1.
Негода сірою мрякою розповзлася селом, приховала од людського ока верхівки тополь. Осіннє море шумує, наче кінець світу йому у дно вселився. Від пару узялися сльозою віконні шибки, не розгледіти маяка на косі. У літній кухні на привозному в балоні газу кипить картопля, у поливаній мисці дрімають поруч із цибулиною херсонські помідори. Баба Надя у погребі мудрує, чого б такого до картоплі узяти: останню банку тушонки, кавуна чи вина холодного націдити. Камериха бо сьогодні навідається, Микола зайде, – поминуть покійного Степана, царство йому небесне.
Яка вже Камериха балакуча, проте Надю ніхто не перебалакає: ні подумки, ні уголос. До курей баба говорить-балакає, до моря озивається, до виноградної лози має окрему розмову, і до ікони, що у кухні на гвіздку висить – молиться, про життя-буття оповідає.
Вийде увечері баба Надя за хвіртку, сяде на лавочку і нумо із квітами розмовляти: «А що ж це ви в’янете. Баба вас поливає-поливає, води з криниці не жаліє. Ростіть, хай же у баби буде найгарніша клумба». Прокинеться баба зранку та й скаже: «Пора вже підійматися, кури бабу заждалися», гляне на годинника у обідню пору, і знову не змовчить: «Тільки подумайте, вже обід, а у баби юшка не зварена», а увечері кіт та дід від баби чують: «Завтра буде хороша погода. Коли ми Сашка дождемося?».
Дня не минало, аби баба до кого змовчала. Дідові тиха бабина балаканина не заважала. Піде дід у гараж старенького «Москвича» провідати, засуне голову під капот, картузом павутиння повизбирує, а баба йому: «Стьопа, він уже який рік не заводиться. Давай продамо хоч те, що од «Москвича» зосталося, не поіржавіло. Може купимо нового телевізора, дров на зиму заготовимо». А діду шкода старенького «Москвича» на металобрухт віддавати, стільки у діда багацько гарних спогадів із машиною пов’язано, що у причепі та у багажнику не вміститься усе те добре й гарне. Надю він цією машиною з пологового будинку додому віз, згодом вчив малого Сашка колеса підкачувати, кермувати. Не злічити скільки вони кукурудзи у мішках, помідорів у ящиках і родичів на задньому сидінні поперевозили. З сусідніх сіл було просили діда Стьопу наречених з вітерцем до райцентру відвезти: у ЗАГС, а від ЗАГСу – до пам’ятника воїнам-визволителям, біля якого за тих часів було дуже модно фотографувалися. Любить дід Стьопа свого «Москвича» і бабу свою любить, і новенького телевізора діду хочеться, а до телевізора сучасна антена знадобиться.
Дивиться дід Микола щовечора новини, і дід Стьопа ті ж самі новини щовечора слухає. Проте на другий день виявляється, що дід Микола бачить та чує більше од діда Стьопи, і на політиці він краще розуміється. Бувало так розкочегаряться діди, такі дебати влаштують, що вся вулиця чує, який Микола глухий і забудькуватий, а Стьопа сліпий. У глухоті та сліпоті дідів винні (як виявляється) депутати із дощами: депутати – бо не ті закони приймають, через що у їхньому селі всього два канали антеною можна упіймати. Коли ж гроза над морем розгуляється, трансляція пропадає узагалі, тому і рясним дощам од дідів міцне слівце перепадає.
Політикою гасіння дебатів дуже добре володіє баба Надя: у баби Наді є настоянка на степових травах, яка миттєво лікує од усіх болячок і краще од рекламованих пігулок повертає пам'ять. Вип’є дід Стьопа з дідом Миколою по чарочці бабиної настоянки, усі спірні питання куди й подінуться. Емоції вщухають, діди приходять згоди: що раніше, іще за бабиної молодості, – молодь була непитуща, спідниці – довшими, а язики коротшими. Не забудуть діди сільський клуб добрим словом припечатати, не оминуть розмовою рибгосп, від якого одна лише назва й залишилася на бетонному постаменті: «уть Ілліча», без букви «П». Полопотять діди, посмакують гарячою юшкою із морського бичка, що її баба не скуплячись кропом, часником і перцем приправила, та й розійдуться, кожен до свого екрану – новини слухати.
2.
Поки дід був живий, зима бабі в три рази коротшою видавалася. Невістка онуку до баби не пускає, кіт бабу слухати не хоче – увесь час дрімає, або сусідськими дворами швендяє. Та ще сусідка Камериха до баби навідується, аби сином своїм непутящим на всі лади похизуватися. Бабині вуха у мозолях від її пустоцвітних балачок, який Вітя роботящий та видний жених. Баба знає Вітьку так, як ніхто: давно з усіх боків обдивилася. Ще було підлітком у медпункт Камериха його за вуха притягувала, аби Надя (яка там працювала медсестрою) сідниці Вітькові рятувала. Не лазь через чужі огорожі, то й не отримаєш у м’яке місце з рушниці сіллю. Підріс Вітя, нічого не змінилося: якщо у чужому дворі під зорями зостанеться яка цінна річ, – до ранку не долежить, у руках Віті-клептомана опиниться. Камериха усілякими словами намагалася переконати Надю, що Вітя не крадій. Мовляв, він не краде, а боліє, це болєзнь така є, клептоманія. Він і сам не хоче чужого брати, але ж болєзнь – сильніша од нього! Ага, бабу Надю не обдуриш: наче все до Віті у руки саме йде, а куди потім дівається, то буцім Іванівна не бачить. А за які такі гроші Вітя п’є і гуляє, якщо у нього немає роботи? Хто новенькій камері од велосипеда і дідовому акумулятору від «Москвича» ноги приточив, га?
Клептоманія Наді нерви підточує, Камерисі – вкорочує. Баба Надя Віті не один раз у очі виказувала: «Чого ж ти крадеш? Совісті у тебе нема, ти хоч мамку свою пожалій. До неї у хату ніхто через тебе не попроситься у курортний сезон. Вона і копійки на зиму не заробить, через отакого трутня. Ходиш попід парканами, людям спокійно спати не даєш. Краще нєвєсту собі у якому дворі знайди, заклептомань їй голову і женись, да йди роботу шукай, а не чужі камери од велосипеда».
3.
Від бабиної хати до цивілізованого із лежаками пляжу – кілометрів зо два пішки. Між турбазами і селом, яке одним боком розрослося над кручею, тягнеться пологий піщаний берег. Як тільки вода прогрівається до двадцяти градусів, на самісінькій мілині місцеві дітлахи ловлять сачками морських вошей. Качки люблять морських вошей, кури люблять морських вошей, а відпочивальники, які до сих пір не мали із ними нічого спільного – починають бридитися морських вошей. Згодом курортники переконуються, що нехай вже воші між мізинцями ворушаться, аніж медузи у найм’якіші місця жалять.
Поки тисячі вітчизняних ніг топчуть скелі чужоземних курортів, ступні-патріоти занурюються у чорноморський пісок, сонце переливається через вінця серпневого полудня на розімлілі тім’ячка, солонуватий морський вітерець лопоче у ніздрях. У цей момент, схожі на мініатюрних креветок створіння, уперто пнуться угору: мабуть сонячні зайчики їм посмакували, а мо’ їм закортіло полоскотати незнайомі п’яти.
4.
Спраглі моря, сонця і відпочинку курортники, які шукають житло поближче до води, у більшості випадків проїздять проз баби Надину клумбу і спиняються перед хатою, де живе Камериха. Спиняються, бо зауважують на воротах фанерну дощечку, яку Вітя буцім знайшов, власноруч розфарбував ще устиг написати: «Єсть мєста». Здогадується баба Надя, звідкіля ці «Єсть мєста» узялися, проте дощечці здогадками не допоможеш, пізно: букви наче ті самі, а домальований між словами якір викликає сумніви.
А Камериха вже тут як тут, радісно стрічає дорогих гостей, кожне слово у мед вмочує, свідомість новоприбулих широкою усмішкою припудрює, до хати запрошує. Гляньте, як рясно вродила шовковиця цього року, пробуйте ягоди; проходьте, присідайте у затінку, я вам абрикосового компоту винесу, поп’єте з дороги. Така шикарна тінь тільки у нашому дворі увесь день і буває. Далі Камериха зиркає у бік Надиного двору. Ага, нікого не видно, отже можна застосувати антисусідські методи полювання на білотілих курортників. Он, мовляв, у сусідньому дворі нема душової, а у нашому – повна бочка води на сонці за день нагрілася. Підставляйте руки, відчуваєте, яка вода тепленька? Не вода, а справжнє молоко. У саду мангал є, дрова і гойдалка. Гойдайтеся хоч усю ніч. Якщо дров – мало, Вітя стару сливку за секунду порубає, за м’ясом на базар збігає, ще й початків молоденької кукурудзи по дорозі наламає. Камериха натхненно вихваляє Вітю на всі лади, який же він господар, бо удосконалив дерев’яний туалет (без сторонньої допомоги обклав плиткою), між вихваляннями улесливо розпитує: «Яка красива машина. Мабуть дуже багато бензину п’є? Такої у нашому селі ще не бачили.» або: «А хто це у машині спить? Дітям морське повітря дуже допомагає од усього, ніякого діатезу не буде цілий рік. Синок, поможи людям валізи у хату занести! Захочете дельфінів сфотографувати, Вітя усіх наших дельфінів вам з самісінького рання завтра і покаже. Холодильник – у літній кухні, праска – в коридорі. І машину із шампунем помиємо. Заносити речі у кімнату?»
5.
Перечепилася баба Надя поглядом за гвіздок, той, на якому раніше висіла ікона із зображеною Троєручицею та Немовлям, а тепер на гвіздку під вишитим рушником самотніє вицвілий за літо церковний календар. І так захотілося бабі уголос календареві повісти, який у неї в серці та в думках шторм коїться. Сашко у гості не навідується, онуку до баби колишня невістка не привозить, важко бабі без діда. Мамина ікона відколи вже на чужому гвіздку висить, віддала її баба, зі спокійним серцем віддала Галі та Володі. За стільки років звикла до них, як до своїх рідних. І вони увагою бабу не обділяють: узимку телефонують, улітку цукерками балують; ящик тушонки зоставили – поспасибіли за ікону. Молодим Троєручиця більш потрібна, нехай до неї моляться, може й мене, коли помру, добрим словом згадають. Натякала їм, беріться мене на старості доглядати, хату запишу вам, будете курортників пускати, і самим буде куди приїхати відпочити, – не захотіли, не потрібна їм бабина хата.
Камериха, як дізналася про ікону і про те, що баба надумала чужим людям хату одписати, а їй і крихти не перепаде, – за тиждень уся перемінилася, схудла, кирпатий ніс загострився, як дзьоб став. Аж Вітю свого перестала у розмові згадувати, узялася чи не щодня згадувати покійного діда Стьопу, Сашка і Марину: «Який же дід був роботящий та небалакливий. А Марина, змія підколодна, ледве Сашка не погубила. Ну нехай взнав Сашко, що ця зміюка знайшла собі іншого, то для чого ж бігти над кручу. Камерисі кортить запитати, де та дідова рушниця поділася, із якої Сашко намагався на кручі застрелитися, але боїться, що баба Надя пошле її на дно, за морськими вошами подалі.
Бабиного кота у дворі так часто не побачите, як перемінену Камериху. Зранку до баби забіжить, в обід за сірниками навідається, увечері плацинду принесе, а коли до свого додому повертається – винограду (що його дід із Сашком прививав) кілька бростей смикне, ще й абрикос у кишеню назбирає.
6.
Баба Надя зцідила картоплю, відкрила м’ясну консерву, порізала у полумисок помідори, цибулину, заправила нехитрий салат пахучою домашньою олією. Дощ із новою силою узявся ткати холодними нитками осіннє темновиння. Сумує баба Надя за молодими літами, за Троєручицею, за спільно прожитими із дідом Стьопою роками. У кутку біля старенького холодильника мовчить зеленими боками пузатий кавунище. Надя не стала вмикати світло, щоб не бачити, із яким сумом і любов’ю дивиться на неї з церковного календаря Богородиця. За кілька місяців – новий рік, Надя не купуватиме іншого календаря, нехай цей залишається із нею. Вона іще йому не все оповіла, нехай гоїть бабині самотні дні, нехай Богородиця дослухає її життя до краплі.
«Старшій сестрі мати заповіла хату, а мені – три старовинні ікони. Батюшка казав, що таку красоту потрібно жертвувати церкві, щоб усі мали змогу прийти у храм і ликам Святих поклонитися. За таке діло добра пам'ять за нашим родом у селі зостанеться. Але я їх сестрі залишила, а з собою, як вийшла заміж, узяла Троєручицю. Коли сестра померла, ікони, які були у маминій хаті – кудись поділися. А моя Троєручиця завжди зі мною, вона мене чує».
