Зазвичай, малі дівчатка закохуються у гарних дядечків, що мешкають у телевізорі, чи хоч у старших хлопців із квартири напроти.
Та наша Янця вирішила й тут бути оригінальною. А може, навіть не вирішила, а просто без будь-яких роздумів і теоретичної підготовки, взяла та й закохалася… в Осінь.
Здається, її мама тоді ще не встигла пояснити доні, що, коли кохаєш, слід вибачати дрібні недоліки обранцю. Та Янка у нас – дівча розумненьке, тож і сама здогадалася про це.
Тому ніколи не жалілася ні на затяжну дрібну сльоту, ні на калюжі, що потворними ляпками густо вкривали міські дороги, ні навіть на те, що закінчувалися такі довгі – на півжиття, не менше – літні канікули й доводилося знову йти до школи.
Але, як і належить справжній жінці, хай і малій, час від часу намагалася позбавити об’єкт свого кохання від тих недоліків. Чи хоч звести до мінімуму їх негативний вплив на своє життя.
От, скажімо, ще у дитсадку вона вперто намагалася ігнорувати парасольки, твердо переконана, що й дощ тоді швидше завершиться. Дощ, правда, відзначався не меншою впертістю.
Тож першими поступилися дорослі, яким набридло лікувати малу впертюху від застуд: замість парасольки їй, врешті-решт, купили яскраво-жовтий дощовичок. На думку Янки, так і вона сама скидалася на осінній, а тому – дуже-дуже гарний листок. Тому дощ, коли можна було зодягти таку красу, перетворився для неї на улюблену погоду.
Із калюжами трапилася своя історія, ще більш драматична. Трохи підрощена Янця, у гарненьких гумових чобітках брьохкала простісінько через до-овгу калюжу, що нахабно розляглася напівдвору. Певно, аби поруч була мама, дівчинці такого б не дозволили: чобітки чобітками, але вбрана мала була у той день в новеньке пальтечко.
Ну, мамам можна далі не пояснювати, наскільки вибуховою може бути суміш із новенької дитячої одежини, гумових чобітків і калюж – знаємо, плавали. Ну, може, й не плавали, це вже й від характеру шибеника чи шибениці залежить, але прали точно.
Та в той день із дитсадка Янку забирав тато. Тож їй не доводилося бути чемною дівчинкою й обходити каламутні водяні ляпки на асфальті. Аж тут, на самісінькій середині калюжі, там, де вода була найглибшою, дівчинка побачила величезний і рудий-рудий кленовий листок. Ще зовсім новенький, тобто такий, що тільки-но втрапив у брудну воду і не встиг поблякнути й розповзтися, мов старий папір.
Пройти повз таку і не спробувати її врятувати було понад Янчину силу. Але, певно, листок ще ніколи не зустрічав дівчаток, що прагли його порятувати. Узагалі, схоже, попри радісне сонячне забарвлення, це був листок-мізантроп, що не чекав ні на що гарне від жодного з перехожих. Тож вирішив краще із гідністю втопитися у калюжу, ніж втрапити до людських рук.
Певно, в той день Осінь, якщо в неї не було якихось інших, більш важливих справ, отримала чимало задоволення, спостерігаючи за справжнім морським боєм між дівчатком й листям. Перемога, звісно, залишилася на боці Янки, яка задоволено понесла врятований листок додому – вимити, перш ніж повернути йому.
Правда, татко, глянувши на сірі мокрі рукавці, схопився за голову, пророчо пообіцявши, що мати їх обох уб’є. Ох уже ці чоловіки! А ще кажуть, що це жінки схильні до перебільшення.
Ніхто, звісно, Янцю тоді не вбив. Вона взагалі дожила до дорослого віку та й живе собі далі, та ще й щасливо, ну, майже завжди щасливо.
Мама обмежилася тим, що вигнала Янку з дому, разом із мокрим сміттям – тобто, із тим самим листком. А через п’ять хвилин побачила у вікно кухні, що мала не мнеться під дверима квартири у відносно теплому під’їзді, а зручно вмощується на лавку під будинком, прихопивши, для компанії своєму листку ще кілька, не менш гарних і аж ніяк не більш чистих листків із сусіднього дерева.
Янку відразу ж терміново амністували, замінивши вигнання домашнім арештом: ніяких дитсадків, поки випране пальтечко не висохне. Дівча, якщо чесно. Такій покарі навіть зраділо. хоч усе ж визнало, що аж так сердити маму – не найкраща поведінка для гарної дівчинки. Тож кілька днів намагалася не робити нічого погано: сиділа тихенько й малювала осіннє листя в своєму альбомі.
Можливо, вона навіть дочекалася б похвали від родичів, аби у неї були справжні осінні фарби: дитячі акварельки, як на її смак, були забляклі аби передати всю красу Осені. А от мамина густо-червона помада була для цього придатна значно краще…
Тож історія із малюванням знову завершилася для Янки неприємностями. Але дівчинці і на думку не спало хоч на мить звинуватити Осінь у своїх неприємностях.
Отаке воно, справжнє кохання до примхливо-гарної панянки в вогненно-яскравих шатами та із прийдешніми морозами на денці очей…
