- Не хочу, не хочу… - чіплявся за гілля плакучої верби, що купалося у воді.
-А ти йди, йди.. Вода файна. То нічо, що зимна. То лише так спочатку. А потім тіло звикає. І буде добре і тепло.
Тітчині руки штовхали його в швидку воду. Тримався за слизьке вербове гілля і просив Бога, щоб воно не обірвалося. Та вже пливло зелене листя з ним. А тітка зайшла у воду і штовхала його у вир, де вода пінилася, закручувалася у спіраль. Уже не міг кричати. Лише перелякані оченята шукали бодай якусь людську постать на березі. І знайшли .
Баба Юстина виринула несподівано . Ніби випливла з ранкового туману.
-А що це Ти , Ганно, малого вдосвіта у таку зимну воду друляєш. Таж вода нині як лід. Та чи в Тебе серце вже зледеніло, аби так сиротою поштурхуватися ? Ба, та ти ще в сам вир його пхаєш.. Чи згубила що там?
-Ключі, Юстино, малий вкинув. Мусить дістати їх.
-Які ключі? Чи не знаю, що хата ваша на засуві скільки й стоїть… Ой, Ганно, не вигадуй і не бери гріха на душу.
…Той спогад обпік знову. Як вискочив з води і, вириваючись із цупких рук тітки Ганни, побіг понад берегом. До старого пастуха Івана, котрий у своїй старій хижці коло берега не раз зігрівав його горнятком гарячого молока чи пахучим чаєм з трав та смородинового, малинового листя. Не раз там і засипав під сумне буркотіння старого, що отако дівки дають намовитися, забувши материну науку, а копилята потім по світі волочаться нікому не потрібні. А ті вітрогони погуляли та й лишили дівку… Кому воно, нещасне, у тім світі потрібне….
Вдома, куди закрався надвечір, тітка сиділа коло столу і витирала очі. Баба вичитувала їй:
-Та ци ти цілком вже змарудилася? Ци хочеш, аби мене й тебе до цюпи вкинули, аби Маруська нас проклинала? Ци не розумієш, що вже таке сталося,то сталося. Та ж вона на тій фабриці заробляє на хліб нам. Ци ж не видиш, що в розтоптаних мештах ходить, а нам до копійки віддає. Та ми вже й хатину можемо нову купити. А ти все на віно собі складаєш ті криваві копійки. Та теперка люде будуть нам кістки обмивати. До церкви не зможемо піти.
Баба повернулася на скрип дверей:
-Де ж ти ходиш, бідо мала ?
Тільки й мав скупого тепла, що від баби. Маму видів лиш у неділю та на великі свята. І то не на ті, коли святкувало село. А на ті, коли садили бульбу. І на Новий рік, коли за вікнами вила хуртовина, а до Різдва ще було трохи чекати. Тоді день був як хвилька і одразу за очі хапав вечір. А в маленьку цяточку, продмухану на шибі, заледве можна було розібрати чиюсь тінь…
Коли ж не стало матері, баба казала, що вона застудила плуца, стало ще тяжче. Тітка не могла бачити, як він щось їв. Тоді в хаті стояв такий рейвах, що й ворона би не сіла на комин.
-Та через тебе, копиле, я заміж не можу вийти. Бо хто хоче мене з чужим бахуром? Та хто тебе ладен прогодувати?
Заміж тітка вийшла. І жила незле. Бо мала наскладану копійчину. Ще з материних заробітків. Баби скоро не стало. А йому місця не було у тітчиній хаті. Сам ставав на ноги. Училище, армія… Мав і сім’ю. Дружину не врятував від важкої недуги. Донька за океаном.Щаслива.
А він... Самує.
Боявся переступити поріг. За яким було стільки виплакано сліз і стільки страху…
Переказали йому, що тітка сама. Дітей не мала. Чоловік вже давно відійшов на той світ. Вона при смерті. Хоче бачити його.
Тихо скрипнули двері.
- Людоньки! Та як ви мене полишили? Та камінь би ся розпук від плачу, та води би в ріці згіркли від сліз. Я не годна тут вилежати, випросити в Бога смерті.
- Тітко, то я…
Тиша.
-Ой, небого. Прости мене …Стару і дурну. Думала, що й тобі легше буде на небі. Бо як то воно сиротині жити. Прости мене. Бо вже і я давно сиротина. Ті гроші матері твоєї там, у шафі. Під обрусами. Прости.
Невагома рука, покреслена повісмами жил, впала на простирадла.
Повисло у повітрі. Як важкий камінь оте … прости.
Після похорону знайшов ті гроші. Папірці. Бо минула вже не одна реформа… Розсипалися по підлозі. Як думки його.
-Чи ж будеш, Петре, вертатися до хати? Бо тітка нам казала тут поселитися, як ти не приїдеш.
-Не буду, - сусідці. - Живіть.
А перед очима ріка, слизьке гілля верби. І тітчине:
-А ти йди, йди…
