Людина реалізується двічі – в житті і у смерті.
Мілорад Павич.
За стіною, важко, як риба, що її витягли з води, уривчасто дихає мама. Кожен вдих радше нагадує схлипування. Скрипить старими пружинами тапчан, з кухні, примушуючи всіх на хвилину завмерти, включається мотор холодильника. Вочевидь мотор погано закріплений - гримоче, що трактор, та так, що заглушує “колгоспника”, якій увімкнено на максимальну потужність, бо Мама тепер ще й недочуває. Так само старечо шипить телевізор. Найновіша, у хаті техніка - комп'ютер. Намагається не відставати - починаючи працювати повиває, згодом на якийсь час вгомонюються, якби переводить подих, опісля включається на повну гучність. Підлога в нас теж музикальна. Пронизливий скрип у коридорі, трохи лагідніший у вітальні. У спальнях він різний по тембру. Навіть жарівка в моїй настільній лампі дзижчить, настирливою мухою... Не подає голосу хіба, що мій електронний годинник, та й він не може витримати глухого усамітнення, часто зупиняється. Звуки ці мене давно не дратують. Більше того, я їх люблю. Це музика "мого" дому, яка чинить його несхожим з іншими.
Нині до цих звуків додалися ті, яких чути ні за що б не хотів, - тривожні звуки, що віщують падіння. В останній рік падати Мамі трапляється дуже часто: на якусь мить затрачає свідомість і...
Падала зазвичай щасливо: пересуваючись хатою завше мала якусь опору: "Лише тепер збагнула, яка вигідна наша хата, - казала, - і наш вузенький коридорчик. Він якби створений для мене, - усюди маю тверде опертя!" - видушує гримасу сміху...
Нещодавно Мама, за порадою лікаря розпочала терапію, яка допомогла їй позбутись набряків. На її худенькому тілі вони виглядали жахливо. Домашній лікар наполягала на госпіталізації, і на терапію в домашніх умовах погодились лише через уперте небажання мами йти в лікарню. Хоча й запевняли, що ані на хвилю її не покинемо, мала на те відповідь.
- Тут маю вас трьох, рідних. Там - усі чужі. У хаті мене все гріє, і той килимок, що біля мене, і столик, стільчик, усе моє, звичне. Хату я знаю навпомацки, кожен сантиметр, де за що годен вчепитись... Мама пересувається надзвичайно повільно, достоту, як слимачок. Кожен крок дається неймовірними зусиллями й супроводжується болем. Дивне видиво – обличчя й грудна клітка як у мумії, а живіт немов у вагітної на останньому місяці й слонячі важезні ноги. Двічі на день мамі роблять ін'єкції. Це теж проблематично - у неньки крихкі вени. Поки знайдуть куди вколоти, проколена в декількох місцях рука синіє. Кололи вже два дні, до того ж приймала конячі дози сечогінних - результатів жодних. Каже: "Відчуваю своє тіло, мов якусь чужу субстанцію. Часто просить.
- Скиньте з мене панчохи, зніміть сорочку! - хоч і не зодягнена... Розумію, намагається звільнитись від тіла, воно не схоже на її власне...
- Я тепер усе менше ототожнюю себе з тілом - ділиться думками.. Грішу думкою, що, можливо, мають слушність кришнаїти, які твердять, що душа не має нічого спільного з ним...
Від якогось часу перестала навіть мигцем позирати у дзеркало, - воно не відображає правди, - казала... Чомусь повсякчас повертаюсь до Бруно Шульца, до місця, в його "Цинамонових крамницях", де змальовує фантасмагорійну картину зникнення батька, як поволі борсався він в напівжитті, напівсмерті, ніяк, не наважуючись повністю віддатись помиранню, ніби помалу звикав до свого нового, уже позамежного буття.
На той час Мамині набряки сягнули апогею - шкіра не витримувала - тріскала. Декілька разів на день міняли бинти. У п'ятницю поїхав до знайомого хірурга, просити, аби Мамі спустили воду. Лікар наполягав, аби ту операцію робити в клінічних умовах. Я теж був за те, але Мама просила під милість Божу, аби її вже нікуди не відправляти, то ж умовив лікарів приїхати додому.
Коли повернувся з лікарні, ескулапи були вже в хаті, і приступили до операції. Одразу зорієнтувався: щось негаразд! Голова в бандажі, у кухні біля батареї - кров, та й те, що спускали мамі з живота, теж не вода, - рожевого кольору рідина...
Дружина, дрижачим голосом розповіла, що мама саме пришкандибала, аби приготувати собі сніданок, заточилась й впала. Тим разом нещасливо - до труби опалення розсікла голову, але, як виявилось, не це найстрашніше. Розсічену шкіру лікар швиденько зашив, та в час падіння в мами тріснула селезінка, і почалась внутрішня кровотеча. Лікар категорично наполягає на госпіталізації. Й знову розпачливий мамин погляд і категоричне.
- Нікуди не поїду!
- Але, тим разом, ти погано впала, мамо! - переконую. Черговий раз удає, що не чує. Виробила феноменальну здатність не чути того, чого чути не хоче. Мені б так навчитись...
- Я вдома, тут мені добре. Скоро приїде онука з дітьми. У хаті Великдень, а ви хочете мене кудись відправляти... – веде своєї.
- Без твоєї волі ніхто тебе туди не відправить, - промовляю. Почувши мовлене оживилась, повеселішала.
- Мене ж нічогіськи не болить, от тільки лікоть трохи... Забила, коли падала. Не йти ж мені через дурний лікоть у лікарню, - намагається бути переконливою. Бачу - якнайшвидше хоче спровадити з хати ескулапів...
Подумки спекулюю: коли б не поїхав у лікарню, можливо, того падіння й не було... Дурня, звісно - Той, кому належить, давно все уже передбачив... Історія людського митарства - розгорнутий сувій пергаменту, на якому все записано: і те, що вже перебулося, і що чиниться цієї таки миті, і що має статися. Людина просто собі шпацирує од висхідної станції до кінцевої зупинки, мельдуючись на кожному перехідному пункті. Сподіваєшся, чоловіче, що закінчиш свій маршрут тоді, коли втомишся, і скінчиш його там, де захочеш? Якби ж то! Кожен має свою, тільки йому призначену кінцеву станцію, хоч не бачив її ніколи. Ту станцію збудовано в день коли уперше відкрив очі на світ Божий. Там стоять, і чекають на твій прихід.
* * *
Донечка, з дітлахами й чоловіком, приїхали до нас у переддень Великодня. Сторожко переступили поріг. Так чинила інстинктивно, підозрюючи, що в хаті оселилась смерть. Побачивши онуку, ще й правнучат, Мама збадьорилась, ожила. Юстинка, - вона молодшенька боялась підійти, видати, прабабуся видалась незнайомою, а може й забула, адже їй усього два рочки. Зате старшенький Марко підходить, бере прабабусю за руку й щось довго й захоплено до неї теревенить, - (у нього іще погана вимова, тому імітує дуже швидку мову, хитрун такий!). Мама щаслива вмліває... Довго з ними розмовляла, і о диво - встала й пішла до столу. Разом помолились. Мама посиділа, погомоніла з нами добрих пару годин. Обличчя в дітей проясніли. Лікарі, звичайно ж, помилились, - вирішила донька. Не виглядало, аби Мама збиралась помирати. Я ж бачив, як розтікається по тілу чорна пляма, означуючи кордони крововиливу. Та людина завжди вірить у те, у що хоче повірити. "Наша бабусенька безсмертна!" – з ентузіазмом проголосила дочка. Ми хотіли в це вірити, то й повірили...
Та наступного ранку Мати таки не прокинулась. Треба була залагодити справу з паперами на гробівець, та я завше уникав займатись паперовими справами, контакти з державними службовцями, викликали алергію. Та, не це було основне - не бажав усвідомлювати того, що сталося.
- Ти завше був недбалюхом і лінюхом, навіть тепер, коли мама на катафалку, не можеш переступити через себе, - докоряє дружина, - комусь сказати, - не повірив би - палець о палець не хочеш ударити, аби поховати рідну маму!
- Господи, невже ти сліпа й того не бачиш, - мама не хоче покидати хату? - відказую.
- Зараз твої фантазії не доречні, - кидає роздратовано .
- Які фантазії? Бачиш сама, тіло її не росте, не розкладається, не пахне, - мовлю сумирно.
- Господи! Тільки хто б послухав, з яким вар'ятом я живу! - виходить із себе остаточно дружина.
- Облиш нервувати. Заспокойся. Я все зроблю, - кажу, хоч сам не дуже вірю у мовлене. Якби ми не любили людину, а винести небіжчика швидше з хати, інстинктивне прагнення живих. Невже затратив навіть інстинкт? Мама ж всім своїм виглядом заспокоює мене: "Не поспішай, сину, бачиш, мені тут цілком добре".
-Я так думаю, мама ніколи не залишить хату, - промовляю ледь чутно. Але репліка дружини засвідчує, що таки почутий.
- Піди до психіатра чоловіче. З тобою розмовляти може хіба тільки він. Сил моїх більше немає!
Я, безумовно, винен в очах дружини. Та й у своїх теж... Це дивно, але мені приємно визнавати свою вину...
Врешті усе утряслось. Віднайшли потрібні папери, і вже маємо дозвіл на захоронення. Маму поховали на Личакові, у гробівець, до батька.
- Сорок днів нічого не рухатимемо, – оповістила дружина. Розумію, це стосується, не лише речей, а всього укладу нашого життя. Маю відтермінування. Та лишень відтермінування.... Анітрішки не боюся своєї жони, можливо, навіть більше - боюсь за неї. Мамин світ тримав і наші світи в якихось межах. Мати померла, і з нею відійшов увесь її світ, увесь створений нею мікрокосмос. Я й не підозрював, якою масштабною буде ця втрата. Мати могла погасити будь-яку сварку лише своєю мовчазною присутністю. Тепер і в нашому домі розпочнеться те, що нині називають модним словом "безпредел" (яке на щастя так і не знайшло відповідника в рідній мові). От якби я мав такий імунітет, як наша мова... Хата - та ж держава. Тут у кожного своя територія. Зараз відійшов один член. Голова. Патріарх. То ж будемо ділити, звісно, не квадратні метри. Війна в основному точитиметься за сфери впливу. Мати, що ніколи не підвищила голосу, і нікому й ні за що не дорікала, утримувала в домі моральний диктат. Ми жили, чи принаймні намагались жити за її християнською ідеологією. Не думаю, що наша сім'я, як, скажімо, держава наша, зуміє протриматись без ідеології. У сім'ї два теологи – дочка й зять. Та теологія, це одне, моральний авторитет, зовсім інше... Моральний авторитет, важить набагато більше аніж сан, навіть єпископський. Кожна смерть – це переділ наших світів.
Змінилось усе. Жінка стала на мене покрикувати й виразно виказувати, що має мене за ніщо. Має слушність. Який із мене голова родини?.. Моє письменницьке ремесло приносить куций ужинок, утричі менший за синову зарплату. Інші світи почали заповнювати собою звільнений простір.... Не знаю, який монстр вилізе, чого запрагне...
***
Я жайвір, встаю я о п'ятій, і одразу ж сідаю за комп'ютер. У ті досвітні години найкраще працюється. Того дня знову відчув на собі мамин погляд. З дитинства любила неспостережно дивитись на мене. Не тому, що хотіла щось підгледіти. Попросту не мала часу спілкуватись зі мною.
Підпираю голову й знову згадую маму. Якби нічого важливішого в житті немає. Вона напевне дуже далеко від цього захаращеного, дикого життя. Там спокій і тиша. Пригадую, у дитинстві ми говорили з нею переважно про теми вічні – про те, як виглядає духовне небо. Воно, напевне, світиться, - казав я, - як земля на сонці вкрита першою повіткою снігу. І тихо-тихо так, чутно як опадають листки... Мама, зі мною малим, у всьому погоджувалась. Казала: "Діти все бачать, і розуміють краще ніж дорослі".
Коли чверть віку тому раптово відійшов у вічність Батько, навіть розгубився - я так і не знайшов часу для серйозної з ним розмови... За життя дуже мало спілкувались. Не знаю, чи хто іще так мало спілкувався з Батьком, як я. Коли був хлопчаком, у нього не було на мене часу. Став дорослим, виросла між нами прірва, через його назверхну байдужість, і мою тріумфальну гординю, а іще не прощені образи... Не годен був перекинути кладку, та коли б і проклав, не зміг би нею пройти. Так і жили у відчуженні, рідні, а, по суті, - чужі. Мовчазний монолог – єдина форма спілкування з Батьком. Ніколи не підпускав до себе близько. Сперечатись, дорікати - у його очах то був смертний гріх - обривав на півслові. Думав, що з його смертю, усе невисказане опиниться десь на маргінесі, відійде на недосяжний план. Помилився. Наші невирішені стосунки чипіли перед очима, як при житті. Насправді, смерть нічого не вирішує. Нічого не міняє. Так і залишились не примиреними.
Минуло років із десять після його смерті, коли відчув - тепер, може початись наша розмова... Ми не могли наговоритись... Він спокійно вислуховував мене, висував свої аргументи, тепер і я мав час спокійно все обдумати, зважити. Зумів поглянути на наше життя й стосунки не лише зі свого, а й із його боку. Зрештою, визнав за ним право прожити життя так, як його прожив. Звичайно засуджував. Найбільше за його зради і ставлення до мами. Та дозрів до того, аби визнати за Батьком право бути таким, яким він був. Нині вже знав - така розмова цілком можлива.
З Мамою, на відміну від Батька, ми були близькими. Не мав потреби вичікувати роки, аж та розмова, могла б розпочатись. Не мусив налаштовуватись, готуватись до неї. До того ж, на відміну від тата, чиєї присутності не відчував, була тут, не залишала домівки. От лише як намовити її, аби розпочала зі мною цю розмову?
Давно минуло сорок днів, у маминій кімнаті, я так нічого й не порушив, хоча свербіли руки повикидати увесь "непотріб" - десятки мотків вовни, спиць, ниток, коробки ґудзиків, шматки матерії, якісь старі речі, які планувала, переліцовувати, перешивати, ремонтувати, усе це, як і її стара, іще австрійська швейна машинка, з певністю нікому більше не прислужаться. Та викинути не посмів. У невеликій шафі висіло повно всього того, без чого був не мислимий "Мамин світ". Мама була добрим богом речей, яким дарувала нове життя... Саме на речах, які побували в Маминих руках найкраще б пояснювати теорію реінкарнації... Плащ дідуся в її руках перевтілювався в модний жіночий, опісля продовжував життя вже як моя курточка, але й це не був кінець його земного шляху – йому іще належало клонуватись у два берети, та й тут "ланцюг санскари" розірвати йому не вдавалось. Мусив, упокоритись, і продовжувати своє життя в іпостасі домашніх капців... Усі речі у шафі були особливі, - їх земний шлях іще НЕ МАВ закінчитись. Чекали свого наступного втілення. Викинути усе це означало б зруйнувати "Мамин світ", неповторну епоху в якій жила.
Мати казала: "Аби бачити світ духовний, очі нам ні до чого". Та я - невиправний матеріаліст, молячи про зустріч, продовжую роззиратись довкола - живе у мені прагнення "чуда видимого". Бог виконує наші бажання. Не раз переконувався в цьому. Особливо, якщо це бажання серця. А серце моє бажало зустрічі з Ненею.
Образ з'являється. Він мов гаряче повітря над ватрою –розпливчатий, як не до кінця проявлена світлина. Мама видається мені молодшою, у кожному разі, волосся чорне. Намагаючись згадати, коли насправді бачив його чорним? Звісно, коли збиралась на телевізійне інтерв'ю. Сиділа й поправляла волосся біля дзеркала. Поспішала... Уся справа в часі, - промовила тоді. Що могли б означати ці слова?
Мама й час. Дивно. Чомусь ці поняття для мене не складаються, якби були з різних "пазлів". Ненька ніколи не квапила час. Можливо, цього не дозволяла її побожність, адже згідно Біблії, квапити час – великий гріх - людина повинна радіти життю, кожній його секунді, і не тратити час на пусте: на сварки й злобу, на заздрість і пустопорожню балаканину. Ніколи не казала: "Мій час". Не цінувала його, як, скажімо, це роблю я - нікому не подарую вранішні години - вони для творчості! Для багатьох людей у мене не вистачає часу. Не підтримую товариських стосунків, навіть із тими з ким знаюсь з дитинства, ані з кумом, який тепер прихворів, і майже не виходить із хати. Немає часу... Теж напоумляю сина: "Не прогав свого часу!"
У Мами не було "свого" часу. Ніколи не говорила про нього, як про свою власність. "Мамин час" видається мені мало чи не якоюсь анаграмою.
- Мамо, я не встигаю. Зваріть на нині обід, - просить дружина,
- Бабусенько, подружка захоплена шкарпетками, що їх, ви мені зв'язали. Чи не могли б ви, і їй такі спорядити?..
- Матінко, переклади польською листа, - це вже я впаковую їй роботу...
- Пані Софіє, телефонують з Інституту історії Церкви. Дуже просимо прийти й розповісти, про підпільних священиків, яких ви знали, про патріарха Сліпого, не відмовте...
Мама варить, шиє, церує, доглядає онуків, присипляє правнуків, пише спогади, установлює по-пам'яті якісь забуті узори вишивок. Марно й намагатись перелічити всю роботу, усі обов'язки, які взяла на себе, а й ті, які милостиво дозволила нам звалити на свої плечі. Нікому не відмовляє. Доручали їй і те, що могли впорати й самі, але знали, зробить це з усією прецизійністю, як нам, і не снилось... А головне, ніколи не поскаржиться, що не встигає... Лише коли її не стало, побачили увесь огром роботи, й обов'язків, які брала на себе. Чомусь не замислювався, як це можливо, адже "пучка духу", як усі ми казали. Зараз знаю: "Уся справа в часі". Не почувала себе власником часу, тому й могла тратити його на нас усіх. Можливо, та ні, таки, напевно, саме тому, їй того часу на все й вистачало.
Не мав прив'язаності до жодної власності, але час, безумовно, уважав своїм, що належить мені по праву, від народження. Яка глупота! З таким самим успіхом можна заявити права власності на сонце, чи оцю місячну ніч... Чи не означає це, те, що й упіймати вітер? Ми нічого не годні з ним сподіяти. Мама ніщо не вважала на цій землі своїм, передовсім, час. Власне в тому вся її іншість. Невже відповідь настільки проста - це не моє, бо бути моїм не може.
Мама легко пробачала усі мої переступи, навіть дуже значні, якби це було щось неповажне й узагалі незначне, якби уже за життя побувала у вищих сферах, у духовному небі, і бачила цей наш світ іншими, Божими очима.
У нашому старому помешканні, де народився, висів на стіні старезний і важкий килим, що прикривав нішу, де зберігався посуд, і не тільки, часто там клали якісь важливі папери, гроші, щось таке, що не мало бути "на оці". Малим часто відслоняв того килима, намагаючись дослідити потаємну скритку, та марними були мої зусилля, Сил моїх вистачало, аби досягнути лишень важких тарілок, які лежали на споді. Нафантазував собі, що за тією нішею є ще потаємна кімната. З того часу часто мені снилася і вранці затамувавши подих відхиляв той килим. Нині це враження повернулось - знову кортить заглянути...
