Мишко був не лише красивим хлопцем, але й фанатом Майкла Джексона. І справа полягала не тільки в імені, хоча він часом відрекомендовувався дівчатам, як Майкл, а бармена в улюбленому барі «Драйв» просив: «А постав-но мені Михайла Джексона!», але також і в умінні Мишка вдало копіювати не лише вокал короля поп-музики, а й його танці. Часом на фірмових корпоративах Мишко під фонограму свого кумира таке видавав, що друзі всерйоз радили йому взяти участь в котромусь із талант-шоу.
Мишко зустрічався з гарненькою дівчиною на ім’я Агнеса. Зустрічався по нинішніх мірках вже довго – цілих три місяці і відносини у них були серйозними далі нікуди. Одного разу, коли Мишко проводжав додому свою обраницю, та, поглянувши на темні вікна своєї квартири, сама запросила його до себе в гості.
– Мама, бачу, у подруги залишилася ночувати, тож заходь, гостем будеш.
З якого б дива Мишко мав відмовлятися?
В квартирі своєї подружки він був уперше. Ще на порозі їх охопила така пристрасть, що вони, не пам’ятаючи себе, враз опинилися в кімнаті Агнеси, на вузькому дівочому ліжку, де любовний шал підхопив їх на свої дужі крила.
Посеред ночі Мишкові захотілося закурити. Ще звечора тримавши інструкцію, що палити можна лише на кухні, біля кватирки, Мишко в костюмі Адама пішов туди. Кухня в «хрущобі» була маленькою і палити біля кватирки можна було лише стоячи за холодильником. Мишко з насолодою затягувався, повільно випускав тоненькою цівкою дим у прочинену кватирку і думав про Агнесу – яка вона гарна та пристрасна. Він відчув, як його бажання, що, здавалося вже заснуло міцним сном, прокинулося, підвело голову і як солдат знову стало на чати.
Аж раптом у вітальні почулися легенькі босі кроки. «Кицюня моя йде, – подумав Мишко – Ось вона, телепатія...». А тут і світло запалилося. Ідея приємно здивувати кохану, вразити її, народилася блискавично.
Щойно з вітальні в кухню відчинилися двері, як Мишко вискочив з-за холодильника і, вихляючи в стилі короля поп-музики вперед-назад стегнами та підкреслюючи свої принади руками, затягнув «In the clozet»:
She wants to give it,
she wants...
Тут він підвів голову – і обімлів: перед ним замість очікуваної стрункої голенької Агнеси, ні жива, ні мертва, стояла в нічній сорочці якась сонна скуйовджена лахудра і, закотивши під лоба очі, мов риба хапала ротом повітря.
«Воскреслий» Майкл, мало не збивши її з ніг, кулею вилетів із кухні, але в темряві коридору наступив на щось м’яке та живе і тишу роздер котячий вереск, а тут ще й з кухні нажахане меццо-сопрано вдарило його в плечі і хлопець врізався в навісну поличку біля дзеркала, звідки посипалися баночки, пляшечки, флакончики...
Жіночий виск, писк, вереск о другій годині ночі переполошив увесь під’їзд: грюкали двері, бігали сусіди і найбільш передбачливі, здається, вже викликали пожежників, міліцію та швидку...
Вікторію Петрівну, свою маму, Агнеса відпоювала валер’янкою до восьмої години ранку.
У бідолашної жінки, коли вона прийшла на роботу у свій департамент, вигляд був, немов її щойно зняли з хреста. Найліпша подруга, Лідія Гермогенівна, надзвичайно тим стурбована, одразу ж почала допит.
– Розумієш, – почала свою розповідь Вікторія Петрівна, – захотілося мені вчора ввечері раніше лягти та як слід відіспатися, тож випила я свою звичну дозу «Барбовалу» і завалилася о дев’ятій в ліжко; пам’ятаю, так міцно заснула, немов під землю провалилася. Прокинулась серед ночі, бо в роті пересохло. Вирішила піти на кухню, випити води. Агнесиного взуття на звичному місці не було. Ну, думаю, загуляла моя дівка. І так мені стало себе жаль, що мені лише сорок два, а я вже вісім років після розлучення без мужчини...
Підходжу до кухні, вмикаю світло і думаю: ех, оце б мені зараз якого-небудь молодого, гарячого, хоч на одну-однісіньку ніч! Відчиняю на кухню двері, заходжу, а тут з-за холодильника як вистрибне молодий, гарячий, у чому мати народила, і все при ньому, та як хитне стегнами, та як затягне на англійській!...
Віриш, ледь інфаркт не стався. Добре, що «Барбовал» ще діяв. Пам’ятаю лише, що думка майнула: «Нічого собі – матеріалізація! Так швидко?! Чи це я вже божеволію?!!» А він як кинеться вперед! Я ж думала – на мене, коли ні – притьмом в коридор вилетів, а звідти вереск котячий. «Нечиста сила! – думаю і як запищу! – аж у самої вуха заклало. А в вітальні гуркіт, брязкіт – ну, думаю, капець мені – і квартиру порішить!..
Лідія Гермогенівна слухала розкривши рота і відчувалося, що була вона на сьомому небі від щастя – скільки людині того щастя треба, особливо – самотній. У самому кінці розповіді вона запитала свою подругу:
– Що ж ти після цього всього Агнесі сказала?
– А що ти їй скажеш? Вони тепер розумні стали... Сказала: не знаю, що він за людина, але судячи по тому, що я бачила, онуки в мене будуть!
