ? Та ні... Хоч би він і десять кілограмів був, а таких уже давно нема – вибили, витрощили, – і тоді б вів він себе по-іншому. Не здатен лящ на такий нестримний рух і одразу ж проти течії не суне.
В’язі такими великими не ростуть. Візьме котрийсь на гачок – тут же пізнаєш по сильним потяжкам. Це ж просто сунуло собі куди очі дивились. Як, ішовши проти течії, завернуло в гатку і, спокусившись на мою горошину, клюнуло, так потім і далі пішло – спочатку на течію вийшло, за гатку, а потім знову посунуло туди, куди мітило.
Марен, котрих, доки Дніпрогесу не було, ловив у Десні на горох наш сусід, давно покійний і мені незнайомий, дід Капитон, і помину вже нема, так само, як і стерляді.
Один тільки сазан і залишається. І кльов був точно такий же, як тоді, в сохацькій кручі, на День рибалки. Скільки ж він міг важити? Щонайменше вдвічі більший від спійманого тоді. Не риба, а підводний човен...
Два дні підряд таких незабутніх вражень, що видались у моїй рибальській долі, постали тепер переді мною так чітко, немов би це трапилось зі мною якщо не щойно, то всього лиш день, чи два назад.
Я обдивляюсь довкола. Хоча звідси до мого попереднього місця лову мало не сто метрів, проте мені добре видно все, що там діється: ввігнутий берег дає можливість спостерігати не тільки за тим місцем, але й за єдиним в’їздом в урочище – ніхто не з’явиться тут непоміченим.
Ранок скінчився, сонечко ось-ось підніметься над осиками, повітря прогрілось настільки, що шапка на моїй голові відчувається зайвою і я її з відчутним полегшенням знімаю. Легенький східний вітерець торкає спочатку листя на деревах, потім місцями брижить спокійну поверхню води, ось уже і я відчуваю на собі його свіжий подих – тут, у затінку, він видається навіть прохолодним. Подме такий по-справжньому, то й шапку змусить знову вдягти.
Тим часом неквапно йде підготовка до лову: заторохкотів об воду горох, потім лягла на сошки закинута вудка – ну ж бо! – подивимось...
Щось не так. Не там, де треба, де хотілося б, лежить на воді поплавець – він не дістає до воя; досвід та рибальська інтуїція підказують, що горошина моя на дні опинилась „не на ходу” – потрібно, щоб течія поклала її далі від берега і трохи лівіше.
Берег досить крутий, а тут ще й течія його підмила – біля води він стає вже просто вертикальним: нема куди навіть ногу поставити. А мені ж край потрібно переставити передню сошку трохи лівіше і, бажано б, далі. Тож, витягнувши вудку та діставши сокирку, котра править мені на Десні і за лопату також, не встаючи з місця, перехилившись мало не вниз головою, тримаючись правою рукою за обрубаний корінь пня, що стримить із кручі, взявши своє знаряддя в ліву, починаю майже біля води длубати сиру кручу, аби потім можна було поставити туди ногу. Тут роботу не поженеш: по-перше незручно, весь перекрутився, неначе йог, а по-друге, не хочеться ж здіймати великий шум – і так раз по раз грудки сиплються у воду. Проте, через якийсь час справу все ж зроблено – у кручі з’явилась видовбана ямка якраз на ширину моєї ступні.
Тепер можна спробувати здійснити задумане. Для цього доводиться повернутись спиною до води, тепер вже лівою рукою триматись за корінь, зігнуту ліву ногу, підтягнувши її аж до грудей, покласти на кручу, а праву ступню обережно вставити у видовбану ямку і розпластавшись ось таким чином на крутому березі, правою рукою, фактично у себе за спиною, спробувати спочатку витягти сошку із дна, а потім знову втиснути її вже в потрібному місці.
Я, вхопившись за рогатку сошки, нахиливши її до берега, притиснувшись до кручі, щосили тягну на себе, але марно: давно її поставили, вона обжилась вже на своєму місці, донний глей так її засмоктав, що мені просто бракує сил це зробити.
Тоді я починаю її розхитувати вправо-вліво, вправо-вліво, наскільки тільки дозволяє це робити моє положення. Нарешті сошка все-таки зрушила з місця і я витягую її із дна. Низ у неї весь у глею, а вище вся вона обліплена чорними річковими мушлями-рогулями розміром трохи більше вишні. Тепер потрібно якось встромити цю сошку у дно і мені доводиться, впираючись лівим коліном у кручу, перенісши частину ваги тіла ще й на праву ногу, наскільки тільки можна відхилившись назад та розвернувши тулуб вправо і максимально витягнувши праву руку із сошкою якнайдалі від берега, із зусиллям, похитуючи з сторони в сторону, проробити всю попередню операцію навпаки.
Щось-таки вийшло, а що саме, зараз побачимо. Я аж упрів у своїй кухвайці, доки переставив одного-єдиного патичка. На Десні воно так: хочеш спіймати – попрацюй! На мить перевівши подих, я хочу підійнятись вище, аби сісти на свою шалівчинку: підтягуючись лівою рукою, відштовхуюсь правою ногою, але опора іде з-під неї ( не витримала мокра круча, обвалилась під ногою) і я мало не зриваюсь у воду, встигнувши в останню мить перенести зусилля на ліве коліно. Хай тобі грець! Ще не вистачало скупатись у жовтні...
Доки я відсапуюсь, намагаюсь прилаштувати вудку, знаходжу для неї найбільш вигідне положення, вирізаю і втикаю в берег під правою рукою ще одну, зовсім коротеньку сошку з розщепою для комеля, кидаю у воду ще одну порцію гороху і нарешті все-таки закидаю вудку, проходить не менше півгодини від початку цієї операції.
„А тоді ще дивуєшся, як на Десні швидко час летить – подумки звертаюсь до себе – тут поки одну сошку переставиш, то упрієш.”
Весь мій одяг – і штани, і, звісно, кухвайка, навіть халяви гумових чобіт перемазані глиною, дарма, що тутешня круча із суглинку: глина порівну з піском. Це ще й мама вдома бурчатиме. А, можливо, й ні, як побачить якого я ляща загнуздав!
– Бу-бух! – в кількох метрах вище по течії скинувся хижак, аж хвиля вдарила в берег. Ач, пригріло сонечко, дріб’язок вийшов погуляти: мабуть, щука полює.
– Бу-бух! – це вже під протилежним берегом. Немов по команді. Тепер почнеться! З попереднього досвіду я знаю, що хижака в Журавльовому розвелося ого-го! Корчів повно, є де засідки робити. За гарної погоди вода, буває, аж кипить: щука, жерех, судак, окунь, та, напевно, і сом по всьому Журавльовому таке влаштовують!
А поплавець на вудці без будь-якого попередження іде вглиб, я вчасно підсікаю і за кілька хвилин у підсаці опиняється в’язик грамів на чотириста. Добре! Бо якого б великого розміру не була твоя єдина здобич, але все одно, якщо вона одна, то це свідчить лише про те, що або справжнього кльову не було, і тобі просто повезло, або що ти просто прогавив, і не один раз.
Ось уже справа і трохи ззаду зблиснуло поміж гілля – це частина сонячного кола піднялась над верхівками дерев. Його промінчики тепер ніжно пестять мою щоку – приємно відчувати на собі сонячне тепло, бо свіжий осінній вітерець, котрий все дужчає, холодить обличчя, незважаючи на те, що в повітрі відносно тепло.
Проходить хвилин з десять і ще один такий самий в’язик стає моєю здобиччю. Восени вони стали такими сильними та меткими, що не одразу вдалося взяти його до підсаки – все ніяк не стомлювався, немовби у нього друге дихання відкрилось.
А потім сонечко повністю піднялось над деревами, його проміння мало не до дна освітило осінню, набагато прозорішу, ніж влітку, воду і кльов припинився – боїться риба підходити до берега там, де вода освітлена сонцем.Ще якийсь час посидівши та переконавшись, що чекати кльову марна справа, я вирішую знову змінити місце.
Пройшовши ще далі вниз по течії, мало не до плесу, я так і не знаходжу нічого цікавого для себе, тож вирішую повернутись. Зупиняюсь над кручею, де лежить підмита верба і по тіні на воді бачу, що запізно буде тут ловити – хвилин через десять-п’ятнадцять сонечко загляне і сюди. Ну що ж, піду назад, до свого обмута: там берег низький, а верби стоять близько до води, тому тінь на ній лежить майже до вечора.
...Що тут ми маємо? Здобич на місці, горошину мою на довгій вудці хтось забрав, а це вже добрий знак, тож почнемо все з початку. Ні, що не кажи, а зараз це найкраще місце на всю кручу. Сидітиму тут до кінця.
І я сиджу. Знову потрібно чекати. Мені це не важко – прямо перед очима триста метрів, аж до повороту, деснянського русла – жива картина, намалювати котру зась жодному художникові: міниться, виблискує на сонці вода, то тут, то там, збурюючи її поверхню, постійно скидається велика риба; на синьому небі з’являються, змінюють свої обриси і, пропливши наді мною, щезають за деревами білі поодинокі хмаринки; зірвані пустотливим вітерцем вузькі та довгі, схожі на човник вербові листочки, закручуючись в польоті у штопор, тихо опускаються на воду і пливуть, пливуть, пливуть...
Боковим зором я помічаю, що зліва від мене щось відбувається. Обережно повертаю голову і за якихось три метри від себе помічаю на краю низенької кручі невеличкого звірка в коричневій шубці, із животиком піщаного кольору – ласка! Полює на мишу... Ага, ондечки навіть видно, коли добре придивитись, пласкої форми дірку. Миші, а тим більше, коли їх збереться кілька, чи десь живе цілий виводок, нору свою роблять розгалуженою, з кількома входами та виходами – для зручності та безпеки. Ласка то з’явиться біля однієї дірки, то вмить щезне і намалюється раптом у іншому місці, де ще один вихід з нори – чатує. І так швидко це в неї виходить, що, здається, вона не перебігає, а дивним чином телепортується у просторі: ось щойно була там, а за мить, навіть не за секунду, за мить якусь, вже тут, хоча між цими дірками півтора-два метра відстані. Оскільки я не ворушусь, то й сусідка моя, заклопотана полюванням, не звертає на мене уваги, вершить свою справу.
Цікава тваринка, красива і симпатична, хоча хижак ще той! Довгий, відносно зросту, плаский тулуб. Хвостик короткий, трикутничком, і теж плаский. А от шия виглядає занадто довгою, це, певно, для того, аби далі бачити при такому низенькому зрості, бо ніжки у звірка коротенькі, та ще й зігнуті – тулуб при самій землі. Оченята немов чорні намистинки і блищать, вушка маленькі, напівкруглі, шерсть коротенька, щільна та гладка – добре мабуть харчується. Та й сама ласка завдовжки хіба що трохи більше двадцяти сантиметрів – іграшкове, здавалось би, звірятко.
Ну, полюй, полюй. І я полюю. У нас з тобою у кожного свої справи. А я ось вудки перевірю – чи цілий горох на гачках? Цілий. Сипонемо ще трохи його у воду – має ж хтось підійти...
Тихесенький, ледь чутний писк долинув згори. Таки вполювала мишу. Ну й метка ж!
Гарно на душі. Свято. Такого ляща подарувала сьогодні Десна. Поки що не клює – нічого! З мене вже вистачить. Зате, як приємно: тут затишок, до того ж сонечко знайшло прогалинку між дерев і якраз гріє мені шию та спину. Правий бік у затінку і ним я добре відчуваю прохолоду, а в спину і шию так тепло... Долине подих вітру – остудить щоку, навіть незатишно якось стане. А стихне – і ти знову ніжишся на сонечку. До чого ж тільки приємне це останнє тепло!
Ніде не відчуєш так щемно його благодать, як отут, на Десні. І перед очима живі картини, яких не побачиш у жодному музеї світу. Осіння ріка з високим лівим берегом, понад краєм якого виструнчились ряди верб, прозора холодна вода, по якій плинуть вербові листочки, осіння тиша і окрім тебе – жодної живої душі. Ти й не ти – чи завмер, чи розчинився серед осені, ставши і собі частинкою одвічного Духу Десни...
На п’ять кілограмів лящ не потягнув. Навіть до чотирьох не дібрав якихось ста грамів. Та все ж він такий єдиний у моєму житті.
Споглядати красу – означає вчитися у Природи мудрості, бо споглядання спонукає не просто думати, а по-справжньому мислити і відбувається це так легко та невимушено, що кожен деснянський рибалка підтвердить вам – він у душі філософ.
Бачити красу – не єдине, чому навчила тебе Природа. Спогади, як вміння зберегти у власній пам’яті живі, невмирущі, чарівні картини минулого, – то справжнє твоє багатство, та часточка по праву належної одному тобі Природи, котра назавжди залишиться з тобою нетлінною, неушкодженою, непідвладною згубній дії часу та цивілізації.
