Володимиру Кусяку пощастило жити в Криму. А ще пощастило бути україномовним кримчанином. Більше того, він вважав себе україномовним кримським письменником.
Щоправда він ніколи не видавався, публікуючи свої твори лише у мережі Інтернет. Почав займатися писанням кілька років тому і одразу на політичну тему, опублікувавши оповідання про вигаданий режим вигаданої країни, у якій легко вгадувалася його Батьківщина, а у режимі – гіпертрофована і надто похмура перспектива розвитку поліцейської держави. У героях чітко вгадувалися Президент та декілька олігархів і висвітлювалися вони з безперечно негативного боку.
Не дивлячись на певні побоювання, Кусяк опублікував твір під справжнім ім’ям ,крім того навіть виклавши своє фото у додатку.
Тепер він закінчував новий роман про війну з Росією, чим безперечно мусить закінчитись багатовіковий конфлікт України із новітньою імперією зла. Події на сторінках цього шедевру стрімко розвивалися до відкритих бойових дій з танками, артилерією, установками залпового вогню і авіацією.
Згідно з романом, Донбас, який став жертвою вторгнення, швидко втратив симпатію до окупанта, проте російські війська дійшли аж до Дніпра. Зупинити нашестя допомогли деякі з країн НАТО, які мають особисті рахунки з Москвою. Втім, щасливого кінця не вийшло: оскаженілий Путін почав розкидати направо й наліво ядерні боєголовки.
Кусяк вважав себе реалістом, тому допускав, що від скаженої собаки, якою бачив Путіна, можна чекати чого завгодно. А оскільки статус реаліста зобов’язував писати тільки найімовірніші речі, Володя постійно мучив себе натівською допомогою, в оперативності якої він дуже сумнівався. По-перше: НАТО може втрутитись якщо жертви обчислюються сотнями тисяч. По-друге: НАТО, на суб’єктивну думку Кусяка, сцикуни, тобто дуже остерігаються конфліктів з цією імперією. На ту ж таки не надто об’єктивну думку Кусяка, НАТО могло б знищити армію Росії години з дві з половиною.
Натхненник і консультант у військовій справі, колишній кадровик, батько Володимира, квапив сина викласти в Інтернет хоча б частину роману щоб, зважаючи на нові тенденції в Україні, прославитись в якості провидця (сам він зачитувався «Часом смертохристів», які Володя принципово не читав щоб не піддатись впливу автора даного роману), але той тягнув, бажаючи донести до світу своє дітище повністю і у друкованому вигляді.
Розуміючи втім, що вже спізнився, Володимир Кусяк поспішно зліпив кінцівку і шуронув твір в мережу.
Після цього одразу ж пошкодував, усвідомивши, що якщо навіть роман стане популярним, то жодної, навіть символічної, матеріальної винагороди йому не світить.
А головне: він ніколи не побачить свого дітища на полицях книжкових магазинів, бібліотек… його роман ніколи не зададуть дітям в школі…
– Такий уже наш час… – бурмотів Володя, поспішаючи додому з інституту. Стояла вогка похмура погода, з узбережжя тягнувся туман. Володя сьорбав носом, старанно обходячи калюжі та уникаючи наближатися до краю тротуару, на який раз-по-раз проїжджаючими повз машинами відрами викидалася каламутна вода.
У свист холодного вітру якось враз вклинився ще один звук: далеке утробне бурмотіння. Скоро лише цей звук володів слуховими ресурсами Кусюка, то притишуючись, то знову роблячись гучнішим. Володя обігнув п’ятиповерхову «хрущівку» і завмер: з боку південного узбережжя вглиб півострова йшли десятки машин, місячи гвинтами вологе важке повітря. Тут були і «худі» (які дехто називає «горбачами»), і «корови», Мі-16…
Кусюк стояв з відвислою щелепою і ошелешено повторював:
– Не може бути… Невже почалося?..
Фонтан брудної води окропив його з ніг до голови і хлопець незграбно відскочив від дороги, проводжаючи поглядом «Урал» з російським військовим номером. Вантажівки проїжджали повз, близько десятка; мокрий тент останньої з них ззаду відхилився і Володя побачив солдата. Форменого солдата. В касці і з кулеметом Калашникова в руках. З оптичним прицілом.
Надзвичайно зелена камуфляжна форма різала очі. Як і кулемет.
Вова кинувся додому майже бігом.
***
Він йшов своєю вулицею, а весняний вітер дмухав у лице. Цього разу він був хоч і холодний, але сухий, ще й із сумішшю пилу, камінчиків та бозна чого ще. Йшов і думав про те, чи зможе він спокійно споглядати так звану «самооборону» і не нарватися на неприємності. Життєва його позиція і раніше не приносила йому радості, а тепер стала небезпечною по-справжньому. Біль і образа навіки оселилися в його душі. Висловлювання громадянської позиції стало сенсом його життя, а тепер цей сенс пішов прахом.
Якось він почув, що по-дурному дотримуватись переконань, які приносять не приносять тобі благополуччя і радості. Виходить, зрозумів він, треба не мати власного погляду, а приймати курс кожної нової влади. Або кожного нового окупанта.
Мабуть, такі люди справді щасливі.
Він пройшов повз інкасаторський VW «ПиватБанку», побіжно дивуючись тому, що мінівен тут забув і ковзнувши поглядом по трійці молодиків у чорних куртках і спортивних та камуфляжних штанях, що крутилися біля вена.
Але він не такий, він має свою позицію. Хай це навіть тяжкий хрест, але він свою позицію вважав правильною і досі плекав надію, що хтось іще лишився на цьому півострові, хто розділить його думку, хто прочитає його роман і готовий буде підписатися під кожним словом.
До дому лишалося два квартали.
– Извините, – почулося ззаду.
Володя зупинився і здивовано оглянув хлопця з трійці, який наздоганяв його, ніяково усміхаючись, трохи ніби тиснучи плечима: руки він тримав у кишенях куртки.
Вы Владимир Кусюк?
«От воно, – подумав Володя. – Слава. Не подумав би, вибач уже, що ти вмієш читати. Зараз тобі, пане Кусюк, доведеться дати перший автограф…»
– Так, – усміхнувся у відповідь Володя.
Молодик наблизився впритул, вийняв правицю з кишені. Кусюк почав зустрічний рух своєю, готуючись до рукостискання.
Молодик зробив два коротких швидких рухи і Володя осів на запилюжений асфальт. Поряд клацнула пластиковим руків’ям викрутка.
Двоє інших молодиків підбігли також. У одного на куртці, біля коміра, Володя побачив приколоту «георгіївську» стрічку.
– Блядь, дебил, нахуя ты его?.. Всю машину загадим… Не мог, блядь, потерпеть?
За мить мінівен рушив у невідомому напрямку, лишивши по собі хмарку пилу, викрутку на тротуарі і дві краплини крові поряд.
***
За два тижні місцева газета повідомила про виявлення на околиці не ідентифікованого обезголовленого тіла. Правоохоронними органами, мовляв, порушено кримінальну справу.
Ще за тиждень справу було закрито.
