Вона любила ворон. Віддавала їм частину своїх небагатих продуктів. Ділилася з ними своїм часом. Щось записувала у потертому зошиті.
Я часто бачила її на горбочку що позаду невеличкої крамниці у нашому мікрорайоні. То вона кришила хліб, то насипала соняшникове насіння невеличкими купками. Ворони, з усього видно, її вже не боялися. Вони ходили поруч, коли вона щось писала, сміливо заглядали до її торбинки. І частувалися нехитрими дарами.
Люди сварили її, називали дивачкою, продавчині докоряли, що ворони не дають проходу дітям,навіть на дорослих іноді нападають.
Вона ж пояснювала, що ворони мають пам’ять. І нападають лише на того, хто їх образив: кинув камінь чи проганяв.
Одного дня я наважилася підійти. Вона глянула на мене спідлоба, наче очікувала сварки чи образ…А потім змахнула з чола сиві кучері, акуратно заховала до торбинки зошит:
-Ви не дивуйтеся. На старість я зосталася сама і ці птахи - то для мене цілий світ.
Продовжила спокійно так. Наче знала про ворон все або майже все.
-Ворони – птахи особливі. Це майже люди. Вони знаходять вихід з будь-якої ситуації. Ось бачите, хтось покинув відкритий пакет з майонезом і шматки хліба. (Тут, на горбочку, під плакучими вербами, часто проводять обідній час будівельники). Хліб засох. І що робить ворона? Вона бере той шматочок хліба несе його до пакета з майонезом, мокає і їсть. Скажіть, чи не так би робила людина? Птаха додумалася, що це смачніше. Записую кожного дня їхні дії. І побачила, що птахи ці мають пам’ять, уміють думати, захищають своїх малят, не покидають їх і після того, як малеча вилетить з гнізда. Вони збираються своїми родинами, коли маля випадає з гнізда і попробуйте тоді підійти до нього. А гнізда їхні... Ви бачили коли-небудь гніздо ворони? І самець і самка беруться за його побудову разом. Зносять гілки, бадилля грубе, вистеляють гніздо пухом, пір’ям,нитками чи клаптиками знайдених ганчірок. Я помітила, що радість, тривогу, страх, задоволення вони виражають різними звуками. Мають свої позивні, скликають одне одного, коли потрібна підмога. Уміють радіти та гніватися. Радо діляться з іншими воронами харчами, коли мають їх вдосталь. Коли ж харчів мало, вміють відстояти свою знахідку. Б’ються ну чисто тобі як люди. Дають ляпасів то однією лапкою, то іншою, коли у дзьобі шматок хліба. Мають свої території. Навіть свої дахи. Це у них спостережні пункти. Їх же нема тут, коли я вдома. Коли тільки виходжу, чую каркання – і вони просто летять за мною. Одного разу якийсь пес хотів на мене напасти, то ворони його ледь не заклювали.
Усі вже звикли, що де вона, там стільки ворон, що страшно навіть поруч проходити. І ось кілька днів її не було. На горбочку, що за магазином, іноді сідали птахи. Але на хвильку. До будинку жінки рідко хто заходив. Вона уникала людей чомусь. Любила збирати різний непотріб зі смітників . Скрізь майструвала для ворон якісь споруди. Ховала сухарі для них. Про запас. Грона калини, горобини. Насіння трав. Сусідам це не подобалося. Часто викликали міліцію, санітарних лікарів. Не раз комунальники вивозили з подвір’я цілі машини сміття.
…В обідню пору цими днями церковний дзвін сповістив про її смерть. Від хати до хати передавали цю звістку.
Небагато людей прийшло на похорон. Яке ж було здивування, коли перед приходом священика на подвір’я злетілося сотні ворон. Люди намагалися їх прогнати, вони ж всілися на гілля старих яблунь, на дах будинку , на грядки і почали свою відправу. Це був дивовижний хор. Дуже злагоджений. Дивне дійство тривало хвилин десять. Тоді птахи опустили голівки. За мить знялися і полетіли. Після того їх не видно коло крамниці.
Сумно стало без цієї дивної жінки. Разом з нею пропало щось незвідане, цікаве і дуже-дуже людяне.
