Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44610
Рецензій: 87288

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Ода

МАТАВАРІЯ. ЗИМА 2020. 1частина

© Турчин Євгеній, 08-09-2014
1

Сині гори гряда за грядою тяглися вдалечінь, вицвітаючи з відстанню, перетворюючись зрештою у примари гір, які ніби висіли у повітрі над вранішньою димкою. На небі не було ані хмаринки, сонце, відбиваючись від снігу, цілило просто в око, коли глянути вниз, сліпило. Ці відбиті промені сліпили навіть сильніше за прямі, ті, які бачиш, коли дивишся просто на денне світило. Іноді на снігу траплялися кістяки дерев, порослі, наче мохом, крижаними бурульками, витягнутими на північний захід, у напрямку переважаючого о цій порі року вітру.
Я кивнув головою, надмірно сильно, щоб темні окуляри-краплі впали на перенісся. Тепер дивитися у ілюмінатор стало легше. Безрадісна поверхня цілковито прикувала до себе мій зір, так що я навіть не чув криків своїх бойових товаришів, забув про постійний гуркіт двигунів. Наскільки міг, я зазирнув збоку у вікно щоб побачити, що ж там попереду. Нарешті, пронеслося у мене в голові, прилетіли. Насправді, непогано було б посидіти трохи ще, погойдуючись на вітрі, подивитись бездумним поглядом на крижану пустку, але змін у нудній рутині нашого життя хотілося ще більше. Тут їх буде небагато, але лиха біда начало.
Табір гуманітарної допомоги біженцям з прикордонних районів Морнезії розташовувався у майже круглій западині між горами, від якої текла струмочком одна дорога до міста Цхавлі у долині нижче і далі на південь. Гелікоптер почав не дуже плавно знижуватися, проносячись над темно-зеленими наметами і бухнувся на мерзлу землю, здійнявши хмару крижаного пилу навколо себе. Ми нарешті ступили на Морнезьку землю, де нам невідь скільки належало ще протупцятися доки нас нарешті не кинуть далі – у саму Матаварі. Може навіть накажуть дійти до Квеобаші, столиці колишньої республіки Євразійської Федерації.
Наш Мі шістнадцятий заглушив двигуни, лопаті за інерцією ще мляво місили морозне повітря, видаючи протяжні свистячі звуки, ніби якийсь нічний птах-дрімлюга. Одразу ж до машини потягнулася змія шлангу з прикріпленим до нього спереду невисоким чоловіком у літньому камуфляжі й їдучо-зеленому жилеті зі світловідбивними смужками. На спині між смужками ледь виднівся майже стертий напис ГИБДД.
Наш взвод стояв ні в сих ні в тих, попльовуючи увсебіч і чекаючи, що нас хтось зустріне. Нарешті, після того, як ми всі вже встигли повставляти цигарки в зуби, із сніжної імли, що ще витала над табором, виринула постать. Коли вона до нас наблизилася, то виявилася низеньким кремезним, майже квадратним чолов’ягою у сіро-синьому, на позір міліцейському комку і п’ятьма зірками на погонах, з гладенько виголеною кутастою пикою і палаючими очима під навислими бровами.
– Какого хрена вы здесь околачиваетесь? Вам что, особое приглашение надо?
Лейтенант Лавров, командир нашого екіпажу, недбало козирнув, показуючи всю зневагу до негостинного капітана і, не дістаючи цигарки з зубів, відрапортував:
– Второй взвод первой роты первого батальона морской пехоты прибыл.
– Вы че, невменяемые? Какого хрена, я спрашиваю, вы тут торчите? Делать нехрен?
Хтось із хлопців фиркнув: «Вообще-то нехрен!»
– Может, сначала представитесь и расквартируете нас? – Спитав натомість лейтенант. – И не будем…
– Бегом за мной, роняя кал! – Гаркнув капітан і ми побігли слідом за ним, випльовуючи щойно розкурені цигарки.
Коротше кажучи, він привів нас до вирубки на краю табору, де лише кволо диміла польова кухня й стирчав самотній намет серед пеньків, скомандував лейтенантові гнати в штаб і доповісти полковнику Сємкіну про прибуття, нам – розбивати намет і, так і не представившись, потрусив далі по табору.
Лавров чортихнувся й рушив слідом за хамом і грубіяном капітаном, а ми перш за все пішли у розвідку до намету, що тріпотів на вітрі. У ньому виявилися всі знайомі рожі з першого взводу, які прибули годину тому. Тепер вони обживалися на новому місці, регочучи, перечіпаючись через мішки; хтось влаштував невеличку кучу малу й було не зрозуміло: всерйоз вони там схлестнулися чи ні. Ми розчаровано відповзли й почали випорпувати власний намет із чохла.
Повернувшись за півгодини, Лавров застав нас у тому ж настрої а намет у тому ж інтер’єрі, що і ми у першого взводу. Ми кинулись до нього, наче голодні собачата до суччиної цицьки.
– Все хуже, чем я предполагал, – зітхнув наш командир. – По ходу нас еще заставят хуярить эту ёбаную железку. Снаряды свозить машинами слишком долго. Они не начнут пока не проложат железку до самого Цхавли, не соединят ее с веткой Цхавли – Квеобаши. Видать побываем мы в столице славной Матавари. Но успеем ли до конца зимы, или проторчим всю ее здесь – хуй его знает.
Ми не знали й як реагувати. Залізницю, наскільки я знаю, треба тягнути ще половиною самопроголошеної республіки Морнезія, тобто приблизно триста п’ятдесят кілометрів. До будівництва було залучено як наших, російських працівників і стройбат, так і морнів. Дороги вже були давно готові, ще восени, перед самими виборами їх було прокладено по діагоналі Морнезії через новий стольний град Цхавлі. Мтебішвілі висунув тоді вимогу до Колмеурна зняти з себе повноваження президента й навіть пообіцяв залишити за бунтівником пост соцького Морнезького округу, але той відмовився. Звісно, як він міг піти з такого привабливого посту, до того ж щойно набутого, та ще й проти волі пана Грабліна, президента ЄФ. Тож Мтебішвілі ввів у Цхавлі поліцейський спецназ, якому там надерли зад. У відповідь на таку етнічну нападку пана Мтебішвілі на нещасний морнезький народ, ЄФ ввела туди свої миротворчі сили, розбила табори для біженців, яким ніде стало жити після того, як вигнані матаварці вчинили через місяць серію терактів у Цхавлі, підірвавши декілька житлових будівель. А тут уже й табори готові, обладнані наметами, кухнями, шпиталем тощо, тощо.
Та ви все це знаєте, якщо дивитесь хоч іноді новини. А я хотів лише розповісти те, що бачив сам під час відомих подій тієї надзвичайно холодної зими дві тисячі дев’ятнадцятого року. Те, що було насправді, щоб донести всім правду. Бо деякі фашистські сили й досі намагаються парити світові брехню. Тому я пропоную вам такий собі прямий репортаж без коментарів і суджень, щоб ви самі все ніби побачили на власні очі й самі все оцінили. Адже істина може бути лише одна. Правда, вона завжди на нашому боці.

2

Деякий час нам здавалося, що про нас просто забули. Ми микалися табором, розшукуючи живу інформацію про ситуацію в республіці, але як на табір біженців, цей табір був надміру на біженців бідним, та й ті виглядали радше як чеченські моджахеди. Справа була не у зовнішній схожості цих людей, морни більш тягнули на азіатів, а не на кавказців: трохи звужені очі, пласкі носи, хитрожопа манера мружитись на всі твої репліки і уникати відповідей за типом «мая твая ні панімай». Вдягнені вони були у наші вітчизняні комки, часом поверх них надівали маскхалати. Всі мали при собі зброю, чого не скажеш навіть про нас самих. Тобто ми були при волинах, але не мали патронів. Натомість дехто з біженців був обвішаний кулеметними стрічками, наче чапаєвець чи матрос мятєжного крейсера «Аврора». Ці «біженці» іноді вночі вибиралися з табору і зникали на всю ніч. Одного ранку вони принесли свого товариша на саморобних ношах з ялинових гілок. У того було кульове поранення в стегно. Сам я того не встиг побачити, надто швидко його доставили до госпіталю, але Козел так розповідав. Козел – це наш кулеметник Козловський Міша. Він якраз виходив до вітру коли ще тільки небо сіріло і побачив колотнечу біля шпиталю, що його якраз між наметами було видно з його дислокації, де він удобрював смереки.
Того ранку все й змінилося. Перше – нас підняли, наче по тривозі, друге – Лавр, наш лейтенант, я про нього вже згадував, наказав не розходитись нікуди після сніданку, третє – після згаданого сніданку перловкою з рибною котлетою нас зібрали біля штабу, де нас зустрів сам полковник Сємкін. Він півгодини розповідав про підступи кровожерливих матаварців, братній морнський народ, що, обливаючись кров’ю, крізь терени етнічних зачисток торує собі шлях до світлого майбутнього під крилом Федерації, про наш інтернаціональний долг і так далі. Вся ця балаканина зводилася до того, що ми мусимо бути бдітєльними, завжди готовими до захисту демократії від посягань фашистських імперіалістів у лиці матаварців та їхніх союзників із агресивного блоку НАТО і корчувати пеньки на території квартирування нашої роти. Слід додати, що ці самі пеньки вже нас самих задовбали, бо через них, особливо у темну частину доби при, відверто кажучи, хрінуватому освітленні тої частини табору, де ми жили, через них вже перечепився кожен, а один солдат із четвертого взводу підвернув ногу.
Робота, звісно, не для воїнської еліти, та краще ніж нудитись день у день. За кілька годин ми розчистили плацдарм для прибуття всього батальйону і провели дроти на попередньо обчухрані стовбури ялин по периметру, до яких присобачили пару прожекторів. Ця робота виявилася простою, бо ще й друга половина роти приєдналася до нас із першим взводом.
Зате наступного дня ми знову знуджено курили біля КПП, потираючи руки від холоду й хилячи час від часу спирт із фляг. Славко Ординін приволік звідкілясь приникану, але, по його словах, нам приписану каністру живильної рідини. І от ми, я, Орда і Козловський сидимо на пеньку, що ними означено межі дороги, куримо, коли чується гуркіт уралівських двигунів і з табору, по пропускам, звісно, виїздить дві машини, видно, гружені під зав’язку, аж ресори повигиналися у пряму лінію. Тентовані кузови не давали розгледіти, що ж там везуть, та ось дмухнув вітерець і завіса на мить відкрилася. Всередині я розгледів дерев’яні ящики, в яких зберігають зброю і ніби цинк з набоями поряд, ледь над бортом виступає.
– Интересно, – кажу, – куда это наши боеприпасы повезли? Мы тут сами, как младенцы сидим, и патрона не доверяют. Странно, что автоматы не отобрали.
Товариші мої знизали плечима і по черзі сплюнули, щойно побачивши у другому УРАЛІ поряд з водієм одного з «біженців». Я теж автоматично повторив цю дію за ними.
– Слышь, Хохол, – звернувся до мене Орда. – Будь другом, накакай кругом.
Я посміхнувся на внесений мною ж у роту жарт, як завжди, не здатний втримати емоції і не забувши зиркнути на Козла. Той мав незворушне лице. Він завжди таким був. Ніколи не усміхався, не хмурився, не корчив жодних рож, навіть коли нас в учебці сержант ламав больовими. Іноді ми дражнили Козла, мовляв: покажи, що тобі смішно. А тепер – що сумно. Що злий. І так далі. Нічого особливого, тим більше зважаючи на те, що обличчя Козла було як кам’яне, але ми іржали до всцикачки.
– Шо тобі? – Спитав я Орду, втоптуючи «бичок» у сніг.
– У тебя радио еще пашет?
– Да должно пока. Батарейка уже сдыхает, но жива еще. Посмотрим, что она нам покажет.
– Давай сюда. Послушаем че там передают, бля. Нихуя телика нету, будто не надо нам знать, куда нас бросят.
– Боюсь, шо батарейка сдохнет за этот раз, – сказав я, дістаючи з нагрудної кишені малюсіньке радіо з логотипом «Coca-Cola». – Был бы при мне мой телефон… там бы послушали и посмотрели. «Аль-Джазиру», например.
– На хуй ее! Слушать еще этих уродов черножопых!
– А кого ж еще? Они – самый уважаемый и объективный арабский канал. Их даже в Америке показывают…
– Ты че, ебанулся, Хохол? Ты, сука, то черножопых, то пиндосов слушаешь! Как был бендерой ебучим, так и остался.
Мені лишалось тільки знизати плечима. Орда ж взяв пластмасову коробочку радіо й увіткнув один навушник собі у вухо, інший, на вимогу моєї простягнутої руки, мені. У вусі зашипіло, почулися завивання, крізь які різко проступив голос диктора.
«…Заявил президент Мтебишвили о вчерашней ночной стрельбе со стороны самопровозглашенной республики Морнезии. Напомню, в результате беспорядочного обстрела с недавних пор приграничного села Уцельвали пострадал один человек: местная жительница, также был причинен ущерб на сумму около трехсот…»
– Бля, конченное местное фуфло, – простягнув нарешті Орда й зачав знову клацати кнопки на радіо.
«…напомним, нынешней ночью несколько приграничных деревень республики Морнезия были обстреляны с Матаварской стороны. Есть жертвы. местные жители вынуждены просить помощи у Федерации в обеспечении безопасности мирного населения от нападок националистов, опасаясь, чтобы подобные нападения не переросли в этнические чистки. Также граждане Морнезии объявили о формировании добровольческих народных дружин самообороны. Цитирую активиста народного движения и организатора дружин Ростислава Джуззашвили: «Мы не можем боле терпеть того, что фашисты каждую ночь убивают наших матерей и детей, мы хотим не допустить кровавой резни». Конец цитаты» – Віщала інша хвиля. Наприкінці випуску новин заряд батареї все ж вичерпався і радіо віддало кінці. І вчасно, бо тут прибіг Юрко з четвертого взводу і оголосив нам загальний збір.
Жодних ілюзій щодо важливості нашої місії я не мав. Я знав, що це буде знову нудна фізична робота, а про виступ можна було ще довгенько не згадувати, тим більше, що наш транспорт досі не прибув. Обіцяли, що отримаємо його залізницею. Тож чекати нам до весни.
Та я помилився. Тобто робота була нудною, але не зовсім фізичною. До того ж в той день ми познайомилися з Корком, а він відіграв деяку незначну роль в історії нашого взводу.
Нарешті Лавр скомандував нам з Ордою отримати патрони у завідуючого по спорядженню, про що, безперечно вже десь місяці півтора мріяв кожен з нас. Маються на увазі бойові патрони і гранати. Тож ми зі Славком, підстрибуючи на ходу, наче діти, яким батьки пообіцяли купити давно бажану іграшку, неодноразово бачену у снах, рушили до оружейки.
Розташовувалася вона у землянці з високим накатом на дальньому кінці табору. Напис на грубо обструганих дощатих дверях повідомляв, що палити поблизу оружейки заборонено і що завідує цим закладом прапорщик Коржаков. Я пропустив Орду вперед і той без стуку увійшов, розчахнувши двері ногою. Одразу ж з темного отвору пролунав гуркіт, щось покотилося. Продзвенів у морозному повітрі неблагозвучний епітет. Я поспішив на допомогу. Всередині було темно, хоч у око стрель. Десь вдалині, за спиною Орди, якого я ледь міг розгледіти, блимав примарний вогник. Ми навпомацки рушили на нього. Вогник світився на кінці цигарки, що звисала з вуст немолодого вже чоловіка з синіми вусами. Власне вуса навряд чи були синіми, швидше за все, такими їх робило ще єдине джерело лиття світла: екран відвернутого від дверей і повернутого до синюватого лиця ноутбука.
– Бля, прапор, где тут свет?! – Гаркнув Орда, крутячи головою. – Тут убиться можно еще до войны.
– Прям над тобой лампочка, – синій палець вказав просто над головою в Орди. – Там колечко. Потяни за него.
Орда ще раз матюкнувся і задер голову: над нею справді висіла лампочка, проте вірьовочки чи ланцюжка до вимикача не спостерігалось. Він почав обмацувати ледь видиму лампу, намацав нарешті якийсь шнур з кільцем. Рука його смикнулася і розгублено застигла, коли шнурок повис між пальців, а на голову впала якась, судячи зі звуку, залізяка. Слідом за нею гепнулось ще дещо. Добре, що Орда встиг відскочити вбік. Під ногами в нас шкварчала, наповнюючи сизим їдким димом приміщення, граната Ф 1. Ми закричали, хоча я від нас такого не очікував, і рвонули назад до виходу, знову об щось перечіпаючись. Ззаду неголосно квакнуло і почувся регіт Коржакова.
– Дебіли! Обісралися, мать вашу?
– Сам ты дебил, еще один хохол ебаный! – Дав розрядку наболілому серцю Орда. – Че это за фигня была?
– Честно говоря, вы меня расстроили: у всех идиотов одна и та же реакция.
– А какая еще может быть реакция, на?
– Оригинальная. Например: взять гранату и съесть или хотя бы накрыть своим телом, чтобы весь склад боеприпасов не взорвался к ебене фене. Или, на крайняк, в меня ею бросить. Хотя это не лучший из вариантов. В первую очередь для вас же самих.
– Да ты совсем ебнутый! Тут света так и не будет? Нихуя не видно.
Лампочка так несподівано і яскраво засвітилася, що був би я ближче до неї, а не у проході, заваленому порожніми ящиками й каністрами, то сам би її розбив, зануривши кімнатку знову у темряву.
– Урод, – пробурмотів Орда, підходячи діловим, хоч і з ледь помітним тремором м’язів ніг, кроком до такого собі прилавку, за яким і воссідав за ноутбуком власник недавно синіх, а тепер, у світлі шістдесятиватки, рудуватих вусів.
– Шо вы хотели?
– Мы должны получить боекомплект. Вот накладная.
– Та знаю. Получите и распишитесь.
– Ладно, патронов – тридцать две пачки, нахуя так много? Патроны семь-шестьдесят два на пятьдесят четыре – двести штук. Гранаты – восемь. Дай еще одну.
– Зачем?
– Надо.
– Не положено тебе столько.
Я виступив наперед, давлячись від підступаючого сміху.
– Дай ему гранату, он ее прибережет на случай полного окружения, чтоб тогда взорваться, как тот придурок в «Девятой роте». И патрон ему еще один в нагрузку выдай, вдруг застрелиться надо будет. Он его в подкладку воротничка зашьет.
Орда посунув мене плечем так інтенсивно, що останній звук, здалося пірнув всередину мене, набувши одночасно матеріальності: я закашлявся, вдавившись словом.
– Давай еще гранату и патрон.
Прапор Коржаков знизав плечима і, порившись трохи під столом, видав Орді бажане. Той, наче які реліквії, заникав їх у кишеню бушлату, розписався й, плюнувши, рушив до виходу. Я потрусив слідом, намагаючись не наступити на гранату, що досі валялася на земляній підлозі.
Тож нас відіслали на південь, аж за місто, куди, як виявилося, їздили всі ті УРАЛи, відправили, власне прикривати машини. Та на місці призначення ми мали залишитися і поїхати лише за два дні з наступною партією, здавши пост своїм наступникам.
Так я побачив ближче, хоч і ненабагато, бо їхали об’їзною дорогою, місто Цхавлі, столицю Морнезії. Виглядало воно як і всі бачені мною міста: кілька десятків дев’ятиповерхівок посеред моря різнокаліберних хаток, дві чи три церкви і, здається, мінарет, сіра будівля поверхів вісім посеред площі. Готовий побитися об заклад, що то – будинок уряду – колишній виконком.
Протрусившись півтори години у кузові вантажівки серед усіх тих ящиків з автоматами й гранатометами, цинків патронів, ми замерзли на бурульки. Орда матюкався на того, хто вирішив почати чомусь не з першого, а з другого взводу, на Козлове заперечення, що краще поїздити розвіятись, він лише щось буркнув, проте загалом замовк, лиш час від часу кидаючись окремим немилозвучним великим руським матом.
Місцем призначення було село на березі незамерзлої швидкої річечки, ба навіть не річечки, а потічка шириною так метрів десять. На іншій його стороні стояло таке саме сільце, схоже на потойрічне, як дзеркальне відображення. На центральній вулиці (втім, ледь не на єдиній, бо крім неї було лиш три-чотири апендиксоподібних сліпих відростків на п’яток хат у різні боки, вулицями які назвати було неможливо) перед сільрадою було розширення. Площею це назвати язик не повертався, а от великим «карманом» ще можна. На цьому «кармані» розміщалося два десятки маленьких наметів, що біліли на обідньому сонці, аж очі різало. Навколо них копошилися, зникаючи всередині і з’являючись знову, люди в маскхалатах і при зброї. Лавр, проінформований в деталях полковником, запевнив нас, що це народна добровольча дружина, про яку ми лиш щойно чули по радіо. Темпи утворення організації і завзятість дружинників нас трохи ошелешили.
Один із дружинників сидів верхи на бочці з пальним і перебирав щось на кшталт крупного намиста з широких плоских чи то камінців, чи то скелець. Підійшовши ближче, ми побачили, що це не те й не інше, а з півдесятка людських вух. Ми перезирнулись. У Козла на голові помітно заворушилося волосся. Я думаю – від жаху, але, можливо, виною цьому явищу був морозний вітер. А дружинник тим часом, продовжував полірувати свої буси. Підвівши голову на нас, він попросив цигарку. Хтось простягнув йому армадину. Ніжно охопивши фільтр потрісканими губами, дружинник закурив і тоді вже представився. Звали його якось там Короджанік чи Корджанідзе, коротше, ми домовилися називати його Корком. Він був не проти.
Корок підтвердив, що вони, ті люди з автоматами, які снували навколо наметів, – добровільна народна дружина Морнезії. Складалася вона, тим не менше, не лише азіатів морнів, а й з матаварців, яких ми почали величати просто матами, як от Корок, який сам був столичним жевжиком, поки не дізнався про свою бабуню морнку, тому й приїхав сюди: її захистити.
– А что это у тебя за ожерелье? Скальпы б еще собирали, – позіхнув Козел іронічно (це я так зрозумів, що іронічно, але насправді, як ви пам’ятаєте, він ніколи не виявляв емоцій чи інтонацій. Навіть питальної. У випадку, коли він щось хотів дізнатися від когось, то казав перед цим: «Вопрос». Або після: «Это был вопрос».
– Небольшая пенсия, – відповів Корок.
Ми теж приїхали тут щось захищати, згадали ми, коли Лавр зігнав нас у ланцюжок, що мав тягтися від «Уралів», до місцевого складу боєприпасів, який також розташовувався під землею. Накат тут був низький, але тентований. Маскувальні сітки та маскхалати дружинників нас, звісно, смутили. Самі ми, еліта федеральної армії, носили літню, зелену форму.
Отже, розтяглися ми десятиметровим ланцюжком, поглядаючи у бік потойріччя, на село-віддзеркалення. Такі ж хатки, така ж вулиця, такі ж апендикси стирчать у різні боки. Тільки хатки деякі місцями поплямовані якісь, де-не-де забиті дошками чи затягнуті плівкою вікна. Видно в Матаварі гірше живеться, ніж у Морнезії. Тому мати й намагаються захопити гордих і працьовитих морнів. Я переключив увагу на хатки з Морнезійського боку ріки, тим більше, що сонце не сліпило очі з цього боку.
Дочекавшись, поки машини розвантажаться, ми приєдналися до Лавра у його поході до намету командирів, лишивши самого Козла сторожити армійське майно. Командирів було двоє: наш і місцевий, із дружинників, той самий Руслан Джугішвілі, як його там, мабуть, про якого ми чули по радіо. Вони якраз курили на морозі, коли ми підійшли. Залишивши своїх підопічних, цебто нас з Ордою, на деякій віддалі від намету, Лавр привітався з місцевим начальством і вони зникли всередині. За півгодини лейтенант вийшов і скомандував зайняти місця на постах біля складу. Коли я вже розвернувся, він гукнув:
– Хохол! Ко мне.
Я підійшов, Лавр замахав рукою на Орду, щоб той не затримувався і заговорив тихо.
– Слушай, тут надо сопроводить майора Петренко до «БАМа» и назад. Сутки делов. Заодно проветришься половину срока. Иди знакомься с майором, выезд ориентировочно через два часа.
– Есть.
БАМом ми називали будівництво залізничної гілки через всю Морнезію від Федерації до Цхавлі. Конкретно БАМ – це штаб будівництва, що розташовувався у звичайному на перший погляд пасажирському купейному вагоні. Та це я дізнався, звісно, вже пізніше. А поки я рушив до Петренка, та майор не дуже мені зрадів, просто наказав у відповідь на моє представлення чекати надворі і я чекав години дві з половиною, поки сонце вже не почало хилитись до горизонту. Не знаю, що було такого важливого і невідкладного у майора, що він проїбав день і вирішив їхати поночі. Хоч морни й були добре налаштовані до нас, та, будь моя воля, я б їхав засвітла.
Так чи інак, але ми виїхали. Сонце вже сіло, коли ми лиш вибралися на об’їзну Цхавлі. Далі наш УАЗік проминув місто, попрямував на північний захід, проскакуючи мости над темними стрімкими потоками, переповзаючи через перевали, потім стало зовсім темно. Годині о сьомій вечора, попереду з’явилася яскрава світляна смуга на горизонті. Вона то зникала, то з’являлась знову, нарешті вона більше не зникала і я зміг добре її роздивитися. Вона добряче наблизилася за останній відрізок часу, який ми їхали, відгороджені від неї якоюсь перешкодою – вигином рельєфу місцевості. Світло лилося з ліхтарів на високих стовпах, що тяглися ланцюжком здалеку у бік, звідки ми приїхали і обривалися поки що. Я зрозумів, що то і є БАМ. На самому краю світляного черв’яка якась довга машина насипала гори щебеню й розрівнювала, за нею йшла інша машина, яка, вочевидь, вкладала рейки. Останньою, точніше передостанньою, бо останнім був вагон-штаб, йшла машина, що підганяла рейки під потрібну ширину вагону, калібрувала шлях, якщо можна так висловитись.
– Я и не знал, что ветка уже почти достроена, – зронив я мимоволі, на що майор ніяк не відреагував. Він деякий час мовчки дивився вперед, на дорогу, якою ми наближалися до БАМу, потім повернувся до мене:
– Тебя рекомендовал лейтенант Лавров. Вижу, он в тебе ошибся. И его командир ошибся в нем. По регламенту ты должен сейчас мерзнуть на посту возле склада.
Більше я рота не роззявляв, боячись не на себе накликати праведний гнів божий, а на свого командира. Лавр не заслуговував такого. Хоч я не знав його у бойовій обстановці, як і більшість у взводі, та знав, що сам він воював вже і не сумнівався у тому, що я його полюблю у бою ще більше, ніж у мирний час.
Ще я зрозумів, що будівництво БАМу – не зовсім звичайне будівництво залізниці, а ледь не секретна справа. Це було тим більш дивним, враховуючи наступні події, якщо не безглуздим, насмілюся я вам сказати. Та все по порядку. Спочатку ми приїхали на місце. Там було світло, наче вдень, там просто не існувало тіней, оскільки крім ліхтарів вздовж рейок, на будівництві була ще ціла купа прожекторів та світильників. Робітників у простих робочих комбінезонах і у формі було як мурах. Вони носилися туди-сюди так, що треба було дуже постаратися, щоб тебе не збили з ніг. Я лишився при вході у вагон штабу, тоді як Петренко піднявся, зустрінутий на порозі кимось у штатському.
Тут почався й закінчився черговий етап мого відрядження, чергове чекання під дверима. Ніхто навіть склянки чаю не виніс, можете в це повірити? Та нехай. Простирчавши хтозна й скільки часу на холоднючому вітрі, я ледь на бурульку не замерз та все ж дочекався майора Петренка і ми поїхали назад.
Коли наш «Патріот» виїздив з БАМу на трасу, смуга насипу з передніми укладочними вагонами просунулася далеко вперед, аж до найближчого села, тобто приблизно на пару кілометрів. Тут же почали насипати щебінь великою купою впритул до залізниці і розрівнювати, вочевидь, тут мала бути станція чи хоча б платформа, що мене дуже порадувало. Конкретно порадували темпи будівництва і те, що ми принесемо вже за кілька днів цьому селу більше користі, хоча б залізничним сполученням зі світом, ніж попередня влада. На цих думках машина пірнула у цілковиту темряву траси і ми понеслися до штабу добровільної народної дружини, штовхаючи перед собою дві негнучкі тремтячі палиці світла від фар.

3

Коли ми прибули було ще темно, тож лейтенант мені збрехав. Уся поїздка зайняла не добу, а не більше як вісім годин, за моїм розрахунком (тим не менше, стояння під дверима здавалося мені вічністю), тож моє сьогодні цілком могло ще залишатися сьогодні, а не завтра. Тобто, якщо ви не зрозуміли, мається на увазі, що ще не перевалило за північ.
Майор висадив мене одразу за блокпостом і, поки пройшовся до складу, я навіть пропітнів. Цікаве тут було видовище, хоч і нечасте, як і справжній зорепад. Ще під’їжджаючи до штабу, я помітив, як над ним, може десь попереду, за кордоном, скажімо, прокреслить небом риску трасер. Це дуже гарне видовище. Трасуюча куля спочатку, коли летить від тебе, як я це спостерігав якось на стрільбищі, коли в нас проходили нічні навчання, летить дуже швидко, ледь вловимо, та чим далі вона є, тим повільнішою стає її лет. Швидкість падає експоненціально, а траєкторія польоту нагадує гіперболу, або параболу, якою вона і є по суті, залежно від кута споглядання. Як виглядає політ трасера в зворотному напрямі, тобто до тебе, я не мав уяви але сподівався її мати.
Тож трасуючі кулі час від часу пролітали обабіч штабу по той бік ріки. Чулися із затримкою тріскучі постріли, іноді спалахувало дульне полум’я десь у далечині. Стріляли як одиночними, так і чергами. Хто й по кому стріляв, зрозуміти було неможливо, та те, що сутичка не загрожує таборові й складу боєприпасів, який ми власне й приїхали охороняти, було ясно з того, що жодного руху не спостерігалося, всі мирно спали чи курили на своїх постах.
– Так быстро? – Скинув бровами Орда, смалячи цигарку, обіпершись на бруствер, приторочений до накату при вході у склад.
Я розповів про свою поїздку та Орда не погодився, що їм тут пощастило більше, перебуваючи у компанії нормальних людей, а не офіцера, що за замашками скидався на страждаючого запором. Натомість він повідомив мені, щоб я був уважним і не корчив із себе старанного вартового чи целку патріотку, коли перед світанком повернуться дружинники. Виявилося, що вони злиняли на той берег приблизно годину тому, форсувавши ріку у стилі морських котиків, використавши надувний човен, що курсував між берегами на мотузці по типу порому.
Я не встиг висловити свою розгубленість стосовно зазначених подій, намагаючись отримати пояснення всього, що відбувається навколо, люблю я все знати, та, чомусь, про все дізнаюсь останнім, коли помітив краєм ока ліворуч від табору неприродність траєкторії чергового трасера, який летів не по параболі і навіть не по гіперболі, а якою незвичайною карлючкою, що більше нагадувала літеру γ, покладену на бік і відображену з права на ліво. Щось таке подібне. І надзвичайне. Надзвичайно гарне. Та разом з тим прийшло почуття небезпеки, бо карлючка росла з все більшою швидкістю, лінія траси товщала. Почувся звук «з-з-з – цмок!», я кинувся на сніг, тулячись водночас до бруствера.
– Если тассер пролетел так близко – надо загадать желание, – меланхолійно промугикав Орда й клацнув пальцями, відправляючи «бичок» у темряву. Недопалок полетів, прокладаючи свою власну трасу в ночі.
Коли перші промені сонця прорубали простір, з села навпроти у бік річки вийшов натовп цивільних. Над самим берегом, де стирчав штир з блоком, основою поромної переправи добровільної народної дружини, вони зупинилися й наперед вийшов високий чолов’яга у розстебнутій дутій куртці, хоча мороз був десь мінус п'ятнадцять, я думаю, і заволав у мегафон. За кілька секунд до нього приєднався інший, такий же розхристаний чоловічок, але низенький, деякий час довгий з коротким про щось гомоніли, увірвавши промову, потім закивали один одному й знову повернулися до нашого боку ріки.
– Биба и Боба – два долбоеба, – прокоментував Орда цей вихід. Підійшли змінники, що дрімали всередині складу – Козел і Лавр. Вони теж з цікавістю споглядали довгого й короткого. Довгого ми нарекли з легкої подачі Орди Бібою, а короткого – Бобою.
Біба прогорлав фразу й замовк. Тут же заговорив Боба. Після нього – знову Біба. Так вони й говорили. І от що. Приводжу лише текст Боби, бо Бібині слова, навіть якби дуже захотів і взяв словник, довго намагаючись зліпити щось подібне на ту промову, у мене б все одно нічого не вийшло б.
– Братья и сестры! Друзья морны! Мы с вами прожили немало лет бок о бок в мире и согласии. В далеком десятом веке, когда ваш народ, спасаясь от Тамерлана, пришел просить у нашего народа помощи, мы откликнулись. Мы вместе выстояли, дали Тамерлану отпор. Первый в его жизни отпор. Тогда мы позволили вам жить с нами на нашей земле, позволили как союзникам и как братьям. Мы породнились кровью той битвы. Мы вместе отстояли свое достоинство. Но теперь вы забыли о нашем гостеприимстве. Вы подняли на наш народ руку. Вы отдаете часть наших земель, подаренных вашему народу нашим, в дар пришельцам. Вы стреляете в наши окна, окна жилищ, в окна, за которыми находятся наши матери и дети. Ради чего? Разве стоит что-то дороже семьи? Нет. Мы, матаварцы, приняли вас в свою семью, и теперь вы всаживаете нам нож в спину. Если вас не устраивает путь Матавари, тогда уходите. Наши власти даже помогут нуждающимся, окажут материальную помощь, если это будет необходимо. Но не стреляйте в наш народ по ночам. Сегодня ночью одной из пуль убита девочка. Ей было четыре года. За что она пострадала? Что она вам сделала плохого? Прекратите ночные обстрелы наших сел. Поступайте как взрослые люди, а не как дети, в руки которым попал отцовский автомат.
Далі Боба заговорив сольно.
– От себя добавлю еще одно. Я перевожу сказанное на русский язык, потому что хочу, чтобы нас слышали и русские солдаты, которые тут находятся. Я ничего не буду вам указывать, хоть вы и прибыли на нашу землю без приглашения и ведете себя как оккупанты, натравливая одну часть населения нашей страны на другую. Вы вольны делать все, что хотите. То есть я понимаю, что вы подневольные люди, вы делаете, что прикажут и за невыполнение вас ждет наказание, но все же просто подумайте перед тем, как исполнять эти приказы. Нет ничего важнее чистой совести и крепкого сна. Сделайте так, чтобы вам не пришлось потом жалеть о чем либо бессонными ночами.
Поки Боба договорював, з нашого боку відбувався якийсь шарварок і за мить по сказаній останній фразі (хто зна, може він хотів ще щось одне сказати) над потоком пронеслася вогненна куля й земля під ногами Боби загорілася, почувся дзенькіт скла. Бобині штани палали, хтось заштовхав його в сніг при дорозі і обтрушував штанини тим снігом. Промайнуло ще кілька пляшок. З нашого боку теж почалися крики: з усіх боків витікали потічки місцевих. Ми мляво тіснили їх від складів. Хтось вів цей натовп вперед, хтось постійно виринав з потоку, гукав, розмахував руками. Нарешті цей хтось вийшов наперед і прокричав:
– Это наша земля! Пошли вон, вшивые фашисты! Люди, эти фашисты хотят установить свой режим тут! Допустим мы это?
– Нет!!
– Они хотят насиловать наших жен, убивать наших отцов и братьев! Хотят затянуть нас в НАТО! Чтобы наши сыновья погибали в их захватнических войнах! Допустим мы это?
– Нет!!!
– Они уже налаживают производство мясных консервов из наших девушек! Они, эти фашисты и людоеды! Они хотят устроить здесь этнические чистки! Допустим мы это?!!
– НЕ-Е-ЕТ!!!
Шум з обох боків річки глушив, розривав мозок, наростав, грозячи страшною розрядкою, та замість двох натовпів цю розрядку дав ще страшніший гуркіт ззаду, десь у натовпі. Мене оглушило, кинуло на бруствер. Сніговий пил здійнявся вгору, переливаючись тисячами райдуг на сонці. Тут же пролунав крик з натовпу за спиною:
– Они бросили гранату!
Я звівся, розгублено озираючи ряди супротивника на тому боці ріки: чи не кинуть вони ще гранату, чи не почнуть стріляти по цивільних. Та ті ломонулися назад, по хатах, наволоч. Я подумки проклинав себе за те, що не бачив, як кинули гранату, нічого не зміг зробити аби перешкодити цьому чи перешкодити метальнику зникнути. Або хоча б запам’ятати його чи попередити натовп позаду мене. Якось перед самим моїм носом ці скоти примудрилися кинути гранату, а я і не помітив цього!
Від злості навіть взяв на приціл одного з потойрічан, та навіть не зняв зброю із запобіжника: команди не було. Невже я маю право починати збройний конфлікт?
Вибухом убито сімох, дев’ятьох поранено так, що довелося везти у Цхавлі у лікарню. Ми з Ордою рушили спати на ящиках біля входу всередині складу. Погомоніли трохи про ранкові події й поснули. Ввечері нас розбудив Козел і флегматично повідомив, що нам пора на пости. Так само флегматично додав, щоб ми стріляли в кожного, хто спробує перетнути річку в той чи інший бік а також в будь-кого, хто вештатиметься селом навпроти посеред ночі.

4

Сніжна завірюха здійнялася з-під коліс, коли колона із п’яти «Уралів» зупинилася біля недобудованої станції нової гілки Новофедеральск – Цхавлі – Квеобаші. Нас відправили на відкриті платформи до нашого транспорту, закріпленому вантами по дві машини на кожну платформу. Ліворуч розкинулося пагорбами село, багато місцевих жителів вийшли подивитися на наш потяг. Крім восьми платформ з УАЗіками, було ще два вагони із зеленими контейнерами «Русский мир», десяток цистерн із нафтопродуктами. На в’їзді в село, просто навпроти притрушеного сніжком скелету станції синів бігборд із усміхненим зображенням президента Колмеурна. «Новая дорога к Новому году! С праздником вас, дорогие соотечественники!» віщав напис під портретом. Під бігбордом сіріла похилена тумба «Выборы 2019».
Пройшла перекличка і поїзд рушив, розливаючи навколо сморід нафти й солярки. Орда запропонував підпалити ближчу із цистерн щоб зігрітися. однаково, мовляв, смердить. Зате трохи, може, тепліше буде. Повз пропливали села, такі ж недобудовані станції без назв, блокпости, тунелі, мости, знову села, мости, гори, ліси, мости, села, блокпости, тунелі. Коли поїзд прибув до Цхавлі, ми ледь ворушилися на своїх платформах. Пролунала команда ставити зброю на запобіжник, заклацало металом і ми зіскочили зі своїх сідал.
– Теперь ждем наш транспорт и отводим его в ангары бывшей ремонтной мастерской на южной окраине города. Там, я думаю, мы и просидим на наших мягких местах до начала.
Лавр виглядав, ніби й не трясся чотири з половиною години на обледенілій платформі, хоча я знав, що він ніде не грівся у теплих СВ. Ми дочекалися, коли звантажили машини (ми з командиром сіли в останню, після того, як він проконтролював всі інші), скочили у промерзлу кабіну й насилу завели наш драндулет. Ночували ми у великих цегляних будівлях без вікон і великими двохстулчастими воротами з обох торців. Спали у спальниках і по машинах. Зранку залізниця підігнала нам цистерну спирту, про воду зовсім забувши. Може тому, що вода б замерзла у цистерні, а може тому, що вихід не планувався негайно. Так чи інакше, але того ж дня прилетіли спецрейсом бланки паспортів і нас вигнали з холодних ангарів (хоч вітру в них не було, і за те спасибі) і ми чергували біля реєстраційних пунктів. Морни, наче по команді (може так воно і було) почали збиратися біля них і масово міняти громадянство з матаварського на федеральне.
Наш взвод якраз чергував біля будинку уряду, тої самої чотириповерхової сірої цеглини посеред міста на площі, я особисто силкувався закурити, осатаніло черкаючи сірником об бік коробочки, а клята сірка просто відлітала геть, вперто не погоджуючись загорятися, а запальнички на морозі теж горіти відмовлялися, коли до нас підійшов хто б ви думали? Корок власною персоною. Бус із вух на ньому цього разу не було, а на питання про них, він відповів, що ще надіне пізніше, а ще, що його колекція навіть поповнилась.
– Де ж ти їх ріжеш і кому? – Не втримався я, а Корок, може тому, що був трохи накиданий, зачав розповідати.
– Нам, то есть… э-э-э… дружине, пообещали платить за каждого убитого подпольщика, который готов с оружием в руках воевать против идеи создания независимой Морнезии, за каждого матаварского боевика, террориста, бандита… Вот я и решил начать чуть пораньше. Пользуюсь моментом. Все равно придется их всех убить, рано или поздно. А еще можно будет упустить шанс и их убьет кто-то другой вместо меня.
– Так ты снимаешь сливки?
– Выходит так.
– А где ты так хорошо научился говорить по-русски?
– Я в Москве учился.
– Не партизанскому же делу.
– Нет. На автоматчика. КИПиА. А еще в педагогическом. Хотя за этот период мне стыдно.
– КИПиА?
– Контрольно-измерительные приборы и автоматизация.
– Круто. А че не работаешь по специальности?
– Тут платят больше.
– И сколько, если не секрет?
– Секрет. Вот был бы наш, или морн, или матавар, пошел бы, узнал. А так, извиняй, брат.
– А че вообще слышно?
– А с чего ты взял, что я бюро новостей?
– Ну, ты же бываешь за границей?
– Видно вам мозги командиры не вправили или молодежь совсем тупая пошла.
– Ну-ну, поосторожней на поворотах.
– Сам поосторожней. Никто никуда не ходит, спроси у своего командира. Я это сейчас говорю в твоих же интересах. Запомни мои слова.
– Да ладно, – вмішався Козел, – Расскажи, как думаешь, че там назревает и как скоро, а то мы тут уже зебались ждать. Мы – морская пехота, элита. Мы всегда должны быть на первой линии огня. Морпехи – круче вэдэвэшников, чтоб ты знал, а сам видишь в какой мы сейчас заднице.
– А че тут думать, братки, как выдадут всем паспорта вон, тогда и начнется. Так сказать, на конституционных основаниях и по закону человечности. Думаю, перед этим они отселят хотя бы часть жителей города. Может, сел на юге. Короче, когда начнут эвакуировать штатских, знайте – скоро начнется.
– Быстрее бы.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0816068649292 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …