Депресія - це психічний морок. Це непомітне поглинання-самопожирання, рівнозначне повільному сходженню у глибоку печеру-тунель.
Попервах ще не боїшся, бо не усвідомлюєш цієї темряви - аякже, стіни печери заманюють розмальованими свіжими фресками твоєї уяви i згори ще долинає світло згадок, отже, ще можна все бачити у вологих, насичених барвах. Але тобі боляче, мозок твій уражений і ти хочеш якомога швидше заглушити цей біль. І тому йдеш далі углиб, тобі стає затишно у тій своїй схованці, почуваєшся, мов равлик у мушлі, захищеною від незрозумілості та ворожості світу. Та поки сирі фарби уяви висихають, не зауважуєш всіх тих по-слимачому повзучих, повільних змін та деформацій на зображеннях. Барви блякнуть, тьмянішають, допоки зовсім не згаснуть. А разом з ними гасне і зір. Але ти все йдеш і йдеш далі - наосліп і без зупину. І, наче токсикоман, що вдихає свіжі випари в полiетиленовому пакеті, ти, ще одурманена пахощами невідцвілого кохання, живий організм якого було перетято гільйотиною раптової й абсурдної розлуки, спочатку не можеш розрізнити загрозу отруйнo-сонної агресії мороку. Мороку, що підступно та невідворотно насувається. Його не бачиш, не чуєш, лише відчуваєш, притягувана пащекою безодні, що світло, джерело якого залишилося в тім іншім, попереднім житті, ухопилося за пам´ять цупко і не хоче відпускати. Але ти зі всіх сил борешся з ним, бо прагнеш позбавитися болю, і не усвідомлюєш, що світло пам´яті - це єдине, що допомогає пересуватися у пітьмі, яка поглинає барви твого світу. Але чимдалі углиб, вже й не видно ні найменшого промінця, ні відлиску. І та колишня промениста яса, що ще недавно пломеніла перед зором, огортала й зігрівала, відчувається тепер лише інтуїтивно. І хоч вона вже згасла, проте ще є відчутним її слабке тепло. Тепло, яке вже не розливається повноводими ріками шалу, не спричиняє ейфоричних повеней, що вирували ще начебто вчора, але яке все ще хлюпочиться, закипає десь там, на самому споді свідомості підземним термальним джерельцем. І ти боїшся не стільки тої темряви, як того джерельця, бо вже знаєш, що воно має здатність вистрілювати пекучим гейзером і влучати в саме серце, обпікаючи і паралізуючи його волю. І тобі бракне сил, затерпаєш у якомусь невизначеному, підвішеному стані. Адже згідно зі закономірностями природи твій мозок ще ніяк не може сприйняти факт, що вже кінець, уже по всьому. І через те у свідомості повсякчас вимальовується власна логіка явищ: усе на світі би мало народжуватися і зникати природньо, за універсальними, незмінними законами періодичності природніх циклів, де чергуються припливи і відливи чи то плавно переливаюються одна в одну пори року. Все би мало відбуватися за законом руху та інерції, коли виведена зі стану спокою субстанція ще рухається, але поступово уповільнюється і, нарешті, виснажившись, зупиняється. Та проблема в тім (і це твій розум дуже добре знає, проте блокує і не впускає це усвідомлення углиб душі), що протягом короткого проміжку часу відбувся надто стрімкий розвиток твоєї почуттєвої органіки: квітка зацвіла і з´явилася зав´язь. Лише от плодів і поступового в´янення з опаданням не відбулося. Hе було осені. Просто зненацька розщепився якийсь атом і вибухнула зима. Ядерна зима. Kрижана, темна й отруйна, без натяку на бодай би промінчик нового світла. Ця неприродня зима вкрала у твоєї душі осінь i її право на поступове згасання і відмирання почуття..
Bходженя в тунель депресії відбувається поетапно. Про депресію вже сказано і написано її дослідниками стільки, що важко ще щось додати нового - лише читай, "насолоджуйся" і пам´ятай, як від неї боронитися. Парадокс але полягає у тім, що потерпілій людині важко усвідомити, якщо це взагалі можливо, її поступовий занепад, оце повільне пожирання удавом-пітьмою - апатією. Адже всю свою душевну енергію така людина витрачає на спротив, на відчайдушну боротьбу зі самою собою, жере себе, наче той Уроборос, що кусає власного хвоста, і пручається доти, допоки в пам´яті ще тремтить хочa б остання згадка про колишнє світло. Та коли зникне і останній зблиск і коли людина реально злякається, буває вже надто пізно для вороття з мороку..
**********
Шок настав, коли хлопець на з´явився на домовленій зустрічі. Шок потому швидко почав переростати у розгубленість i паніку, коли і надалі не з´являвся. Коли ж до мене, нарешті, справді дійшло, що він зник безслідно, багато води та невиспаних ночей з того дня утeкло. Ні, я не шукала його, не вичікувала під його будинком, не вислідковувала, не розпитувала у знайомих, хоч і дуже кортіло. Але переступити через себе і принижуватися не могла. І все ж, я весь час вперто чекала. I сподівалася. Бо знала, що якщо ще любить - сам мене знайде. Серце відмовлялося вірити, що це - вже фінал, що це - назавжди.. Хоча розум вже i починав потрохи усвідомлювати втрату, серце протестувало й ніяк не вгамовувалося, тремтіло, наче дрібна птаха, очікуючи хоча би найменшої звісточки, і, тріпочучи перебитими крильцями, рвалося до згадок, прагнуло близькості і взаємності. Мій погляд невпинно блукав серед натовпу, прискіпливо розглядаючи чи то схожий чийсь силует, чи то подібні риси обличчя, i намагавcя вихопити з тієї всієї міріади облич лише одне-єдине.. Нелегко тяти по живому..
Отак і настав темний листопад. І так як згідно з астрономічним колообігом дні коротшали та ночі ставали майже нескінченними, так і моя душа повільно загрузала i тонула в темряві. Листопад проминав дуже повільно, як і його тумани та дощі, сильні й затяжні. Я не плакала, не могла. Могла лишень до самого рання тупо вдивлятися у вологу непроглядну листопадну ніч і вслухатися у бубновіння крапель на шибці та підвіконні. Врешті-решт, разом з останнім зів´ялим листoчком злетіла і моя надія на зустріч з хлопцем і впала мені під ноги мертвим, зібганим жовтим корабликом, що так ніколи нікуди й не відплив.
Хандра. Tотальний відчай. Як він міг отак, ні слова нe сказавши, зникнути? Як?! Що сталося? Я не розуміла. Я губилася у нескінченних догадах. І все - без відповіді. Почала звинувачувати себе. Самодокори гризли сумління, наче хробак яблучну м´якіть.. Так-так - сама винна! Але ж як він зміг залишити мене - отак без пояснення, без прощання, без..? Та які там без! Хіба в питаннях кохання, яке вмерло, потрібні якісь пояснення? А як же обіцянки? Всі ті гарні слова, яким я так вірила? Повірила, повірила дурепа в казку! Обманув! Обманув, підступник! Зрадник! Pозчарування переливалося у самозвинувачення, у злість на саму себе, потім вонo переповзалo y злість на хлопця і, наче змія, яка періодично линяє і знімає свою шкіру, перетворювалося на ненависть.. І я вкотре знову вибухала гнівом, не перетравлюючи цю свою залежність і не спроможність вирватися з того суцільного негативу.. Після чергових вибухів злості і самотерзань все згодом дивно на деякий час ніби заспокоювалося. Але тe відчуття спокою було фальшиве - насправді воно бентежило більше, ніж оті неконтрольовані спалахи гніву. I пізніше все починалося знову - черговий виток мук виснажував настільки, що не хотілося нічого. Абсолютно нічого. Було лише одне бажання: заснути і впаcти у вічну зимову сплячку, не жити.. Але страх.. Страх з того, що вже колись сталося у юності - всі ці докори сумління, сором і жаль не дозволяли про таке навіть думати.. О, цей страх! Вічний страх! Страх з любові, страх з її втрати, зі страждань. Страх з невідомого, страх з необхідності вчинити вирішальний крок - покласти кінець нестерпному болю і посягнути на власне життя.. Страх з розплати за те. Страх з гріха.. О, так! Цей страх з мук і докорів не давав оговтатися: мене і зводило, і скручувало у корчах різних протиріч, але нового витка семи кілець душевного пекла - як за Данте - вже було не зупинити. Боже, навіщо дано людині страх?! Я не знала що робити, не знала, як жити далі: відчувала, що зробила дуже боляче чоловікові і собі, і все ще кохала.. кохала! Наперекір собі і всьому.
Навколишній світ перестав цікавити мене, наче перестав існувати. На роботу все ж таки вставала, але ходила туди, наче робот, чи точніше - зомбі. Поверталася додому і відразу йшла в ліжко. Спати, спати! Виспатися би з того кошмару! Розплющити очі - і побачити весну, нову весну - і багато сонячного світла! Світла!
Але була зима - похмура, надто сніжна, завірюшна. Години і хвилини тягнулися як безрозмірна жуйка. І були довгі, нудні перекури під час робочої перерви, де я, ховаючися від протягу і співробітників за рогом будівлі нашої компанії, подовгу задивлялася на протилежний берег ріки. Задивлялася, немов загіпнотизована. Бо там, на тім другім, засніженім березі чорної Влтави, неподалік від пришвартованого до суші на пожиттєве ув´язнення пароплавa-кафе, під однією з тих високих, мов хмарочоси, голих тополь, що вишикувалися темним частоколом здовж ріки і парку з міні-гольфом, є Він.. Так, це Він - хоч і сипле густий сніг, і лапаті сніжинки завзято кружляють у своєму невпинному балеті - я таки бачу Його.. Впізнаю знайомий силует, бачу, як Він стоїть під тими тополями незрушно і все дивиться й дивиться на мене, наче благає.. А-ну-ну підійди, підійди-но ближче, або хоча би помахай! Ну, чого ти стоїш, як вкопаний, i ні кроку назустріч? Боїшся? Тобі соромно? За біль, який спричинив мені? Хочеш повернутися, та не знаєш як? Хочеш мені щось сказати? Тож підійди ближче.. Прийди.. Або ні.. Не приходь! Залишайся i надалі там, де ти зараз є! Надто боляче! Занадто, аби простити.. Не смій більше з´являтися мені на очі! Ніколи! Ти для мене вмер! Затискаю кулаки - шкварчання циґарки у моїй долоні повертає мене з іншого берега - і я бачу, як ще дужче завирувало в дикому танці хуртовиння, як зникає у білій тьмі потойбіччя ріки, але не чую нічого - ні опіку недопалка, ні крижаного холоду сніжинок, що важко пристають на віях та стікають струмочками по обличчi.
..Десь у грудні, поближче до Різдва, вперше після майже двохмісячного зникнення хлопця щось у моєму замороженому серці тенькнуло: прецінь не бути цим горобиним ночам вічно! Зараз, ще трішки - і буде зимове сонцестояння - буде найдовша ніч у році, але після неї дні поростуть і світла обов´язково побільшає. Ця думка спалахнула раптово, і, наче вогник, почала жевріти, відганяючи з душі міліметр за міліметром морок, мою, здавалося б, нескінченну ядерну зиму, під час якої відбулося щеплення моєї психіки. Я саму себе не впізнавала: мій настрій був мінливіший за квітневі дні, і хоч удав апатії і надалі мене виснажував, проте стиск його задушливих кілець почав слабшати. Так я почала змирятися з втратою свого шаленого кохання. Змирятися, капітулювати.. Лише от зі собою ще ніяк не могла примиритися. Aле поволі, дуже поволі якось ставало легше. Біль притуплювався. Впевненіше це відчула, як на диво, після Сонцевороту - щоразу звіряла час за годинником, зазначаючи, що сонце сьогодні зайшло на одну хвилину пізніше. I це мені давало сили витримати до наступного дня. А в січні, коли сонце дедалі довше зависало над обрієм, то й трішки розвеселилася: вперше зауважила, як весело хрустить мороз, як дивовижно іскриться сніг, як під синню неба сяє засніжене, огорнуте інеєм кришталеве місто..
2.
..В обличчя різануло холодною, солоною вологістю - хвилі набігали на паром і трощилися об його білий і маєстатний, наче айсберг, тулуб. Вітер з моря налітав зненацька, куйовдив, навіть боляче смикав за волосся. Я роззирнулася - перед нами зростав острів Мугу. Ще кілька хвилин - і наш паром причалить. Сонце в зеніті і попри прудке віяння щедро розливалося промінням, що весело гралося з розбурханими хвилями в піжмурки і поширювало довкола райдужне сяйво бризок. Вітряки на материку, що залишився позаду, тепер здавалися тонесенькими довгими шпильками, встромленими у зелене ворсисте сукно лісів. Я знову задивилася на неосяжний синій обрій на півночі.. Ну чому, чому вона так манить, ця Північ? Щось споріднене, щось таке, що досі розгадати не можу?
- Ходімо в авто. Причалюємо. - відчула я руку чоловіка на своєму плечі.
Ще раз глянула на неозору балтійську лазур, видихнула та попленталася за чоловіком.
Шкода було покидати цей паром, на палубі якого мені все так ясно і чітко пригадалося. I що найважливіше - тут, на цій палубі під ячання птаства та шум вітру і хвиль я вперше за весь час після зникнення хлопця не відчула отієї своєї вже звичної загірклості щодо нього. Навпаки здалося, що лише тепер я ніби відірвалася від землі і поплила-полетіла за виднокрай, як та чайка, залишивши все, що досі лежало тягарем на серці, десь там, на тім другім, далекім материковім березі. Чи то магнетизм островів мaє таку силу, що спроможний щось міняти в людських душах, чи то само море так діє? Острови.. острів.. повна ізоляція і свобода водночас. І фатальність стихій. Море і вітер. Сили життєдайні і смертоносні. Бо не зможе людина, яка опинилася на острові, сама одна нічого, завше мусить покладатися на їхню милість. І цю милість ще треба заслужити, а це означає - абсолютний і безвідмовний респект і впокорення стихіям. Бо море, як і вітер, нічого не забуває і не прощає..
