Завантажені УАЗ-и вишикувалися лінійкою вздовж дороги на узбіччі, пропускаючи колону танків і БТР-ів. Серед них я впізнав БТР-Д і навіть допотопні БТР-50 і МТ-ЛБ. Ті в свою чергу притискалися до правого боку, даючи дорогу колоні «Урал»-ів та ГАЗ-онів з цивільними. Ці машини відвозили свій вантаж у табір, в якому ми спочатку дислокувалися, коли лиш прибули у Морнезію, а назад везли солдат.
– Я обеспокоен отсутствием у нас противотанковых средств, – прокричав я, намагаючись перекрити рев десятків потужних дизельних двигунів.
– Ты видел сколько их отправили на юга? – Спитав Орда, вертячи в руках зелену гостроносу пляшечку патрона 5,45. – Не переживай. Главное, чтоб эти дружинники стреляли в матов, а не в нас.
До нас з Козлом повернувся Лавр, притискаючи навушник шоломофона долонею до щоки:
– Вас понял. Выезжаем. Едем на острие атаки. Танки останутся на окраине Цхавли, будут ждать подхода сотой танковой армии. Потом все вместе двинут за нами. А мы проведем разведку боем. Посмотрим на боевой дух матов. Может, сломаем их сопротивление и без тяжелой техники. Поехали, Орда!
– Лейтенант, что у них хоть за танки? Они же у них есть? – Спитав я. Та Лавр вискочив із машини і зачав махати до екіпажів танків, щоб вони нас пропустили. На дорозі зчинилася жахлива колотнеча, хаос, який так-сяк за хвилин десять розсмоктався. Тим часом Орда, взявши на себе роль командира, вирішив просвітити мене з цікавлячих питань.
– Есть танки, конечно. А какие ж ты думаешь? Т-72, Т-84, Т-90, может быть. Доведенные до ума, конечно, с кучей электроники и лазерными прицелами. А у нас есть РПГ-7. Старый, как мир, зато, бля, пробивает, нахуй, тридцать сантиметров брони. И пиздец ихним навороченным танкам. Так что не очкуй. Дружина сожжет, на, все их и мы проедем, как на параде.
Нарешті повернувся Лавр, зайняв своє місце поряд з водієм і ми рушили, протискаючись між кюветом і колоною бронетехніки. Так наша рота на чолі батальйону увійшла знову у місто Цхавлі, подекуди добряче димлячи: дехто поставив в УАЗ пічку-буржуйку і завантажив запас дров. Де вони везли каністри (бензин, вода) і додатковий боєкомплект – невідомо. Може на колінах, але яке кому діло?
– Займем позицию в деревне справа от трассы где-то в пяти-шести километрах от Цхавли, будем ждать их танков. Если с ними будет больше двух рот пехоты, надо будет ее отрезать, а с танками справятся в городе, – проінструктував нас Лавр, потім передав те саме по радіо всім іншим екіпажам і ми виїхали.
Проїжджаючи повз місто по об’їзній, я побачив декілька розкиданих по одному силуети танків. Спитавши, звідки вони тут взялися, адже вся наша техніка зараз на північній окраїні Цхавлі, я отримав роз’яснення, що то лиш макети, які виконують ту ж роль, що і десятки залишених наметів по всьому місту. Нарешті ми зупинилися в засаді між хатами. Довго тривала мовчанка, потім Козел пробубнів ліворуч своїм безбарвним голосом:
– Вот так надо делать войны.
– Ага, – буркнув я. – Сколько ж мы тут будем сидеть? Даже буржуйку не потопишь, даже если б была. Да и дров, может быть, не хватит.
– Хватит, – прикрикнув Лавр, не обертаючись, – хватит пиздеть.
– Какова наша задача, лейтенант?
– Ждать. Потом будет видно.
Знову тривала мовчанка. Тут Лавр, з якогось доброго дива, вирішив нас таки посвятити:
– Наша задача, если все обойдется с танками, доехать до города Уцхал и занять телецентр. Все остальное нас не интересует. Только пехота с танками и телецентр в Уцхале.
Чекання тривало, як завжди, вічність, проходило переважно у мовчанні, постійному не даванні одне одному заснути. Якось під вечір я не витримав і виліз із машини на перекур. Надворі був мороз і вітер, але й у машині був мороз, та хоч там і не було вітру, зате на тому вітрі можна було б трохи поворушитися, розігрітися, та й і після повернення з мінус п’ятнадцяти у мінус п’ять, ці п’ять градусів здаватимуться з плюсом.
То що, вийшов я і закурив, курив і прислухався до дивного відчуття в носі, коли там з кожним вдихом змерзалися соплі, а з видихом розмерзалися. У завиванні вітру мені вчувся якийсь сторонній звук. Дивно, думав я, адже всі наші, крім двох рот морпіхів знаходилися на іншому боці міста, думав я, слухаючи наростаючий рев двигуна. Та ось, на тлі сірого неба щось привернуло увагу неприродною барвою зелено-помаранчево-синього крила. «Кукурузник» пробаражував над Цхавлі, зробив доволі крутий віраж і полетів назад, в Матаварі.
Повернувшись у машину, я повідомив про бачене командира. Той лиш задоволено кивнув і відкинувся на підголівник.
– У вас есть, возможно, последний шанс поспать хоть пару часиков. Может меньше.
Холод висмоктував всі життєві сили, тож спати ніби було б і не погано, та з іншого боку ні про що, крім холоду, не думалося, шкіра з м’язами під нею ходили туди-сюди незалежно від тебе, зуби ледь не цокотіли. Тим не менше, декілька разів я провалювався у важке забуття, приходячи до тями із неприродно вигнутою шиєю і цівкою замерзлої слини, звислої з рота на зелений літній комок. Так тривало до світанку. А перед самим сходом сонця світ вибухнув.
Вибухнув несподівано, нагло. Точніше, спочатку захрипіло десь віддалік, заревло і земля, повітря й машина струснулися з майже нечутного вибуху. Звук прийшов пізніше. Це був не звичний вибух, а якесь стугоніння землі, ніби вовче виття. Захрипіло знову. І знову затрусило все навколо і повітря в легенях аж завібрувало синхронно із землею. Ми завертіли головами: над містом здіймалися, не поспішаючи, хмари сіро-рудого диму чи пилу.
Лавр начепив на себе каску, що ми всі і повторили. Тим часом командир передав по радіо:
– Внимание! Готовность к бою – десять минут. Как поняли? Прием!
Екіпажі один за одним відзвітували, що, мовляв, понялі.
– Думаете, они через десять минут уже будут тут? – Недовірливо повернувся до Лавра Орда. – Да они артподготовку до того времени не закончат еще.
– Давай тогда подождем, пока они пройдут мимо, а тогда начнем готовиться, – огризнувся командир. Він був трохи знервований.
Початок війни – це завжди так нудно! Або чекаєш, або носишся з боку в бік, наче срана бумажка, або знову чекаєш. Нинішня зима здавалася нам суцільним чеканням на клятому морозі. Тож коли трасою пронеслися десяток матаварських танків, ми засміялися радісно й полегшено, а я навіть поплескав у долоні. Слідом за танками йшли два десятки «Лендроверів» та «Уралів». Ми почекали, поки за ними й слід простиг, а тоді виїхали слідом.
Колона увійшла у місто. Ми трималися на віддалі, на межі видимості, щоб не виявитися раніше часу поміченими, а у потрібний момент мати змогу відтягти на себе сили піхоти, що на транспорті.
Над колоною спалахнуло. За кілька секунд ревнув вибух. Спалахнуло знову і знову. Земля двигтіла від вибухів. Від плоских дахів п’ятиповерхівок до колони, закутаної у чорний дим, наче у ковдру, тяглися одна за одною білі ниточки димових слідів від РПГ і тут же розчинялися. Зненацька горішній поверх будинку з лівого боку вулиці перетворився на хмару пилу й уламків. Чорна імла над матаварськими танками розчинилася і ми побачили, що стволи їхні повернуті в боки. З них вилітало полум’я, будинки обабіч колони почали зникати у хмарах пилу. «Ровери» й «Урали» почали незграбно розвертатися. Щойно це сталося, просто між ними і танками стався ще один вибух: колону розділило навпіл великою купою цегли від двох крайніх будинків, що частково обвалилися при вибуху. Ми зі свого боку зупинилися йолочкою, повиходили з машин, залягли в сніг і відкрили прицільний вогонь. За завалом далі спалахувало, гранатометники намагалися довести діло до кінця, не змігши з невідомої причини підбити танки з першої спроби. Все повітря заповнилося пахкотінням і гупанням вибухів. Щодо мене, то особисто я, здається, жодного разу не влучив, хоча розстріляв одиночними ледь не півтори обойми.
Нарешті над полем бою простяглися оксамитово-чорні смуги диму: активний захист танків вичерпав себе і реактивні снаряди почали вражати свої цілі. Думаю, поки це почало відбуватися, ми втратили більше половини гра– натометної команди, благо це були не наші, а морни з добровольчої дружини самооборони.
Не дивлячись на обстріл з нашого боку, мати без видимих втрат сховалися у нетрях приватного сектору передмістя й пішли, видно в обхід багатоповерхівок, щоб же ж зняти гранатометників, які так дошкуляли їхнім танкам. У дворах зав’язалися перестрілки, чулися вибухи, здіймалися хмарки диму – від гранат. Дружинники тримали проходи під контролем. Ми занудьгували, почали поволі заповзати назад у машини. Лавр запросив вказівки від командування. Жодних активних дій з нашого боку не чекали. Поки тривали ці переговори, бій у місті зовсім затих. Лише зрідка лунали черги чи поодинокий постріл. Хтось когось добивав. Вистежував, наче звіра, затравлював і добивав. Ми все чогось чекали. Близько полудня над нами пролетіли зі свистом два блакитно-зелено-коричневих Су-25 і одразу ж взяли розворот туди, звідки прилетіли. З міста черговий раз гупнуло. Потім ще.
Я задрімав.
– Сзади еще колонна! Танки, грузовики!
– Все к бою! Из машин, быстро!
Ми попадали в сніг. Орда заліг просто під колесом нашого УАЗ-іка, прямо переді мною. Він дістав з кишені автоматний патрон і поцілувавши його, дбайливо засунув назад. Міша Козел припустив кудись вбік, за кущі, несучи свій ПК за ствол, наче граблі волочив.
– Де Лавр? – Заволав я, забувши за статути на рідному хохляцькому нарєчіі. Ви не дивіться на це з підозрою, просто я, пишучи це, знаходжуся у не дуже тверезому стані, а у ньому переживання бувших часів відчуваються заново особливо гостро, тож і пишу на розслабоні, рідною мовою, якою розмовляли мої прості хохляцькі батьки. Боюся, що доведеться на тверезу голову перекласти весь цей опус. Та швидше за все, у тверезому стані я просто видалю цей файл зі свого робочого столу.
Тож, поки я не передумав, до суті. Про що я там говорив? Ага, про Лавра. Що ж він робив? Де був? Та це й не важливо. Важливо те, що матаварський танк встиг рознести один наш УАЗ, поки ззаду не підкотила допомога. Як я дізнався потім, мати прорвалися на позиції гранатометників і знищили їх. В той час дружинники вже не стріляли по танках, а ховалися деінде від тих танків, хоча майже всі їх і було підбито-таки. Потім налетіла авіація, ті самі Су-25 і розбомбили позиції матів біля будинку уряду, проутюживши площу двічі. Наші танки й БТР-и, що трималися на північній околиці, вступили в місто. Дружина не змогла довести діло до кінця, тому наші добили кого зустріли й перетнули місто без втрат. І якраз вчасно, щоб зупинити нову колону матів, що наступала на нас. Мати почали роз’їжджатися йолочкою, та наша важка техніка прищучила їх.
До темряви все закінчилось. Техніка горіла, розповсюджуючи навколо липкий сморід, від якого хотілося блювати. Трупів не було. Куди вони всі поділися, і живі і мертві? Мертві точно були, бо я особисто завалив двох. Їх зуміли відтягти за підбиту техніку і якось евакуювали. Натомість почався прицільний мінометний обстріл. Ми поспішили назад у де-не-де ще палаюче місто. Коли ми увійшли під п’ятиповерхівки, вогонь перенісся за нами. Вважаючи, що поруч знаходиться наводчик, Лавр послав перший взвод проглянути правий бік приватного сектору, а сам з нашим, другим взводом, рушив до лівого.
– Матвейчук, Никулин, Орлов, взяли первую, вторую и третью улицу с дальнего края, – командував він командирам екіпажів. – Мы по этой, последней.
Наш екіпаж рушив вздовж будиночків, пильнуючи кожен куточок. Де-не-де валялися трупи як дружинників, так і матів у камуфляжі піндосівського зразку. В одній з хат чорніла діра, під нею живописною купкою було розсипано цеглу, з якої ця стіна була колись складена невідомим майстром, що зараз хавав безкоштовну жрачку в теплі, а повернувшись, застане свій дім непридатним для зимівлі. Всередині чулося шурхотіння. Ми вишикувалися в ряд і потроху рушили, тримаючи автомати наготові. Лавр йшов першим, за ним – кулеметник Орда, потім я, пильнуючи правий задній сектор, за мною – Козел зі своїм лівим заднім. Лавр підняв угору кулак, ми зупинились і присіли. Я з цікавістю вистромився з-за плеча Лавра. На підлозі лежало щось безформенне і світле, воно поворухнулося, потім миттю скочило на ноги. Кулемет Орди виплюнув жменьку свинцю й фігура впала знову, навзнак. Лавр махнув рукою вперед. Ми знялися й почали обережно заходити в пролом. Ззаду підозріло війнуло морозним повітрям і я озирнувся. Козел флегматично курив навприсядки, не помітивши навіть нашого зникнення. Я повернувся, штурхонув його в плече кулаком. Він поспіхом кинувся за мною, жуючи на ходу цигарку. Орда копнув труп ногою, вбік відлетіло щось і з шурхотом врізалося в стіну. Щось знайоме. Я придивився й не втримався, щоб не засміятися:
– Орда, ты нашего Чингачгука завалил. Корка. Смотри, ожерелье.
Дійсно, це було намисто Корка, тільки вже трохи більше: вух було сім. Одне дуже обгоріле. Лавр охопив обличчя трупа пальцями за щоки й підняв. Довго роздивлявся розворочене обличчя (куля увійшла в потилицю, а вийшла через очницю, вивернувши очне яблуко геть і майже зірвавши з різьби ніс нещасного Корка) і таки підтвердив, що це наш давній знайомий. Ми рушили далі.
З іншого боку траси, з правого, теж почулася тріскотнява. Лавр знову скомандував нам зупинитися, попритискав навушник до щоки і повідомив, що наводчика ліквідували хлопці з першого взводу.
На ніч ми перебралися у ті самі ангари, в яких востаннє базувалися, поки нас не вивели з міста перед самим початком цієї заварухи. Вони все одно знаходилися поруч з трасою – єдиним шляхом у місто, придатним для колісної чи гусеничної техніки. Мінометний вогонь не переслідував нас більше і скоро зовсім затих. Натомість з пагорбів навколо міста базу всю ніч обстрілювали снайпери. Танки безуспішно ганяли їх, рівняючи хребти з гармат і ПКТ.
Якби у матів була авіація, то вони б нас вже розмазали: у нас не було жодних засобів протидії повітряним атакам. Але, либонь, наші вже розбомбили авіабази матів, бо єдиним нашим клопотом була стрілецька зброя з нічними прицілами у руках матів, що засіли за грядою на півдні від міста. У нас же в роті нічний приціл був лише один.
6
– Поедем впереди колонны, так что если напоремся на засаду, то по нас придется главный удар: танки важнее. Они идут в хвосте. Едет первый взвод, потом мы, за нами третий и четвертый замыкающий. Им повезло: они единственные едут за танками. Хотя им может больше достаться в спину, чем нам в лоб. Всем все ясно?
Всім усе було ясно. Лавр кивнув, всі кинулися врозсип до машин. Перші чотири машини рвонули з місця. Наш УАЗ фиркнув і затріщала крижана кірка на дорозі. Коли машина зрушила з місця, ззаду почувся крик, що його ледь не покрив рев моторів. Лавр скомандував зупинитися і вискочив надвір дізнатися, що сталося. Ззаду хтось волав: «Бросить оружие, на! На колени, на!» Я спробував визирнути повз Козла, що спокійно сидів, вирячившись в одну точку десь поза дзеркалом заднього виду. Хтось бібікнув. Лавр наказав зігнати наші авто до узбіччя, пропускаючи колону. Орда ліниво глянув у дзеркало і, з оновленим, диким виразом обличчя прожогом вискочив з машини, прихопивши кулемет. Я не втерпів і теж виліз, не бажаючи пропустити виставу, яка б вона там не відбувалась. Перше, що я побачив, був борт танка Т-90, потім він проплив повз, лишивши тільки хмарку дизельного диму. Потім я побачив як Лавр повертає Орді його кулемет. Знову все пропустив, подумав я. Так що ж тут відбувалося? Знову борт танка. І тут я побачив ще одного учасника шоу: він ішов, хитаючись, з боку приватного сектору, волочачи за ремінь «калаш» по снігу. Обличчя його було чорним і безформним. Тобто обличчя як такого не було. Посеред голови зяяло темне провалля. Це було моє перше враження. Потім я роздивився, що обличчя не таке вже й страшне, просто вкрите кіркою засохлої чи замерзлої крові, а замість одного, лівого ока в чоловіка була дірка.
Остання машина четвертого взводу, бібікнувши, проїхала повз.
– Ну, и что нам с ним предлагаешь делать? – Долинув до мене голос Лавра. – Не добивать, это точно. Нахуй тратить боезапас?
– Бля, а что, нахуй?
– Возьмем с собой, – крикнув я. – Сдадим в ближайшем госпитале или высадим где-нибудь вне зоны вражеского огня. Не бросать же его. Это же Корок!
Далі тривала довга дискусія про долю Корка, який тим часом доповз до нас і впав обличчям в сніг. Нарешті Лавр плюнув, сказав щоб робили як знаємо, копнув Корка ногою і пішов до авто.
– Ты че, хотел добить его? – Спитав я, сміючись. Орда лиш підкотив очі і струснув головою, як бик. – Давай, хватай его. Уместим на заднем сидении. Бля, только он в крови весь…
Колона відпензлювала вже аж за найближчий пагорб, тобто метрів на чотириста-п’ятсот. Ми почали наздоганяти їх.
– Кто же тебя так? – Безбарвним голосом спитав Козел Корка, що ледь дихав і вперто не тримав вертикальне положення. Бідака знизав плечима, від чого остаточно втратив рівновагу. Я кой-як вмостив, обіпер його плечима в спинку, а коліньми в передні сидіння. Орда беззвучно матюкався, перемикаючи швидкості.
Якась бабуля, невідь звідки вискочила на дорогу з об’ємною торбою в руках, сахнулася назад. Орда був вдарив по гальмах, а тепер знову газонув. Бабця ніби того й чекала – знову попхнула вперед. Орда знову зменшив швидкість.
Ты, ямщик, я вижу, трус, – промугикав я. – Это не с руки нам…
Орда втопив педаль газу в підлогу, замучившись смикатися слідом за бабцею, але і вона чомусь вирішила, що зуміє проскочити, не доведеться чекати проходу всіх машин. «Патріот» підкинуло, аж мені здалося, що кишки всередині мене обірвалися. У Орди голосно клацнули зуби. Він вилаявся.
Колона з’явилася у полі зору: лишилося не більше двохсот метрів до задньої машини. Лавр теж лайнувся, та цілком зрозуміло будь-кому, навіть якщо той не володів мистецтвом читати по губах, насваривши нас за те, що машина тепер має свого підопічного, до того ж брудного додихаючого морна. Я хотів був сказати, що Корок матаварець, та чомусь передумав. Орда засигналив, повідомляючи про те, що ми вже майже на місці і просячи дати трохи дороги для обгону, щоб ми могли зайняти своє місце в строї. Чорнильна пляма розповзлася на лобовому склі. Безліч бризок розлетілися в усі боки, злетіла башта танка з покривленим, ледь не зав’язаним у вузол стволом, а потім і скла не стало, зате нас всіх в машині засипало блискучим, зоряним пилом. Повітря з легенів наче вибито кувалдою, голова луснула від грому. Цей звук навіть описати неможливо. Воно навіть не гуркнуло, не бахнуло, не гупнуло, не рвонуло… всі ці слова надто слабкі. Просто неймовірно. Неправдоподібно голосно і могутньо. Вищали гальма. І це був не звук. Це було якесь м’язове відчуття. І це останнє, що я пам’ятаю.
Далі було світло, шум, що висмикував з благословенного спокою, тиші й темряви. Хтось шарпав мене за рукав форменого одягу. Не стану розплющувати очей, вирішив я, але цей хтось, хто шарпав, був нав’язливим не в міру і я таки глянув на обличчя цього нахаби. Можливо, щоб дати потім якось йому в рило.
Цим гадом, що витяг мене із забуття, був Козел. Щойно я розплющив очі, він кинув мене і переключився на щось за моїми ногами. Я лежав на спині і щоб побачити, що робить Міша, мені довелося підняти чомусь надзвичайно важку свою голову. Козел приводив до тями мого командира, притуленого до колеса УАЗ-а. трохи далі лежав Орда. Я поклав голову, перепочив і спробував підвестися. Не скажу, що це було аж так просто, але вдалося майже з першого разу. Прислухався до себе: руки-ноги-голова цілі. Зброя де? Зброя тут. Ціла. Ну і все. Я чистий перед законом і людьми.
З розчахнутих дверей машини простягнулися почорнілі пальці й ухопили мене за литку. Я сахнувся, та потім просто обережно їх розчепив: Корок зітхнув і почав здиратися на сидіння з підлоги. Ця матаварська зараза звалилася униз, через що їй, як я зрозумів, дісталося найменше, якщо, звісно, не зважати на вчорашній інцидент, коли спочатку його прибило цеглою, а потім Орда прострелив бідоласі голову.
Лавр виглядав непогано: обличчя густо посічене склом, але дихання рівне. З вух, носа, рота чи очей нічого не текло, значить контузія не сильна. Орда виглядав гірше: грудна клітина під бронежилетом помітно запала, на підборідді виблискувала видовженими кристалами замерзла кров. Я придивився краще і побачив, що очі його розплющені, зіниць не видно під снігом. Все його обличчя виглядало блідим через сніг, що його вкривав. Кермо, зрозумів я, тобто руль.
Я поглянув на дорогу. Лише горілий металолом, погнуті скелети ще от щойно могутніх і невразливих машин, а тепер просто закіптюжене сміття, просякнуте запахом солярки і перепаленого шашлику. Курився димок. Крізь нього проступили фігури кількох озброєних людей. Я помацав запобіжник, заліг, відчуваючи, що голова моя от-от переповниться чимось густим і важким і лусне, прицілився і відкрив вогонь, хрипло волаючи: «К бою!»
Хтось десь горлав «Сваї, сваї!», я не міг зрозуміти, звідки голос. Поки Міша не видер у мене автомат із рук. На щастя я не влучив.
Підійшли хлопці з першого взводу, такі ж оглушені, ну, може трохи менше. У них обійшлося без втрат. Снаряди накрили (командир першого був впевнений, що це снаряди, чув перед самим вибухом свистячий звук, та і вибухів, каже, було як мінімум чотири, хоча вони майже злилися в один) середню частину колони, всі танки, повністю третій взвод і четвертий теж димить біля корми останнього з танків. Били не прямою наводкою, але дуже точно, бо влучити в середину колони на марші – це тобі не хухри-мухри. Вочевидь просто під носом знову наводчик. Десь от в полі, на он тій горі, чи у тих он кущах.
Глянувши на Корка, що зумів вилізти з машини розім’яти кінцівки, комвзводу красномовно глянув на Лавра: от вам і можливий наводчик! Лавр зрозумів і засміявся.
– Это, блядь, наш талисман, нахуй! Понял, блядь?
Комвзводу знизав плечима і пішов ще раз перевірити четвертий взвод, зібрати припаси й зайняти оборону обабіч дороги. Ми мали приєднатися якнайшвидше. Лавр спробував зв’язатися з полковником Сємкіним, який у цій операції був нашим безпосереднім керівником. Вдалося це з четвертої спроби, було багато помєх.
Викликали Су-25, що мав летіти на Квеобаші, бомбити там гарнізон, пілот обіцяв залетіти дорогою до нас. Штурмовик мав знайти ворожу артилерію і знищити. За півгодини він справді з’явився, покружляв трохи, спалахнув і впав по вузькій спіралі десь за пагорб. Новий сеанс зв’язку з Сємкіним нас засмутив ще дужче за ситуацію з колоною і з літаком: полковник наказав нам знайти і знищити зенітну артилерію ворога. Вільних літаків більше не було. Натяк на непросту ситуацію з колоною і з нами в оточенні ворогів привів полковника у стан, що іменується сказом. Він наказав кинути все і навіть поранених, мовляв за ними скоро приїдуть, а всім боєздатним рухатися шукати зенітки.
Ми посиділи, ріпи почухали і вирішили, що хоч мати й виродки чорножопі, та все ж навіть якщо хтось вижив у третьому й четвертому і потрапить до матів у полон, гірше, ніж чекати на морозі підкріплення, їм все одно не буде. Тому ми зібрали свої манатки і пішки рушили вздовж траси придорожніми кущами, вважаючи, що десь попереду мають знаходитись гармати, що накрили нас і зенітки, які збили Сушку.
З нашого взводу біля колони лишився Орда. І ще наш талісман, який ледь ходив. Він все ж врятував нас від неминучої смерті. Лише свого недовбивцю, Орду не врятував. Ніби помстився йому.
Та що це я мелю? Коротше, ми рушили на війну. Перший і другий взводи. Як я і казав, перший взвод не мав втрат. Але чомусь мені здалося, що скоро вони і в них будуть.
7
Лише сині гори і шумний різучий наст. Ми йшли через широку вирубку, ризикуючи знову потрапити під удар, наче мішені в тирі. Ішли широким віялом, намагаючись віднайти сліди найімовірніше летючого загону ворожих артилеристів. А якщо вони справді летючий загін, то наша вилазка взагалі втрачала смисл. Увійшовши в ліс, всі зітхнули з полегшенням, заодно й приклавши до нього трохи досади з того, що доведеться ще невідомо скільки швендяти цими лісами, і невідомо чи знайдемо ми те, що шукаємо. Дерева попереду знову порідшали. На самій границі з черговою галявиною, Лавр підняв кулак.
Невеличкий загін матів чергував по двоє біля самоходки, що розмістилася з іншого боку галявини прямо під стіною смерек. Збоку крізь цю стіну було прорубано просіку. Сніг навколо був переколошмачений, місцями чорніла земля. Мати розташовувалися по кутах невидимого квадрата, обведеного навкруги бойової машини.
– Лезть на рожон, – шепотів Лавр, – смысла нет. Первый взвод – обходите их слева и отвлеките внимание, а лучше – загоните их за самоходку. Тут мы их с тыла и взьебем.
– Товарищ лейтенант, а остальные искать будем? – Спитав я.
– Какой хуй остальные!? Они уже у черта на ебенях. Эта-то чего осталась, не пойму. Может соляры не хватило, хотя…
Річ у тим, що на цих словах самоходка завелася. Перший взвод поспішив робити обхідний маневр.
Ми чекали. Вартові біля машини нікуди не поспішали, ліниво топчучи сніг і кидаючи безвиразні погляди навколо. Враз затріскотіли АК і мати почали ховатися так, як ми й планували. Один навіть не зумів добігти до укриття, скошений кулею, наче бур’янина бензокосою. Ми відкрили прицільний вогонь в упор. Захряснувся люк самоходки і ми поспішили наблизитися до неї впритул і обкласти тротиловими шашками. Чувак із другого екіпажу мав закласти вибухівку, поки ми зайняли кругову позицію навколо машини. Підходив перший взвод. Я рушив в обхід машини, зайняти позицію ззаду, коли в спину мені вдарило щось по відчуттях схоже на розвідний ключ або подібний інструмент, я похитнувся, почав завалюватися з розворотом проти годинникової стрілки, одну руку я відкинув убік для збереження бодай якоїсь рівноваги, іншою не припиняв стискати автомат упоперек ствольної коробки, випростав її, намагаючись спертися на автомат, як на ціпок. При цьому штопороподібному падінні, я побачив причину цього падіння: здорового хлопця у ватянці й шоломофоні і з якоюсь залізякою в руках. Мені вдалося якось втриматися на двох ногах і автоматному прикладі, а цей дурень, замість того, щоб з розмаху добити мене по голові своїм ломом, кинув залізяку в сніг і вчепився в автомат. Смикнув раз, піднявши мене на рівні, спробував дістати головою обличчя, я відштовхував його вільною рукою. Розуміючи, що не маю шансів, хоча мої товариші ось, за рогом корпусу машини, вже почули вовтузню, зрозуміли, що щось не так, вже готові рушити на допомогу… але не встигнуть. Я не просто випустив автомат з рук, я відштовхнув його від себе, заодно із танкістом. Він сильно відхилився назад, ступив два кроки, втримав рівновагу, а я тим часом озирнувся: лом, чи що воно там, надто низько. Поки я нахилюся, розігнуся і т.д., буду вже пропоротий чергою. Та й спина боліла немилосердно, не було певності, що як зігнуся, то й розігнуся. Погляд ковзнув по біло-сіро-зеленому металу, зубцям затверділої води під радіатором. Рука моя повністю від розуму автономно обхопила бурульку, відламала її, ноги мої відштовхнулися від землі і я з розмаху, пришвидшений гравітацією, увіткнув, як той довбаний Брюс Вілліс цю кляту крижину в око танкістові. Автомат з його рук упав миттєво, а самі руки злетіли до обличчя і розгублено застигли, не наважуючись тручати чужорідне тіло в такому чутливому місці.
Мої ж ноги підігнулися самі собою і я впав на коліна. І дуже вчасно. З-за борту самоходки виринув Козел, прострочив танкіста, допоміг рукою йому впасти вбік, з лінії вогню і прицілився знову, вишукуючи чергову жертву. Жертв більше не було. Я подякував, Міша допоміг мені встати і… все. На цьому наші пригоди із артобстрілом скінчилися. Хоча ні. Спочатку ми підірвали самоходку разом із танкістом, що засів всередині на початку нашої атаки. Вона мабуть зламалася, бо хоч мотор і гудів, та все ж її колеги вже злиняли звідси, а вона досі стояла. Потім ми зняли амуніцію з убитих матів. Один хлопець із першого взводу зняв неушкоджений бронежилет одного з убитих, спробував його на вагу, потім скинув, не дивлячись на зауваження свого командира, начепив ворожий, а вітчизняний металолом копнув ногою і плюнув на нього. Я теж спробував помацати один із бронежилетів: здається він був керамічний. Непогана штука, скажу я вам, та краще щоб вони теж не були побиті кулями, бо все ж ступінь захисту знижується. Я вирішив дотягати до кінця війни свій важенний бронік. Та на прощання я випробував один з найціліших. Посадив до дерева труп мата в броніку, відійшов на десять метрів і зробив один постріл. Промацавши зсередини бронежилет, я переконався, що куля не пройшла, жодних вигинів з іншого боку не було, то ж такий бронежилет не поламає вам ребра. Зітхнувши, я облишив труп і всі ми зачали збиратися назад на дорогу, дивитися, чи прибуло обіцяне підкріплення.
Щасливчик з першого взводу не міг накрасуватися своїм новим броніком, викликаючи гострі напади заздрощів у всіх інших, роздивлявся на ходу якісь прилади, що було закріплено на жилеті, якісь дисплеї і міні-клавіатури. Не розібравшись з цим, він просто йшов з гордим виглядом.
В полі зору з’явилася траса із залишками нашої ударної міці. Праворуч, з міста до цього згарища рухалася нескінченною вервечкою нова колона. Тут теж були танки, «Урали», УАЗ-и, «Газони» тощо, тощо. Все це зупинилося перед затором. Перший взвод, як завжди, йшов попереду, та командував у більшій мірі Лавр, як той, що мав бойовий досвід. Ми проходили останню відкриту ділянку перед трасою, коли з протилежного від Цхавлі боку долинуло якесь гарчання: над засніженим сухостоєм щось пронеслося, лишаючи білу ниточку диму за собою і перший взвод зник у грибоподібному вибуху.
8
Квеобаші лежав у долині просто перед нами. Оточений лісами, горами, виблискував вікнами дев’ятиповерхівок, димів нечисленними трубами і доволі численними димарями автономних парових опалень, ледь чутно гудів двигунами автомобілів і кількох танків, що вмощувались зручніше за брустверами щоб тримати оборону.
Я відвернувся. Переді мною і в обидва боки простяглися ряди техніки: «Урали», наші та чужі УАЗ-и, самоходки, мобільні ракетні установки, танки, БТР-и…
Вся ця армада стояла, готова зірватися вниз, на столицю Матаварі, змести її… хоча наша задача передбачала захоплення телецентру, знову телецентру, до якого ми в перший раз не дісталися, захоплення телецентру неушкодженим і придатним для експлуатації.
Сталеву лавину зупинив один невеличкий лисуватий чоловічок, що прикотив у Столицю аж із Брюсселя. Голова НАТО і заодно Президент головуючої в ЄС країни, пан Антьєн, який зараз разом з Президентом ЄФ паном Грабліним, хоча, прошу прощєнія, панів у нас немає, а лише у западенців-фашиків, розробляють якийсь довбаний меморандум чи щось подібне. Він означатиме, що ми, швидше за все так і не побуваємо в Квеобаші.
На позицію ми вийшли у вівторок, ще затемна, а уже завтра п’ятниця. Сьогодні навряд щось вирішиться, тож ми будемо ще одну ніч мерзнути на белебні на клятому вітрі. На чорта, думав я, всі ці НАТО і хуято встряють? Ми б уже розчавили всіх у цьому місті і спокійно їли б шашлики десь в он-тій кафешкі, що червоніє вивіскою, аж звідси видно її і відчувається примарний запах баранини зі спеціями.
Та ми знову чекали. Я дістав своє радіо, воно не постраждало при обстрілі колони, при влучанні ракети в перший взвод, яка його ж і знищила повністю, при подальших боях, хоч їх і не було так вже й багато. Батарейку я вийняв із тактичного ліхтарика убитого мата. Нічого іншого, крім патронів, нам з трупів знімати не дозволялося під страхом смерті. Наказ особисто Лавра, а для мене він більше значить, ніж наказ будь-якого генерала.
Спалахнула лампочка під напівпрозорим корпусом, затріщало у навушниках. Крізь ці перешкоди ледь чутно було останню вибрану станцію. Я підлаштував прийом сигналу і почув, як якась дівчинка співала про свої амурні походжання. Я слухав і не вірив вухам. У мене, та, мабуть, і в кожного з нас, було таке враження, що війна йде по всій Землі, або що вся Земля стиснулася до розмірів околиць Квеобаші. А тут… звідкись долинало це. Не вірилось, що десь є наші цивільні люди, не вірилось, що у них проблем тільки – не бути застуканими подругою під час сексу з її нареченим. З нареченим подруги мається на увазі.
В голові таке не вкладалося. На мить мені здалося, що у нас у всіх психоз. Або у мене одного. І немає ніякої війни крім як у мене в голові. Або є, та ми її розв’язали самовільно. Може ще ніхто й не знає. Крім Антьєна, який приїхав чартером, щоб устаканити ситуацію, поки ніхто не дізнався, що ми тут натворили. Та ось згадалися убиті дружинники, згадалося, з чого почалася війна: з безсовісного підлого артудару по цивільному місту Цхавлі.
Згадалися години, проведені в придорожній канаві, коли ми розкидані хто тут, хто там, лежали й боялися висунути голови, коли по нас лупили матаварські танки, допалюючи другу, відроджену, здавалось, з попелу, колону, більшу й сильнішу. Горіли наші бойові машини, безбожно кіптявили вицвіле небо бензовози, рвалися снаряди всередині БМП, зриваючи башти. Пам’ятаю, як хтось кричав: «Ебать! Нам пиздец! Они нас сейчас расхуярят нахуй! Сколько, блядь, можно хуярить!? Он же нас нахуй заебошит! Пиздец нам! Пиздец!»
Командування, старшого за мого комвзводу, я не бачив. Та якщо б до нас завітав-таки якийсь старший чин, то, швидше за все, ненадовго. Майже вся колона згоріла, від роти лишилося сімнадцять чоловік. Вважай наш взвод. В основному так і було. Якось нам щастило. Ніхто такого не очікував. І зараз у нас хоч і закипала лють, та все ж ми бачили, на що здатні матаварці. По радіо говорили все зовсім по-іншому. Насправді ми думали лише про те, як ми тут попали, і про те, як хочеться вже додому. Живими.
9
Ми угорали зі сміху. Корок, як колись, сидів верхи на бочці і розпускав своє намисто. Я думав, він його загубив ще тоді, у Цхавлі, а-ан нєт. Відокремивши котресь із вух, він знизував його із вірьовочки і підкидав у повітря по високій дузі. Десь на третій третині траєкторії вухо ловила зубами батальйонна сучка Даша, названа на честь, якщо можна так висловитися, однієї цивільної суки, яка не дочекалася одного хлопця із третьої роти. Причому, тварюка, надіслала листа за тиждень до наступу. Якби нам приносили нашу пошту, щойно вона приходила, лист потрапив би в руки бійцю просто перед виходом. Ну не курва? Хіба ж так можна?
Хтось знімав це шапіто на камеру. Я плюнув і встав, пішов розім’яти ноги. Гуляти особливо не було де: бетонні стіни з колючкою по периметру, такі ж зелені намети, розставлені акуратними рядами, декілька «Уралів» та БМП. За стіною чорнів, ніби намальованими на тлі ультрамаринового неба, обгорілими дірявими стінами Цхавлі. Єдиний плюс ситуації – нам дали телевізор, один на весь гарнізон. Ввечері ми дивилися новини. Все розповідали про меморандум Грабліна-Антьєна. Матаварі звернулася до міжнародного суду, мовляв, ЄФ порушила якісь права. Не вигорить у них це діло. Проти Грабліна ніхто не попре. Вчора показували перший документальний фільм про нашу війну: «История большого предательства» чи якось так. Під час показу дехто вигукував, що мати молодці, гарно воювали, ввалили нам пиздюлів, а дехто просто сказав «Хуйня» і вийшов. Що ця репліка мала означати – ніхто так і не дізнався.
Гуркотіли двигуни і здіймався хмарами дим вихлопів за стіною: то від’їжджали на північ бригади будівельників, що хріначили дороги і залізницю перед війною.
За тиждень нас посадили до вагонів, нас – другу роту батальйону морської піхоти і ми рушили слідом за будівельниками. Багато хлопців, що ми їх побачили вперше вже після війни в гарнізоні, так там і залишилися. А ми рушили додому. Поїзд мчав без зупинок повз недобудовані станції, шалено вибиваючи лише йому відомий ритм на стиках.
У нашій частині під Новофедеральськом ми мляво добували свої строки. Вечорами засідали перед телевізором, тут його було вдосталь. Одного разу знову показували фільм про так звану десятиденну війну. В одній зі сцен розповідали про загони матів, що займалися провокаціями і етнічними чистками. І знаєте, кого показали? Корок сидів на бочці і годував людськими вухами Дашу, нашу батальйонну сучку, що приблудилася з приватного сектору Цхавлі, коли ми туди повернулися. За кадром чувся сміх. Наш сміх. Корок був дуже сумним. Він сидів правим боком до камери, тому не було видно, що він одноокий. Та нічого, гад швидко оклигав і багато де з нами був. Ми його висадили у якомусь селі під Квеобаші, а потім підібрали дорогою назад, всього за десять кілометрів від Цхавлі.
От і все. Більше мені сказати нічого. От прийде ранок, я, може, просплюся, ну й видалю все це к єдрєні мамі. А може забуду і воно десь висітиме у моєму комп’ютері до третього пришестя. Чи якого там?
