Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 39282, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання про війну

Дембель (закінчення)

© Владислав Івченко, 31-08-2014
(Продовження) Здається, вони випивали, тхнуло алкоголем, але п’яні були не сильно.
- Я з СІЗО мужики, який там нахер сектор? – прохрипів я і намагався закритися руками від ударів.
- Досить! – сказав Варяг. – А то вб’єте.
Мене залишили. Я стогнав. Хлопець наказав відтягти мене до дерева неподалік. Сам присів поруч.
- Як тебе звати? – спитав мене.
- Ігор, Ігорьоха.
- Слухай уважно, Ігорьоха. – говорив він тихо. – Зараз приїде знімальна група з «Росії-24». Ти розкажеш про бій.
- Про якій бій? – спитав я, ледь рухав спухлими губами. Сам нахилив голову, немов чекав, що він битиме.
- Про сьогоднішній! – роздратовано сказав Варяг.
- Я не бачив нічого! Я у кущах сидів, коли почало ото бахкати. А потім черги над головою. Я злякався і поліз геть, потім побіг. Тікав аби куди. Мене схопили ваші.
- Скажеш, що ти боєць Правого сектора…- продовжив Варяг.
- Та я ж з СІЗО, я… - отримав кулаком в обличчя. Не сильно.
- Слухай сюди, дебіле. Будеш говорити те, що я тобі сказав. Інакше розстріляю.
- Але я ж не цей, не правосєк! Та мене б у камері замочили, якби я був правосєком!  
- Я знаю, хто ти. Але мусиш казати на камеру те, що я розповім.
- Та я ж чесний бро…
- Жити хочеш? – Варяг важко подивився на мене.
- Хочу. У мене корефан під Черкасами, в нього дача на Дніпрі, там…
- Затули хавальник і слухай. Ти - боєць Правого сектора, а командувала вами баба, іноземна найманка.
- Як баба? – я зробив вигляд, що здивувався.
- Та була тут одна сучка. Вона багато з нас крові попила. Білявка. Про неї, навіть укропські сайти писали. Кількох наших вбила, кількох у полон узяла. Тільки сьогодні нашого снайпера пристрелила, а потім ще двох. Але ми її схопили. Покажемо, але вона непритомна, нічого не розповість, то ти за неї. Зрозумів?
- Так точно, товариш начальник.
- О, дивлюся ти дисципліні навчений. – посміхнувся Варяг. - Так ось, скажеш, що ваш Правий сектор стояв разом з солдатами, призовниками. Сучка наказала атакувати, солдати відмовилися, вони ж молоді хлопці, їм жити хотілося. Тоді та сучка наказала їх розстріляти. Особисто вбивала дітей.
- Яких дітей? – скривився я.
- Ігорьоха, ти якийсь, млять, не уважний. Ще раз перепитаєш, голову рознесу. Зрозумів?
- Так точно, товариш начальник.
- Так ось, та сучка розстріляла солдат, після чого повела вас в атаку. Три БТРи, танк і десяток пікапів. Запам’ятав?
- Три БТРи, танк і десяток пікапів. – повторив я.
- Правильно. Ви потрапили у нашу засідку. Всю техніку втратили, біля півсотні вбитими, кілька десятків полоненими. Їх вже відвезли до Слов’янська, а тебе ми останнім виловили. Разом з командиркою твоєю, яка поранена.
Я на нього подивився розгублено. Мовляв, не розумію. Але нічого не спитав. Варяг покрутив головою.
- Ну ти тупий, Ігорьоха. Поранена та сучка, командирка ваша, отаманша правосеків!
- Що і справді баби у хохлів командують? – здивувався я. – Це типу Тимошенчихи!
- Типу. Скажеш, що ніхто із ваших в бою врятуватися не зміг. Що деякі хотіли здаватися, так та сучка їх розстріляла. Потім її поранили. Сам ти розкаюєшся, що пішов на війну і просиш вибачення у невинних жертв. Скажеш, що та баба наказала вам розстріляти двадцять, ні, краще півсотні мирних жителів в селі неподалік, за те, що вони підтримували ополчєніє. А сам ти ґвалтував дівчат, учениць місцевої школи.
- Та мене ж з таке відповідати прийдеться по поняттях! Я не ґвалтівник! – закрутив головою, злякався. - Та ви ж мене за ці слова розстріляєте!  
- Якщо скажеш, що треба, залишися живий, будеш у наш окопи рити. А як що забудеш, то пристрелю, наче собаку. Так, повтори, що я тобі розповів.
Цей Варяг узявся за мене серйозно. Тричі примусив мене все переповісти, уточнював, поясняв, як правильно розповідати. Потім почав запитувати, наче журналіст, вчив, як мені треба правильно відповідати. Потім покликав фельдшера, який зупинив кров з розбитої брови та губ.
- Що там та сучка? – спитав Варяг медика.
- Непритомна. У неї контузія, мабуть, снаряд поруч вибухнув. Осколок в спину влучив, пошкоджений хребет. Втратила багато крові, не знаю чи виживе. Її б до шпиталю. – сказав фельдшер.
- Та пішла вона, сучка така! Нехай тут доходить. – скривився Варяг. – Знаєш скількох вона наших вбила? Толіка-снайпера вона поклала. Я на її телефоні відео бачив, як вона його мертвого трясе, регоче. А потім схопила Толікову гвинтівку, приїхала на мотоциклі, залягла і почала наших кришити. Двох, сучка зняла, поки її танк не накрив. Думали з кінцями, пішли подивитися, а вона жива! Ну, це ненадовго. Покажемо телевізійникам, а потім живцем сам закопаю сучку.
- І що, вона дійсно іноземка? – спитав фельдшер.
- Та хер її знає. Посвідчення при ній, що звати Понамка Хаос. Ім’я та прізвище не укропське, то, мабуть, якась найманка. Що там, до знімальної групи доживе? – спитав Варяг.  
- Та я все, що міг зробив. – кивнув фельдшер і спитав мене. – А ти хто?
- Я – Ігорьоха. Чесний бродяга, з СІЗО втік. Менти ні за що посадили. Ваші схопили, хочуть, щоб я казав, що з Правого сектору. А потім мене розстріляють, так? – я заплакав.
- Та спокійно. Скажи журналістами, що треба і будеш жити. – сказав Варяг. – Чому від тебе так смердить!
- Я в помийниці ховався. Виходив вже зі Слов’янська, а тут обстріл. Вибухати все почало, страшно. Я і стрибнув аби куди. А то помийниця виявилася. Годину у тому лайні лежав! Пацани, не вбивайте! Мені тридцять шість, а я по зонах майже двадцять років просидів! Волі не бачив. А тут у мене корефан під Черкасами, дача в нього на Дніпрі, пожити хочу. Не вбивайте…
- Завали хлібальник. Лежи тут і не рипайся. – сказав Варяг і пішов з фельдшером. Потім мені принесли шматок хліба з цукром і надпиту пластикову пляшку води. Я все швиденько з’їв і випив, постогнав, щоб не подумали, що легко мені. Не легко було, але радів я, що Понамка жива і що сепари мені повірили. Могли б розстріляти одразу, тут з цим просто.
Потім приїхав мікроавтобус, з нього вийшли двоє. Один з мікрофоном, інший з камерою. Спочатку записували Варяга, що розповів про бій. Прибріхував страшенно, наче цілий батальйон наших розтрощив. Вже біля сотні вбитих і півсотні поранених виходило, аж три підбитих танки. Вмів брехати. Потім на ношах винесли Понамку. Варяг розповідав, що це найманка, можливо американка чи з Прибалтики. Керувала Правим сектором, наказували вбивати і палити. За почуте руське слово стріляла у голову. Не один десяток мирних жителів, особливо дітей, на той світ відправила. Оператор знімали Понамку. Вона була вся в скривавлених бинтах, непритомна, важко дихала, зблідла. Її відзняли, потім підійшли до мене. Одягли наручники, щоб я більше на полоненого був схожий. Потім Варяг боляче вдарив мене ногою.
- За що? – скрикнув я.
- Це щоб ти увійшов в образ. – пояснив він.
Я скрутився і застогнав. Варяг додав ще кулаком по обличчю. Руки в мене були тепер скуті, прикрити обличчя не міг. Варяг мене уважно, майже з гордістю, роздивився.  
- О, потрібна кондиція. Так, поїхали, розповідай, мурло правосеківське! – наказав мені.
Я геть нічого не бачив, бо кров заливала очі, почав казати те, що він вимагав.Хвилинит за три розповів. Журналіст ще спитав про обставини бою і про те, як розстрілювали молодих солдат, які не хотіли іти в атаку. Я сказав, як Варяг вчив. Журналіст ще взяли інтерв’ю у чоловіка, який був командиром танку. Той розповів, як легко кришив «укропів», наче на салат. Журналісти забрали відео, яке сепари зняли на телефони. Потім знімали трупи наших, які підвезли до табору. Далі знімальна група поїхала. Мені розв’язали руки, повели кудись. Я злякався, що розстрілювати.
- Мужик, не треба, не вбивай! – просив я молодого сепара, який ішов слідом за мною і штовхав дулом автомата у спину.
- Та спокійно. До душу веду, помийся трохи, щоб від тебе не смерділо. А то мені блювати хочеться. – заспокоїв охоронець. Розмовляв російською, не такою, як тутешні.
- А ти звідки? – спитав я.
- З Орла. А ти?
- Народився у Маріуполі, а потім вже покидала доля.
Охоронець відвів мене до збитого з колод душу, на даху якого стояла чорна бочка. Дав шматок господарчого мила.
- Мийся, тільки воду бережи. Тобі ж її тягати і доведеться з озера.
- Дякую. – я скинув одяг, став під душ. Вода була тепла і зеленуватого кольору. Тхнула тванню, але вже краще, аніж помиї.
- Ох ти і худючий, Освенцим, мля! – здивувався сепар. – Вас що в СІЗО, не годували?
- Чому ж, годували. – скривився я. - На сніданок – піздюля руками, на обід – піздюля ногами, а на вечерю – піздюля кийками.
Сепар зареготав. Я швиденько намилився і змився. Нової одежі в них не було, одягся у стару.
- Ходімо, будеш в нашому штрафбаті працювати. – наказав сепар.
Штрафбат складався усього з одного хлопця. Той розповів, що був в ополчєнії, мусив стояти на посту, випив самогону і заснув. Правосєкі пройшли і напали на пост, кількох вбили. Він втік, хотів дезертирувати, його спіймали. Спочатку хотіли розстріляти, потім залишили рити окопи, носити воду для душу, працювати на кухні. Вже другий тиждень був у штрафбаті, сподівався, що його вибачать, повернуть зброю.
- А чим тобі тут погано? – спитав я.
- Тим, що кулю чи осколок я можу спіймати і так. А пацанам гроші ідуть, годують краще. Тепер от ти є для чорної роботи, відпустять мене на передову. Я ж той, я готовий спокутувати кров’ю.
Нам наказали копати яму. У лісі, осторонь табору. Для чого не сказали. Щось схоже на окоп за розмірами. За нами дивився озброєний сепар. Але не дуже уважно. Куди нам було тікати? Лінія фронту. Десь далеко точився бій. Я вже навчився розбиратися. Гармати, мабуть гаубиці Д-30, міномети, танки. Жорсткий заміс. Подумав, що танку не бачив. Мабуть, він поїхав на нове місце. Питати не став.
Копалося важко, бо ліс, багато коріння, а рубати немає чим. Гепали лопатами, але важко було. Я швиденько збив шкіру на долонях, захекався. Коли наш охоронець сказав, що обід. Ми повернулися до табору. Там сепар пішов їсти до великого намету. Пахло тушонкою, але нам винесли лише по чверті хліба і по три печених картоплі. Їсти мені не хотілося, але я робив вигляд, що страшенно голодний і жадібно желіпав. Потім ще нам дали по кухлю солодкого чаю. Мій товариш скаржився, що не наївся.
- Ну що там, яма готова? – спитав Варяг, що вийшов з їдальні.  
- Ще ні. – сказав товариш. - Тільки по коліно вирили.
- Погано працюєте. – строго сказав Варяг.  
- Там коріння. А сокири немає, щоб рубати.
- Ну, нам вистачить і по коліно. Ту сучку закопати. – Варяг посміхнувся. Я попивав чай, наче і уваги не звернув на його слова. А йому байдуже було, як я сприйняв. Він пішов до бліндажу, де лежала Понамка. Покликав двох бійців. Ось вони її винесли на ношах, досі непритомну. Я не знав, що робити. От зараз її зариють і що я вдію? Спробувати добути зброю і відбити її? А далі що? Тягти її на собі? Понамка, хоч і дівчина, але з важкими кістками. Та і я не Геракл. Далеко не дотягну. До того ж вона важко поранена. Не можна її тягати. Та й наздоженуть мене швидко. Я ж місцевість знаю не дуже добре. Ковтав чай, не знав, що робити.
Ось ноші з Понамкою понесли до лісу, туди, де ми рили яму. Господи, я рив могилу своїй добрій панні! Жах який!
- Ідіть за нами! Закопувати будете! – наказав Варяг. Його тут боялися, мій товариш аж підскочив, схопив лопату і побіг. Я за ним. Навіть не думав, що такий жах буде. Вдарити лопатою. Ну одному голову проламаю, ну двом у кращому випадку. А далі що? Двоє охоронців, Варяг, товариш з лопатою. Навіть якщо дивом зможу їх здолати, тихо це зробити не вдасться. Набіжать сепари з табору. Кінець. Я зчепив кулаки, не знав, що робити.
- Варяг, Варяг! – пролунало позаду.
- Кличуть вас, товариш начальник! – гукнув я. Ми зупинилися серед дерев, на половині дороги до можливої могили Понамки.
- Що таке? – спитав Варяг. До нас від табору біг якийсь сепар.
- Варяг, тебе викликають! – крикнув він.
- Я – зайнятий!
- Це Стрілок! Терміново! – крикнув сепар.
- Чорт! Стійте тут! – наказав Варяг і побіг до табору.
Сепари, що несли Понамку, поставили ноші на землю, закурили. З автоматами, при повних розкладках на бронежилетах. Роздивлялися Понамку і реготали. Нас, наче і не помічали.
- А сучка непогана. – сказав один.
- Що, вставив би? – спитав другий.
- Ту нафіг мені ця укропська проглядь потрібна.
- А я б вставив.
- Тільки на рот не давай, а то відкусить.
- Зуби вибити і не відкусить.
- О, а це ідея!
- Її ж все одно заривати Варяг хоче. То можна покористуватися, а потім вже зарити.
- Ти це серйозно? – здивовано спитав перший у другого.
- Ти знаєш, скільки та сучка наших поклала? – другий скривився. – Сьогодні тільки двох! А перед тим не більше десятка! Вологду, Санька, Руслана, це тільки кого я знаю! І ось так просто закопати?
- Роби що хочеш. - перший відвів погляд.
Вони курили далі, потім віддали недопалки моєму товаришу. Я думав, може це шанс. Вони ж не чекають. Завалити першого, потім другого, забрати автомат, добити штрафника, потім Понамку на плечі і тікати. Загинемо, неодмінно загинемо, але хоч у бою. Понамка казала, що більше за все не хочу загинути без бою. Щоб або снаряд прилетить здалеку, або куля. Тим більше, щоб живою зарили сепари. Я міцно узявся за держак лопати. Але щось мене зупинило. Коли повернувся Варяг. Був чимось дуже невдоволений. Підійшов до хлопців.
- Ну це ж треба! – смачно плюнув.
- Що таке? – спитав другий.
- Стрілок наказав везти ту сучку у Слов’янськ! – Варяг вдарив ногою по ношах, Понамка застогнала.
- Для чого? – спитав невдоволений другий охоронець.
- Не знаю. Наказав доправити. Мабуть, обміняти на когось хочуть. Чи ще щось. От лайно!
- Вона може до Слов’янська і не дожити. Везти не менше години, дороги погані. – сказав перший.
- Та ця сучка все витримає і виживе! – чомусь роздратувався другий. – Може скажемо, що померла? Закопаємо і все!
Варяг з прозрінням подивився на охоронця.
- Ти розумієш, що таке наказ? – спитав гнівно. Другий охоронець опустив голову. - Треба везти її.
- А на чому? – спитав перший.
- На «газелі», на білій. Зараз накажу, щоб підігнали. Повертайтеся до табору. – Варяг пішов. Ми за ним.
- Ну що, окоп нам копати не треба. – прошепотів мій товариш по штрафбату, коли ми були вже у таборі. – Давай трохи відійдемо, щоб очі тут не мозолити, а то знову припахають.
- Зараз в парашу схожу. – збрехав я. Відійшов у куші. Пішов ними і вийшов з того боку, де стояли ноші. Тут як раз до табору приїхала вантажна «газель» з тентом. За кермом був озброєний сепар.
- Куди їхати? – спитав він.
- До Слав’янська. Відвезеш цю сучку. – Варяг кивнув на Понамку, що лежала на ношах. Важко дихала, хрипіла. Господи, допоможи їй, дай сил витримати все! – Вантажте її.
Охоронці узялися за ноші, водій відчинив кузов. Ноші поставили всередину. Підійшов фельдшер, попросив узяти у Слов’янстку перев’язочних матеріалів та ліків. Приніс два великих картонних ящика. Поставив їх у кузов, біля Понамки.
- Треба її прикувати до нош. – сказав другий охоронець, який залишився біля «газелі».
- Та ні, вона крові багато втратила, дуже слабка. – заперечив фельдшер.
- Треба, треба. Ця сучка дуже небезпечна, а що як втече? Нас за неї до стінки поставлять. – сказав Варяг.
Другий збігав, приніс двоє наручників. Одну руку Понамки прикував до нош, а другу до кузова «газелі»
- О, оце надійно! Так, зараз піду перепустку зроблю. – сказав Варяг.
- А я сухпай на дорогу, бо ж нічого не їв зранку. – поскаржився водій.
Вони пішли, пішов і другий сепар. Машину залишили. Я подумав, а що як вибігти з кущів, стрибнути у кабіну, завести двигун і вперед? Тільки куди вперед? І тут же усюди пости сепарів. Мене розстріляють раніше, аніж я з цього лісочка виїду. І ключі, ключі у водія на пальці крутилися. Я зітхнув з полегшенням, що вчасно згадав. Але з кущів вийшов. «Газель» стояла кузовом до мене. Я обережно підійшов. Озирнувся. Ніхто мене не бачив. Потім заліз у кузов. Сховався у ящиках, які приніс фельдшер. Вони були з-під телевізорів, не дуже великі, але я - худий, а ще гнучкість завдяки йозі, то скрутився і помістився. Треба виїхати звідси. Варяг та водій будуть у кабіні. Спробувати втекти разом з Понамкою. Я не знав, як це можна буде зробити, але іншого виходу не було. Виїхати звідси, а там вже щось буде.
До «газелі» підійшов хтось. Мабуть, водій, бо жував. Можливо, дивився на Понамку.
- От сучка! – сказав і зачинив кузов. Спочатку залізний борт, а потім застібнув тент.
- Ну що, готово? – почувся голос Варяга.
- Готово. – сказав водій.
- А можна я з вами? – пізнав голос другого сепара. Він відходив від «газелі», я не чекав, що знову тут з’явиться. – В мене справа у Слов’янські.  
- В кабіні тісно утрьох. – Варяг не дуже був радий пасажиру. – Аби ще без броніків.
- Та я у кузові поїду. І за сучкою придивлюся. – запевнив сепар.
- А, ну і добре. – кивнув Варяг. – Лізь.
Я почув, як тент знову відчиняють. Потім кроки. Тварюка, навіщо він вирішив поїхати? Він все зіпсує! Він же озброєний, молодий, сильний. Я не зможу вилізти при ньому з ящика, щоб несподівано напасти! Доведеться їхати до Слав’янська, а там мене викриють і я не врятую Понамку. «Газель» рушила з місця. Їхали неквапливо, бо дорога у лісі була дуже погана. Машину трясло, сепар лаявся. Потім поїхали трохи краще, бо путівець. Я думав, що робити далі, коли все вирішилося без мене.
- Ну що, сучко, думала втекти! - почув я голос сепара, аж хрипкий від збудження. Потім щось дзенькнуло об підлогу. – Зараз я тобі влаштую Сталінград, курво! За всіх пацанів, яких ти, блядь укропська, вбила. - Понамка застогнала. - Та тихо ти! О, непогані цицьки! Зараз, зараз.
Я обережно визирнув з ящика. Машину трясло на дорозі і сепар був заклопотаний, то не звернув увагу на цей рух. Сепар як раз одягав презерватив. От за чим він бігав від «газелі». Обережний.
- Тебе, мабуть, всі правосекі їбали! Не хочу підцепити якусь укропську заразу! – він плюнув собі на руку. – Там, щось тут у тебе сухо. Ну нічого, змочимо. Поїхали!
Я не бачив, де його автомат. Якби автомат був поруч, я б схопив його, потім вдарив би прикладом. Але автомату не видно. То я почав розв’язувати шнурки на кросівках. Не поспішав, щоб він не почув. Той гад дуже захопився. Нічого не чув. Я перевірив – міцні шнурки. Зняв кросівки, виліз з ящика, босоніж ступав тихо. Він помітив тінь, але запізно. Я накинув шнурок йому на шию і потягнув. З усією сили. Він захрипів, почав вириватися, намагався схопити за шнурок, а я давив. На вигляд я не сильний, але, насправді, жилавий. Я б задушив його, коли машина стрибнула на ямі, я втратив рівновагу, трохи поточився, а сепар вдарив ногами у підлогу та завалився разом зі мною. Тепер він був на мені, але я не ослабив тиск шнурка і на секунду. Я душив його, він захрипів, почав бити ногами.
- Що там таке? – крикнув Варяг з кабіни. Почув наші борсання, гад такий.
- Сашок, що ти там твориш? – спитав водій, який, мабуть, знав цього сепара.
Я душив його, наче скам’янів від напруги, в нього почалася агонія. Він захрипів, останні, вже слабкі удари ногами.
- Зупини! – крикнув Варяг.
«Газель» почала зупинятися. Я звалив з себе вже мертвого сепара. Схопив його автомат, який він поставив біля голови Понамки. Зняв з запобіжника, перевірив, щоб стріляти чергами. Навів на кабіну і в ту мить, коли машина зупинилася, натиснув на курок. Цілився досить високо, сподівався, поцілити у голову, бо на сепарах були бронежилети. Вистріляв весь ріжок, куль не беріг. Потім схопив ще один в розкладці, яку зняв мертвий сепар, перед тим, як залізти на Понамку. Намагався не дивитися на неї. Той гад зрізав з неї штани, вона лежала до поясу гола.  Тварюка! Вдарив сепара ногою. Побачив ніж, яким він зрізав штани. Господи, він же міг дотягнутися до нього і вдарити мене! Не згадав про ніж. Мені дуже пощастило. Прорізав тент, виліз з кузова. Порожня дорога серед поля. Тиша. Потім щось впало. Я теж впав, зазирнув під машину, побачив тіло на асфальті. Воно не рухалося. Дав чергу, про всяк випадок, тіло засмикалося і залишилося лежати. Я підвівся, підбіг. На асфальті валявся Варяг. Він, мабуть, вже встиг відчинити двері, щоб вийти з кабіни, коли був вбитий. Куля у шию. Потім випав з кабіни. Водій залишився за кермом. Теж мертвий. Я озирнувся. Порожня дорога, «газель» з розбитим лобовим склом. Витягнув тіло водія, сів за руль, завів двигун. Почав розвертатися. Потім зрозумів, що не знаю, куди їхати. Мені треба було до своїх, терміново, бо Понамка важко поранена. Але де ті свої, як до їх дістатися? Я не знав. Побачив, що у Варяга є офіцерський планшет. Вискочив з кабіни, зняв планшет. Там була мапа. Розгорнув, почав дивитися. Будь-якої миті на дорозі могли з’явитися сепари. Але я не знав, куди тікати. Намагався зрозуміти, де я знаходжуся. Так, помітив знайомий пагорб, ось та дорога, ось ліс, де були сепари. А куди тепер ми виїхали, де я знаходився? Озирнувся, шукав чи лінію електропередач, чи якісь будівлі, але навколо лише поля. Не розумів, де я.
Побачив, як їде машина. Легкова. Став біля «газелі».  Автомат тримав напоготові. Машина зменшила швидкість, водій помітив мене і злякався. Війна вчила боятися незнайомих машин на порожній дорозі. Але наближався. Все ж таки «газель». І сепари і наші обирали потужніші машини. Я помітив приклеєний до лобового скла білий аркуш. Це так почали позначати себе біженці, щоб по них не стріляли. Я махнув, щоб зупинилися. Вони зупинилися. В машині їхала ціла родина: дід, бабка, двоє дорослих синів, жінка одного з них і двоє підлітків. Всі вмістилися в старому «форді-фієста». Повла коробушка.
- Ми біженці, біженці! – закричав водій у вікно дверей. Руки тримав на кермі, щоб я їх бачив і всі в машині підняли руки. Навчені.  
- Зрозумів. Не бійся, все добре. – заспокоїв їх я. Говорив російською, щоб вони не зрозуміли, хто я. – Покажи на мапі, де я, а то трохи заблукав.
Чоловіки удвох вийшли з машини, а за ними і старий.
- Один! – строго сказав я. – Інші сидять на місці. – вони злякалися і полізли назад.
Водій підійшов до мене, боявся, в нього тремтіли руки. На війні страшно, особливо коли ти без зброї і з родиною.  
- Ось тут ти. – він показав пальцем
- А де укропи? – спитав я.
- Кажуть, що ось тут. Блокпост. Сьогодні там бій був, то по-прямій краще не їхати. Ми ось сюди поїдемо. В об’їзд. – він тицьнув пальцем.
- Це скільки зайвих кілометрів?
- Та десь двадцять.
- Там блокпости будуть? – спитав я.
- Один ополчєнія, ось тут. – водій показав. – А потім за два кілометри армія.
- Добре, я поїду за тобою, на відстані, щоб не привертати увагу. Дуже не поспішай. А зараз допоможи мені. – наказав я. – Бери свого брата.
Наказав їм затягти в кузов Варяга та водія. Брати затягли, не розуміли, що сталося, перелякано дивилися на Понамку, яка стогнала. Я розірвав ящик з картону і прикрив її. Наказав тіло Варяга покласти поперек кузова, під кабіну. Потім ноші з Понамкою. Бронежилетами з Варяга і водія  обгорнув мою добру панну. Далі тіла задушеного і водія, один на одне. Бронежилет задушеного одягнув сам.
- Все, їдь, я за хвилину вирушу. – сказав водію. Просити двічі його не треба було, він заліз в авто і поїхав. Я зазирнув у кузов. Зробив для Понамки все, що міг. Тепер треба було доїхати до своїх.
Сів за кермо і погнав. В мене не було часу їхати в об’їзд. Тільки прямо. Спробувати прорватися. Після вдалого бою сепари мусили бути не дуже пильними. Тим більше, не чекали спроби прориву з тилу.
Натиснув на газ. Мчав дорогою, дивився на мапу. Ага, ось поворот до лісу, звідки ми виїхали. Туди не потрібно. Поїхав прямо. Потім дорога пішла під гору. Далі був блокпост сепарів, але його десь тиждень тому розбомбили. То тепер вони сиділи у кущах. Зробили там бліндажі, доти, щоб відбивати атаки. Я натиснув на газ. Коли з кущів вискочило двоє сепарів. Замахали руками, щоб зупинився. Я зробив вигляд, що збавляю швидкість. А потім виставив автомат у розбите скло і почав стріляти. Педаль газу втиснув у підлогу. Двигун заревів. Сепари попадали, не знаю, чи влучив. Ні, обидва почали стріляти. Я промчав залишки блокпосту. Кулі летіли мені услід. Два тіла і два бронежилети мусили захистити Понамку! Я дуже на це сподівався! Летів вниз. Кулі дзенькнули, одна розбила бокове скло, потім машину почало вихляти, кулі потрапили у задні колеса. Я тримав руль і тиснув на газ. Постріли залишилися позаду. Якщо сепари не виставили засідки ближче до наших позицій, то я прорвався! Ось місце бою, залишки БТРа. Ось посічені пікапи. Я закричав від радощів, коли почув постріли мінометів. Чорт, про них забув! Гальмувати? Чи гнати далі? Я не знав. Будь, як буде! Тиснув на газ.
Вибух позаду, вибух ліворуч. «Газель» хитало від вибухових хвиль і осколків. Розбило скло на дверях, я відчув кров на щоці. Потужний удар у бік, мене відкинуло від керма і вибух попереду. Якби я залишився за кермом, мене б вбило, але я впав на сидіння і знепритомнів.
Наступне, що згадую, сморід паленого. Щось горіло, щось поруч. Намагався зрозуміти де я і що зі мною, не розумів, потім почав кудись падати. Вивалився через отвір від лобового скла з кабіни. Застогнав. Дуже болів бік. Озирнувся. Ага, це кабіна «газелі», машина лежала на боці. І мені дуже пощастило, бо перед «газелі» був весь посічений. Передньої вісі взагалі немає, машина дном пропахала асфальт і злетіла з дороги, завалилася на бік. Що з Понамкою? Я побачив великий отвір у даху тенту, прорізаний, мабуть, осколками. Розірвав, заліз всередину. Побачив тіла. Посічені кулями та осколками тіла сепарів. А он і Понамка серед них. Вона дихала! Здається, жодної свіжої рани. Жива. Жива!
Почув ревіння двигунів. Виліз. Наші! Їхали з нашого боку! І від сепарів теж гудіння. Чорт! Їм що, мало сьогоднішніх перемог? Ще хочуть? Жадібні тварі! Я поліз до кабіни за автоматом. Ледь витягнув його, змінив ріжок. Мене хитало, біль у боці, ледь доплентався до узбіччя. Заліг. Від болю майже непритомнів. Але тримався. Мусив триматися. Он вискочила автівка сепарів. Дав чергу по ній. Не по ній, бо не міг прицілитися, перед очами темнішало, просто в її бік. Виск гальм, машина розвернулася, з неї запрацював станковий кулемет. Поруч засвистіли кулі. «Газель» була далі, Понамку вони не зачіпали. Дав ще чергу, навіть голову не піднімав. Коли позаду застрекотав кулемет. Це був БТР! Наш! Сепари втекли. З БТРу вискочили хлопці.
- Свої! Свої! – закричав я. – У кузові Понамка! У кузові! Понамка! – і тоді тільки знепритомнів.
Нас встигли забрати і вивезти, коли знову вдарили міномети сепарів. Хлопці казали, що я, навіть непритомний, шепотів, що Понамку треба забрати. Нас відвезли до шпиталю. В мене був пробитий осколком бік, зламано два ребра. Мене б вбило, але спочатку осколок пригальмували двері «газелі», а потім мій бронежилет. Зазвичай на боках бронежилету захист слабкий, але той бронежилет був на мене великий, крутився на мені, то осколок прийняла на себе бронепластина. Тільки тим і вижив. Лікарі казали, що мені дуже пощастило. Ще більше пощастило Понамці. Бо в неї був пошкоджений хребет, велика крововтрата, а ще контузія.
Коли тільки я зміг підвестися, почвалав до неї. Вона поверхом вище, у реанімації. Тричі сідав відпочивати, поки піднявся на один задрипаний поверх. До реанімації не пускали, але я прослизнув. Понамка лежала у палаті сама. Здається, єдина жінка у військовому шпиталі.
- Красю, привіт! – вона була бліда та слабка, але посміхалася. У палаті пахло їжею, ага он дві порожні миски на тумбочці біля її ліжка. То вона їла. Апетит був, це дуже добре. – Красю, чого мовчиш? Як тобі вдалося мене витягти? Хлопці сказали, що ти зник, вони подумали, що дезертирував, а потім ти під вечір привіз мене з полону. Що там відбувалося?
- Понамко, я врятував тобі життя. – сказав я. Вона здивовано подивилася на мене.
- А, забула сказати, я зараз нічого не чую. Контузія. Напиши, ось нотатник. – вона кивнула на тумбочку поруч. Там дійсно лежав нотатник і олівець. Написав: «Я врятував тобі життя», показав їй.
- Ну, я здогадуюся… - Понамка посміхнулася. – Дякую, Красю.
Я не посміхався, писав. Руки не слухалися, літері виходили криві, розбігалися, але я не зупинявся: «Я маю права дещо в тебе вимагати». Був дуже серйозний.
- Що? – здивувалася Понамка. Вона була ще бліда, шкіра на обличчі аж прозора.
«Війна для нас закінчена. Все, демобілізація. І ти пообіцяєш це мені тут і зараз». Я написав і подивився на неї. Хотів подивитися так, щоб вона зрозуміла: якщо не зробить те, чого я вимагаю, вб’ю її.
- Господи, Красю, ти дивишся на мене, наче божевільний, чи маніяк! – вона анітрохи не злякалася, вона не вміла лякатися.
«Зараз ти даси мені слово, що ми повертаємося до Оклункова і більше на війні нас буде». Я показав їй, потім перегорнув сторінку і написав ще: «Я маю право це вимагати». Вона скривилася. Понамка не любила, коли на неї тиснули, але я тиснув. Я так вирішив, я пообіцяв.
«ГОСПОДЬ врятував нас. І я присягнувся йому, що ми підемо з війни. Ти МУСИШ мені пообіцяти».  
- Красю…
«Зараз же! Демобілізація!!!!». Я затремтів від напруження, від виснаженості.
- Так, Красю, спокійно, спокійно. Я обіцяю, що ми повертаємося до Оклункова. І тут, навіть, справа не в моїй обіцянці, Красю. Лікарі не певні, чи буду я ходити. То яка там вже війна. Все, підемо у ветерани. – Понамка посміхнулася.
Я подивився на неї і заплакав. Ноги підігнулися, сів на підлогу. Ридав. Вона гладила мене по голові.
- Спокійно, Красю, спокійно. Ви вижили і все буде добре.
За тиждень мене виписали. За два – Понамку. Я думав, що доведеться її вивозити з харківського шпиталю, але вона стала на ноги. Нехай з корсетом, нехай на милицях, але встала. На таксі доїхали до вокзалу, сіли в потяг до Оклункова. Я виставив на стіл пиво для Понамки. Вона пила, сиділа сумна.
- Що не так?
- Та що, Донецьк і Луганськ ще треба звільнити, а мене демобілізували. – зітхнула Понамка.
- Іноді я думаю, що дарма тебе рятував. – зітхнув я і посміхнувся. Був щасливий, що більше не побачу війну.
(17-20.08.2014)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Колись буде збірник і з цими творами

© Надія , 31-08-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55616092681885 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …