Хуртовина стогнала і гула, пробиваючись крізь густе віття, виривалася на простір, здіймаючи хмари снігу й пилу. Полем тяглися чорні смуги, місцями, наче виразки, виднілися оголені ділянки з розтрісканою, хоч ногу в чоботі вставляй у тріщину-провалля, землею.
Наче постріл з гвинтівки, хруснула гілка акації і звалилася у голі штричаки чагарів.
У завірюсі тьмяно світилися низькі рвані хмари над електропідстанцією. Якби ніч була місячною, то можна було б побачити, як срібною павутинкою через поле до неї тягнеться обледеніла труба. Але до сходу щербатого світила лишалося ще години дві. Якраз достатній запас…
Крізь пелену снігового пилу із лісосмуги, що дивом вціліла з літа, через поле потяглись примарні тіні. Полічити їх було проблематично: здавалося, одні з них пропадають в темряві, інші з’являються нізвідки, то зливаються, то подвоюються чи й потроюються…
Нарешті, поринувши на відкритий простір, тіні розтяглися у ланцюжок. Тягся він до невидимої павутинки, натягнутої над полем.
Біля однієї з опор привиди зупинилися. Насправді їх було не більше десятка, а принишкнувши і припавши до землі, їх навіть на відкритому просторі було важко помітити. Одна з фігур присіла під опору, упершись в холодний метал спиною, інша, використавши першу як підставку, дотяглась до труби і заклала під неї чималий згорток. Повозюкавшись ще трохи з ним, фігура опинилася знову на землі і всі привиди потягли назад.
Метрів за тридцять-сорок від опори, дві фігури, та, котра закладала згорток і менша, стрункіша, тонша, залягли в сніг, інші, не стишуючи ходи, продовжували рух.
Дебелий бородатий дядько з мужніми рисами обличчя, яких, втім, майже не можна було роздивитися, почав примотувати голим пальцями дроти до контактів підривача.
Дядько, Зубр, як його називали, був тертий вояка, ветеран, ще п’ять місяців тому десь тут недалеко воював, вийшов з іще п’ятьма бійцями з Цурупинського «котла». З ним тоді до загону партизан приєднався і один з його побратимів, то він стверджував, що Зубр особисто підбив п’ять танків. Сам же Зубр ані підтвердив, ані спростовував ці слова, взагалі уникаючи в розмові теми свого оточення.
Того, іншого бійця вбили дуже скоро, а от Зубр прижився.
Хлопчина поряд мружився від вітру, зирячи на пальці свого старшого побратима і собі стягнув рукавиці. Під рукою кригою холодила скляна пляшка.
– Ну що, готовий? – Спитав Зубр, дивлячись на годинник. Фосфорні стрілки повзли, безжально ковтаючи час, наближаючись до потрібної відмітки.
Зубр поклав долоню на ручку підривача. Десь позаду, за лісосмугою, прогриміло. Зубр лайнувся і крутонув руків’я.
Як він і передбачав, труба розірвалася, а опора відлетіла в бік підстанції, але газ не загорівся.
Молодий хлопчина підвівся на рівні. У правиці в нього запалало. Зробивши короткий розбіг, він послав вогник до обвислої труби.
Зубр стиснув запасну пляшку, але вона не знадобилася: спалах і хлопок – і от вже реве яскраве помаранчеве полум’я.
За лісосмугою також світилася заграва.
Дві постаті поспішно рухалися в укриття чагарів.
2
Тріскотіли дрова у печі, хвилі тепла накривали простягнуті до неї пальці, в яких ще поколював мороз. Зубр мав кумедний вигляд, сидячи на низькому табуреті трохи збоку, справжній велетень у грубому светрі під горло і ватних мисливських штанях.
Такий міг і шість танків підбити, думав Тарас, хлопчина, що кидав пляшку із запалювальною сумішшю. Здавалося, Зуброві достатньо було підійти і вгатити по танку кулаком і він увігнув би броню.
Цілком можливим було, що Зубр має з багатьма місцевими окупантами особисті рахунки. Як і вони з ним.
Інші партизани гріли руки уже об склянки з чаєм. Балаклави та маскувальні халати були закопані в сніг за дровітнею. Зброя – у самій дровітні. Не вистачало тільки ПБС-ів (пристроїв безшумної стрільби, у народі – «глушників») щоб вести максимально жорстку і дошкульну диверсійно-винищувальну боротьбу, як казав командир загону.
– Скоро прийде поліція, – зауважив, жуючи, один з партизанів, худорлявий, з орлиним носом чоловік під п’ятдесят. Він один, крім ще Тараса, серед всіх бійців був поголений.
Дядьки інтенсивніше зайнялись картопляним пюре з грудочками і курятиною і запивати його швидко холонучим чаєм з гранчаків.
Подякувавши господині, вони почали збиратися. Зубр не поспішав. Він про щось шепотівся з командиром загону. Голений чоловік також зі смаком прикінчував страву, проте позираючи скоса на «змовників».
Нарешті й вони зібралися, попрощалися й зникли у ночі. Лишилися тільки господиня, голений чоловік і Тарас.
– Давай, Іване, швидше прибери це все, – кивнув на брудні тарілки чоловік.
Тарас-Іван заходився помагати матері.
– Ти теж підключайся, Дмитре, – відгукнулася господиня.
За годину поліція застала всіх трьох вже у ліжках, що виглядало природно, враховуючи час: сіріло.
3
– Ну, як воно пройшло?
Зубр висився на пні, пахкаючи справжнісінькою люлькою. Тарас, хоч і стояв, почувався все ж не тільки дрібнішим, а й нижчим за цю легендарну людину.
– На мені ще піт не вистиг після того, як я запорошив доріжку перед хатою і засипав дровітню, коли вони прийшли. А так… все як завжди: порилися, поматюкалися й пішли собі. Погрожували, звісно.
– Як твій батько?
– А що з ним?
Зубр кивнув, ніби почув неабияку відповідь на своє питання й облишив цю тему.
– Зима, як на зло, сувора. Але то нічого. Ми й не таке переживали, га? І виб’ємо цю заразу з нашої землі. Це лише питання часу. Головне – не здаватися.
– А де всі?
Справді, в лісосмузі, де було місце збору партизанів, крутилося не більш як півдесятка повстанців, не рахуючи Зубра з Тарасом.
– Слухай, – нахилився Зубр до хлопця, хоча нікого поряд, тим більше когось, від кого треба б критися, не було. – Ми думаємо про ще одну трубу. Теплотрасу. Хлопці розвідують. Підірвемо так само, як і газову: у кількох місцях біля станції.
– А чого не саму станцію?
Зубр похитав головою:
– Не коло насосної. Її добре було б знищити, але там багато охорони. Тим більше після газової труби. Біля залізниці. Там охороняють саму дорогу, а теплотраса вже за кілометр поза зоною контролю. Вони не очікують, що ми й наважимося посунутися близько до станції. Треба б тобі піти й все роздивитися. Один і неповнолітній ти не привернеш, я сподіваюсь, багато уваги. Оглянь пости, як далеко і звідки що видно, намалюй схему відступу, як ти її надумаєш, а тоді обговоримо все з тобою. Впораєшся?
Тарас впорається.
4
Почуття чогось тривожного накрило Тараса, щойно він увійшов до села через старий цвинтар. Було тихо і безлюдно. Навіть собаки не брехали, коли він вже підходив до своєї хати. Враз у мозок застукало: «Біжи! Біжи!»
Та він не побіг. Він побачив нарешті, що у деяких штахетинах парканів та стінах темніють отвори від куль. Де-не-де побиті вікна.
Він кинувся до хати. Під хвірткою валялася гільза від АК «сотої серії». В дверях виднілися два отвори: один від, можливо, кулі з тої гільзи, інший був більший, імовірно ПК.
Все це миттю прикинувши, хлопець увірвався в хату.
Батько й мати понуро колупали ложками перлову кашу.
– Слава Богу! – Видихнула мати і кинулася обіймати сина.
– Що тут було?
– Гімно тут було, – відгукнувся Дмитро і пожбурив через стіл якийсь папірець.
Тарас підняв його з підлоги і прочитав.
– Тату, це ж підстава! Ти ж знаєш, що у партизанів навіть нема такої…
– Нічого я не знаю! – Визвірився Дмитро. – І ти не знаєш!
– Тату, – ошелешено дивився Тарас.
– Замовкни і спали!
Хлопець вкину «агітку УПА» в піч, згадавши жарт, що вони і у вогні не горять, і у воді не тонуть, і пошепки спитав матір:
– Щось сталося ще?
– У нас нічого. Дві дірки тільки у дверях, – відповіла вона. – Ми їх ватою заткнули. А у Борщівських бабу і онучку убило. Баба то ладно, їй уже й так лишалося… а от Оленка… Вони пронеслися, стріляючи, та й все. Добре хоч вікна цілі. У людей повибивало…
5
Тарасові не спалося. Він думав. Думав крамольні думки, як він їх називав. Проганяв їх, а вони все лізли. Єдиним способом було – проаналізувати їх і зробити висновки.
Згадалися слова Зубра, мовляв, хлопці розвідують. В той час, коли село обстріляли і розкидали «агітки». Втім, село їх кормило, тож…
Відкараскавшись від однієї біди, він поринув у другу: скоро після його повернення прийшли поліцаї. Всі як один – москвичі. Тобто громадяни РФ від народження, а не лише з 2014 року. Розказувати вони нічого не розказували особливо, а от власні «агітки» повручали. В них зазначалося зокрема, що треба бути лояльним до нової влади освободителів, говорити лише російською мовою, повідомляти про зв’язки місцевих жителів з партизанами («бандами»), за що обіцялися додаткові пайки. А в кінці поліцейські спитали, що це сталося з нашими дверима, ніби не бачили, що в селі робиться. А тоді відвели тата до сараю і довго з ним говорили про щось. Пішли, коли вже смеркло.
6
– Ти б не ходив, поки не устаканиться трохи, – сказав Дмитро сину.
– Тату, ти ж знаєш. Тільки коли ввечері Зубр чи Булавний тобі розказуватимуть, не подавай виду, що вже знаєш, бо мене тоді відішлють до дитсадка.
І вибіг з хати.
Увечері справді приповзли обидва старшини й застали Дмитра лежачим на дивані із перемотаною пожовклими бинтами правою ногою.
– Та обварився. Хочете покажу?
– Навіщо? – Здивувався Зубр. – Інфекцію занести? То ми просто зара трохи почекаємо, коли ваша ласка та й підемо.
Тато без захвату погодився, охкаючи і розповідаючи раз у раз як же він обварив собі ту ногу.
Нарешті командири підвелися і Тарас скочив теж. Дмитро миттю залементував щоб той лишився, поміг матері, бо батько от, бач, не в змозі.
Тарас обурено відмовився, але Зубр лагідно, проте впевнено попросив хлопця таки лишитися вдома, мовляв, сім’я – це святе.
Довелося лишитися.
В хаті вже зовсім стемніло, але світла ніхто не запалював. Було тихо, лише китайський годинник-блюдце на стіні розмірено цокав.
– То що робити? – Раптом озвався у цій якійсь тривожній тиші Тарас.
– Га? Просто посидь зі мною. – Батько зітхнув. – І з матір’ю. вона тебе днями не бачить.
Знову запала тиша. Тарас повів поглядом по хаті: прибрано, посуд митий, дрова біля печі… Все в порядку. Та якби і не в порядку – справа повстанців все одно важливіша.
Як же він хотів бути із ними, своїми бойовими побратимами. Із Зубром. З ним здається, що ти під крилом Бога.
Раптом він зірвався на ноги:
– Що, прислухаєшся? – Страшно закричав він на батька.
– Що? – Очі Дмитра злякано забігали по спотвореному синовому обличчю.
– Це ти мене питаєш? Ногу він обварив! Якраз вчасно! І з поліцаями хто розмовляв вчора півгодини!?!
– Що ти несеш!?! – Заревів Дмитро, підводячись на ліжку і відкидаючи вбік, наче колоду, ушкоджену кінцівку.
– Проклинаю тебе, тату! ПРОКЛИНАЮ!!!
Він біг крізь густе морозне повітря, поки легені не запекло і в очах не попливло. У вухах лунали материні крики, коли та кинулась його наздоганяти, сльози примерзали до щік і губ.
Батько чекав автоматних черг. Так і Тарас, прислухався час від часу, поки біг, чи не стріляють… «Невже партизанів взяли без жодного пострілу? Неможливо! Не можу в це повірити!» – думав хлопець.
Гучний вибух змусив його підскочити. Темна хмара висилася за менше ніж кілометр ліворуч, над місцем, де за розрахунками Тараса мусила бути насосна станція. Як він і хотів.
– Значить не такий я вже й дурень, – усміхнувся крізь сльози він. – І хлопці живі!
Він знав, що село лишилося без води теж, не тільки окупанти, але його це не хвилювало. Тим більше снігу було всюди повно. Якось переживуть. А новому порядку доведеться ремонтувати трубу за рахунок агонізуючої економіки своєї імперії. Місцевий водопровід навряд можна буде спихнути на незайняту ворогом Україну.
Раптом чиясь рука вхопила хлопця за плече. Він вирвався і озирнувся, виставляючи кулаки. Безглуздість такої стійки перед озброєним поліцаєм чи ФСБ-шником він чудово при цьому усвідомлював.
Але перед ним стояв Зубр на чолі загону у декілька чоловік.
– Батько вдома?
Тарас кивнув і рушив до Зубра, але той виставив перед собою долоню.
– Чекай тут.
Партизани рушили в ніч. Тарас весь зіщулився а тоді несподівано гукнув:
– А якщо я піду до поліції?
Похмура постать Зубра повернулася на мить:
– Навіть якби ти ще був у хаті, я б тобі довіряв…
Тарас осів у сніг.
– Ви це спланували? – Знову озвався він.
– Ні, просто звичайна перестраховка, – відповів Зубр, не зупиняючись більше. – Нікому не можна довіряти все й одразу.
Може й так, думав Тарас, а може й ні. Для чого Зубр відправив його на вокзал, якщо не збирався там проводити акцію? Насправді він уже тоді підозрював щось про його батька. Ще до того, як той сам для себе вирішив продатися рашистам.
Тарас заплакав. Під час одного зі схлипів десь звіддалік пахкнув слабенький пістолетний постріл.
Хлопець брів і брів до своєї хати, дивуючись, як же він зміг так далеко забігти, що тепер не дійти назад.
Дорогу десь далеко попереду освітило кількома парами фар. Всі вони сунули вулице. До Тарасової хати, де на вікні жеврів вогник свічки.
Кілька вибухів загасили фари, а замість них почали спалахувати, супроводжуючись тріскотнявою, дульні спалахи. За кілька хвилин все стихло.
Хлопець увесь цей час повільно, але безстрашно йшов туди. Нарешті він вигрібся з пустирища на дорогу, увесь у снігу, впрілий, з обмерзлими губами.
Вулиця була встелена відбірним окупантським трупом, між якого снували партизани, поспішно збираючи зброю і набої.
Знову несподівано поряд опинився Зубр, спитав хлопця чи той не поранений. Відповівши заперечливо, Тарас спитав, що ж тепер буде. Зубр запропонував швидше забратися. Тарас спитав, що буде з селом.
– Ми не можемо зайняти тут оборону, якщо ти про це, ти ж розумієш. Так і нам буде капець, і селу. Тож, я гадаю, не найгірше для нього буде, якщо ми підемо.
Тарас рушив до хати, а коли вийшов, партизани вже зникли в темряві. Ззаду долинало здавлене ридання, яке обіцяло за деякими ознаками зрости в гучності вже за кілька секунд. Хлопець теж пірнув у ніч, побрів пустирем, намагаючись угледіти знайомі силуети попереду.
Коли вони вийшли на польову дорогу вже за лісосмугою, загін затяг пісню:
В Чорне море кров Дніпром тече.
В Чорне море кров Дніпром тече.
Там Січ наша, гей гоп та й там Січ наша,
Там Січ наша на москаля йде.
Там Січ наша, гей гоп та й там Січ наша,
Там Січ наша на москаля йде.
Попереду отаман іде.
Попереду отаман іде.
Під ним коник, гей гоп та й під ним коник,
Під ним коник так сумненько йде.
Під ним коник, гей гоп та й під ним коник,
Під ним коник так сумненько йде.
Ой ти ж, коню, коню вороний,
Ой ти ж, коню, коню вороний,
Скажи ж, коню, гей гоп та й скажи ж, коню,
Скажи, коню, чого ж ти сумний?
Скажи ж, коню, гей гоп та й скажи ж, коню,
Скажи, коню, чого ж ти сумний?
Як же ж йому веселому буть,
Як же ж йому веселому буть,
Як степами, гей гоп та й долинами
На Вкраїну москалі ідуть?
Як степами, гей гоп та й долинами
На Вкраїну москалі ідуть?
Не страшна нам в лютім бою смерть.
Не страшна нам в лютім бою смерть.
Бій приносить, гей гоп, та й бій приносить,
Бій приносить славу, волю й честь!
Бій приносить, гей гоп, та й бій приносить,
Бій приносить славу, волю й честь!
В Чорне море кров Дніпром тече!
В Чорне море кров Дніпром тече!
Ще з країни, гей гоп та й з України
Москаль клятий додому втече!
Ще з країни, гей гоп та й з України
Москаль клятий додому втече!
