Коли ти - свій (закінчення).
...Мої поплавці скоро вже як годину лежать нерухомо темними горбочками на блискучій воді. Аж раптом поплавець на лівій, довшій, вудці щез миттєво з поверхні, не залишивши по собі і сліду, не пустивши жодного кола. Якщо ти сидиш досить високо над водою, тоді тобі добре видно момент кльову, навіть і рух поплавця під водою весь як на долоні, але зараз мені нема змоги подібним чином упевнитись в чому тут справа. Був – нема – підсікай!
Р-раз! Гінчик вудки так і залишився на своєму місці, тільки саме вудлище одразу ж – в дугу, на дні щось вперлось і вже різкі поштовхи вниз по течії: один, другий, третій... В’язь. Чи не той, бува, що скидався недавно, вполювавши коромисло?
Впала пелена. Не той. То лише уява моя перенеслась у минуле. Схаменись – кінець двадцятого століття і біля твоєї сошки не щука з руку стоїть, а двохсотграмове щупеля. Лише в’язь реальний і тисне, згинаючи вудку до самої води. Нехай. Потрібен лише час, потрібно лише тримати вудлище на місці. Поспішати аж ніяк не можна, варто потягнути сильніше – обірветься якщо не волосінь, то риб’яча губа, а здуру взагалі і вудлище можна зламати.
Ось послабли вже ривки, не так гнеться вудка, значить, здобич піднялась із дна. Але натяжку треба тримати на межі, аби опір був якомога більшим, щоб суперник встиг стомитися ще до того, як вийде на поверхню. Щоб риба не наробила шуму, я без поспіху повертаю вудлище вліво, кладу його майже паралельно воді, бо це утримає мого суперника ще якийсь час вглибині. Ми ведемо оце беззвучне, тихе змагання і здобич потроху наближається до берега. Риба вже зовсім послабла, навіть грузило час від часу з’являється над водою і торкаючись в такт стомленим потяжкам в’язя поверхні, залишає на ній легенькі кола хвильок. Зараз не поспішати ще важливіше і наша беззвучна поки що боротьба триває за моїм планом. Присівши до самої води, я терпляче чекаю, коли в’язь стомиться остаточно. Дивно, але нинішній мій суперник виявився напрочуд покладистим і хоча опирається так, як і належить в’язеві його розмірів, проте без отих раптових, вже в останню, здавалось би, мить, вибриків, коли тобі здається, що все, здобич твоя, а вона раптом таке утне, що тільки її хвоста і побачиш.
Ось уже навіть її спинний плавець виткнувся над водою і поволі ріже дзеркальну поверхню, прямуючи від берега та час від часу завалюючись від утоми то на один, то на другий бік, але ще жодного разу рибина навіть не хлюпнула. Можна! – легкий та плавний порух зап’ястка вгору і риба хапає своїм широким ротом повітря. Все! Опір скінчився. Я перебираю вудку в ліву руку і дуже тихо, поволі та обережно, з тим, аби не налякати здобич, підтягую її на себе, до берега. Півторакілограмова рибина завмерла, лежачи на боці з широко відкритим ротом і я вже за метр від берега бачу, що гачок тримається лише за тоненьку плівочку на внутрішній поверхні губи. Спокійно... спокійно... Голова в’язя лягає на піщане дно, якраз де уріз води. Спокійно... правою рукою ніжно проводжу по голові, зяберній кришці, опускаючись на тулуб, – рибина лежить не ворушачись, лише зябра її поволі відкриваються та закриваються, хапаючи згубне повітря, – запускаю пальці під кришку...
Готово! В’язь вже на колінах; гачок, що тримався на чесному слові, сам же і випав із ранки, та я встиг! І не хлюпнув! Без підсаки! Молодець!
Запроторивши здобич до торбини, яка до того ж і сама знаходиться в рюкзаці, нашвидкоруч витираю об ганчірку вимазані слизом долоні, сиплю у воду горох, насаджую на гачок горошину та закидаю вудку – швидше, швидше, зараз має бути ще один кльов, от не встати мені з цього місця!
– Ну що воно? Бере? – немов грім серед ясного неба лунає ззаду і згори чийсь хоч і трохи притишений, але все одно несподіваний голос.
– Тьху! – я спересердя аж спльовую тихенько і впівоберта повернувши голову, ще навіть не побачивши до ладу неочікуваного співрозмовника, тихо крізь зуби ціджу:
– Тихо... Кричите і хочете щоб клювало?
– Хоч щось упіймав? – не вгаває невисокий, немолодий, худорлявий на вигляд чоловік, стоячи якраз під вербою, де гніздяться шершні. Одягнений він у старенький, місцями латаний одяг: затягані штани та вилинялий піджачок, сорочка в клітинку з перелицьованим коміром, незрозумілого вже кольору картуз-восьмиклинка, а на ногах – старезні, з білими носами важкі черевики. Наш брат – рибалка. От тільки з тих, по ньому видно, котрі додому повертаються частіше за все лише з кілограмом деснянської дрібноти, та й на Десну вибираються не тоді, коли хочеться, а коли справи дозволять, як-от нині: я вже понад годину просидів, а він ще й вудок своїх не розмотував.
– Одне... – непривітно буркнувши, відповідаю я і повертаю голову до поплавців, даючи йому тим самим зрозуміти, що довгі балачки тут недоречні та сподіваючись, що з моєї відповіді він не второпає, що те „одне” тягне на півтора кілограми. Аби ж тільки в’язь не здійняв у торбині шуму! Збрехати язик якось не повернувся, а так виходить, що й правду начебто сказав і таємниці не розкрив, бо як взнає, то ще, чого доброго, і життя мені сьогодні від нього не буде, і іншим розпатякає про таке гарне місце.
– Та в тебе тут шершні! – раптом вигукує дядько і миттю вшивається з-під верби.
Я полегшено зітхаю. Пронесло. Тим часом мені чути, як він вже моститься трохи вище від мене, хіба що в якихось восьми чи десяти метрах. Нас розділяє лише кущ, під яким я ловлю та кілька метрів чистої води. Дядько намірився присісти під трьома пеньками, що їх залишили бобри, там теж стоять увіткнуті кимось у дно сошки, але куди тому місцю до мого! Хоча, на Десні вважається, що так сидіти вигідно, адже рибалка, який розташувався трохи нижче по течії, підманюючи для себе рибу, виконує для тебе половину роботи. Зумівши переманити її з-під сусідового носа до себе, ти вочевидь будеш у виграші, до того ж, якщо налякана ним риба піде з його місця, то, перш за все, вона рушить вгору по течії, прямісінько до твоїх гачків.
Та нічого. Він мені не заважає: нехай ще спробує мене обловити! Якщо щось і хвилює мене, так це те, що мій сьогоднішній успіх, а я в ньому впевнений, на жаль, очевидно, буде розкритий стороннім спостерігачем, а тоді вже від охочих половити в оцій моїй ковбані відбою не буде.
І все ж, забувши про сусіда, я знову всю свою увагу зосереджую на вудках. Але поки що жодного натяку на те, що хтось на деснянському дні зацікавився моїми горошинами. Можна було б спробувати на черв’яка чи на пшеницю, аби лиш не сидіти склавши руки, проте дріб’язок я завжди встигну спіймати, а от, граючись із ним, пропустити кльов великої риби – це буде просто несерйозно.
Тьоп-тьоп-тьоп! – захлюпало за кущем. Щось невеличке тягне сусід, пліточку чи густірку. „Що ж ти навіть таку дрібноту не можеш витягти без шуму?” – подумки запитую себе я. Чи гінчик у нього тоненький, чи волосінь занадто довга, але яка різниця: як буде отак за кожним разом плескати, то нічого певного не спіймає.
А думка тим часом перескакує на свою здобич. Надто вже смирно та передбачувано поводився мій в’язь: жодного разу не те, що не хлюпнув, не зчинив шуму, як можна було б від нього очікувати, а й взагалі склалося враження, що він так і не второпав у яку халепу вскочив. І тепер ось, лежить у торбині смирно, не ворушиться, не намагається вивільнитись із полону. В чому річ?
О! На правій вудці поплавець пустив два кола. Ще...
Зник, пропав! Р-раз! Є! І знову рвучкі потяжки вниз по течії, надто рвучкі – в’язь, але невеликий, не відчувається солідності в рухах і тієї ваги, яка була у першого. Цей чи не втричі буде менший від попереднього. Та все ж мені доводиться виймати ліву вудку, аби вивільнити простір для боротьби. Знову, присівши над самим урізом води, я веду виважене, неспішне змагання і знову мій суперник вже за кілька хвилин досить легко, без усяких там вибриків вкладається на бік і, ковтнувши повітря, тягнеться до мене, лягає на пісочок, уткнувшись носом у берег і так само, як і перший, без жодного звуку опиняється в торбині.
Мій день! Дарма, що немає підсаки. От цікаво: чи ж здогадався мій сусід про цього, щойно витягненого, все-таки досить пристойного в’язя? Я про всяк випадок зиркаю назад і вгору – до верби: ні, там нікого немає, – сидить, притих, за кущем. Все ж таки, навряд чи він міг зі свого місця побачити як гнулось моє вудлище, до того ж, і жодного звуку він не почув, тому поки що мій успіх – це моя таємниця.
Знову кілька десятків горошин заторохкотіли об воду, вудки лягли на свої місця – чекаю. Але, все ж таки, якось не так поводили себе сьогодні в’язі, аж занадто вже спокійно. В чому річ?
Подумалось та й подумалось – інше відволікає мою увагу: заклопотаний змаганням із першим в’язем, я й не помітив зникнення з мого поля зору інших мисливців. Налякана жабка булькнула в воду, тільки-но я поворухнув ногою, аби, присівши біля самісінької води, прийняти здобич; рибалочка подався геть, щоб зайти більш спокійне місце, і щупеляти не видно біля правої сошки. Я порушив їхні плани та очікування на вдале полювання. Лише бабка-коромисло, щойно закинув я вудку, тут же примостилось на ній – сидить, склавши крильця: і чим вона так йому сподобалась? Ти ба! – ось і жабка вилазить із води, тільки тепер ближче до куща, подалі від мене – про всяк випадок.
А за кущем заторохтіло щось і по звуку я пізнаю – так торохтить стограмова плітка чи густірка, коли її, щойно витягнену з води, вкинути до дермантинового кошика, в який не покладено трави. Ех, дядьку-дядьку...
Хай тобі грець! Прогавив кльов! Так тобі й треба – нема чого над іншими кепкувати, спочатку сам навчись як слід ловити... Швиденько почепивши нову горошину, закидаю вудку; забувши про все на світі, зосереджено дивлюсь на поплавець, тримаючи праву руку над вудлищем – ну! Давай!
Досить важко, сидячи так низько, над самою водою, завчасно побачити перші ознаки кльову і, тут же зосередившись, зробити миттєву підсічку. Ну!.. Затихло, не озивається. Ось я ще десяток горошин підкину. Ну!..
Темний горбочок миттєво щезає з поверхні, вчасна підсічка – є! Щось дрібне. Авжеж, плітка. Нехай і чималенька, грамів на сто п’ятдесят, але це не те, на що розраховував я. Нічого – ще лише пів-на-сьому.
Ось і рибалочка з’явився – знову сидить на своїй улюбленій сухій гілляці. Як би там не було, а за ці два тижні, певно, звик до мене: виглядає спокійним, знову позирає на воду – чатує.
Я встигаю витягнути ще двох пліток, певно, косяк підійшов – рибалочка так і залишається на своєму місці, поглядає на мою здобич: не розбереш, заздрить мені, чи радіє чужому успіху.
З нізвідки, із темряви глибини з’явилося щупеля – здоровенькі були! Давно не бачились. Тепер знову всі зібрались. І ми чатуємо кожен на своєму місці, завмерши нерухомо, тільки очима поводимо на всі боки – стежимо і один за одним, і за тим, аби здобич не прогавити.
Аж раптом інший мій сусіда, рибалочка, несподівано для мене – шубовсть! – пірнає у воду поряд із лівою вудкою, а вже за кілька секунд виринає, відчайдушно махаючи крильцями, відривається від поверхні води і знову всідається на своє улюблене місце. Тільки тепер вже у його дзьобі стримить маленька вузька рибинка, певно, себелик. Трохи відсапавшись, роздивившись на всі боки, чи, ніхто, бува, не перешкодить його сніданкові, головастик починає вправно перевертати рибинку головою до себе. Ось із дзьоба вже стримить лише риб’ячий хвостик; кілька натужних ковтків і він зникає у пташиному роті – смачного! Я не знаю, чи й інші „мисливці” так само, як і я, спостерігають за цим життєвим актом, чи їм байдуже до чужого успіху. Принаймні, на мій погляд, вони саме такими і виглядають – саме втілення незворушності та зосередженості. Мені навіть здається, що саме оці незворушність та зосередженість і ріднять нас чотирьох, ба, навіть п’ятьох, якщо рахувати і оте зелене коромисло, що й досі перепочиває, сидячи на моїй вудці. Аякже, теж мисливець, та ще й який – гроза комарів та мошок.
Я час від часу підкидаю у воду по два-три десятки горошин, для приманки. Тут варто лише міру знати і не перегодувати рибу. Вранішня прохолода потроху починає змінюватись літнім денним теплом, туман вже непомітно розсіявся, вітру немає; і Десна, і вкритий верболозами протилежний берег купаються в промінні сонця, яке знаходиться ще досить низько над лугом, через що контрастна гра світлотіні на зелених хащах милує око своєю чарівною неповторністю; пташиний спів, який не змовкає ні на мить, пестить розніжену красою природи душу... Літо! Літечко!
Знову поплавець на лівій вудці миттєво щезає з поверхні, вільний півметровий залишок волосіні, що лежав на воді, на моїх очах поступово занурюється у воду і хоча все це триває лише якісь десяті частки секунди, проте для мене це нестерпно розтягується в часі і з відчуттям, що вже безнадійно спізнився з підсічкою, я все ж таки різким коротким порухом зап’ястка зриваю вудлище з сошок. Зриваю лише комель, бо гінчик не лише залишився на своєму місці, але під нестримним напором навіть занурився у воду. Ого! Оце в’язь!
Мені доводиться одразу ж різко, наскільки можна, нахиляти вудку вправо, аби стримати неприборкану силу великої риби. Права вудка, що залишилась лежати на своєму місці, мені заважає, але зараз перемінити руку, аби вивільнити правицю і нею вийняти коротшу вудку, я поки що не можу, такий сильний опір чинить риба. Всупереч своїм же, роками відпрацьованим правилам, я потроху піддаюсь суперникові і він, там, на дні, все більше опускається вниз по течії, діставшись того куща, на якому ще хвилину назад сидів рибалочка, але який, побачивши наш герць, вирішив за краще перелетіти в інше місце. Все! Більше піддаватись я не можу, тому тримаю в’язя на місці, боячись лише одного – аби не знайшовся на дні який-небудь корч, за котрий може заплутатись волосінь, бо тоді – пиши, пропало! Хоч який сильний мій суперник, проте, все ж таки, з часом його могутні потяжки слабшають, уповільнюються в часі, стають не такими різкими. Отепер я вже можу перекласти вудку в ліву руку та правою вийняти меншу, котра так мені заважає. Обіперши її на кущ, я віднині всю увагу знову зосереджую лише на боротьбі з рибиною, котра і далі зо всіх сил прагне отримати волю. Обережно, без поспіху, намагаюсь повернути втрачені позиції, поступово, сантиметр за сантиметром, відвойовуючи у в’язя підводний простір та підтягуючи його тепер вгору по течії на те місце, де він узяв мого гачка. Коли ж це вдається, я знову присідаю біля самісінької води, готуючись до завершального моменту.
Здобич ходить вже упівводи, ходить півколами, без того напору, що був спочатку. Не буду поспішати, мені потрібно, щоб в’язь піднявся на поверхню повністю стомленим. Час не йде, а тягнеться, немовби він загус від такої напруги очікування. Перетримаєш рибу – може зійти, обірвавши собі губу, поспішиш – може трапитись те ж саме. Як знайти золоту серединку? Залишається сподіватись лише на власний досвід та інтуїтивне відчуття ситуації, що виникає з роками і через волосінь вудки єднає тебе в одне ціле зі своїм суперником. Ось воно, злиття з природою: я долонею, правим зап’ястком, рукою, всім своїм єством відчуваю рибу, що ходить на моїй вудці, відчуваю так, начебто ми з нею вже одне ціле. Працює не думка, щось інше, первісніше за тверезий виважений розрахунок – інтуїція, підсвідомість.
Ось вже й грузило піднялось над водою, опір майже не відчувається, риба тепер намагається піти на середину ріки, вудка піднята високо вгору, вона вже майже розпрямилась, бо напруга зникла, але потягнути сильніше, аби цю напругу створити, щоб тим самим остаточно стомити рибу, я не можу: за цим неодмінно наступить сплеск, а перелякана риба, зібравши останні сили, знову потягне на глибину і хтозна, чи не вдасться їй тоді звільнитись від мого гачка.
Я відчуваю: поки що рано робити рішучі рухи. Але й до воя випускати такого великого в’язя небезпечно, течія подвоїть його сили. Тому я знову кладу вудку до самої води, тільки тепер в іншу сторону – вліво. Вже майже діставшись воя, в’язь виходить на поверхню і завалюється на бік. Ого! Який великий!
Я поволі починаю підтягувати рибину, що лежить на боці, до берега, але вона стомленим, уповільненим порухом знову йде під воду. Проте сил у неї не залишилось, та й ковтнувши повітря в той час, коли лежала на поверхні, вона вже не здатна управлятися зі своїм сильним тілом так, як п’ять чи сім хвилин назад. Ледь здобич вдруге виходить на поверхню, як я легенько піднімаю її велику голову над водою і вона знову хапає повітря тепер вже широко відкритим ротом.
Ну ж бо, мій красеню, ходи до мене...
„Цей точно кілограмів на два потягне” – прикидаю я на око вагу здобичі та запроторюю в свою торбину. Який сьогодні чудовий день! Навіть відсутність підсаки не стала на заваді моєму успіху. Мені раптом приходить в голову думка: можливо, не всупереч цій обставині, а саме завдяки їй мені так таланить. Чи не тому мої в’язі поводились так спокійно, що я сиджу дуже низько, при самій воді, і під таким гострим кутом вони не могли мене бачити, як не можу і я бачити зараз рух мого поплавця під водою? Певно, вони просто не могли допетрати, звідки виходила небезпека, не розуміли її походження, не бачили навколо себе чогось загрозливого і тому були такими сумирними. Підсака, якою я незмінно користувався у попередні дні, дуже їх лякала; певно, навіть більше, ніж оте незрозуміле, що впиналось у їхні губи і вони починали відчайдушно рватись на волю, борсаючись щосили, немовби у них відкривалось друге дихання. В’язі, котрих я ловив у попередні дні, і в торбині підстрибували та не полишали спроби звільнитись, а сьогодні хоча б один поворухнувся – засинають собі тихо-мирно.
Рибі притаманно поводитись тихо та непомітно, саме тиша є для неї запорукою безпеки. Якщо лящ чи в’язь і скидаються, полюючи за комахами, то роблять це лише бувши впевненими у цілковитій своїй безпеці, десь посередині Десни, або біля таких хащів верболозу, куди жоден рибалка не добереться. Навіть сидячи на гачку, вони лише щосили прагнуть піти вглиб, до рятівного дна, до течії, до підводних хованок – корчів та водоростей. І лише доведені до відчаю, перелякані, витягнені рибалкою на саму поверхню, до тої межі, за якою починається згубне для них повітряне середовище, вони, забувши всі риб’ячі „не можна”, відчайдушно починають борсатись, здіймаючи шум та через те лякаючись ще більше. Оскільки сьогодні здобич мене не бачила і в поле її зору не потрапляла страшна підсака, вона хоча і намагалась звільнитись, але при цьому також і боялась здійняти шум, аж доки не виснажувалась у боротьбі та непомітно для самої себе змушена була хапонути повітря, котре остаточно паралізувало її волю та сили.
Я і в підсаку вже досить давно беру здобич практично без шуму, але сьогодні перевершив самого себе – навіть дядько, сидячи на відстані, що дорівнює довжині двох вудлищ, і той, без сумніву, навіть гадки не має, що робиться під самісіньким його носом, інакше давно прибіг би подивитись. Ото здивування було б, якби взнав про таке!
Тим часом, немов би відчувши, що я думаю саме про нього, дядько за кущем забурчав щось сам до себе; слів не розбереш, але по тону зрозуміло, що чимось невдоволений. Мені чути, як він вовтузиться на своєму місці, все побуркуючи собі під ніс, нарешті тихе гупання та шурхіт пересохлих глиняних грудочок, котрі сиплються згори, а деякі навіть – бульк! бульк! – падають у воду, засвідчує про те, що сусід не втерпів і подався шукати нове місце. Дякувати Богові, до мене не підійшов, бо нижче мого місця нічого певного не знайдеш, надто низька вже вода, навесні там ще можна було посидіти, а нині – мілко, майже плес. Почовгав вгору по течії, а це – далі від мене; і добре: хоч не відчуватиму напруги через те, що хтось за мною спостерігає.
А перервана думка знову сама собою повертається до покинутих роздумів. Здається, я зрозумів сьогодні щось дуже суттєве для себе, і це – розуміння того, як ти маєш поводитись на Десні, аби бути тут своїм, як оцей рибалочка, як жабка чи щупеля, котре, до речі, знову зникло, злякавшись очевидно, нашого з в’язем, суперництва. Твоя поява тут не повинна бути навалою чи вторгненням. Ти маєш злитись воєдино із тутешнім довколишнім світом: якщо кожен деснянський мешканець намагається бути непоміченим – домагайся того ж і ти; вони люблять тишу – розчинись у ній і ти; спробуй жити за їхніми правилами і перед тобою відкриється нове життя, в котрому ти не будеш виглядати так, неначе закутий у залізні обладунки середньовічний лицар-одинак з оголеним мечем посеред веселого ярмарку життя. І навіть, якщо тобі нікуди подітись від свого людського зацивілізованого, схованого за металом байдужості, єства, якщо ти по суті залишишся тим же самим „панцирником” і надалі, – все ж зніми із вкритої струпом душі, хоч на певний час, оті обладунки, зніми і кинь на зелений килим лугу, аби крізь них змогла прорости трава і зацвів діткливим ніжним цвітом мишачий горошок. Ти відчуєш, що повернувся, мов блудний син, до рідної домівки. Не бійся – це не смертельно для тебе і ніщо тобі тут не загрожує, але лише тоді ти зрозумієш, що так само, як отой залізний панцир, котрий спочатку був лише землею, котрий вийшов весь із землі і, врешті-решт, землею колись і стане, так само і ти вийшов весь із Природи, є її часточкою і часточкою цією залишишся, навіть, можливо, прагнучи зовсім іншого. Бажаєш ти того чи ні, все одно колись до неї ж і повернешся і вона тебе прийме незрадливо, будь-якого, але одна річ – коли ти приїздиш до рідної матері бажаним гостем, отримуючи від неї безмірний прояв материнської любові і зовсім інша – коли вже не по своїй волі...
Лише тепер я починаю відчувати, що вже досить тепло – пора знімати куртку. Вона хоча і літня, легенька, але починає здаватись зайвою. Залишившись у футболці, знову готуюсь до кльову: підкидаю гороху, наживлюю вудки, закидаю, – все, як завжди. Сонячні промені де-не-де пробиваються через густе листя і пускають за кущем по збриженій першим вранішнім вітерцем поверхні води мерехтливі зайчики. З приходом дня значно поменшало комарів, не так вже набридають їхні укуси та тоненький, на високій ноті, одноманітний писк. Шершні знай собі накручують кола навкруги свого гнізда – сторожують його, чи що? Щось голосно зашурхотіло під навислим над водою корінням і з-під нього висунулась голова водяного щура – ач, морда, мабуть, почув запах риби. Спробуй піти тепер кудись, залишивши тут свій улов – перепаскудить рибу, було вже мені колись. Я скоса поглядаю на нього, не забуваючи про поплавці, щуряка поводить головою туди-сюди – принюхується. Легенький помах рукою і він прудко ховається за навислим над водою корінням.
Ще трохи гороху у воду і через кілька хвилин поплавці немов по команді оживають. Підійшов косячок в’язиків по сто-двісті грамів і наше з ними змагання розтягується в часі чи не на годину. Коли ти з рибою, справжньою, такою, як оці в’язі, що лежать у торбині, то можна і порозважатись. І хоча клює не надто часто, та й підсікти такого „молодого спеціаліста” не завжди вдається з першого ж разу, проте більше півдесятка моторних в’язиків із червоними, як жар, грудними плавцями, опиняються в моїх руках.
Серйозна риба, перш, ніж узяти до рота мою горошину, походить якийсь час навколо неї, обдивиться, обнюхає, аби пересвідчитись, що їй ніщо не загрожує, а ця дрібнота, ще не навчена гірким досвідом, у гонитві за легким харчем кидається безоглядно на все їстівне, що потрапляє на дно і тим самим стає на заваді старшим своїм родичам. Ті ж, побачивши, яка доля спіткала молодняк, одразу покидають небезпечне місце. Тому нині навряд чи знову посміхнеться мені удача.
Що б його ще таке вигадати? А ось спробую закинути на черв’яка, перевіреним способом – під бережок. Я лаштую третю свою, ще коротшу бамбукову вудку, триметрову, опускаю поплавець десь на метр нижче гінчика, чіпляю на гачок верткого черв’яка, закидаю трохи лівіше довгої вудки, а потім, поволі підтягнувши волосінь до берега, кладу вудлище біля самого урізу води. Нехай полежить, почекає свого часу; дивись, і спокуситься, як вже не раз бувало, завжди жаданий для мене лящ, тим більше, що ковбаня моя вигляд має такий похмурий та дикий, неначе якимось дивом перенесена з далекого минулого: тільки й дивись, аби зараз між моїх поплавців не виринула якась потороча. Ковбаня півколом врізається в кручу; берег тут вже не глинистий, а супіщаний, дно встелене мулистим пісочком; у тому місці, де ліг на дно мій гачок із черв’яком на течію немає й натяку – ідеальне лящеве місце. Я не я буду, якщо не візьме сьогодні лящ.
Потроху спадає напруга очікування, меншає комарів і я починаю все більше відчувати, як мені хочеться спати. Ось, будь ласка, варто було лише кілька хвилин посидіти нерухомо, як очі закрилися самі собою, голова похилилась вперед і я клюнув носом – ледь у воду не звалився, добре, що сидіти доводиться з високо піднятими колінами, тож рівновагу втратити важко. Я тихенько кілька разів зачерпую долонею деснянської водички та протираю лице – вмиваюсь. Полегшало, але не надовго. Кльов припинився і щоб не заснути знову, я роззираюсь навкруги. Рибалочка вже десь подівся, мабуть, закінчив свій сніданок, жабка вилізла на берег, здерлась на корч, що стримить із землі і, розпластавшись на ньому, здається, задрімала. Лише щупеля так само стовбичить у півводи, тільки тепер перемістившись ближче до берега. Я не знаю, чи спромоглось воно щось вполювати, чи залишилось голодним, бо з самого ранку я ще не помічав біля його засідки жодної рибинки підходящих щупеляті розмірів: надто ще рано, аби дріб’язок насмілився вийти із схованки на чисту, неосвітлену сонцем, воду.
Знову зашурхотіло справа від мене – за кущем. Певно, сусід повернувся зі своїх походеньок і, швидше за все, з пустими руками. Авжеж, бач, забурчав знову: певно, витяг залишену вудку з пустим гачком. „Неначе дитина, – дивуюсь я про себе з того дядька – хто ж не знає, що варто залишити вудку без нагляду, то клюне обов’язково, один лише гачок залишиться. Чи вона бачить, коли рибалки немає, чи що?”.
А спати як хочеться! Так би оце тут і заснув... Не можна. Але і носом отак клювати теж не годиться. Ще лише дев’ята ранку, посиджу з годину – надто рано їхати додому. Витягнувши з рюкзака плащ ЗЗК, заглянувши заодно до торбини, аби зайвий раз помилуватись на своїх красенів, я розстеляю цупку прогумовану тканину на кручі за своєю спиною, кладу зверху ще й куртку і розслаблено спираюсь на цю постіль, позираючи час від часу на поплавці, але вони поки що не подають жодних ознак життя. Над моєю головою на фоні вранішньої, густої ще, не побляклої від денних випарів, блакиті розкинулось зелене мереживо негустої вербової крони. Нижче в повітрі з низьким тихим гудінням неквапно кружляють смугасті жовто-чорні шершні. Ач які, не шершні, а справжні тигри. Добре, що ми з ними якось притерлись, а то були б мені непереливки. Поволі махаючи широкими крилами, склавши у польоті шию немов латинське „S”, вздовж Десни пролетіла сіра чапля. Стрижі то шугають в блакитній височіні, то пікірують вниз до самої води. Чайки-скандалістки лементують, як завжди не поділивши щось між собою... Поле зору все зменшується, зменшується...
Знову задрімав! Я рвучко сідаю: як там мої поплавці? Нерухомі. Давай-но перевірю вудки. Горох на місці, блискучий, апетитний. Потрібно замінити та трохи підкинути у воду. Торох! торох! Вудки знову лежать на своїх місцях; лежать красиво, саме так, як треба. Ту, що на черв’яка, я й не чіпав – нехай чекає свого часу.
Гуп! Гуп! Гуп! – хтось іде до нас.
– Ну, як діло? – не криючись, хтось голосно звертається до мого сусіда, певно, той рибалка, що на МТ приїхав.
– Та яке там діло?! – чую я невдоволену відповідь.
– То що, і кльову не бачив? – все допитується згори.
– Не бачив... З десяток дріб’язку впіймав, ото і весь кльов...
– А на що ловиш?
– На черви, на пшеницю... А ти ж щось спіймав?
– Ні! Весь ранок на горох просидів, лише кілька густірок взяло. Було, правда, два кльови: один раз прогавив, а одне, щось чимале, зійшло.
– Нема діла... Правда, казали, Федоренко в Журавльовому тягає по кілька в’язів за ранок, так у нього ж там дві чи три гатки прикришені...
– І Сергій Черниш у Бирині, чув я, добре ловить, то що з того? Він же на Десні днює й ночує... Риба як ловиться, то ловиться скрізь, – авторитетно так, але в той же час і неначе виправдовуючись, заявляє прибулець.
„Авжеж, авжеж, – подумки заперечую я, – не ловиться вона у вас... Менше вештатись потрібно.”
– А там ото ще хтось сидить? – цікавиться допитливий рибалка, немов підслухавши мою їм беззвучну відповідь.
О, це вже про мене: мабуть, побачив мого велосипеда, що стоїть під вербою із шершнями.
– Еге...
– А хто?
„Ну ти дивись! От базікало; йшов би краще до себе в гатку – там певно, в’язі вже й горох пооб’їдали, доки він тут оце гелгоче на всю Десну!”
– Я не знаю, молодий якийсь чоловік.
– Спіймав щось, не питав?
– Та де там! – у голосі сусіда мало не радість звучить: аякже, це ж якимось чином і його невдачу виправдовує.
– Піду подивлюсь! – прямо таки з азартом вигукує балакун.
– Краще не ходи – там на вербі шершні, злі як собаки... В тебе цигарки не буде? Бо я свої вдома забув, – вже й вуха попухли.
Знову грудочки сухої глини посипались у воду, а згодом чиркнув один сірник, потім другий, на кілька секунд залягла тиша, певно курці з насолодою затягувались, потім розмова пішла тихіше і тема змінилась – говорять про щось своє, буденне, для мене нецікаве. Я за звичкою поводжу очима по вудках і раптом бачу, як поплавець на вудці, що закинута на черв’яка і лежить під самісіньким берегом, кілька разів – диб-диб! – пускає крупні кола, мало не вискакуючи при цьому з води, а потім повагом іде в глибину. Він! Дочекався таки! Спокійно... Це тобі не на горох... Довгий, чи не з метр, опуск поплавця на вудці дозволяє йому вільно опускатись досить глибоко. „Чекай...” – кажу я сам собі. Вільна частина волосіні, що лежала прямо на поверхні води, поволі збігає в глибину... І коли вона тоне майже вже до самого гінчика, рука сама собою, коротко і різко підсікає.
Гоп! Є! О, – вудка моя, досить коротка і надто для такої рибини тонка, одразу ж згинається не те, що в дугу, – мало не в кільце. Лящ... Взяв-таки... До берега – якихось два метри і хтозна, що мені робити з тими двома вудками: здобич ходить вже десь під їх серединою. А тут ще й сошки між мною та рибою... Лящ тисне і тисне, вайлувато ворочаючись при самому дні, бідолашна вудка аж тихенько потріскує, дядьки за кущем про щось теревенять, а мене вже просто-таки розпирає від гордощів: оце як витягну у них під носом, та ще й так, щоб вони ні про що і не здогадались...
„Не сідай на лошатко, спинку зламаєш... – згадую я батькове. – Спочатку витягни, а потім вже...”. І ми змагаємось не на жарт: з одного боку, надміру гнучка вудка не дає мені можливості жорсткіше керувати здобиччю, але, в той же час, з іншого – дозволяє нахилити вудлище вліво, до самої кручі, не боячись, що вона зачепиться при цьому за кущі, які знаходяться нижче по течії. Дозволяти – дозволяє, але навіть поклавши вудку вліво, я не можу втримати ляща на місці. Він тисне так, що гінчик раз по раз торкається поверхні води, пускаючи при цьому широкі кола і поки що в мене немає жодних шансів на прискорення подій. Але до чого ж приємно навіть просто потримати отак велику рибину на дуже гнучкому вудлищі з тоненькою, всього лише нуль п’ятнадцять сотих міліметра, волосінню! Це триває вже кілька хвилин і я весь віддаюсь нашому змаганню, забувши про дядьків, котрі сидять щонайбільше в десяти метрах від мене, забувши взагалі про все на світі: зараз в ньому існуємо лише я та лящ.
Все-таки у нього не вистачило духу дістатись воя, він не заплутався серед волосіні тих двох вудок, чого я так боявся, але тепер він подався в інший бік – поза моїми сошками, прямо під вудками, вправо до мого куща, а це надто небезпечно, бо варто буде йому повернути звідти до берега, як волосінь зачепиться за котрусь із сошок, пружність вудки зведеться нанівець, а далі буде обрив, – або волосіні, або риб’ячої губи. Тут вже не до розмірковувань: лівою рукою, через праву, я якомога швидше, не переймаючись тим, куди воно прийдеться, прямо-таки висмикую з води по черзі одну, а потім другу, вудки і не дивлячись, кладу на кручу лівіше від себе, на те місце, де мала б лежати підсака.
Ху-ух! Тепер можна вже видихнути із себе повітря, але розслабитись... Розслабитись здобич мені не дає. Доводиться, ставши правим черевиком аж на уріз води, подаватись усім тілом вліво та вперед, витягуючи праву руку з вудкою якомога далі від берега, аби не дати лящеві закрутити волосінь навколо сошки. На диво, але це мені вдається, мало того, ось вже з глибини уповільнено проявляється, виринає тьмяно-бронзовий широкий бік, проходить поруч із сошками, знову зникає в глибині, але зовсім скоро рибина виходить майже на поверхню, йде вглиб, знову піднімається вгору – наша бере! До берега хіба що трохи більше метра, але ще зарано намагатись взяти здобич голими руками. Через те, що вудка від ваги риби немилосердно зігнута, мені, аби вивести ляща на поверхню, доводиться руку з вудлищем піднімати хтозна, як високо. Я навіть, як годиться, перебираю вудлище в ліву руку, але це мало допомагає, бо я вже бачу, що все одно мого розмаху рук не вистачить, аби підвівши лівою рукою здобич на вудці до урізу води, правою взяти її там за зябра. Сидячи біля самої води, відкинувши ліву руку з вудлищем далеко назад і вгору, я тільки одне і можу, що утримувати ляща біля самої поверхні. Він вже лежить на боці, але ще ворочається прямо на поверхні з тихеньким плескотом, не в змозі за браком сил навіть вдарити по воді своїм широким хвостом, все намагається пірнути в рятівну глибину, аж доки, перевалившись дивним чином через себе, не чіпляється волосінню за правий грудний плавець. Тепер вона немовби підтримує його широке тіло знизу і він завмирає нерухомо на самій поверхні води, лежачи спиною до берега.
А я, як і раніше, не можу підтягнути його до урізу води – так само не вистачає розмаху рук. Лящ лежить переді мною уже в якомусь півметрі від витягненої правої руки, лежить нерухомо, лише ліва зяберна кришка широко відкривається, хапаючи повітря. Якщо він, чого доброго, відпочине, отак лежачи, та влупить по воді хвостом – тонесенька волосінь лусне, як павутинка і тоді все пропало!
Ех, була-не-була! І взявшись обережно двома пальцями – великим та вказівним – за волосінь, я поволеньки, готовий щомиті відпустити її, починаю підтягувати рибину до берега. Мені здається, що це триває щонайменше хвилину, хоча насправді проходить, певно, лише кілька секунд і ось вже її широке бронзове тіло з темною спиною лежить, уткнувшись в піщану крайку берега. Не злякати б! Вудка покладена на кручу, ліва рука обережно перехоплює волосінь, вивільнена права, погладивши тихесенько тулуб ляща біля голови, підбирається до зябер – раз! Готово!
Здобич вже в повітрі намагається ворочати на обидва боки хвостом, проте швидко опиняється в торбині. Все! Звідси ходу назад немає і я починаю відчіпляти гачок, який засів глибоко в роті. От саме тому я й не поспішав підсікати, бо черви – це вам не горох, потрібна витримка, аби лящ, посмоктавши та розсмакувавши довгенького черв’яка, втягнув його у свій рот цілком, а не лише кінчик, що звисає з гачка.
„Ну то що, не клює, кажете?! – подумки звертаюсь я до дядьків, які й далі продовжують своє базікання. – Рибу потрібно вміти ловити”. Ось він, момент самоствердження! Не виключено, що ще кілька років назад я боровся б всередині із самим собою: похвалитись такою здобиччю перед дядьками заради кількох хвилин їхнього подиву, а моєї слави, чи зберегти рибальську таємницю, бо ж штука навіть не в тому, що вони, по суті, спіймали сьогодні облизня, а я наловив багато красивої риби, ні-і, вся справа в іншому – ось вони сидять і навіть не підозрюють, що твориться поряд з ними, за кущем. Оце вже справжня майстерність!
Але я вже не той, що був раніше і не куплюсь на таку дешеву славу, бо розумію, що це коштуватиме мені місця. Справжній рибалка ніколи не стане похвалятися своїм уловом прямо на Десні, та, власне кажучи, воно йому й не потрібне, те вихваляння, бо насолода для майстра в іншому – протягнути міцну ниточку незримого зв’язку між людиною та Природою і хоча б на певний час відчути себе її частинкою.
Я починаю розбиратись зі своїми вудками, котрі в безладі лежать на кручі: тут волосінь спуталась, там вона зачепилась за гілку верболозу, а один гачок разом із грузилом провалився між коріння, що нависло над водою. Наробив мені клопоту лящ! Тут швидко з вудками не розберешся: щонайменше півгодини потрібно, аби навести порядок. Коли вже там ловити, адже на годиннику – чверть на одинадцяту. До всього ж, після того, як поволі спала напруга від змагання з лящем, знову починає хотітись спати: в очі немов хтось піску насипав. Тому я рішуче викидаю у воду рештки гороху і починаю збирати свої снасті.
Добре знайоме і зрозуміле кожному деснянському рибалці густе торохкотіння гороху об воду, що красномовно засвідчує про закінчення лову, одразу ж привертає увагу моїх сусідів, бо вже за кілька хвилин (і шершнів не побоялись!) я помічаю їхні голови нагорі, трохи осторонь верби. Присівши навприсядки на краєчку кручі вони впівголоса (шершні!) наперебій цікавляться:
– Ну що, ще щось впіймав? – це перший.
– Хоч із кілограм буде? – це вже допитливий з мотоцикла.
Я ж, вдаючи, що надто заклопотаний переплутаною волосінню своїх вудок, не одразу, і начебто незадоволеним тоном, спроквола проказую:
– З мене вистачить...
Допитливий дядько, окинувши досвідченим оком ситуацію з моїми снастями, – підсаки немає, вудки хоча і бамбукові, але лежать на кручі в безладі та ще й переплутались між собою, обличчя моє йому невідоме, – робить про себе очевидний, на його погляд, висновок: чийсь приїжджий родич, не наш, не місцевий; рибалка, видно з усього, слабенький, тож і розмовляти з ним немає про що.
– Ходімо! – звертається він до свого знайомого, ставлячи тим самим крапку у розмові, що не склалася.
От і добре, бо інакше не знав би як і відкараскатись від набридливого співрозмовника. Помучившись із снастями, я таки даю їм раду: мотовильця ховаю в кишеню рюкзака, вудлища – в пошитий батьком брезентовий чохол; затягнувши зашморг, піднімаю важкий рюкзак і чіпляю його собі на плечі. Не роблячи різких рухів, піднімаюсь нагору (якби гніздо шершнів було хоча б на метр нижче – навряд чи хто-небудь тут не те, що ловив, а й взагалі вільно ходив по кручі), тихенько, аби не зачепити за стовбур верби, беру велосипеда і в руках поволі веду його стежкою до чистого лугу.
На краю тополиного гайка все ніяк не закінчать свою розмову дядьки-рибалки: пихкають цигарками, скаржаться на заклопотаність, яка не дає їм вдосталь нарибалитись. Двічі коротко ревнувши, згори, від Острова, висунувся з-за повороту буксир із двома баржами, повними крейди. Своїм сигналом він попереджає паромників, аби ті встигли, у разі чого, причалити до берега та опустити на дно трос. Від Риботина по луговій дорозі торохтить колісний трактор із піднятою жаткою – отже, косовиця сьогодні розпочинається! Звична, мила серцю, картина деснянського лугу з його помережаними синьою водою зеленими просторами піднімає і без того гарний настрій на небувалу висоту.
Скочивши з розгону на велосипед, я набираю швидкість. Лямки рюкзака під вагою риби врізаються в плечі, він сам дістає аж до поперека, і коли я вже проїжджаю дядьків, вони раптом замовкають – певно звернули все-таки увагу на те, що рюкзак аж ніяк не виглядає пустим. Мабуть починають про щось здогадуватись. Ну і нехай...
Вдома мне зустрічають, скрушно похитуючи головою:
– Ну що, з пустими руками приїхав? Ех ти, забудень... Забути підсаку!...
– Чому це з пустими руками? Несіть краще миску!
Батько довго не може навтішатись моїм уловом:
– Ну що я тобі скажу? Справжнім рибалкою став!
А вже надвечір, коли я трохи відіспався, почався мій справжній тріумф.
Останніми роками між мамою та її сестрою, тіткою Марією, дружиною Івана Трифоновича, влітку, коли я приїжджаю на відпочинок та починаю займатись риболовлею, по телефону ведеться приховане чи то змагання, чи хизування:
– Ну як там справи у твого рибалки? – запитувала років сім чи вісім назад тітка Марія.
– Наловив учора, – відповідала мама. – В’язики, густірки, – кілограмів зо два буде.
– А мій Іван сьогодні трьох в’язів привіз. Вам риби не треба?
– Ні, – стриманою була мамина відповідь, хоча раніше відмови, звісно, не було б.
Років через три-чотири цей діалог набув вже іншого забарвлення.
– Ну що там у вас? – цікавилась тітка Марія.
– Лящ півтора кілограми і дріб’язку десятків два. Кілограмів три з половиною буде. А Іван Трифонович щось спіймав?
– А так само: ляща і дрібної кілограмів два.
Нині ж я чую таку розмову, ініціатором якої тепер виступає вже мама:
– Чим займаєшся? Рибу смажиш?
– Та де там... Казав Іван, не бере. Привіз одну густірку. Думала холодцю зроблю, вже й салат накришила і картоплі насмажила, – мабуть пропаде...
– Приходь, я тобі дам, якраз саме смажу.
– А що, наловив?! – реакцію тітки Марії навіть мені чути.
– Ляща, трьох в’язів і дрібної!
– Де?! В Сохачах?
– Та ні, десь тут.
– Отож, а мій все їздить, тільки бензин розвозить... Іване, ти чуєш?!
Ось він, справжній тріумф, не той, показний, на лузі, перед двома невідомими рибалками, а істинний, самостверджуючий, перед своїм колишнім взірцем і еталоном!
Постарів Іван Трифонович, як-не-як давно вже сьомий десяток розміняв. Чи риба під Змітневим перевелась, чи його бамбукові вудки, котрим вже коли б чи не по сорок років виповнилось, закороткими стали, але не може нині мій дядько похвалитись тими уловами, що були в нього колись і завдяки яким зажив він слави великого рибалки.
І вже в передостанній день мого гостювання у рідній домівці він не витримує. Приїхавши до нас, трохи ніяковіючи, Іван Трифонович звертається до мене:
– Ти вже їдеш завтра... Чи не покажеш мені своє місце? З бензином зараз туго стало, в Змітнів не наїздишся...
– Авжеж!
І ми поїхали на дядьковому мотоциклі. Показав я йому свою ковбаню, розповів, як вудки клав, що до чого... Не було в мені жодного натяку на пиху чи зверхність, а одне лише бажання зробити людині приємне, бо то була для мене перш за все велика честь стати, з його ласки, врівень з таким майстром. Спасибі за це ласкавій до мене моїй долі!
Відкрилось мені того літа надзвичайно важливе в розумінні деснянського світу. Неначе до того заглядав у вузеньку шпаринку ледь-ледь прочинених дверей, відкрити які не міг з незрозумілих мені причин. Аж ось зробив щось таке, від чого ті двері відхилились так, що можна і голову просунути – ого! які дива за ними творяться! Там стільки всього – життя не вистачить все пізнати та осягнути, але хоча б щось уже стає зрозумілим. І добре, що знати все не дано нікому з людей, бо, все пізнавши, так занудьгуєш!
Отак, крок за кроком, ти підіймаєшся до уявної вершини розуміння світу Десни. Ти подолав великі відстані і круті схили – на це пішло так багато часу, терпіння і сил. Але воно було того варте, бо ти пізнав цей світ, ти вмієш, нехай і тимчасово, злитися з ним, ти почуваєшся тут майже як риба у воді – що ще потрібно?
Тепер, оглядаючись на пройдений шлях з висоти свого нинішнього розуміння, ти думаєш: „Ну ось, ще трохи – і я буду на вершині, де взнаю все, де отримаю відповіді на усі свої запитання, бо вище тієї вершини – лише синє небо”. І в задоволенні опускаєшся на траву – укотре помилуватися красою навколишнього світу.
