Юрко давно вже не отримував такого задоволення від купання. Хоча спека стояла несусвітня – градусів сорок п’ять, проте вода в арику була досить прохолодною і він з насолодою хлюпався в ній, згадуючи рідну Десну. Ще півроку – і він буде вдома. Юрко служив в Узбекистані, на РЛС, котра була розташована неподалік кишлака. За кишлаком і знаходився той арик, в якому блаженствував нині Юрко. Була неділя і він, законний уже „дід”, перевдягнувшись у присланий з дому цивільний, доармійський ще. свій одяг, чкурнув у самоволку – скупатися в цьому арику.
Вволю наплававшись та напірнавшись, Юрко нарешті вирішив повертатися в розташування, бо на носі вже був обід. Але вийшовши з води, хлопець обімлів: одягу його на траві не було! Він роззирався на всі боки, не вірячи власним очам, та все було марно – одяг немов корова язиком злизала. І який одяг: штани – кльош на тридцять два сантиметри, від стегна, що сиділи на сідницях як влиті і повністю закривали польські шузи на „манці” з тупими округлими носами, яких, до речі, теж не було, так само, як і приталеного батника з планочкою, на кнопках, з відлогим коміром – не „прикид”, а мрія, котра викликала заздрощі у всього особового складу їхньої РЛС, включаючи навіть старшого лейтенанта Льва Мєдвєдєва, котрого поза очі усі звали Левом Тигровичем.
... Юрко ледь не плакав: мало того, що в одну якусь мить позбувся своєї гордості, так тепер ще й мав стати посміховиськом для всієї частини: пішов „дід” в класному прикиді скупатися, а в частину повернувся голяка, в одних чорних сатинових армійських трусах! А як у такому вигляді йти через увесь кишлак? Пісок он такий розжарений – немов по пательні ступаєш!
У безвиході він вирішив зайти в перший-ліпший дім та попросити на час якийсь одяг. Аж підскакуючи на гарячому піску, Юрко добіг до кишлака. Майже на окраїні його стояв добротний новий будинок. Прочинивши хвіртку, хлопець заглянув у двір – нікого. Погукав господарів, але ніхто не обізвався. Пісок пік ноги, тому Юрко перетнув невеличкий двір і вскочив у напівпрочинені двері якогось, на зразок веранди, приміщення. Знову чемно погукав – тиша...
Роззирнувшись по сторонах, зауважив, що в домі багато килимів: вони були і на підлозі, і на стінах. З меблів на веранді стояла дерев’яна, на досить високих ніжках, саморобна не то лава, не то тахта, теж вкрита килимом і з цілою купою маленьких подушок на ній. А на підвіконні стояла глиняна тарілка з якимись оладками. Відчувши. як він зголоднів, Юрко не втримався і запхнув до рота кілька тих оладок. Він вже збирався покинути порожній дім, коли раптом почув голоси і крізь вікно побачив, як у двір зайшли хлопець та дівчина. Солдат розгубився – в одних трусах в чужому домі та ще й з набитим оладками ротом – ситуація виглядала безглуздою. І він не вигадав нічого кращого, як сховатися під тією дерев’яною лавою-тахтою, добре, що вона мала високі ніжки, тож залізти під неї було недовго і неважко.
А тим часом молодь вже заходила до веранди і Юрко, лежачи у схованці, устиг навіть їх роздивитися. Молодесенька узбечка була на диво як гарна: чорні мигдалевидні очі, чорне, заплетене у дві довгі кіски, волосся під вишитою тюбетейкою, одягнена в строкату довгу сукню, з-під якої виглядали маленькі ніжки в зелених атласних шароварах та акуратних жовтих сандаліях. Хлопець був явно не місцевий, певно з якогось великого міста, можливо, й Ташкента, бо був вдягнений у шорти і футболку з написом „Пахтакор”. Лише так само багато розшита тюбетейка видавала його приналежність до місцевого люду.
Він щось весело говорив до дівчини і та час від часу заходилася срібним, немов дзвіночок, сміхом. Потім, певно, вона запропонувала йому ті злощасні оладки, бо Юрко чув, як зашурхотіло дно миски. а згодом хлопець уже говорив з набитим ротом. А далі...
Вони всілися на тахту, хлопчина знову почав щось говорити, а потім, судячи з усього, вирішив перейти до серйозніших справ. Юрко почув якесь вовтузіння, зляканий шепіт дівчини: „Ата..., Ата...” (Батько... Батько...) і відчув, що ситуація з безглуздої перетворюється на пікантну. Гаряча південна кров міського ловеласа штовхала того до відчайдушних вчинків, бо раптом на підлогу біля лави впала його футболка. „Нічого собі, – подумав Юрко, – оце я влип! А потім ще скажуть, що й свічку тримав... Ще чого доброго, співучасником назвуть.” Він добре знав строгі місцеві звичаї.
Аж раптом дівчина тихесенько зойкнула і скочила на ноги, а потім заторохтіла немов автомат. Юрко випадково поглянув у прочинені двері – по двору йшов огрядний чоловік, певно, батько дівчини. Хлопчина, що був таким героєм ще хвилину назад, щось злякано прошепотів, дівчина коротко та швидко йому відповіла і Юрко з жахом побачив, як парубок, впав на підлогу і, прихопивши футболку, спиною посунувся під тахту. Їх розділяло сантиметрів тридцять, не більше. Ситуація із пікантної ставала ідіотською.
Тим часом, батько, зайшовши в дім, вчинив дочці суворий допит. Та виправдовувалася, як могла, але батько, очевидно, щось знав, можливо, сусіди постаралися, бо він лютував, місця собі не знаходив. Певно, він погрожував почати обшук і питав де заховався той негідник, що посягнув на честь його дочки, бо хлопчина потихеньку посувався все ближче і ближче до Юрка. Ясна річ, і Юрко мусив відступати, аж доки на вперся у стіну.
Після чергової батькової погрози хлопчина подався ще далі вглиб схованки і нарешті своєю голою спиною торкнувся теплого Юркового тіла...
... Якби на веранді раптом вибухнула РГД-5, вона не наробила б більшого шуму і сум’яття, ніж той крик, що пролунав з-під тахти. Хлопчина вилетів назовні з неймовірною швидкістю, немов снаряд з гармати під дією порохових газів і за мить, пролопотівши по двору, щез за хвірткою.
Ситуація з ідіотської стала... Ну, ви самі здогадуєтеся, що то була за ситуація.
Рішення прийшло блискавично. І п’яти секунд не минуло від „вибуху”, його відголоски ще, здавалося, носилися по веранді, батько й донька ошелешено мовчали, коли раптом приміщення потряс ще один нелюдський лемент: „Банз-а-а-а-й!!!” і оголений Юрко, повторивши траєкторію місцевого ловеласа, кулею вилетів за хвіртку.
... Він мчав безлюдною полуденною вулицею кишлаку по розпеченому сонцем піску і його вже не турбувало ані власне вбрання, ані те, що буде в розташуванні. Одна лише думка не йшла з голови:
– Що подумав той хлопчина? – і посмішка торкнулася Юркових уст.
– А що подумала дівчина?! – він аж реготнув на бігу.
– А батько?! Що подумав батько?!! – і Юрко, несподівано для себе, так зайшовся сміхом, що мусив зупинитись і, ухопившись руками за живіт та зігнувшись, довго ще, немов божевільний, корчився від сміху прямо посеред вулиці.
