В саду Борис Тимофійович, як у колисці. Тут йому кожна лозинка знайома, кожен прутик цієї колиски. Чи яблуня, чи персик, чи звичайна вишня - гляне Борис Тимофійович на дерево, уже йому і ясно: тут гіллячку обрізати треба, тут наступного року не завадило б і перещепити, а он там усе нормально, а не родить. Чому не родить? Чи жуки-ненажери обсіли, як короста бездомного, чи попелиця висмоктує останні соки, мов нерозумний уряд із власного народу, чи хвороба яка причепилася, що ні відчепитися, ні відкупитися, як причепилася вона до колишньої коханої Бориса Тимофійовича Галини Чепур.
Ось груша. Висока, крислата. "Бере Жіффар". Сорт вибагливому Борису Тимофійовичу не дуже до смаку, та й застарілий, чесно кажучи, сорт. Але грушу Борис Тимофійович не зрізає, ото й тільки, що перещепив подекуди.
Є на стовбурі груші ледь помітна вже ранка - то років двадцять тому зламала Галя Чепур гілку. Уже й забув про те Борис Тимофійович, зарубцювалося все, зникло за горизонтом щоденних турбот. А це згадалося.
Після того, як був вигнаний Борис Тимофійович з хати Чепурів з пирогом на руках, після того, як побрався з Василиною, він Галі майже й не бачив. Хіба здалеку десь на вулиці, і то раз у п'ять років.
Галя ж побралася зі своїм комсомольцем, весілля гуляли ледь не тиждень (і варто було старому Чепурові прибіднятися?), а потім десь виїхала з села. Жила в якомусь місті, дітей чомусь не надбала, натомість захворіла на рак грудей, задавнила хворобу, комсомолець її покинув, проміняв на здоровішу, вродливішу, молодшу, а бідну Галю привезли позавчора до матері (Чепур уже помер) помирати, тримають на обезболюючих ліках, щоб не мучилася надміру, готуються до похорону.
Отак. Груша живе і ще сто літ житиме, а її мимовільна кривдниця не сьогодні-завтра піде на той світ. Ех, життя, життя.
Рушив Борис Тимофійович далі.
"Яблука осінні хоч сьогодні обірви, - міркував. - Але цього року непереливки, абсолютно нікуди збути вирощене".
Поміж віт шелеснуло яблуко, гепнулось об землю, покотилося до ніг. Так же само, як двадцять років тому, коли він, тоді ще просто Борис Локшичко, стояв на цьому ж самому місці, пив нектар з уст своєї коханої, пив, щоб за якусь годину спекти з яблука і того нектару кохання пиріг, пригостити кохану і потонути в солодкому мареві її чарів.
О, найпрекрасніший день життя нашого, ти минаєш, навіть не сказавши, що ти найпрекрасніший, що такого більше не буде, що ти найсолодший, найдивніший, найдорожчий, не дивлячись ні на бійку Чепура у твоїх секундах, ні на гіркоту розлуки по тому, не дивлячись ні на що.
- О, яблуко спокуси, ти на що це штовхаєш мої спогади? - підняв Борис Тимофійович плід із землі, надкусив.
"І до чого ці згадки? - міркував. - Знайшов за ким тужити? За Галею, отією бездушною, безсердечною істотою в жіночім тілі, яка молилася на автомобілі до клубу, забувши за молитвою про все на світі, навіть про коханого й кохання."
- Кинь ці думки, Борисе, - наказував собі, - з'їж яблуко, закинь чим подалі недогризка, а з ним і нікчемні, непотрібні згадки.
Так і зробив. Полетів, шелеснувши в кущах смородини, у безвість недогризок.
Ех, переводяться з часом і найкращі садівники. Коли це було, щоб Борис Тимофійович Локшичко розкидав по саду всілякий непотріб? А все кляті згадки. Відколи привезли Галину Чепур у село помирати, так і лізуть у голову, так і лізуть.
Чи негоже вік звікував з Василиною? Ні, нормально звікував, чи то б пак, вікує. До двох дочок, з якими взяв її, спільного сина надбали. Діти, як діти - дочки повиходили заміж, відійшли на власні обійстя, син зараз в армії. З саду багатства надбав чимало - куди тому покійному Чепуру братися? Три автомобілі придбав - собі й двом дочкам, синові в доларах теж на автомобіль відкладено, хату он яку вибудував собі і знову ж таки синові будувати почав. Газда, яких мало не те що в селі, в районі. Нікого не скривдив, як біснуватий Чепур свого часу, за доброго, порядного чоловіка всі його мають, з Василиною живе в злагоді. Що ще треба?
Аж ні, лізуть згадки в голову, і той далекий день, коли постраждала "Бере Жіффар", як найсвітліший день згадується. Чому? Бо любив тоді, бо на крилах літав попід хмарами? А потім що, не любив? Василину хіба не любив? Адже й цілував по ночах, і шептав гаряче: "Кохаю", і прагнув її тіла, і шанував завжди, словом поганим не дорікнув, не вдарив ніколи, пальцем не зачепив. Але чи любив? Чи переймався трепетом солодким та всепоглинаючим від звичайного поцілунку? Чи хотів кинути все і спекти їй нічим не примітний яблучний пиріг з осіннього сорту? Ні, не було такого. Навіть у думці не було.
Перед очима постала Галя. Ота молода, вродлива Галя, яка вилила на нього, свого коханого, навіть не відро, цистерну помиїв. Гнав її, як надокучливу муху, просив: "Згинь з-перед очей, іди собі"; а вона не йшла, вона усміхалася винувато, як того дня, коли постраждала ні в чому не винна "Бере Жіффар".
"Вона ж помирає," - дійшло раптом до свідомості, примусило вжахнутися, простити все, все до останньої краплі образи, примусило простити, взятися за кошик, назбирати яблук осіннього сорту і йти пекти пиріг.
"Віднесу, - стікав думкою над тістом, - хай скуштує хоч перед смертю, як не захотіла в молодості. Хай скуштує і зрозуміє, що в пирогах щастя, не в автомобілях, автомобілі приходять потім, а пироги печуться щодня - і гріх їх викидати геть, їх треба їсти, насолоджуючись кожною крихтою. А ти, Галю, викинула пирога, погналася за автомобілем. І що ж? Тепер позаду тебе і автомобілі, й пироги, а попереду - смерть на самоті, на руках у старої матері. Віднесу ж тобі пирога не задля відновлення кохання - яке вже кохання, коли в очах не зорі, а смерть; віднесу тобі пирога, щоб ти зрозуміла хоч під кінець життя, яке щастя втратила в моїй особі. Аби зрозуміла, що й багатство може бути добрим і опуститися до співчуття бідоласі, а не пхатиме бідолаху довічно ногою в живіт та серце, як зробили це свого часу зі мною заможні Чепурі. Віднесу тобі пирога, щоб ти в останньому дні своєму вмилася сльозою і прокляла своє життя, в якому перлася автомобілем до клубу, котрого ще й не почали будувати."
Розпалив піч. Хвилювався, бо так давно не пік уже пирогів. Хотів спекти смачного, рум'яного, такого самого, як двадцять років тому.
В хату зайшла Василина.
- Що це ти робиш? - здивувалася.
- Пиріг ось віднесу Галині Чепуровій, - відповів. - Помирає, розумієш, а я, як-не-як, а все-таки зустрічався на її шляху. Гріх не відвідати.
Нічого не сказала Василина. А він спік пирога, дочекався, поки схолоне, а потім замотав у стареньку хустину (рушника пожалів - дороге задоволення, та й не свататися ж він іде, їй-богу) та й пішов.
Підійшов до хати, в яку і заходив останній раз ого-го скільки років тому - ще як борг Чепурові приносив віддавати.
Прочинив двері до сіней - не той уже в хаті запах. Не достатком та багатством пахне, старістю тхне, цвіллю, самою смертю смердить.
Постукав у хатні двері.
- Заходьте, - почув кволий голос.
Затріпотіло серце, затремтіла душа. Здалося, що відкриє зараз двері, а там, у кухні, сидять і п'ють чай старий Чепур з Чепурихою та молода, вродлива Галя.
Відкрив двері.
Ні, немає ні Чепура, ні Чепурихи, ні молодої вродливої Галі, немає й самої кухні - щось перемуровано, перероблено в хаті; натомість на ліжку в глибині кімнати лежить зморщена, змучена, суха не то жінка, не то бабуся. І якби не очі, повні болю очі, які видають у ній колишню Галю Чепур - нізащо не впізнав би.
"Невже я її колись любив до нестями?" - вжахнувся і тут же й присоромив себе за таку ганебну думку.
- Здрастуй, Галю, - ледь вимовив.
- Здрастуй, Борю, - прожебоніла.
І ні радості, ні спалаху, ні бодай іскринки в очах - одні лише біль та порожнеча.
- Я ось пирога приніс, може, покуштуєш, - розмотав свій витвір, поклав поряд на стільці. - Яблучний, з осіннього сорту, того самого, що колись, пам'ятаєш...
- Сідай, - припросила тихо.
Сів.
- Їстимеш? - перепитав.
- Пиріг? Ні.
- Хоч крапелиночку, - припрошував. - Я ж пік, старався.
- Як твої справи? - запитала.
Заходився розповідати, гаряче, з подробицями - про сад, дітей, сільське життя - але швидко вмовк, відчувши, що його ніхто не слухає.
- Галю! - ледь не скрикнув.
- Що? - стрепенулася.
Помовчав.
Хотів уже йти, несучи засмучену душу додому, але в мізках щось ворушилося, гризло черепа, просилося назовні, наче живим закопаний з могили.
- Галю, а скажи чесно, - не втримався, запитав, - жалкуєш ти, що не зі мною пов'язала вік?
- Що? - перепитала нерозуміюче.
Повторив запитання.
- Ні, - відповіла.
- Як ні? - аж підскочив. - Не може бути. Ти ж глянь на себе - сама, при смерті, ніде нікого, просмерділа цвіллю хата, а в мене палаци, сад, автомобілі, добра по горло. Ти повинна жалкувати.
- За чим? - не промовила, простогнала.
- Ну, за мною. За багатством. Є за чим.
- Ні.
- Ти ж любила мене! - бісився. - Чи не любила, а тільки бавилася?
- Навіщо воно тобі, Борисе? - благала. - Йди, не до любові мені нині, невже не бачиш.
- Дай відповідь - ти любила мене, чи ні? - благав. - Дай відповідь, не забирай її в могилу, бо не знатиму спокою на цьому світі.
- Любила, - скривилася від болю.
- Хотіла мене за чоловіка?
- Ну, хотіла. Йди.
- Значить, жалкуєш тепер, що наші дороги розійшлися?
- Ні.
- Чому? - кричав уже, не зважав на немічний вигляд співрозмовниці.
- Немає за ким і чим.
- Не може бути! У мене ж багатства - куди твоєму задрипаному батькові!
І загорілися у хворої очі. Де й поділася байдужість, зблиснуло щось лиховісне, чорне, мов кінець світу прийшов.
- Покриткою я для тебе була, покриткою й світ для тебе покину. Ти - дублікат мого батька, а я хотіла мати в житті людину. Втямив? - і потухли знову очі.
Захлинувся. Його, Бориса Тимофійовича Локшичка, добру, порядну людину, зрівняли з біснуватим, дурним Чепуром. Це могла зробити тільки безнадійно хвора, дурна людина, якою була, є і до останнього дня свого, який уже не за горами, буде Галина Чепур. Сказано ж, яблуко від яблуні... Ну, хай хвора, це не від неї залежить, а розуму можна б уже й набратися. Покриткою для мене була? Дурепо, я ж любив тебе, більше за все на світі любив!
До біса рак у її грудях, до біса біль в очах, правду треба казати навіть перед смертю.
- Ти дурна, Галино, - випалив. - Ти вже віджила, вважай, свій вік, а дурна. Більше я нічого не скажу.
Натягнув на голову картуза, пішов до дверей.
У дверях обернувся, глянув на свій пиріг, що нікчемним шматком печеного тіста бовванів на стільці, глянув на Галю, що геть і голову відвернула від пирога, і не стерпів, вернувся, згріб пирога зі стільця, замотав назад у хусточку.
- Здихай, - кинув жорстоко межи очі хворій. - Не гідна ти ні пирога, ні любові, ні жалю. Нічого не гідна.
Щосили грюкнув дверима, пішов.
Надворі стояла осінь. Ота тепла вереснева пора, коли осінні яблука зірви хоч за день, а зимовим ще не завадить якийсь місяць і на гілках покрасуватись.
Зайшов Борис Тимофійович у свій сад, сів під "Бере Жіффар", розмотав з хустини пирога і заходився їсти. Пхав у себе шматок за шматком, давився, промочував горло грушами і знову запихався пирогом.
- Ось так, Галино, - бубонів, - як не потрібна тобі моя любов, я сам її з'їм, знищу, зведу з цього світу. Крихти не залишу, щоб ні згадки, ні пам'яті, щоб пропала, мов її й не було.
Але пиріг не смакував. Чи то він, Борис Тимофійович Локшичко, розучився їх пекти, чи й не вмів, чи яблучні пироги з осіннього сорту завжди несмачні, бо осінню, в році вона чи в житті, нічого смакувати не годне. От якби весною.
Але де взяти яблук весняного сорту. Немає таких.
Їв Борис Тимофійович пирога, їв, але так усього й не з'їв.
- Галю, то була в нас любов, чи ні? - розплакався невідь-чого над недоїденим пирогом.
Сльози бігли по покритому зморшками лиці, капали на пиріг, розмивали тісто, оголюючи яблучну начинку.
Начинку з осіннього сорту, який передує зимі.
