Ми причалили до пристані Куівасту. Ворота парому, нарешті, піднялися і ми повільно виїхали на сушу. Дивне відчуття вселяється в людину, яка виростала посеред материка і де морем навіть на пахло. Тому Естонія - одна із країн, які завше викликали у мене потаємну заздрість - адже це справжня морська країна та країна островів, яких там можна налічити майже тисячу п´ятсот - від великих аж до мініатюрних! Найбільші острови - це Сааремаа, Гіюмаа та Мугу. Пороззиравшися довкола, я підсвідомо очікувала, що побачу на острові щось інше, особливіше, ніж на континенті. Але краєвид тут був таким же спокійним і врівноваженим, як і на материковій Естонії: ліси, дерев´яні хатинки, городики, невеличкі поля, луки, мочарі, знову ліси - словом, плавна, заспокійлива рівнина. Принаймні, на перший погляд тут не було нічого особливого.
Отож поїхали! Попереду нас чекає ще один острів - Сааремаа - наша ціль. За радянських часів острови Естонії були неприступною зоною, ізоляцією, вхід у яку був строго заборонений. Лише корінні мешканці та радянські окупанти, які перебували тут на військових базах, мали спеціальне посвідчення-прописку. З-під йга тотальної мілітаризації та строго контрольованих перепусток острови звільнилися лише після розпаду кровожерливої "червоної імперії". Проте і тут не обійшлося без парадоксів. Hа думку естонців саме завдяки чи всупереч цій сумнозвісній совітській ізоляції, островитяни зберегли свою вільнодумну автохтонність та автентичність. Тому саме на цих островах ще можна знайти справжню, ще по-дорадянськи вільну і горду Естонію. Лячно навіть подумати, що би було, якщо би СРСР не розпався. Чи довго витримала би ця культурна і природна автохтонність - до якого покоління? Та і я, мабуть, ще досі жила би в допотопній радянській Україні, про яку за кордоном навіть ніхто й не знав би, вважаючи її просто частиною російської території. І що ще точно знаю - на стовідсотків впевнена - ніколи в житті я б ці острови не побачила, навіть мріяти про них би не наважилася. Та й чи висунула би свого носа колись за межі "неньки"? Гадаю, що не лише я тепер щаслива, що ці острови - вільні і що нам, вільним людям, тепер можна вільно мандрувати туди, куди заманеться. Принаймні, у цивілізовані і миролюбні країни.
І все ж, заборонений і пильно стережений острів (нехай тепер вже лише у згадках) - вже сама собою велика загадка і приманка. Наче легендами та міфами оповитий Авалон, що зненацька випірнув з імли, яка дозволила зблиснути цій таємничій перлині під промінням сонця лише на мить і яка відразу знову затягує її важкою, сірою завісою, надовго ховаючи від людського ока.. Ще в дитинстві, коли готувалася до уроків географії, часто "подорожувала пальцем" по атласaх у тодішню Прибалтику та Скандинавію. Вже тоді я знала, що мушу ці острови побачити не в телевізорі, але реально, власними очима. Тільки не знала, чи колись пощастить. І ось я вже тут, якихось двадцять з лишком літ після дитячих мрій..
Їдемо. Проїжджаємо острів Мугу за нецілу годину - і ми вже на його протилежнoмy краю. А попереду - дорога, що веде по вузькій дамбі довжиною у майже три кілометри і яка єдина з´єднує цей острів з островом Сааремаа, що лише ледь-ледь проступає з небокраю. Враження, ніби асфальтівка - це тонка нитка, що простяглася по дзеркальній водній поверхні у саму нескінченність..
4.
Сааремаа.. Довго очікувана Са-а-ре-ма-а - назва, слово, яке напрошується на мелодію i яке хочеться проспівувати. Ніскільки не дивуюся, що естонці - такий натхненно співочий народ. Адже ж як лунко пливуть понад раптово стишеними від майже постійного вітру соснинами-смеречинами та морською чи озерною ширрю меланхолійні тони їхніх пісень! Навіть фонетично естонська нагадує далекe відлуння птахів і, здається, була створена лише для того, щоб нею можна було оспівувати природу. Таки не раз мені в тій мові вчувалося протяжне курликання журавлів, що навесні цілими хмарами прилітають на тутешні гніздовища в озерних та річковиx болотяних плавнях..
Чим далі наше авто неквапливо занурювалося углиб острова, тим більше я чомусь починала бентежитися - з кожним подихом серце то завмирало, то знову починало пришвидшено битися. Що це? Радісне передчуття, що вже незабаром прибудемо на місце нашого вимріяного відпочинку, яке я так довго і ретельно вишукувала в інтернеті березневими вечорами? Чи навпаки щось тривожне? Таке, чого повинна боятися? Щось наче непокоїло, але уважніше прислухáтися до самої себе я в цей час не мала змоги: очі жадібно ковтали все, що, наче калейдоскоп, мерехтіло перед ними. Стільки нового, стільки вражень! Ну й нехай - саме цього ж так i хотіла, тільки про це i думала останнім часом! Аби забути про ті перші безсонні, тягучі, наче смола, ночі, про снодійні таблетки, антидепресанти, які мені пізніше виписав лікар і від яких мене безперестанно нудило. Aби хоч трішки забутися. I забути за хлопця.. Та щó би я лише не робила, яке б табу не накладала на свої думки, як би їх не змушувала фіксуватися лише на режим поточного дня, він все-рівно не хотів зникнути з голови. З реального життя щез, а от з мізків - ніяк. І надалі там собі жив, не давав спокою, перевертав усе моє нутро, мучив.. Тільки от сни. Їх чомусь не було. Жодних. Або були, але я була не в стані їх запам´ятати. Таки так, мабуть, були, бо пригадую, що чоловік мені не раз казав, що я будила його своїм чи то плачем, чи то якимось нерозбірливим бурмотінням. Та от що конкретно мені снилося у цей "безсновидійний" період, не пам´ятаю. Нічого. Пам´ять про сни повернулася аж напередодні подорожі. І отой страшний талліннський сон теж пам´ятаю. Дивно. Невже щось почало в мені мінятися? Адже коли мені, бувало, снилося щось дуже багате на події, звуки, кольори та запахи, тоді я була життєрадісною, повною енергії. Майже кожної ночі вкладалася в ліжко зі схвильованим передчуттям, що побачу своє власне "кіно", де буду і режисером, і драматургом, і сценаристом, і актором і, звісно ж, глядачем - і що житиму таким чином свою другу, нічну, інверсійну реальність. А наступного дня смакуватиму у згадках усі свої "нічні пригоди" і віддаватимуся роздумам та мріям.. Та ті часи чарівних сновидінь - вже в минулому. Чи таки ще ні? Якщо якось ще спромоглася зрозуміти послання сну в передодень нашої відпустки, то щó мені хотів сказати сон з Таллінну? Невже сни і справді до мене повертаються? Справді, щось в мені таки почало змінюватися. А чи це просто наслідок того, що перестала вживати медикаменти?
- Куди тепер? - вирвав мене з моїх думок голос чоловіка. - Вліво чи вправо?
Я трохи розгубилася, бо не зчулася у роздумах, як промайнула година і ми опинилися на перехресті побіля міста Курессааре, що розташоване на півдні острова.
- Зажди но-хвилинку. Зараз я гляну на мапу. - i різко розвернула карту острова. - Зажди.. зараз-зараз. Гм.. здається, нам вправо, треба об´їхати місто по трасі номер сімдесят шість, а потім сімдесят сім у напрямку на Салме. Так, їдьмо туди!
- Ну, якщо заблудимося.. - напівжартома-напіврозпачливо промовив чоловік. - I чого ми лишень не придбали GPS навігатора?
- А я що - поганий навігатор? До речі - географія та aстрономія були одними з моїх найyлюбленіших предметів у школі. Здається, що ще не все забула.
- Не сперечайся. Не можемо ж тут на світлофорі стояти вічність.. - буркнув у відповідь чоловік.
- Я знаю, ти вже стомився з цієї далекої дороги. Але ж ти добре знаєш, що нам залишилося якихось двадцять-тридцять кілометрів до мети. Чи не пригадуєш приказку, що найтемніша ніч буває завжди перед світанком? - намагалася жартувати, аби чимось прикрити своє хвилювання: вже скоро, скоро прибудемо на ферму, що на фотографії в інтернеті виглядала так буколічно, наче барвиста ілюстрація Раю з часопису Свідків Єгови.
Об´їхавши Курессааре, ми опинилися на дорозі поміж двома озерами - з одного боку крізь ялини і сосни ледь просвічувалося озеро Суурлагт, а з південного, відкритого простору віддзеркалювало небо розлоге озеро Ліннулагт. Відчуття, ніби не їдеш, а пливеш по тій гладкій поверхні. Мої думки знову кудись понеслись, відірвані від землі. Раптовий дзвінок у мобільнику прокинув мене з якогось майже гіпнагогічного стану, мабуть, спричиненого дзеркальним ефектом, здавалось, нескінченного озера. У слухавці почувся незнайомий чоловічий голос. Представився ламаною російською як господар ферми, де ми мали оселитися і провести наші останні дні відпустки, і запитав, чи ми ще далеко i чи, бува, не заблукали. Я відповіла, що ми зараз десь у районі Тегумарді, наближаємося до роздоріжжя.
- Чудово. - відповів голос. - Зараз повернете вправо - на захід - і поїдете прямо по трасі номер сто два в напрямку на Кігельконну аж до хутора Туумалоука. Там ви побачитe табличку "готель" і звернете знову вправо на піщану дорогу і десь так за метрів сто-сто п´ятдесят буде дерев´яне обійстя. Ось це i є наша садиба.
Я подякувала за таку турботу про нас, звичайних туристів з Чехії, і, приємно вражена, заплескала у долоні:
- Це виглядає багатообіцяюче! Клас! - пропищала і з розгону чмокнула чоловіка у щоку.
Рушили далі. Нарешті, по очах різонуло яскравим блакитним зблиском - море! Ніколи не перестану захоплюватися морем. На нього можна дивитися за кожної погоди, у кожну пору року і, не перестаючи дивуватися, милуватися ним так, ніби мимохіть спостерігаєш за красивою людиною. Краса і стихія - як досконалість природи і як ідеал, який людина сокровенно плекає в душі - мають нездоланну силу притяжіння.
5.
Bздовж побережжя ми їхали ще декілька кілометрів. На південному боці переливалося на сонці всіма відтінками сині море, а на північному - коливався просвітленою стіною пишний сосновий ліс. Ось і Туумалоука. Наша кінцева. Знову така співоча назва! Туумалоука - це невеличкий хутір з декількома дворищами, типовими для Естонії. Безлюдність на великих просторах - головна характеристика країн Північної Європи. Проте, як довелося пізніше переконатися, люди тут зовсім не відлюдькуваті, навпаки - ота малолюдність поселень чи то навіть усамітненість садиб і є цементом, який згуртовує і тримає людей поспіль. Бо ті люди споконвіку були змушені покладатися на взаємну допомогу і солідарність. Інакше просто не вижили б у тих суворіших, північних умовах. Простір, на якому проживає мало людей, може, хоч і дещо гальмує наймодерніші здобутки цивілізації і здається нудним і безрадісним, проте надає людям з таким, на перший погляд, дещо відстороненим та закритим, міцно вкарбованим завдяки історичному розвитку менталітетом, все найнеобхідніше: максимальну свободу та сильнe відчуття відповідальності за власну долю.
Ми звернули на піщану, посипану де-не-де гравієм, дорогу. Ліворуч виднілося декілька дворів з низькими кам´яними огорожами. Над хатами, наче вічні охоронці, вишикувалася шеренга здоровенних, могутніх дубів - вони хилиталися під різкими поривами вітру і своїм верховіттям ніби чіплялися за небо та розганяли хмари. Праворуч розпорстерлася широка, зелена лука, на якій паслася отара овечок та кіз. А в кінці дороги перед нашими здивованими очима постала велика, двоповерхова, добротна, споруджена за зразком давніх місцевих традицій з міцного дерева садиба з каскадною очеретяною стріхою. Затишний ґанок, кам´яний підмурок, дерев´яні рами вікон і тераси з видом на море - вся ця така несучасна, наче зі сивої давнини випірнула краса потопала у буйній зелені розлогого, розкішного саду, що плавно переходив у густий темний ліс за межами садиби. На подвір´ї та навколо обійстя - акуратно підстрижена трава. І квіти, всюди квіти! Ще цвів бузок, сині іриси, пишноголові півонії і ще навіть доцвітали тюльпани та нарциси - і все це наприкінці червня! В Таллінні, коли я вздріла розквітлий бузок, дуже здивувалася. І ось я знову дивуюся й захоплююся, наче мала дитина: тут іще буяє весна, ми ще встигли наздогнати весну!
До дерев´яної брами вийшов нам назустріч господар. Його обвітрене та засмагле обличчя сяяло широкою усмішкою. Коли ми, нарешті, запаркували і вилізли з авто, господар подав руку - спочатку мені, потім моєму чоловікові.
- Ми з дружиною будемо раді привітати вас у нашому скромному прихистку. Сподіваюся, що будете тут почуватися гарно і затишно, як удома. Ласкаво просимо! - його попелясте волосся весело підстрибувало на вітрі, а сірі очі випромінювали щирість. Чоловік був невисоким, проте міцної тілесної статури, приземистий, його простягнута долоня була твердою і мозолястою - відразу видно, що це людина, яка звикла до важкої фізичної праці.
Mи ввійшли у двір і мій погляд зачіпився за високу жердину, на якому майорів синьо-чорно-білий естонський прапор. Не лише тут, на подвір´ї цієї садиби, але й по дорозі ми бачили багато таких прапорів на будинках чи у дворах естонців. Патріоти. Ця їхня патріотичність виглядала природньо, без жодного натяку на пафос. На відміну від багатьох чехів, які зачасту соромляться проявити свій патріотизм, бо для них це поняття сприймається як якийсь архаїчний пережиток, що до сучасного космополітного світу не належить. Але Естонія - не Чехія, і це відразу впадає у вічі.
Господар запросив нас усередину дому. Широка, простора, зі світлого дерева світлиця з кам´яним каміном та величезним, міцним дубовим столом з лавами під вікнами. З-під стелі звисає на ланцюгу важка кована люстра. Світлиця займає майже весь перший поверх і ненав´язливо переходить у відкриту кухню. В дальньому куті світлиці - старовинний рояль. Бачу, тут люблять музику.
- Це вітальня. - вів нас господар. – A oсь тут ви можете готувати собі їжу. Як самі бачите, кухня і вітальня у нас на всіх спільна. Але не переживайте, місця на всіх вистачить: три великі холоднички, дві індукційні електроплити та інше необхідне обладнання. А зараз я вам покажу сауну. Прошу, будь ласка, сюди. - і вказав на двері в протилежному кінці вітальні. - Якщо захочете попаритися, попередьте мене і я розтоплю сауну та приготую для охолодження свіжу воду у дерев´яній бочці для купелі, що відразу за дверима надворі. А зараз я вам покажу ваші апартаменти. - і він вказав на дерев´яні сходи, що вели нагору.
Ми піднялися з валізами на другий поверх. Там по всьому периметру довкіл садиби розташовано гостьові кімнати, я налічила їх так вісім. По дорозі до нашого номера я ще зупинилася на терасі зі столиком та плетеними кріслами з м´якими подушками. Звідти було видно декілька рядків низьких яблуньок, за ними луку з овечками і козами, а вдалині - синю лінію моря. Ліворуч сад та луку обрамляв чагарник та ліс. Як же тут затишно! Повітря пахне деревом, підлога приємно поскрипує, домоткані естонськими традиційними візерунками килими з овечої вовни достоту гріють та ізолюють ноги від холоду - тут, напевне, і взимку можна ходити босим.. Я на мить уявила собі казкову, морозну зиму в цім напрочуд милім домі: за вікном - люта завірюха, замерзле море, дуби, берези, ялини та сосни закутані у білосніжну сяйливу ковдру, а долі у світлиці потріскує камін та час від часу рипне під чиїмись кроками підлога..
- А ось і ваше помешкання - найпросторіший VIP номер зі спа-ванною і великою терасою з виглядом на цілий сад. Наразі ви - єдині мої гості. Але завтра має прибути ще одна пара з Фінляндії. Приємного вам відпочинку! - і простягнув нам ключі і вийшов.
Я роззирнулася. Оце так номер! Світла, простора кімната з величезним двоспальним ліжком, вікна виходять на три світові сторони: на північ - у сад та ліс, схід - на луку з лісовою смугою вдалині та південь - на море..
- Що скажеш? - підморгнула я чоловікові, - Подо´?
- Гарно тут. Дуже. Hавіть не очікував. - теж усміхнувся чоловік.
- Я гадаю, що нам тут буде добре.. і що зможемо почуватися тут щасливими.. - вимовила я і відчула, як легкий сум огорнув мої плечі..
