Він був десь там, у руїнах старої роздовбаної ферми на невеличкому пагорбі. Він залазив туди ще у темряві і чекав. Коли світало, починав турбувати блокпост внизу. За останній тиждень він вбив двох і поранив п’ятьох бійців. По фермі двічі працювала артилерія, перетворивши руїни на купу будівельного сміття. Але він продовжував пострілювати. До ферми спробувала висунутися бойова група, але на пологому схилі пагорба було спалене пшеничне поле, на якому не сховаєшся. За пагорбом був лісок, де засіли сепари з мінометами, снайпер координував вогонь, то довелося відступити. Спробували піти вночі, щоб зробити засідку і спіймати гада, який вже всім залив сала за шкіру. Але виявилося, що схил замінований, двоє бійців було поранено, знову почали працювати міномети. Довелося відступити.
Наш з Понамкою загін стояв на іншому блокпості, кілометрах в п’яти звідси. Коли через них везли чергових поранених, Понамка сказала, що вирішить проблему. Бо в нас було тихо, нічого їй цікавого. Я спробував переконати її, що не буди лихо, поки тихо, не треба бути на всі дірки затичкою, але вона шукала пригод, чому ми і опинилися на цій клятій війні. Сіли в мікроавтобус і поїхали на цей блокпост.
- Ну що, Красю, висліди його, ти це вмієш. – засміялася Понамка.
За цей місяць я зробився мисливців на снайперів. Вбив вже трьох. Бо я був терплячий. Навчився чекати довго, а у війні снайперів виграє той, в кого нерви міцніші. В мене вони були непогані. Я подивився мапу місцевості, трохи походив навколо блокпосту, сам ледь не спіймав кулю від клятого снайпера. Тепер вистежував його. Думав, що справлюся за добу. Я вмів чекати, ще вночі заліз на дерево, з якого добре було видно пагорб. Зробив сідало за стовбуром, замаскував гілками гвинтівку та бінокль. Коли почало світати, я вже був готовий. Знав, що снайпер роздивляється околиці, то майже не рухався. Але інколи треба було розминати руки, щоб мати можливість вистрелити будь-коли. Тоді робив це дуже повільно, наче ті лінивці, про яких я бачив кіно. Вони плавали так неквапливо, що піраньї та алігатори не сприймали їх за живих, за дичину. Просто якась коряга пливе. Ось я теж був наростом на стовбурі. Чекав, поки снайпер видасть себе, щоб вбити і повернутися на свій блокпост.
Але снайпер не дав мені жодного шансу. Його наче не було, а потім крик на блокпосту. Ще один поранений. У снайпера була гвинтівка з глушником, то ані звуку пострілу, ані спалаху. І далі руїни без жодних ознак життя. Я б почекав ще, бо він мусив колись помилитися. Не те щоб я був досвідченим снайпером, але поки нас готували у таборі під Києвом, я перечитав всю наявну в мережі літературу про особливості снайперського бою. То теоретично знав багато. І вмів чекати, тримати спокій годинами і, навіть, днями. Понамка, вона стріляла краще мене, але не могла зосередитися. Вони любила бої, атаки, а ось так сидіти добу у памперсі і ходити під себе, щоб тільки не ворушитися, вона б цього не витримала.
І зараз вона не витримала, сказала, що треба щось вирішувати, досить втрачати людей. Запропонувала план. Вони на БТРі роблять вилазку. Спочатку висуваються по дорозі. Далі був блокпост сепарів, який пару тижнів тому роздовбала артилерія. Сепари відступили глибше до лісу, вирили там позиції. В них були гранатомети, то краще туди було не наближатися. Понамка запропонувала повернути з дороги на путівець, який вів за пагорб. Потім був ярок, який мусив прикрити їх від мінометів сепарів. З ярку група мусила розпочати стрілянину, зробити вигляд, що пагорб ось-ось оточать. Це мусило налякати снайпера, примусити його викрити себе. Далі я б поклав його, а потім вистрелив з ракетниці. Після цього група на БТРі відступила б. План подобався Понамці, вона, навіть, змогла домовитися з десантурою, щоб нам дали БТР, бо власної бронетехніки в нас не було. Тільки автобуси, кілька вантажівок і пікапи з кулеметами.
Військові не охоче підтримували наші операції, але Понамка випила з командиром роти десантури і той не міг встояти перед нею. Тим більше, що вона дуже красиво змалювала свій план. Мовляв, жодного ризику, а снайпер буде ліквідований і втрати на блокпості припиняться. Мені план не подобався. Я сказав їй про це.
- Понамко, в мене погані передчуття.
- Красю, в тебе завжди погані передчуття. Коли ми ходили в розвідку за міст, в тебе були погані передчуття. А ми поклали мінімум трьох і привели полоненого. Коли ми пішли ловити коректувальників, в тебе теж були погані передчуття, а ми спіймали їх.
- Троє наших було поранено. – нагадав я.
- Красю, це ж війна! Ще у тебе були погані передчуття, коли ми самі зайшли у те село. Сепари ще спали, навіть охорона, ми постріляли їх тепленькими.
- Потім нас накрили їх міномети.
- Але ми встигли відійти.
- Тебе поранили!
- Та фігня, ну трохи пробило бронежилет. – Понамка аж сплюнула.
- В тебе осколок у спині! Тобі треба до шпиталю! Провести операцію, відновитися! Понамко, не жартуй з цим!
- Я не жартую, Красю. Але пацанчиків я не покину. – вона сказала це своїм тоном, який не передбачав подальшої дискусії.
Так само було, коли вона вирішила піти на війну. Ще у квітні. Я казав їй, що це дурня, що жінки не візьмуть на фронт, що ми ризикуємо бізнесом. В нас були справи, які приносили гроші, а потім нам би довелося закрити бізнес. Бо в ООО «Детективна агенція «Хаос» були тільки ми удвох. Не всі клієнти зрозуміли б наш вчинок. Понамка пропонувала, щоб я залишився і провадив розслідування сам, а вона піде на війну. Я не міг її покинути. Я був її боржник, вона врятувала мене і якби її вбили на війні, я б не пробачив собі цього. То змушений був піти з нею. Нас не хотіли брати в Нацгвардію. Вона – жінка, а в мене нехай і відбутий, але строк за вбивство. Та Понамка змогла домовитися у своєму стилі. Нас не хотіли брати, бо вона жінка. Тоді Понамка поклала на землю командира батальйону і двох його заступників. Своїми улюбленими хуками. Гвардійці підхопилися, полізли по одному і знову лягли. Тоді її узяли. Ну і мене, причепом. Два тижня підготовки під Києвом і ми опинилися на фронті. Спочатку десь на кордоні з Харьківщиною, потім все ближче і ближче до Слов’янська. В одному з боїв Понамка була поранена, але на третій день втекла зі шпиталю. Ми потроху наступали, з боями, іноді з важкими. Змінили ще три позиції, поки ми не опинилися тут, неподалік Слов’янська, в одному з клинів, забитих для оточення міста. Хлопці хотіли наступати, але отримали наказ тримати позиції. Понамку це бісило більше всіх, вона звикла діяти, а не чекати. Тому і узялася за полювання на снайпера. А потім вигадала цей план.
Який мені дуже не подобався, але переконати її було неможливо. Ось загуркотів двигун БТРа. Я до останнього сподівався, що десантний лейтенант злякається і не дасть техніку. Військовим заборонено було брати участь у наших діях. Але Понамка вміла впливати на чоловіків. То БТР приїхав на блокпост. В операція брали участь Понамка і ще п’ятеро хлопців з числа добровольців. Плюс двоє десантників – екіпаж панцерника. Я хвилювався за них. З одного боку, влучити з міномету у БТР, що рухався, важко. З іншого, у сепарів було чотири міномети, майже батарея, то шанс таки був. На блокпості підготували два пікапи на випадок, якщо бойовій групі знадобиться допомога. Я затримав подих, головне тепер не схибити самому. Спокій, непомітно розминати руки, щоби в потрібний момент вистрелити і влучити. Дивився за руїнами. Думав, що снайпер ховався у якомусь підвалі, бо вцілів після артнальотів. Але з підвалу не постріляєш, то в нього була позиції десь нагорі. Добре прихований лаз між підвалом та позицією. Якась стежка, якою він приходить вночі, а потім забирається геть. Великими силами сепари на цей пагорб не приходили, бо артилерія їх би зчесала. Можна було і по снайперу бити, але армія берегла боєприпаси. То доводилося щось вигадувати.
БТР гуркотів по дорозі, потім став наближатися до пагорбу, потрохи оминав його. Саме час злякатися і почати нервувати, але клятий снайпер вмів бути спокійний. Жодного руху. Постріли. Це сепари почали сікти по БТРу. Той відповідав з кулемету. Спалахнула стрілянина за пагорбом. Постріл з міномету. Вибух. Нервове очікування, кулемет БТРу знову застрекотав, живі! Тепер головне добратися до ярку, а там вже їх важче поцілити. Я вдивлявся у руїни на пагорбі. Вилізай гад, зроби хоча б рух, вилізай, падла така! Я розумів, що кожна мить бою ризикована для Понамки, але той чорт не вилазив. У нього в тилу був бій, це могло бути оточення і його ж не братимуть у полон, снайперів всі ненавидять, нищать. То тікай, щур поганий! Але він сидів у своїй схованці і у вус не дув, клятий хер!
Стрілянина продовжувалася, ще кілька пострілів міномета, не влучили. Потім вдарили наші гармати. Один залп у напрямку ліса, скоріше, щоб налякати, аніж влучити. Я дивився за пагорбом. Жодного руху там. У хлопця залізні нерви. Мені дуже хотілося зараз схопити ракетницю і вистрелити, щоб Понамка відступала. Але вона ж не простить, якщо снайпер залишиться живим. Ні, я дочекаюся, дочекаюся. Дивився за пагорбом. Ну давай, давай, покажися, падла така! Але нічого. Краєм ока помітив рух у кущах під пагорбом. Той чоловік. Він з’явився тут зранку. Брудний, нечесаний, у старому спортивному костюмі. Ховався у кущах. Не сепар, бо без зброї. Бозна хто. Ховався і від наших і від сепарів. Мабуть, перечікував у кущах, щоб вночі рушити далі. Зараз почув бій і занервував. Потім таки сховався у кущах. Вирішив перечекати.
Бій за пагорбом тривав. Так розумію, що Понамка з загоном залягли у ярку і звідти стріляли. Сепари нервували, били з кулеметів та автоматів, міномети більше чомусь не використовували. Снайпер міг купитися на те, щоб перейти на інший схил пагорбу і звідти постріляти нападників. Від руїн ферми до іншого боку пагорбі – відкрита місцина. Хай тільки вилізе і буде мій. Але він не ліз, сидів десь у своїй норі. Я зробив кілька подихів. Заспокоїтися, не нервувати, чекати. Він вилізе, мусить вилізти, щоб зрозуміти, що відбувається. Дивився за пагорбом, тримав гвинтівку так, щоб можна було вистрелити в будь-який момент. Чекав.
Якийсь дивний звук. За пагорбом, що це? Якесь дивне гуркотіння. Я намагався не відволікатися, дивився за пагорбом. Але той звук. І стрілянина посилилася. А потім на пагорб з боку, повернутого до сепарів, вискочив мотоцикл. У шоломі і бронежилеті, я не міг роздивитися обличчя мотоцикліста, але я і без того знав, хто був здатний на таке. Понамка! Рух. Ну а як же не рухатися, коли в тилу чуєш ревіння мотоцикла. Ось де той гад! Навіть не підозрював, що його схованка під заваленою плитою. Ворушився, мабуть, розвертався до Понамки. Він не знав про мене. За весь час я не зробив жодного пострілу, ніяк себе не видав. Просто спостерігав і чекав. Дочекався. Видохнув, прицілився, вистрелив. Ще раз і ще.
Поки стріляв, не звертав увагу ні на що. Навіть на те, що відбувалося з Понамкою. Ось ще рух. Снайпер виповз. Судячи з його рухів, був поранений. Ще постріл. У голову. Готово. Я схопився за ракетницю, вистрелив. Понамкі треба було їхати з пагорбу до наших позицій і сподіватися, що їй не зустрінеться міна. Я був обурений вчинком Понамки. Це ж треба, на мотоциклі поїхати на пагорб, який обстрілювали! Сепари просто не чекали, розгубилися, тому і не змогли її зняти. Суча дівка! Тікай, тікай, ти ж бачила ракету! Але вона зістрибнула з мотоциклу і побігла до руїн. Навіщо? Чорт! Вона бігла до снайпера! Я вбив її, можеш не сумніватися, вбив! Понамко, назад, Понамко! Божевільна сучка, як же я тебе ненавиджу! Скільки можна ось таке витворяти! Тікай, Понамко, тікай!
Вона присіла біля трупу і почала його фоткати на телефон. Це в неї була примха останніх днів. Вона сказала, що в мережі занадто мало вбитих сепарів, треба більше, значно більше, щоб наші люди бачили, що ми не тільки гинемо, але й вбиваємо ворогів. І вона тепер знімала вбитих та полонених сепарів. Ось і зараз знімала, снайпера, його гвинтівку, робила селфі з ним. Чорт забирай, що ти твориш, Понамко, тікай!
Постріли з мінометів. Сепари, мабуть, хотіли накрити Понамку, але не змогли швидко змінити приціли, то вибухи на схилі. Якби Понамка поїхала одразу, її могли б зачепити. Вона далі фотографувалася. Скільки я їй казав, щоб падала, коли чула постріли гармат чи мінометів! Сто разів казав! Але вона і не думала падати, навіть прихилятися! Понтова дурепа з відсутнім інстинктом самозбереження! Та щоб тобі! Тікай, вони зараз скоректують і вдарять вже по пагорбу! Тікай! Он де БТР вже повертається! Тікай!
В мене заболіло серце. Ця Понамка доведе мене до могили. Вона божевільна. Не всіх дурних війна забрала. Забере! Ось нарешті вона підбігла до мотоцикла. Його узяли в гаражі якогось районного регіонала, що втік до Києва. Для потреб армії забрали два мотоцикли і мікроавтобус, щоб…
Постріл. Зовсім не схожий на те, що було тут раніше. Гармата? І ревіння двигуна. Чорт забирай, та це ж танк! Грьобаний танк, звідки він тут узявся? У сепарів тут не було танків! Я бачив, як БТР вилетів на дорогу. Похапцем відступав, намагався втекти від танку. Ще постріл, вибух. Поруч з БТРом і того перекинуло з дороги. У кущі. Чорт! Це кінець! Чутно було, що танк наближався. За ним неодмінно їхатиме кілька пікапів сепарів. Зараз би вдарити артилерією! Але вона далеко, з нею треба зв’язатися, надати координати, узгодити роботу. Чорт! Вибухи на пагорбі, це міномети сепарів, цього разу накрили верхівку пагорбу. Але Понамки там вже не було. Вона неслася геть звідти по схилу. На мотоциклі, зі снайперською гвинтівкою за спиною. Але неслася не до наших позицій, не вниз, а уздовж схилу, в бік перекинутого до БТРу. Понамко, для чого? Там танк! Ти нічим не допоможеш! Чорт! Чорт! Танк вистрелив ще. Цього разу влучив в БТР. Якщо в ньому хтось залишався, то він мертвий. Машина загорілася. Назад, Понамко, назад! Дим крики, стрілянина. Вона зникла за схилом. Вона ж не відступить, полізе на кулі. Я стрибнув з дерева і заволав. Бо ноги затекли і тепер їх наче голками штрикали. Треба було поступово розминати їх, але мені треба було бігти. На блокпості могли не розуміти, що відбувається. Артилерія, треба артилерію!
Наче тисячі голок у венах ніг. Я кричав від болю і біг. Потім впав, ноги були, як не свої. Відсидів їх на дереві. Я ж не рухався. Зовсім, я був деревом, я чатував і я б дочекався того гада, вбив би його і без атаки! Але Понамка не хотіла і не вміла чатувати. І що тепер? Понамко! Навіщо? Я не міг підвестися, то плазував, наче тюлень. Потім таки підвівся і побіг. Скоріше пошкандибав. До блокпосту було з півкілометра. Треба зв’язатися з артилерією, нехай вдарять по дорозі! Якщо і не поцілять, то хоч налякають і сепари відступлять. Чорт, ні! Побачив, як з блокпосту поїхали два пікапи. Вирішили допомогти, не зрозуміли, що відбувається. Я побіг щосили. Гвинтівка чіплялася за гілля, кинув її у кущах.
Коли прибіг до блокпосту, то не зміг нічого говорити, задихався. Схопив нотатник одного хлопця, той малював у вільний час. Написав «Танк сепарів бтр підбито артилерія нехай вдарить 100 метрів від з’їзду на путівець». Ще постріл танка, вибух, крики, стрілянина кулеметів. Здається, наші пікапи нищили прямо зараз. Командир блокпосту зблід і побіг зв’язуватися з артилерією, інші залягли на позиціях, дехто кричав, що треба їхати на допомогу. Мені хотілося кричати! Якого вони відправили пікапи, чули ж, що танк! Оце дурне правило, що товаришів треба рятувати! Треба, якщо є шанс врятувати, а якщо ні, то краще врятуватися самому! Чортові сепари! Звідки в них танк? Мабуть, приїхав зі Слов’янська!
- Танк! – крикнув хтось і я перелякано захляк. Не чекав, що сепари підуть в атаку. Думав, що достатньо буде того, що розгромили наші бойові групи. Але чому б і не атакувати? Постріл.
Танк бив впритул, то не доводилося сподіватися, що він не влучить. Ховатися. Ми потрохи вчилися ховатися, рили окопи. На нашому блокпості був екскаватор, відбитий у бойовиків, то ми не рили вручну і окопів в нас було багацько. А тут ні. Я впав у якусь яму, єдину, що була поблизу. Потім вже зрозумів, що це була помийниця. Страшно смерділо, але я і не думав вилазити. Вибух. Трохи позаду. Ще постріл. Крики. Вереск командира по рації. Вимагав вогню від артилерії. Що з Понамкою? Я плювався картопляними ошурками і розумів, що вона мертва. Вибух. Десь поруч. Шматки землі падали на мене. Я занурився у помиї. Потім підняв голову. Щось горіло поруч, стогони. Чутно було, що танк наближається. Тварі, вони вирішили зачистити наш блокпост! В нас було два гранатомета, але їм треба було підпустити танк, а доти він все тут рознесе!
- Давай, блять! Танк! Стріляй! – верещав командир. Ще танковий постріл. Вибух, знову земля, свистять осколки. На мене впало щось важке. Це була кришка з ящику до гранатометів. Затягнув її в яму, прикрився.
Десь далеко чутно гримання. Артилерія! Влучте, хлопці, влучте! Я розумів, що це не можливо, що батарея кілометрів за сім, танка не бачила і била навмання. Можуть і нас накрити. Нас вже накривала своя авіація. З десяток поранених! Мене чиркнуло по руці, я хотів до шпиталю, але Понамка тільки розреготалася, сама перемотала рану. Вибухи. Попереду, метрів сто п’ятдесят перед танком. Перенести вогонь! Скоректувати і вдарити ще! Оце аби підбити ту шкарабанку! Ще постріл танка. Гуркотіння двигуна. Якби в танку була Понамка, вона б ризикнула. Натиснула б на газ і поперла на блокпост. Тут все було розкидане, вона б залетіла сюди і знищила залишки, а артилерія била б по дорозі позаду. Але в танку були нормальні люди, то почали відступати. Ще постріл і ще, потім танк поїхав геть. Тиша. Я б почекав ще кілька хвилин, про всяк випадок, але не зміг, бо хвилювався за Понамку. Виліз з ями. Весь у помиях. Подивився навколо. Блокпосту тепер майже не було. Намети горіли, польова кухня була перекинута, розкидані бетонні блоки з доту при дорозі, а ще вбиті та поранені.
Неподалік лежав хлопець, посічений осколками. Стогнав. Страшні рани. Жити не буде. Пройшов повз нього. Війна вчить бути жорстоким. Рятувати тих, кого можна врятувати. А у цього розпанаханий живіт, калюжа крові і кишки назовні. Толік Гусак. Звідкілясь з Житомирщини. Толік мав проблеми з алкоголем, його ледь не відправили додому, він тримався, як міг. Тепер ось… Хотілося вити. Як же я ненавидів цю війну. Ці смерті. Вити з безвиході.
Он хлопець з відірваною рукою. Цей ще поживе. Присів, розірвав санітарний пакет, почав перев’язувати рану. Зупинити кров. Це головне. Минулого тижня були в рейді, вже поверталися, коли вибух. Сепари з міномету вдарили. Ми навіть з броні БТРа не стрибали. Посвистіли осколки поруч, ми проїхали. За мною хлопець сидів, позивний Кіт. Скрикнув, що чиркнуло його по нозі. Я хотів подивитися, а він махнув рукою, мовляв фігня. Ну добре, поїхали далі, коли чую впало щось. Кіт впав. Зупинили БТР, побігли до нього, а він мертвий. Потім виявилося, що осколок якусь артерію перебив. Кров пішла, але Кіт думав, що несерйозно все. Він в чоботях кризових був, нормальне взуття не у всіх було. Кров у чоботі збиралася, а Кіт і не відчув. Воно ж стрілянина, відступали, нерви, напруження, а боляче не було. А потім він втратив багато крові, повний чобіт, знепритомнів, впав з броні. Ми його підібрали, але до шпиталю не довезли.
- Рука. Рука. – зашепотів хлопець. Молодий ще, здається студент, з Хмельницького. Позивний – Смерека. Казав, що повоює до перемоги, а потім піде далі вчитися.
- Нічого, нічого, зараз такі протези роблять, що і дрочити зможеш. – як міг підбадьорив його, допоміг підвестися, повів до дороги. Там намагалися завести «уаз-буханку». Туди вже повантажили сімох поранених, тим тісно. Мій – восьмий. Стогнуть, кров, переляк, машина не заводиться. Зібралися всі вцілілі, на блокпосту залишилося не більше десятка, почали штовхати «буханку». Завели, поїхала.
Невдовзі прибули десантники. На двох БМП. Лізти вперед не наважилися, бо танк міг чекати. Лейтенант сидів схопившись за голову, у губах цигарка, яка само по собі тліла. Виплюнув тільки коли обпекла губи.
Я потушив залишки намету, де ночували ми з Понамкою. Майже всі наші речі згоріли.
- Стій! – крик когось з наших. Які не пригнічені, а охорону виставили. Пильність не можна втрачати.
- Свої! Свої! – по дорозі бігли кілька хлопців. Брудні, з плямами крові, деякі і без зброї. З тих, що були в БТРі. Вони розповіли, що від першого влучання БТР перекинувся, але більшість змогли вистрибнути. Почали відстрілюватися, але що вони могли зробити супроти танка? До них вискочили два пікапи наших, але в один влучив снаряд, а інший посікли з кулеметів. Понамку бачили, вона примчала на мотоциклі, зі снайперкою, почала валити сепарів. Потім танк по ній вистрелив. Більше її не бачили. Вижили з наших лише ті, хто вискочив з БТРу і одразу побіг до лісосмуги, а потім звідти до поля кукурудзи. Вона хоч і не висока була, але можна сховатися. Тих же, хто залишився приймати бій, перебили з танку і пікапів. Зазвичай на війні виживає спокійніший, розсудливіший, але іноді порятунок може бути лише у втечі. Безглуздій втечі аби куди.
Понамка тікати не вміла. Я сів і скривився, застогнав, потім аж заскавчав. Мене хлопали по плечу, знали, що я дуже переймався за свою добру панну. Ніхто не помічав, що від мене тхнуло помиями. Запах смерті забивав геть усе. Дивився на дорогу, що ховалася за пагорбом. Понамка залишилися десь там. Або мертва, або полонена. Наші боялися їхати за трупами. І вони були праві. Бо у сепарів був танк. БМП не мало шансів проти танку, до того ж він схованого десь у лісі. Буде вистрілювати, наче в тирі. Ні, туди не можна лізти. Я вже знав, що у війні важлива байдужість. Ну думати про загиблих, думати про живих. І правильно робив лейтенант десантників, що відмовлявся робити рейд. Досить втрат.
Але я мусив з’ясувати, що з Понамкою. Подивився навколо. На блокпості відновлювалося життя. Трьох загиблих склали в тіньочку. Їх потім заберуть в тил, до моргу, звідки відправлять рідним. Хлопці вигрібали речі зі спалених наметів, двоє почали розпалювати багаття, щоб варити їжу. На війні дуже недовго пам’ятають про смерть. Десантники допомагали відновлювати позиції. Лейтенант нервово курив і вигадував рапорт про несподіваний напад сепарів, що підбили БТР. Про нашу атаку йому згадувати було не можна.
Я відійшов з блокпосту, почвалав до своєї позиції на дереві. Господи, врятуй її, Господи! І ми підемо звідси! Я присягаюся, не залишимося на цій війні, тільки врятуй, Господи! Я знав лише «Отче наш», то шепотів його, стиснувши кулаки.
Підібрав по дорозі гвинтівку, сховав її, завернувши у куртку камуфляжу. Заліз на дерево, подивився на кущі, де бачив чоловіка, що ховався. Він залишався там, курив саморобну цигарку. Я пішов до нього, крався непомітно, потім стрибнув до нього, наставив пістолет. Цей пістолет Понамка забрала у полоненого сепара, подарувала мені.
- Не рипайся. – прошепотів російською, щоб він не розумів, хто я.. Він все зрозумів з першого разу. Неквапливо підняв руки. – Хто такий?
- Братішка, зі Слов’янська іду, з СІЗО. Розбомбили нас, ми і втекли. Ти хто, ти чий? – спитав він теж російською.
- Не твоя справа, роздягайся.
- Не вбивай, брат, не вбивай! Додому повертаюся, в мене мамка стара! – шепотів чоловік. Років за сорок, худий, в татуюваннях.
- Роздягайся. Чи пристрелити тебе?
Він кивнув, що зрозумів, зняв старий спортивний костюм, сіру майку, штопані кросівки. Я скинув смердючі камуфляжні штани і футболку. Помитися б, але немає де. Одягнувся у те, що зняв той чоловік.
- Слухай сюди. Зараз пройдеш метрів сто під пагорбом, потім побачиш стежину. Візьмеш ліворуч, підеш нею, метрів чотириста, рахуй кроки. Потім буде яр з очеретом. Підеш ним. Він виведе за лінію фронту. А там вже паняй до своєї мамки.
- Дякую, дякую братішка! А як же мені голим та босим іти?
- Вали давай. – наказав я. Він побіг, куди я сказав. Я присів, трохи посидів у кущах. Потім сховав пістолет у якійсь норі і пішов вперед. До сепарів. Кущі, кущі, потім соняшникове поле, сильно потолочене вибухами і технікою. Тут могли бути міни і охорона. Але я знав, що після кожного бою люди розслабляються. Тим більше після успішного бою. А цей бій був успішний для сепарів. Тварі, звідки у них узявся танк? Не було ж! Всі ці дні і натяку на танк не було! Мабуть, приїхав зі Слав’янська. І всіх переколошкав. Я скривився, бо мені було боляче за неї. Понамка, будь жива, прошу! Будь!
Я не думав про те, які шанси, що вона вижила. Я мусив знайти її, живою чи мертвою. Допомогти або поховати. Тільки так. Довго ішов полем, потім знову кущі, лісосмуга. Обходив той клятий пагорб. Ліз кущами внизу. Потім пірнув в ярок, де їздив БТР. Пройшов ним. Міг наштовхнутися на сепарів, але сподівався, що вони святкують вдалий бій. Ну хто після такого бою полізе у розвідку? Та ніхто!
Ось ярок закінчився. Путівець. Уздовж нього смуга бур’яну. Поліз в ньому. Жодного разу не підвівся, ліз і ліз, аж живіт подряпав. Потім кущами уздовж дороги. Там могли бути міни, розтяжки, засідку. Був дуже уважний. Проліз до місця бою. Он БТР, що повністю вигорів. Кілька трупів поруч. Понамки серед них не було. Подивився схил. Он де мотоцикл, на якому вона їздила. Лежав неподалік від вирви від танкового снаряду. Перелякано обдивився. Ані тіла, ані залишків не було. Я проліз ще до спалених пікапів. Там теж лежали вбиті. Без Понамки. Лазив у кущах. А що як вона поранена, непритомна, заповзла десь? Прислухався, шукав сліди крові. Не знайшов. Вона була у полоні. Потім почув гуркіт. Припав до землі. З боку сепарів. Приїхало кілька пікапів. Два наставили кулемети в наш бік, в інші почали вантажити трупи. Трупи можна обміняти. Трупи – це трофей. Якби полізли в кущі, то знайшли б мене. Неодмінно пристрелили б. Але поспішали, боялися нарватися на нашу розвідку. Швиденько поїхали.
Я згадав мапу. Пагорб, на якому був снайпер, потім ярок, поле і ще пагорб, порослий лісом. Там були позиції сепарів. По лісу іноді працювала наша артилерія, але без особливого результату, бо що ти поцілиш, коли бити навмання? Ще якби гармат двадцять, накривати квадрати, а як одна батарея та час від час. Лякали більше, аніж били. Я поліз в бік позицій сепарів. Не поспішав, то плазував, то крався навшпиньки, потім ішов, низько нахилившись до землі. Обійшов той лісок, де вони засіли. Сховався у кущах. Чув їх регіт. Святкували, тварі. Десь в глибині лісу. Я пішов туди. За хвилину мене зупинила охорона. Дисципліна в них була.
- Стій! Стій! – крикнули з кущів.
- Пацани, не стріляйте, не стріляйте! – закричав я. Знов таки російською. І впав. - Не стріляйте!
- Вставай! Руки за голову! – наказали мені. – Давай, а то гранату кину!
Я підвівся, тремтів.
- Пацани, не стріляйте! Будь ласка! Не стріляйте, пацани! Я з СІЗО! Розбомбили нас! Втік я! До корефана іду! Не стріляйте, пацани!
- Іди сюди. Тільки не рипайся. – наказали мені. Я підійшов. Мене збили з ніг. Удари прикладами автоматів і ногами. Я прикривався руками.
- Пацани, не бийте! Пацани, не бийте! Пацани! – кричав. Їх було троє, у камуфляжі.
- Завали хавальник! Обшукайте його. - наказав один. Розмовляв російською, але по-нашому, з суржиком. Мене обшукали. Знайшли в кишені шматок газети. Розгорнули. Там був драп. Якось я і не подумав перевірити кишені. Головний з сепарів узяв драп, понюхав, роздивився.
- Херня повна, самосів якийсь. Відведи його до штабу!
Один з бійців, схопив мене за шкірку.
- Ходімо, мудило. Рипнешся – пристрелю!
- Не треба, братішка, не треба! Я – чесний бродяга!
Він повів мене стежиною в лісі. Кілька вирв від снарядів, це наша артилерія працювала, але не допрацювала. Потім вийшли до галявини. Там було кілька бліндажів і наметів, схованих під маскувальною сіткою. Пара десятків сепарів, цілий табір. Я не дуже роздивлявся навколо, щоб не подумали, що розвідник. Дивився під ноги. Мене повели до одного з бліндажів, біля якого стояв автоматник.
- Ось, схопили якогось на стежині. Каже, що зек. – сказав мій охоронець. Автоматник пішов до бліндажу, доповідати. Судячи з голосів, там щось святкували. Загомоніли, коли почули про мене, вибігли дивитися.
- Та це ж правосєк! – і удар в обличчя. Я покотився.
- Мужики, не бийте! Я з СІЗО! – кричав. Все одно били, але так, більше задля забавки, аніж щоб скалічити.
- Що при ньому знайшли? – спитав один з них. Він тут був головний, його звали Король. Мабуть, позивний такий.
- Корабель драпа. – доповів мій охоронець і показав пакуночок. – Ось.
- Що, правосєк, без драпу не воюється? – пожартував Король, всі зареготали. Я витер кров з обличчя, подивився на них.
- Я чотири дні нічого не їв. Як з СІЗО втік, тільки на драпі. Ось, подивіться. – я заходився знімати мастерку і майку. Сепари злякалися, аж відстрибнули. Мабуть думали, чи не бомба в мене під одягом. А я показав їм свої ребра, що стирчали з-під шкіри. Я був худий, як тараня. – Дайте хоч хліба, мужики.
Вони уважно роздивлялися мене.
- Диви, а добре ж придурюється. – сказав Король. – Ти збирався артилерію коректувати? Де обладнання? Який план був?
- Мужики, я з СІЗО втік! Я там вісім місяців просидів. Тепер до корефана тікаю, під Черкаси. У нього там дача на Дніпрі, влітку можна пожити. Дайте хлібу, мужики. – просив я. Вони стояли наді мною, у бронежилетах, при зброї, дебелі.
- Чого від тебе смердить? – спитав Король.
- Бо у помийниці в Слов’янську ховався. А помитися ніде. Оце одяг вкрав у покинутому будинку.
- Де твоє СІЗО було?
- У Слов’янську.
- Яка вулиця?
- Та звідки я знаю? Мене з автовокзалу туди привезли. Ні за що взяли. Сказали, що я валізу вкрав. Але відбитків на ній моїх не було. Жодних доказів, я чисто працював. Але раніше двічі сидів, то і навісили. І ще кілька справ додали. Били сильно. Ось. – показав їм шрами, колись отримані під час небезпечних пригод на ріці Снів. – Менти прокляті.
- Ах ти ж сука! – підскочив один, почав мене бити, його відтягнули. Кричав, що в землю живцем зариє. Вирвався, боляче вдарив по ребрах. Я схопився за бік, стогнав. Так зрозумів, що це був мент. Може, навіть, «беркут», який перебіг до сепарів. Тепер он визвірився.
- Руки покажи. – наказали мені. Я показав. Мої долоні уважно роздивлялися.
- Ніжні. У правосеків руки натерті, бо нори змушені собі рити, щоб від нас сховатися. А ти не рив. – сказав Король.
- А що мені було у камері рити? – скривився я, а сам подумку подякував екскаватор. Це Понамка його привезла, забрала у директора якоїс агрофірми. Той директор був за сепарів, а потім улив звідси. Екскаватор нам дуже допомагав. – Мужики, дайте хліба. Чотири дні нічого не їв. У перший день слив наївся, потім дристав два дні. Хоч шматок хліба.
- Чого ж ти у Слав’янську не залишився? З ополчєнієм. – спитав Король, який наче і не чув моїх слів.
- Мужики, я ж не вояка. Туберкульоз у мене, я і автомат не підніму. То я пішов. Корефан в мене під Черкасами. Дача на Дніпрі. Добре там. – я мрійливо зітхнув і скривився. Обличчя заливала кров, бік болів. На мене уважно дивилися, а я сидів зі спокійною приреченістю людини, яка звикла до того, що не може впливати на свою долю. Як скажуть, так і буде.
- Дайте йому хліба, а потім лопату. Нехай окопи риє. – наказав Король. Повірив мені. Вже збирався йти, коли до нього підійшов якийсь хлопець.
- Може його полоненим зробити? Знімальна група вже їде. Добре, або полонені були. Трупи ми привезли, але трупів замало. То нехай цей хер розповість, що він з Правого сектору, як вбивав і ґвалтував на Донбасі.
- Мужики, я – чесний бродяга, я не з сектора! І я нікого не ґвалтував! Важку тілесні були по малолітці, потім дві ходки за крадіжки, але не ґвалтував! – спробував заперечити я, мене знову вдарили і наказали сидіти мовчки.
- Та сучка непритомна. Поранення важкі, може і здохне. А добре, якщо полонені будуть. – сказав чоловік Королю. Високий, худий, в окулярах. Бронежилет на ньому висів, як на одороблі, видно, що не військова людина. Звали його Варяг. Всіх сепарів звали по позивних.
- А що, хороша ідея. – посміхнувся Король, підійшов до мене, штовхнув ногою у воєнному черевикові. - Значить так, будеш зображувати Правий сектор. А ми поки підемо, відсвяткуємо знищення укропів.
(Далі буде)
