Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза соціальна містика

Загратована

© Катерина Омельченко, 02-09-2014
Здавалося, то була нескінчена, хитка спіраль вгору, і саме розрідженість повітря обмежувала можливості до дихання. Але то були міцні, надійні стіни, гуркіт важких шкіряних чобіт та стеля, що як і все тут здавалася залізною. Дихання, перерване і тричі перекручене скотчем, тричі прокляте тими, що бажали смерті, все ще доносило до найвіддаленіших куточків організму найбільш прийнятні за цих умов для життя речовини. Банальне, для багатьох звичне, штучне пекло, створене руками простих людей: комусь тут сконати, а комусь із цього мати зиск. Проте, коли замість довгого немитого коридору і квадратних чоловічих потилиць, ввижалася напівпрозора, скляна спіраль до небес, ставало набагато легше. У полонянки очі були кольору молочної блакиті, майже сліпі і нерухомі. Написи чорним на дверях пробуджували їх від сну, кричали в них про надлюдську і надлюдської гіркоти долю, нагадували про люті образи —  але то лише на мить. Цієї миті вистачало тільки на коротке здивування, а потім знову двоє попереду перетворювалися із напружених, мовчазних охоронців на дужих чоловіків із чупринами та закрученими вусами, яких уже кількасот років ніхто не бачив, окрім як на театральних підмостках. Але жінці саме ці образи здавалися більш природними.
Завели, нарешті, до кімнати. Товстий сивий дядько за столом зіщулив очі, перекривився на побите, негарне обличчя жінки і хитнув головою, даючи мовчазний наказ звільнити її від кайданок. Доки солдатик порсався із ключами, боляче хапав за руки, відтягуючи кисті донизу, вона трошки приходила до тями, згадувала, коли і де знаходиться. Той, що зараз допитуватиме її, придивлявся уважно до майже страшних, майже білих очей і, мабуть, бачив у них деякі ознаки психічного розладу. Поза сумнівів, такий, як він має розбиратися в багатьох тонкощах людської натури. Але вона його не знала, бачила вперше. Звичайно, жодної секунди вона не сподівалася знайти в цьому кабінеті якусь рідну душу, співчутливого або безкорисливо допитливого слухача або хоча б відсутність ворожості. Люди мінялися навіть тут, але то були не кардинальні зміни, бо змінювалася зовнішність, а не натура. Змінюватися також могли пропорції, а не інгредієнти, і чоловіки тут обов’язково мали той або інший, але завжди вищий від середнього, рівень жорстокості, байдужості і презирства. Коли, нарешті, справилися з кайданками, чоловік удруге махнув головою, тепер до неї, і вона покірно всілася на стілець.
Хоч завжди стриманий і насмішкуватий, цього разу він не міг приховати відрази. Не те, щоб жінка мала у собі якусь надзвичайну потворність, але ось ці бліді, наче смерть, очі, великі, обрамлені різнобарвними синцями і набряками, мало не лякали його. Він довго і пильно придивлявся, і знайшов, що жінка могла бути навіть гарною, за інших обставин, але його нудило від чогось ворожого, чужого в ній. Все тут, і брудна підлога, і стоси паперів і височезні запилені вікна, навіть цей недоумкуватий солдат під портретом Сталіна, були своїми. Той ворог народу, упертий, злий дядько із лютою ненавистю до всього радянського у погляді і словах — навіть він здавався своїм у порівнянні з нею. Він кляв затято, на побиття реагував радісними вигуками, та коли вже вив і плакав від нестерпного болю, все ж наближався у своїм приниженні до нормальної людини. Ця заплаче відразу. Тільки пальцем ворухни в її бік, вона мружиться від страху і мліє в передчутті страждань. Але вона тут така чужа, яким не був ніхто до неї.
З іншого боку, слідчий не страждав від надмірної любові до таких тонкощів і не витрачав часу на пошуки якихось відповідей на нікому непотрібні загадки ворогової душі. Вороги завжди загадкові, бо де ж нормальній людині збагнути, як можна не любити усього цього, величного, рідного, більшовистсько-пролетарського? Що треба мати у своїй збоченій макітрі, щоб стати ворогом і зрадником? Тож, йому просто стало дуже неприємно при погляді на жінку, і він не пов’язав цього почуття із чимось незбагненним поза межами звичних понять і уявлень. “Які неприємні очі, - подумав він, - як у божевільних, або наркоманів”. Це був увесь психологічний портрет Ганни Потурай. Все, на що вона, на його думку, заслуговувала. Він відірвав погляд від її обличчя і взявся за товсту папку, розкриту на першій сторінці, де зазначалися прізвище, дата та місце народження, національність та інші найзагальніші відомості. Вклеєна фотокартка, десятирічної, мабуть, давнини, презентувала досить привабливу юну особу в простенькій сірій сукенці. Тоді вона, звичайно, була повніша, з округлими щічками і кумедним носиком. Зараз від цього і сліду не лишилося. Але вже на картці очі її неприємно вражали.
- Ну, що ж, Ганна Степанівно, будемо знайомі. Мене звуть Нестор Іванович Кольцов, - звернувся він до ув’язненої спокійним, розваженим голосом, що одразу їй сподобався, - Тепер допити вестиму я. Сподіваюся на плідну співпрацю.
- Здрастуйте, - відповіла вона єдиним словом. Обоє розмовляли російською, як і належало освіченим та культурним людям у державній установі, проте краса і милозвучність давалися жінці важко, виказуючи таємницю, що мова ця не була для неї рідною. Йому не сподобалося, що вона ухилилася від прямої відповіді, проте, стриманість — гарна жіноча риса. Він приязно посміхнувся:
- Гаразд. Вас було затримано вісім місяців назад, так?
- Так.
- За цей час, наскільки я розумію, ви не виявляли бажання допомогти слідству і не дали жодної корисної інформації стосовно вашого чоловіка, Потурая Михайла Івановича, так?
Жінка явно знітилася, занервувала:
- Я казала багато разів усім цим людям, що допитували мене: у мене немає ніякого чоловіка. І ніколи не було. Навіщо мене мучать?
Спека давалася взнаки навіть у цьому старовинному приміщенні, де товсті стіни і щільні зарості за вікнами восени і взимку блокували будь-яку спробу сонця обігріти працівників. Тепер же стояла задуха, і тоненький, майже невідчутний струмінь вітру ледь ворушив краєчок паперу, що звисав зі столу. Хворобливий зойк жінки не захопив слідчого зненацька: на інших сторінках справи зазначалася, окрім іншого, її схильність до театральних ефектів і намагання вдати божевільну. Нестор Іванович повільно простягнув руку і накрив долонею миле личко на фотокартці. Він здавався спокійним, але жінка здригнулася і втиснула голову в плечі, визираючи з-під темних брів оглядом наляканого вовченяти. Вона очікувала на удар, проте цього разу зачепило тільки несправжню дівчину на фотографії. Чоловік перебирав пальцями на паперовому чолі, потрапляючи і в паперові зіниці, і в скроні.
- Та-ак, - загрозливо простягнув він, але поки що стримався.
Їй, справді, забракло повітря від тієї важкої, волохатої руки, що навалилася на її зображення. Чоловік, попри приємний голос і більш-менш прийнятні манери, подобався їй менше за всіх попередників. Також на інтуїтивному рівні, як і в нього, але, більш схильна до перебільшень і різного роду драматизму, вона відчула в ньому свого непримиренного цілеспрямованого ворога і майбутнього убивцю. Тим часом він відвернувся на хвильку, щоб не бачити ті обридливі білі очі, які викликали в нього лють, і сухе, змарніле обличчя, в якому не збереглося нічого спокусливо-жіночого і яке могло тепер тільки дратувати. Він згадав вранішню каву з маленьким бісквітом на блюдечку і свою вишукану, затягнуту в талії широким паском, дружину. Ото справжня жінка. Гарна, наче порцелянова лялька, з рожевими щічками і волошковими очима, вона робила все, щоб догодити сановитому чоловікові, навіть призвичаювала його до чогось зайвого, давно відмерлого, аристократичного. А йому це подобалося в глибині душі, адже радянські люди теж мали право створити власну еліту, і він відчував у собі потенціал приналежати до цієї майбутньої еліти. Проте, першим неприємним сюрпризом цього дня виявився обридливий, гнітючий головний біль, від якого шуміло у вухах і пекло в очах. Жінка, що тепер сиділа перед ним наполохана, як горобчик, асоціювалася в нього саме із цим головним болем, а ще із задухою і вчорашньою неприємною розмовою в іншому, ще більш високому кабінеті.
-Ви щось невпевнено виглядаєте, - пробуркотів Нестор Іванович. Жінка якось нервово ворухнула плечима й опустила голову, проте так само сторожко й цікаво, без тіні переляку дивилися на нього з-під лоба ті кляті очі. Він позіхнув і, користуючись послугами бездоганної пам’яті, як управний фокусник, з першого разу відкрив правильну сторінку і зачитав:
-«Потурай Михайло Іванович неодноразово висловлювався проти комуністичної партії та за повалення нині існуючого державного ладу. Перебуваючи на відпочинку в Криму, завів знайомство із членами підпільної організації «Сяйво справедливості» та проводив антидержавницьку агітацію серед місцевого населення. За словами свідків, саме він, підсипавши речовину невідомого походження до загального казана із  стравою, спричинив тяжке отруєння мешканців пансіонату «Зоря» і смерть малолітньої дитини». Що ви про це думаєте? Як би ви охарактеризували вчинок цього покидька?
Вона чула цю історію багато разів і вже навчилася уявляти собі все аж до найменших дрібниць: і суворі обличчя змовників, і блідий страх попід їхньою шкірою, що розповзався отрутою і затьмарював злочинний розум. Вона бачила темне, чарівне море і лагідне сонце, і дерев’яні сходи, якими зграйки молодих дівчат спускалися до пляжу. Вона тільки не могла уявити собі обличчя того чоловіка, якого слідство невблаганно називало її чоловіком. Чи то не пам’ятала, чи не знала його взагалі ніколи.
-Воно для мене звучить якось неприродньо, - прошаруділа вона, - наче ви мені книжку читаєте. Звичайно, якби я прочитала таке в книжці, обурилася б і разом з вами назвала того чоловіка покидьком. Але ви хочете мене переконати, що я сама, особисто, маю якесь відношення до цієї справи. Клянусь вам…
Хвацький удар відлунням прокотився попід стелею. Нестор Іванович, що майже непомітним порухом відпрацював жінці по щоці, спокійно розглядав пальці, наче дивуючись із несподіваного болю в кінчиках. Вона замовкла, на очі нагорнулися сльози: скільки її вже бито, а досі звички до цього немає. Все ще здається, що так не можна. Нічим іншим жоден із них не змінився: ляпас був не таким сильним, щоб змінити хоча б положення тіла Ганни Степанівни. Кольцов залишався спокійним і врівноваженим:
-Ганна Степанівно, не варто наражати себе на небезпеку. Не забувайте, з ким маєте справу. Я звик до роботи з різного роду саботажниками, і для мене їхні стать чи вік не вартують нічого. Я маю чистити суспільство, і роблю це з радістю і задоволенням. Ідіть поки що, повертайтеся до себе і подумайте, як вибудовувати співпрацю зі мною. Подумайте добре, бо наступного разу я вже не буду таким поблажливим.
Так, не прогостювавши і десяти хвилин у сонячному та просторому кабінеті, жінка вимушена була повертатися назад до задушливої, заґратованої мряки. Призвичаєна до швидкої зміни обставин, вона мовчки встала і повернулася до солдата, чекаючи, доки він знову закабалить її руки. Кольцов, із такими же складеними за спиною, тільки вільними руками, підійшов до вікна. Посічена сонцем, жовта і суха трава нагадала далеке дитинство, коли крутою стежкою, босоніж, із саморобними вудочками, спускався він до каламутної річки. Так само шелестіли дерева, як тепер у саду, так само мляво линули кудись хмарки… Дідько! Чому так часто стала пригадуватися та загадкова, давно минула пора? Набридло, набридло гаряче місто і ця форма, яку завжди він ототожнював із найбільшими з можливих людських досягнень, яку любив і поважав досі, але мріяв скинути хоча б на кілька діб. Потурай дивилася на нього майже з жалем, хоч і не могла знати нічого про нього, але, коли легенько підштовхнута в спину, мусила йти слідом за людьми, чомусь – сама не знала, чому – сказала привітного слова:
-Прощавайте.
Він, не обертаючись, махнув рукою, і тільки, коли за нею закрилися двері, відчув, як вразило його те слово. Воно свідчило про співчуття і відсутність образи. Воно принижувало майора Кольцова. Коли ти б’єш тварину, тому що маєш на це право від бога, а вона, замість того, щоб злякатися чи, принаймні, розізлитися і вкусити, смиренно приймає свою долю, вибачає тобі жорстоке поводження та ще й цитує про «другу щоку» з Євангелія – відчуття, мабуть, таке саме.
Ганна Потурай не знала: чи вона пошкодила мізки і тепер, в результаті цілком пояснюваної проблеми нічого не пам’ятає; чи її просто вмовляють повірити в неіснуючі речі. З головою, справді, біда. Велика біда, з голосами, видіннями, прозрінням майбутнього і цілковитим самозануренням у чуже минуле. Своє власне життя вона, нібито, пам’ятала. Пригадувала батьків, сестру і купу інших людей, що здавалися близькими і рідними, але деякі події та подробиці вражали якоюсь надмірною, надприродною, яскравою абсурдністю. Так, наприклад, сестра Надя, старша за неї на десять років, в окремих спогадах багатолітньої давнини, ввижалася високою та страшною, сильно розфарбованою тіткою із грубим голосом і твердими, наче з дощок зробленими, руками. Вона входила до кімнати, розповсюджуючи різкий запах чоловічого одеколону, яким мастила набряки від укусів комарів, і починала кричати й бити її, ще маленьку. І це точно була сестра. І це ніяким чином не суперечило іншим спогадам, де та ж сама Надя була вкрай милою і гарненькою дівчиною. Здається, Надя померла, хоча Ганна не могла цього стверджувати напевно.
Доки її вели коридорами, вона тихенько наспівувала і все не могла розібратися з діаметрально протилежними свідченнями своєї пам’яті про Надю. З нею завжди щось відбувалося в цих коридорах, наче саме повітря тут було сповнене отруйною хімією, що викликала галюцинації та марення. Конвоїри посміювалися над її піснею і щось навіть коментували, але її не цікавило жодне їх слово, ні їх думка, ні сміх. Нехай сміються, а коридор все ж таки робиться гарнішим, коли в нього запустити трохи тоненького, чистого жіночого голосу. І дуже приємно було те, що цей голос могла робити саме вона. Цим, насправді, можна пишатися.
У камері одразу стало краще, наче додому повернулася. Дійсно, дивовижно, як людська психіка призвичаюється до найстрашніших речей і навчається в усьому знаходити для себе зачіпки. Вона чіпляється за можливість помовчати, побути на самоті, поспати

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 04-09-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33471703529358 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …