Гулятика у Джорджтауні щойно тільки набирала обертів, але я вже мусив відчалювати. Приводом для цієї вечірки були своєрідні проводи мого старого приятеля. Ми не тільки разом училися в одному університеті, але й служили в одному виді збройних сил. Він оце нещодавно склав успішно іспит з якогось із варіантів китайської мови. І за тиждень уже відправлявся працювати на нову посаду. Імовірно, кудись на екзотичний тихоокеанський острів. Він не оголошував куди саме, але ніхто і не розпитував, із чемности. Усе й так було зрозуміло – що й до чого. Крім того, всі присутні усвідомлювали, що це було для нього важливим щабелем у майбутній кар'єрі.
Танцювальна євро-попса гамселила настільки гучно, що треба було ледве не волати просто у вухо співрозмовникові. Це ще добре, що в цьому старовинному й престижному районі Вашинґтону досить толеранто ставилися до бучних вечірок у вихідні. Адже довкола в щільній забудові чепурних історичних будиночків винаймало помешкання чимало студентів. Житло тут, біля Джорджтаунського університету, коштувало астрономічно. Тому власники поблажливо ставилися до незлостивих витребеньок назагал порядної та заможної молоді.
Любов до європейської попси, як також і виключно європейського питва (на кухні стояла ціла металева діжчина, з якої помпувалося пільзнерське пиво) були прикметними ознаками мого приятеля. Він завжди наголошував на своєму центральноєвропейському корінні. Щоправда, при цьому достеменно не відав, якого саме етнічного походження були його предки – чеського чи хорватського, словацького чи словенського, польського чи навіть русинського. Усі його професійні інтереси та особисті зацікавлення зосереджувалися на иншій частину світу, в східно-азійських культурах і мовах. Утім, у вітальні висів великий пожовтілий фотографічний потрет його прадіда в кунштовій рамі.
Зухвалий і пронизливий погляд, пишні та закручені догори вуса, високе чоло, витончені риси обличчя, сторчковий ковнір, на якому красувалися вигаптовані шестикутні зірки оберлейтенанта цісарської кінноти. Цей прадід служив у Галичині у кавалерійській дивізії одиннадцятого корпусу, чий штаб тоді кватирував у Лемберзі. Першого року Світової війни він, з легким пораненням, потрапив у царський полон. Після Берестейського миру почалися його навколосвітні мандри з Чехо-Словацьким леґіоном. Спершу крізь Сибір на Далекий Схід. Потім – через Тихий Океан. А далі – Північно-Американським континентом. Там прадід затримався довше очікуваного, несподівано закохався, одружився й оселився назавжди у Новому Світі.
Я розшукав у рухливому натовпі гостей свого старого приятеля. Поручкався, поштурхав його по плечу та спробував пояснити, що мушу вже йти. Обіруч стукав себе у груди, показував на власні ноги, підіймав ліве зап'ястя і ляскав по циферблатові годинника. І водночас виразно промовляв губами без звуку, адже всеодно він не почув би серед ґвалтівного гамору: “Watch!” Він кивнув, розвів руками зі співчутям і попрощався.
Власне, я не просто вказував на свого нового швейцарського дзиґарка, нещодавно подарованого мені на день народження нареченою. Цією мімічною шарадою я намагався вибачитися та пояснити, що мені цієї ночі ще стояти вахту. Тобто, якби музика не вигримляла так заголосно, мій повний вислів міг би прозвучати ось так: “I am standing watch!”
Щойно я вийшов на вулицю у задушливу серпневу ніч, як з-за спини у вогке вашинґтонське повітря навідлиг рубонуло надвередженим голосом Вакарчука – „911” з цьогорічного альбому “Океану Ельзи”. Мій подарунок старому приятелеві. Шкода, що черга до цього диску на вечірці дійшла лише зараз, коли я звідти вже пішов. Утім, що поробиш – служба є служба.
Я мусив пройти кілька кварталів до свого авта, бо вільних місць для паркування у Джорджтауні ніколи немає. Особливо ж вечорами та на вихідні. Аж ось нарешті запримітив на куті, неподалік від червоного пожежного гідранту, червоне спортивне авто.
Від світла фар таксі, що саме їхало вулицею, спалахнуло чудернацьке й геть неангломовне слово на люмінісцентному прямокутникові номерного знаку штату Вірґінія на моїй машині.
Yankee + Kilo + Pаpa + Alpha + India + Hotel + Alpha = Y K P A I H A. Це лишень припустимі сім літер індивідуального автомобільного номеру, які можна замовти на власний смак і отримати за невелику додаткову платню.
Я дістав з кишені ключі з дистанційним пультом. Цьвохкнула сигналізація та клац! – розчахнулися замки на дверцятах „поршака”. За мить я вже зручно, сливе напівлежачки, вмостився у рипучому шіряному кріслі водія. Цюкнув замок прив'язного реміня. Гримнув дужий двигун і водночас натужно заспівав Вакарчук, тепер уже в салоні мого „911”. Я відімкнув ручне гальмо, рвучко вивернув кермо й наступив на газ. Авто хутко покотилося нерівною джорджтаунською бруківою у напрямку до Потомаку та жвавої М-стріт.
