Чудовий Чоловік прямував до свого замкненого кабінету. Проте він добре знав, де потрібний ключ був схований. Кілька смішних метрів віддаляють його від пекла. Чудовий Чоловік не спішив, та й не гаяв часу. Звичайними людськими кроками прямував собі до свого ж покинутого кабінету просторим і довгим коридором. Та на диво, будинок вже не спав. Каструлі на кухні вже падали, піднімались і тим самим гриміли грозою. Цей приємний грім забирав його в дитячі недільні ранки, коли він ледь протерши сном присипані очиська розумів, а будинок вже не спить.
– Доброго ранку, моєму ясному сонечку! Я думав, ти ще в ліжечку, а ні. Ти вже бджілкою на кухні пораєшся. Все сніданки нам готуєш, краще б ще подрімала, відпочила, – й сам метнувся бджілкою з порогу кухні прямісінько до неї.
– Й тобі доброго, любий! Та ти знаєш як я люблю недільні ранки, та ще й осінню, – говорила вона тихо, спокійно, по-осінньому. Мелодійним голосом з радіо, навіть не відводячи погляду від своїх емальованих з рожевими квітами каструль.
– Коли ти це привела до ладу нашу кухню? Я ж зовсім недавно зберігав в кухонній плиті посуд. Моя ж ти розумниця! Ходи-но сюди!
– Але ж в мене там сніданок…
– Швиденько, швиденько. Почекає сніданок, я ж на нього не раз чекав.
Взявши Її за руку Чудовий Чоловік чимдуж помчав надвір. Перед дверима Він зупинився, відкрив їх, і солдатом відійшов у бік, мов «виходь, кохана, першою, так треба». Чудовий Чоловік знав, Вона любить і завжди пам’ятає про ці штучки, Він і сам шанував їх. Для чогось їх придумали, а значить – для чогось є потрібними.
– Кохана, а що ти перед собою бачиш?
– Те саме, що й ти, коханий. Наш двір. Дивний ти в мене, все-таки, зранку, – Вона навіть трішки опустила плечі похнюпившись. Ну що він там нового вгледів?
– От! В тому той справа, що «наш»! Ти тільки подиви, білосніжна бесідка, газон, квіти. Допоки він був тільки «моїм» – його красили тільки мої пляшки, допоки кухня була тільки «моєю» – її красили тільки мої плящки, допоки в моєму житті не було тебе, його красили тільки… пляшки. На цьому ж таки місті я недавно курив і думав собі, кохана, давай більше ніколи-ніколи не одружуватись?
– Ах, коханий! Я ж вже погодилась на цю пропозицію, аж п’ятнадцять років тому, – й обійняла його як вперше, чи то як в останнє.
– П’ятнадцять? Як п’ятнадцять? – Чудовий Чоловік поблід, зніяковів, злякався – Зачекай, чому твоя рука не перебинтована? Медсестра не прийшла? Я за нею за сам поїду! Швиденько, йди присядь, відпочинь, – Він взяв її чомусь не перебинтовану руку, і, на диво, вкрай зрадів.
– Любий, ти тільки не перживай, заспокойся! Ти призабув, аварія трапилася сім років тому. Зі мною все в порядку. Бачиш? – й вона прижала в своїй вже по з’ясованих причинах не перебинтованій руці його руку.
Чудовий Чоловік з кожною мілісекундою ясніше усвідомлював реальність. Навіть важко збагнути, скільки в цю одиницю виміру часу, може вміститися подій, дат, людей. Відпустивши Її руку Чудовий Чоловік знову попрямував до свого замкненого кабінету. Проте він добре знав, де потрібний ключ був схований. Вона сховала його у видне місце, зажди поважаючи його вибір. Знову ж таки, просторим, довгим коридором, Чудовий Чоловік не мчав чимдуж, а звично йшов звичайними людськими кроками.
Ключ. Кабінет. Ключ. Сейф. Револьвер. Постріл. Так-так. Чудовим був Чоловіком.
