Хоч і очікують всі приходу осені, але вона, як завжди, з’являється зненацька. На початку вересня, буває, ще стоїть майже літнє тепло, лише ночі стають прохолодними, з такими щедрими росами, яких і в червні не побачиш. Коли ж це якось надвечір захмариться враз небо і здійметься прохолодний західний вітер, котрий одразу ж розгонить залишки того тепла, а натомість принесе з собою особливу, забуту вже, непривітну осінню холоднечу. Разом з нею впадуть на вікно і перші нечасті краплини. Піде нудний, не літній, а по-справжньому осінній, дощ. Він цілими днями то сіється дрібною мжичкою, то на кілька хвилин припуститься справжньою зливою, а вітер крутить ним на всі боки, немов циган сонцем, так, що не можна вже й дібрати, чого очікувати від такої погоди.
Час від часу вдень стає темно, як увечері, небо затягують важкі темно-сизі хмари, котрі проливаються коротким, але рясним дощем, а вже за якусь годину напрямок вітру змінюється, він рвучкими поривами шматує їх у клоччя, розганяє по всьому небу і тоді з-за пошматованих хмар зблискує не таке вже й високе вересневе сонце, під променями якого дощові краплини на траві, на деревах та дротах починають вигравати справжніми самоцвітами.
І хоча листя на деревах ще зелене, але око ні-ні, та й помітить поодинокий поки що жовтий березовий листочок, як нагадування, що вже не за горами і листопад, і морози, і перший сніг.
Лише одні грибники тишком, про себе, радіють з такої погоди, бо вона віщує їм неабияку втіху, і не лише в наших соснових лісах, але і в поритих глибокими яругами задесенських листяних, звідки, буває, білі гриби везуть цілими мішками, а то й возами.
Десь ближче до середини вересня начебто і розпогодиться трохи, і сонечко вже цілими днями не ховається за хмарами, але так само вітряно; хоча і потеплішало вдень, але й нічна температура майже зрівнялася з денною; погода виглядає якоюсь хиткою – невідомо, хто переможе: літо чи осінь? Вранці чисте небо, здається, обіцяє гарний день, проте, з обіду знову починає хмаритись і чистого заходу сонця давно вже ніхто не бачив, а вночі коли-не-коли та й пуститься дрібний осінній дощик.
Сумно стає на душі. Згадується літнє тепло, навіть набридлива спека забувається: дивись, хтось потайки і забажає, аби повернулась вона хоч на день – надто вже не хочеться думати про зимову темряву та холоднечу.
Гриби пішли. Починається та пора, коли їх буває найбільше по наших лісах і вже серед дерев час від часу луною розноситься „Аго-о-ов!”, мовчазні постаті швендяють, не поспішаючи, поміж сосен, раз по раз нахиляючись до землі – тихе полювання розпочалось: хто ж утримається від такого задоволення? А ліс шумить не по-літньому верхівками високих столітніх сосен: „Ш-ш-у-у-у... Ш-ш-у-у-у..”
Коли ж це раптом одного дня, вже надвечір, стихає вітер і разом з ним щезають кудись високі, тоненькі, напівпрозорі хмарки, розчиняються в синій блакиті, очищуючи західний край неба, а сонечко сідаючи за горизонт, знову забарвлює його в чарівні відтінки рожевого.
Вранці наступного дня воно вже сяє на сході чистісінького, виметеного вітрами, перемитого дощами, блакитного неба. На вітер немає жодного натяку і хоча ще прохолодно, проте ясно відчувається, що за кілька годин в повітрі розіллється справжнє, довгоочікуване, майже вже й забуте, тепло.
Аж завмре серце у рибалки: це ж бабине літо почалось! Хтозна, скільки днів воно триватиме, таке жадане, але надто, часом, коротке, і чи ж не останні це дні, коли ще можна з насолодою посидіти в деснянській кручі? Ну хіба ж усидиш вдома о цій порі, за такої чарівної погоди?
І вже мокне горох, і готується: у кого в печі пріє, у кого в скороварці, а в кого – і в звичайній каструлі з дрібкою соди вариться. В купі гною, за літо десятки разів перевернутій, шукаються верткі гнойові черв’яки, переглядаються вкотре снасті, аби не підвели у вирішальний момент; надвечір збирається кошик або рюкзак, вудки завчасно прив’язуються до велосипеда чи мотоцикла з тим, аби не морочитися вранці, не втрачати даремно час, і от вже з передчуттям свята, що ось-ось настане, з передчуттям, яке буває хіба що у дитини напередодні очікуваного дня народження з обіцяними щедрими подарунками, або у нареченої в переддень весілля, рибалка вкладається спати. Завтра чекає його власне свято і ріка, без котрої не мислить він свого життя.
...Чверть на сьому і все довкола ще вкрите вуаллю легеньких сутінків. Вони чарують душу імпресіоністськими відтінками звичних барв, що їх ледь помітний туман приглушив до пастельних тонів. За Коропом, на лузі, туман густий, але лежить низько, накривши луговий простір білою пухнастою ковдрою. Навіть дерев’яний настил Плавучого мосту став темним від його вологи; Карпівка парує всім своїм непорушним, темно-зеленого скла, дзеркалом; край неба над майже чорною шапкою соснового бору, що височить справа поверх туману, зарожевівся не на жарт: здається, там, на сході, ця вуаль набагато прозоріша, ніж на заході. Ось уже рожевий край неба починає золотитися, ще кілька хвилин і останні сутінки безслідно розстануть; на всьому небосхилі лишились тільки три зорі: над сходом, якраз над тим місцем, де жаром сварожої кузні розгоряється горизонт – вранішня, блакитна, і на заході, трохи правіше від великого кола повного місяця, що відсвічує блідим приглушеним світлом, – дві: одна велика, яскрава, інша, менша, – нижче від неї, трохи навскіс, і не така помітна. plaza-escorts
Від туману та густої роси лугова отава, здається, посивіла, стебла її обтяжено зігнулись під вагою росинок, що перлами, немов намисто, повисли на них, змінивши колір трави із звичного зеленого на казковий срібний з легенькою прозеленню. Сосновий ліс на Лисій горі пахне сирістю, грибами; вологим повітрям дихається так легко, невимушено, на повні груди, що в серці само собою квітне передчуття чогось незвичайного і крилами проростає за спиною невибагливе у своїй простоті рибальське щастя.
Безпричинна, здавалось би, радість ледь помітною посмішкою торкає губи рибалки – і куди це, раптом, подівся тягар житейських проблем? Все залишилось там, перед лугом, і немає нині перепон ні в чому – так і злетів би сірою чаплею в оце вранішнє небо, якби не рвалась спрагла, ненаситна рибальська душа туди – до деснянської кручі.
Звідки почати: з Тетериної лози, Мальцевої пристані, Карасівки чи Бирина? А звідки хочеш! Задумано так, щоб увесь день провести на Десні: риба о цій порі бере від самого ранку і до пізнього вечора, тож нема чого поспішати, вистачить часу навіть юшку зварити, аби пообідати біля води, а вже наловитись, та насолодитись за такої чарівної погоди останнім теплом, та так, щоб насолоди цієї на всю зиму вистачило – згадувати і смакувати ці незабутні враження – ох, і день буде попереду!
От, хоча б, і з Мальцевої пристані почати – лівіше від осички, нижче молодої берізки. Круча тут висока, мабуть, жодного разу, за будь-якої Прибутної, не ховалась вона під водою. Поросла круча травою, рідкими деревцями – осичками, вільшинками, навіть берізки є, навіть сосонка. Понад самою водою ж – кущі верболозу, а між ними – вузькі прогалини, якраз вистачає, аби закинути дві вудки. Більше й не треба: осінь, риба жваво бере, бо жир нагулює на зиму, хоча б з двома впоратись.
Під осінь вода спадає в Десні, в цьому місці не так вже й глибоко, але воно перевірене, влітку частенько вдавалось рибалці зранку загнуздати тут ляща чи в’язя, тож гріх не спробувати і нині.
От вже й місце закришене, як годиться; підсака, вірна помічниця, стоїть ліворуч, обіперта на кущ, і вудки, закинуті на горох, лежать на сошках – все зроблено, як треба. На душі у рибалки урочисто, але урочистість ця спокійна та виважена, бо по-іншому і бути не може – така нині пора, – особлива.
І тиша навколо теж особлива – осіння, м’яка: не почуєш пташиного співу і жаби не влаштовують своїх концертів, бо холодна вже вода хилить їх до зимового сну. Лише вірні рідному краю синички, вишукуючи на гілках верболозу гусінь, тихесенько так, немовби про себе, заводять ніжними голосочками:
– Тінь-тінь!.. Тінь-тінь!.. – здається, що це сама тиша бабиного літа дзвенить краплинками роси, котрі, спадаючи з мокрого лозового листя, вдаряються об нерухому кришталеву поверхню води.
Сиро ще в повітрі, сиро і якось незатишно; посидівши нерухомо над водою, відчуває рибалка, як легенький холодок починає пробирати його спітнілу під час їзди на велосипеді спину – швидше б уже підіймалось сонечко та розганяло туман: прийде літеплечко, куди веселіше стане.
А все одно ж – радіє рибалчина душа. Радіє не так, як навесні, коли жага Життя, що нуртує навкруги, збурює в тілі застояну за довгі зимові місяці кров і та молодить серце, переповнюючи його якимись напівзабутими юнацькими сподіваннями – на що? А хтозна: на щось гарне, довгоочікуване, таке, що хоча і не відбулось раніше, і вже й забулось, але тепер, можливо зовсім скоро – обов’язково станеться!
Радіє не так, як влітку, коли радість – це просто радість: від повноти життя, від упевненості, що літо триватиме довго-довго, майже вічно, від того, що місце вибране вдало і ось уже цілих два тижні тут гарно ловиться риба, від того, що жодних хмаринок – ані тобі на небі, ані на душі.
Восени ж радіє душа тому тихому спокою, яким вона оповита так, як оце луг оповитий туманом. Анішелесь на душі. Відійшли весняні пристрасті, що збурювали кров, закінчилась пишна радість літа, а після першої тривалої негоди, що навіяла була сум, прийшло бабине літо і принесло з собою цю тиху радість.
...Аж раптом прямо між поплавцями зашуміла вода, віялом бризнули на всі боки малі себелики, аж вискакуючи з води і щось біле промайнуло біля самої поверхні: це судак розпочав полювання – нагулює собі на зиму жир. А ще через якийсь час один із поплавців без жодного попередження, без поспіху та літньої нервової суєти повагом іде на дно і вже за мить півкілограмовий в’язик гне вудку і опирається так затято, як ніколи влітку: осінь є осінь, пожвавішала риба, а, можливо, то прохолодна вода робить її такою, чи нагуляна молода сила знає свою справу. І втішається рибалка, вітаючи себе з почином, а туман тим часом розсіюється, повітря, що поволі нагрівається сонцем, охоче вбирає в себе зайву вологу і ось уже перед очима відкривається весь обшир лугу: нечіткі, розмиті зображення дерев на горизонті, нерізкі, приглушені тони зеленого, безхмарне, безмежно глибоке синє небо – все навколо засвідчує про те, що встановилась гарна погода, прийшло-таки бабине літо!
Не сидиться рибалці на місці. Це влітку слушно ловити на одному місці, змінюючи його лише за крайньої потреби, бо не можна просто так розтринькувати дорогоцінний ранковий час. Нині ж, коли задумано проїхати по кількох урочищах, половити там, де влітку проходили рибальські баталії, згадати знову як все було, помилуватись рідними краєвидами перед тривалою з ними розлукою, коли впевнений рибалка, що і в інших місцях йому сьогодні неодмінно поталанить – навіщо весь час проводити на одному місці? Тим паче, що хоча і місце тут неглибоке, але почин зроблено; восени ж, всім відомо, риба шукає де глибше – тож вперед, за рибальською удачею!
І мандрує рибалка лугом, переїжджаючи з Мальцевої пристані до Бирина, а звідти, посидівши години зо дві та впіймавши ще одного в’язя, їде, не поспішаючи, до Рокочівщини. Добре вже прогріте повітря висушило росу, майже літнє, проте, ненабридливе тепло ніжно окутує тебе, лагідно пестить щоку легесенький вітерець: немов би це осінь піклується, аби, боронь Боже, не потурбувати рибалку хоча б натяком на літню спеку.
Луг весь, як на долоні. Отава, що піднялась після покосу, надто низька, щоб приховати обриси озер, видолинків та пересохлих старих рівчаків. Жодної живої душі на видноколі. Роз’їхались відпочивальники, сховали вже свої вудки ті рибалки, котрі лише влітку можуть час од часу дозволити собі відволіктись на Десні від земних своїх турбот і тепер лише одиниці найпалкіших її прихильників розкошують на лузі під час бабиного літа.
Без поспіху крутить рибалка педалі велосипеда. Ні-ні, та й окине поглядом всю видиму з його висоти заплаву; відпустивши лівою рукою руля ще й роззирнеться навкруги: Боже ж мій, яка краса!
Рання осінь подекуди вже внесла свої зміни в суцільну зелень лугу: серед незліченної кількості відтінків зеленого око помічає поодинокі вкраплення жовтого кольору з бурими та червоними нотками. Вересневе небо від минулого похолодання набуло глибокого блакитного забарвлення: по чистоті та бездонності посперечатись з ним може хіба що квітневе. Серед цієї божественної чистоти, синяви, розправивши крила, видивляючись згори собі поживу, парить на висоті кількох десятків метрів луговий лунь. Тут ось попереду із трави стовпчиком підіймається заєць і, вгледівши рибалку, без особливого поспіху – стриб-стриб, – ховається в кущах. Кілька щигликів із строкатими крильцями злітають у повітря, а перед рибалкою раптом, з нізвідки, сама собою, виникає тоненька біла павутинка з малесеньким ледь помітним вузликом. Якимось незбагненним дивом тримаючись у повітрі майже вертикально, ледь-ледь зігнута ніжним подихом вітерця, вона поволі пролітає навскіс і трохи вгору, і ця біла ниточка на фоні глибокого блакитного неба, безмежного лугу і поодиноких коропських хат, що ген-ген виглядають з-поміж густої зелені на далекому горизонті, пробуджує в душі і легенький сумний щем за минулим літом, за ще одним літом твого життя, і, вкотре вже за сьогодні – тонке, як ця павутинка, відчуття незрівнянної насолоди від вишуканої чарівності бабиного літа.
В Рокочівщині, на Козі, бере з самого дна, на горох, вертка та швидка, як блискавка, чехоня. Це навесні та влітку носиться вона біля самої поверхні, ближче ж до осені опускається, буває, на самісіньке дно. Ще позмагаєшся з нею у швидкості, перш, ніж вдасться зловити бодай одну: чехоня бере з розгону, поплавець жваво йде на дно, вчасна підсічка – пусто... Хіба що з п’ятого чи сьомого разу вдасться підсікти сріблясту шаблюку і як повезе за годину впіймати кількох – можна вже й юшку варити. Чи ж не останню у цьому році? А мабуть, що так.
Звісна річ, юшка на Десні – це свято, а святкують, здебільшого, з друзями, близькими по духу людьми. Але затятий рибалка – він завжди одинак. Так легше – ти ні від кого не залежиш, тобі ніхто не заважає і місце ні з ким ділити не потрібно. Справжній рибалка на лузі стає мовчазним, як риба, тиша – його співрозмовник. Проте, що може завадити йому зварити юшку і відсвяткувати прихід бабиного літа (чи, можливо, попрощатися з літом календарним) на самоті?
А з іншого боку, – який же він самітник, коли знаходиться серед свого Лугу, на побаченні з коханою Десною, а погода стоїть така ніжна, тепла, без жодного натяку ані тобі на спеку, ані на прохолоду, що одразу ж приходить на думку: якщо ще десь і можна знайти отаку розкіш, то це лише в Раю. Тож, аби відчути рибалці, як воно там, у Раю, одного лише і не вистачає – юшки посьорбати.
І ось вже над Козою, трохи вище від неї, неподалік берестків, палає розведене багаття, рибалка, весь у передчутті святкової насолоди, чистить біля води дві чехоні та півкілограмового в’язика, ріже в казанок з деснянською водою картоплю і моркву, і робиться все це без жодного натяку на поспіх, бо в поспіху ніякого задоволення не отримаєш.
Задумано не лише юшку з чехонею зварити, але й в’язика у багатті запекти. Почищену та випатрану рибину натирає рибалка сіллю, загортає в два чисті лопухи та обмазує з усіх боків нетовстим шаром деснянського глею. Жару, аби приготувати такий делікатес, потрібно, звісна річ, набагато більше, аніж, щоб одну лише юшку зварити, проте, чого-чого, а дров на лузі вистачає.
Тож, як жар вже готовий, рибалка розгребе його з одного боку, покладе обмазаний глеєм згорток та й присипле зверху і з боків мигтючим вугіллям – нехай печеться. Юшка ж у майстра своєї справи готується швидко і ось вже знятий з вогню та накритий кришкою казанок поволі холоне, а рибалка тим часом і вудки встигає перевірити, і смородинового листа на чай знайти.
Можна вже і ложку до рук брати. Свято нині у людини. Сидить рибалка, звісивши ноги, на краєчку кручі, поряд із ним на траві казанок з юшкою, в лівій руці скибка хліба, в правій – дерев’яна ложка, а перед ним на півсвіту вигнулась підковою матінка-Десна.
День сьогодні особливий – весь без останку їй відданий – від сходу сонця і до самого його заходу, до смеркання. Нема куди поспішати: вкусив хліба, куснув витягненої з казанка та розкладеної на лопухах чехоні, сьорбнув з дерев’яної ложки запашної, настояної та в міру прохололої юшки – і розкошуй, насолоджуючись одвічною стравою, на березі одвічної твоєї ріки, ніжачись в одвічному бабиному літі...
Від цієї неквапності, від того, що прямо перед твоїми очима плине без поспіху, закручуючи войки, розтікаючись найтоншим шовковим мереживом, освячена вічністю деснянська вода, в якій відбиваються синє-пресинє небо та зелені-презелені кущі і дерева, плине не так, як струменить оцей, сучасний, знецінений, а тому знервований та нещадний час, з котрим пролітає, інколи проти твоєї волі, ціле життя, – ні, вона плине так, як має плинути Час, і поволі, саме через це, серце твоє починає битися в унісон із Десною, з Часом, а обід стає вже не просто обідом, – насолодою, ритуалом, мало не священнодійством.
Скресає на душі крига буденності, спливає за деснянською водою повсякденна суєта і зсередини людського єства піднімається на поверхню душі білою, незайманої чистоти, лілеєю майже забута сутність: людина – часточка цього світу.
Ти не зможеш жити без Десни, Лугу, Лісу, без синього неба і прозорої води, без оцих кількох коротких днів бабиного літа – ні, не зможеш; хтось інший, можливо, і зможе, а ти – ні, бо хіба житиме повноцінним життям будь-яка, відокремлена часточка твого тіла? Хіба що штучно, та й то недовго.
...Розкошує рибалка, сидячи в легенькому затінку від береста, огорнутий ніжним луговим теплом, з чарівною картиною перед очима, тримаючи в руках недавно витягненого з жару, запеченого вже, в’язика. Приготований так, як готували його десятки попередніх поколінь рибалчиних пращурів, він набув під час свого запікання легенької світло-коричневої засмаги, просолів, не втратив жодної краплини свого соку, зберіг у собі весь свій неповторний смак – не соромно і на княжий стіл викласти!
Нехитра, як і все справжнє, страва: хліб, власноруч спіймана і власноруч запечена у багатті риба та останній, із власної грядки, помідор, але для рибалки вона – незрівнянна насолода, бо до всього цього потрібно ще додати пронизане тонким ароматом бабиного літа лугове повітря, деснянську, перед очима, підкову, жовтий плес на протилежному боці ріки, густі верболози та стіну високих верб, що підпирають собою небо. Рай!
„Оце так наївся! – думає рибалка, запиваючи свій обід смородиновим чайком. – Аж на сон похилило. Тепер до смерку можна ловити.”
Ну що? Час мабуть, до Журавльового вирушати. До вудок, а там... Не видно одного поплавця, скільки не дивись, і гінчик час від часу гнеться та тьопає об воду – сидить хтось на гачку! І справді, вайлуватий лящ, добряче вже притомившись, досить швидко виходить на поверхню та завалюється на бік. Ще трохи і вже ворочається в підсаці. Отаке воно, бабине літо, – з подарунками долі: це влітку таке везіння в дивину, а восени риба бере куди сміливіше, бо вкрай потрібно їй нагуляти на зиму жир, а тому часто і про обережність забуває.
Проте подарунок Десни не зупинить рибалку, не змінить його намірів стосовно Журавльового, і швиденько зібравшись, рушає він торованою стежкою понад Старою Десною, прагнучи ще й там, на новому місці, вволю навтішатись, намилуватись швидкоплинними дивами бабиного літа.
Тому, хто давно тут не був, не впізнати нині Журавльового: чарівні його хащі красноталу, що дурманили в спеку голови рибалок своєю млосною гіркотою, перериті-переорані, засаджені по-живому осиками та вербами: це люди намагаються стримати Десну від її намірів перерізати неширокий вже перешийок, що залишився між новим та старим руслами.
Така краса була! Що тут поробиш – часи нині не ті, що колись були: всім хочеться якомога швидше та легше виконати роботу, от і пустили потужні трактори, які перекамаркали всю кручу заради механізованої посадки кількох сотень молоденьких саджанців. Добре хоч, що поприймались, не засохли. Всі розуміють: піде Десна новим-старим руслом – воно покоротшає, а значить, мілкішою стане ріка і це буде не на її користь.
Потративши півгодини, аби розглянутись, що та як тут змінилось за його кількатижневу відсутність, всідається рибалка в облюбованому місці і без поспіху, в усталеному за сотні разів порядку, готується до лову.
Природа, віддавши навесні та влітку всі сили, всю наснагу новому життєтворенню, тепер застигла непорушно в блаженній знемозі, немов закохана пара після любовного шалу. Південно-східний вітерець заплутався в густому верболозі, що ним поріс північний берег стариці, тому на блакитному дзеркалі деснянської води навіть прискіпливий погляд не побачить нині жодної хвильки. Розлите навкруги тепло сповнене тонких осінніх ароматів: ось тут, з самого верху, вчувається запах зрілої ожини, а під ним – така звична, відома кожному рибалці, терпкість верболозу і вже зовсім зісподу піднімається особливий, неповторний запах осінньої деснянської води: так пахне спокій, умиротворення, лад. Осіння Тиша – особлива, на відміну від гамірної весняної чи гомінкої літньої, вона мовчазна, вона тендітна та дітклива, як легеньке павутиннячко, як синиччине „Тінь-тінь”. У її мовчанні – мудрість зрілої пори – осені, з усвідомленим розумінням того, що слово – срібло, а мовчання – золото.
Пройде не так вже й багато часу і на зміну цій тиші прийде тривала біла Німота, прийде, як сон ріки, і в тому чорно-білому сні не буде місця ані для радісної жовтизни квітневої мати-й мачухи, ані для веселої блакиті липневого мишачого горошку, ані для ледь усміхненого фіолету вересневої ожини. І хоча кожне життя тут знає, що через півроку все почнеться спочатку, і буде так до кінця часів, але саме зараз доречна ця мудра Тиша: замислилась Природа, чи все зробила так, як слід було зробити і про що ще необхідно подбати перед довгим зимовим сном.
Тихше.., будь ласка, тихше.., замислимось і ми, хоч на короткий час, хоч на мить: а чи так ми чинимо, чи в ладу ми з собою і з довколишнім світом?
Нема на нашій Десні іншого місця, де думається так гарно, як отут, в Журавльовому. Сидить, замислившись, рибалка і ніхто не зможе сказати напевно, де гуляють його думки, та й навіщо нам з вами те знати. Одне можна сказати напевно, що почувається він зараз чи не найщасливішою людиною. Принаймні, на душі у нього ясно та світло, мир і злагода поселились у ній надовго, а хіба ж не того прагне кожен із нас?
Нема необхідності кудись поспішати, забулись тривоги та печалі, відійшли вбік надумані потреби і серце, чуйне та вразливе людське серце, заспокоївшись, із вдячністю неквапно відстукує своєму господареві увічнені години його життя.
...Аж тут поплавець неспішно, в такт рибальському серцю, повагом іде під воду, і рука сама собою робить їй належне – р-раз!.. Ого! Відразу чути – в’язь на гачку! І тепер ця тоненька, в десяті долі міліметра волосінь вудки на якийсь час поєднує рибалку з Десною в одне нерозривне ціле, повертаючи світ у той стан, коли між людиною та природою було більше єдності, аніж боротьби.
Що ж, полишимо їх у цей момент злиття, фізичного та духовного, полинемо, хоча б у своїй уяві, малесеньким павучком на білій тоненькій павутинці над рікою, лугом, густими лозами та високими вербами, над синіми озерами в порослих лепехою берегах, над сосновим бором Лисої гори і звідти, з вересневої прозорої височіні, окинемо поглядом всю широку деснянську заплаву і високі піщані пагорби Задесення, і густі ліси по обох берегах нашої ріки та й замилуємось дивною красою навколишнього світу.
Бабине літо... Лагідне сонечко хилиться до спочинку. Приємна легесенька прохолода якось непомітно приходить на зміну сонячному теплу. Небесна блакить глибока та прозора, як ніколи. І вітерець майже стих. А в повітрі стоїть тонкий осінній аромат лугу. Не задушливий, як у червні, коли квітне лугове різнотрав’я, а свіжий та витончений, ненав’язливий і майже невловимий. Це пахне сіно, що складене в скирти, розкидані по всьому лугу? Так, але ж і свіжість лепехи вчувається в цьому букеті. Ось ледь чутний подих вітерцю вніс нову нотку: чи не сосновою глицею війнуло від Лисої гори? Так, але і солодкуватий присмак димку від вербових дровцят рибальського багаття теж проплив у повітрі. І запах води, річкової та озерної, – який же луг без нього? Звісно, що так, проте до нього додається ще безліч інших, тонших та непомітніших, які, сплітаючись в єдине неподільне ціле і викликають у кожного рибалки щем та насолоду від цієї чудової пори.
На всій деснянській заплаві – від Лисої гори і аж до Речища, що під самісінькими Сохачами, не видно зараз жодної людини. Ранньої осені луг, осяяний передвечірнім сонцем, виглядає зовсім по-іншому, аніж влітку, коли скрізь нуртують пристрасті нового життя; нині його простори чисті та відкриті, немов безгрішне буття праведника, вони розчинені навстіж, зараз їм немає чого приховувати: Дух Десни звершив одвічне своє таїнство, самовіддано вклавши у творення того нового життя всю свою силу, на яку він тільки здатен, звершив – і підняв лаштунки.
А закохана у свій Луг рибальська душа тріпоче в грудях крильми, рветься на волю і деснянською чайкою лине у височінь. Біле павутиннячко на синьому фоні лоскоче її тихою радістю і пестить ніжним смутком, – такими непоєднуваними в інші пори року почуттями, а вона всотує і всотує в себе красу навколишнього світу – на все життя.
Бабине літо на лузі...
Краса Природи – у її досконалості. Снігові замети на деснянських кручах і перший, прозорий, неначе скло, лід, і розгул повені, і перші лугові квіти, і соловейко, і відлитий з бронзи лящ, і запах сіна – людині у творчості ніколи не зрівнятися з Богом. Ти закоханий у світ Десни на все життя: навіть у холодний листопадовий дощ вкупі з пронизливим холодним вітром.
Та все ж найпоетичніша пора на Десні – це пора бабиного літа: інколи буває так жаль, що ти не поет! Твої душевні солоспіви о цій порі принизливо чисті, як звуки флейти, думки піднесені до Неба і помисли безгрішні, немов у праведника. О, Краса! – лише тобі одній під силу зробити нас досконалішими і хоч на трохи наблизити до Природи.
