Дзирт обійшов сталагміт і повернувся до тіла Мазоя Ган`етт. Він не мав іншого вибору, окрім як убити свого супротивника – Мазой сам обрав війну.
Але цей факт все одно не міг загасити вину, з якою Дзирт дивився на труп. Він убив іншого дроу, забрав життя одного зі свого народу. Невже він у пастці, в якій був Закнафейн так багато років, у циклі жорстокості, якому ніколи не буде кінця?
- Більше ніколи, - поклявся Дзирт, дивлячись на тіло. – Я більше ніколи не вб’ю ельфа-дроу.
Він відвернувся з огидою, але, озирнувшись знову на мовчазні, зловісні пагорби великого міста дроу, він зрозумів, що не виживе довго в Мензоберранзані, якщо триматиме цю обіцянку.
Тисячі можливостей крутились в голові у Дзирта, поки він йшов звивистими вулицями Мензоберранзану. Майже вся колона Нарбондель зараз сяяла, для дроу починався день, і рух зароджувався в кожному куточку міста. Для мешканців поверхні день був найбільш безпечною порою доби, адже світло викривало небезпеку. Але у вічній темряві Мензоберранзану день для темних ельфів був навіть загрозливішим, ніж ніч. Дзирт обережно вибирав дорогу, роблячи великий гак навколо грибної загорожі найблагородніших домів, де знаходився і Дім Ган`етт. Йому більше не зустрівся жоден ворог, і невдовзі Дзирт безпечно дістався до комплексу До’Урден. Він квапливо пройшов у ворота повз здивованих воїнів, нічого їм не пояснивши, і розштовхав охорону під балконом.
В домі було на диво тихо; Дзирт чекав що всі будуть на ногах і метушитимуться з приготуваннями до бою. Але він більше не думав про такий зловісний спокій навколо і впевнено прямував до тренувальної зали та особистих кімнат Закнафейна.
Дзирт зупинився перед входом у залу, його рука міцно стискала ручку кам’яних дверей. Що він скаже батьку? Запропонує втекти? Вони з Закнафейном на небезпечних стежках Підзем`я боротимуться в разі потреби і втікатимуть від обтяжливої провини свого існування під керівництвом дроу? Дзирту подобалась ця думка, але він не був упевнений зараз, стоячи перед дверима, що зможе переконати Зака йти таким шляхом. Зак міг полишити місто і раніше, в будь-який момент протягом століть свого життя, але коли Дзирт запитав його, чому він лишився, тепло відхлинуло від обличчя майстра зброї. Невже вони справді спіймані цим життям, яке пропонує їм Матір Меліс та її підступна свита?
Дзирт скривився і відігнав від себе хвилювання. Немає сенсу сперечатися з собою, коли Зак всього лише за декілька кроків від нього.
Тренувальна зала була такою ж тихою, як і решта дому. Надто тихою. Дзирт і не чекав побачити там Зака, але тут було щось більше, ніж просто відсутність батька. Відчуття його присутності також зникло.
Дзирт знав, що тут щось не так, його хода все пришвидшувалася на шляху до особистої кімнати Закнафейна, і в кінці-кінців він почав бігти. Він ввалився в кімнату без стуку і не здивувався, побачивши ліжко порожнім.
«Меліс могла відправити його на пошуки мене, - подумав Дзирт. – Чорт візьми, через мене у нього проблеми!» Він повернувся, щоб вийти, але щось прикувало його погляд і втримало в кімнаті – пояс Зака і його мечі.
Майстер зброї ніколи не покидав свою кімнату без мечів, навіть коли йшов кудись в буденних справах в межах Дому До’Урден.
«Твоя зброя – твій найвірніший супутник, - говорив Зак Дзирту тисячу разів. – Завжди тримай її біля себе!»
- Дім Ган`етт? – прошепотів Дзирт, припускаючи, що ворожий дім зважився на магічну атаку цієї ночі, поки він бився з Альтоном та Мазоєм. Але в комплексі все було спокійно. Без сумніву, воїни б знали, якби щось на кшталт цього трапилось.
Дзирт підняв пояс, оглядаючи його. Крові не було, і пряжка була акуратно розстебнена. Не ворог зняв пояс із Закнафейна.
Мішечок майстра зброї лежав поруч, також недоторканий.
- А що тоді? – вголос запитав Дзирт. Він поклав пояс з мечами біля ліжка, але мішечок прив’язав собі до шиї, і повернувся, не знаючи, що робити далі.
Він зрозумів, що мусив побачити когось з решти членів родини ще перш ніж переступив поріг. Можливо, тоді загадка Закнафейна прояснилась би.
З цієї думки виріс жах, поки Дзирт прямував довгим багато прикрашеним коридором до передпокою молитовні.
Невже Меліс, або ще хтось з родини, зробили з Заком щось лихе? Але для чого? Припущення здавалося йому нелогічним, але воно мучило його з кожним кроком, ніби якесь шосте чуття попереджало його.
Все ще навколо не було ні душі.
Різьблені двері передпокою розчинились, тихо і за допомогою магії, перш ніж Дзирт встиг підняти руку, щоб постукати. Першою він побачив верховну матір, що з самовпевненим виглядом сиділа на своєму троні на протилежному кінці кімнати, усмішкою запрошуючи його увійти.
Тривога Дзирта не зменшилась ні на крихту, коли він переступав поріг.
Там була уся сім`я: Бріза, Віерна та Майя стояли біля верховної матері, Різзен та Дайнін – попід лівою стіною, як ні в чому не бувало. Уся сім`я. Окрім Зака.
Матір Меліс уважно роздивлялась свого сина, помічаючи численні поранення.
- Я наказувала тобі не покидати дім, - сказала вона Дзирту зовсім не сварливим голосом. – Куди завели тебе твої мандри?
- Де Закнафейн? – запитав Дзирт.
- Відповідай верховній матері! – заверещала Бріза, багатознчно демонструючи змієголову нагайку на поясі.
Дзирт глянув на неї, і жінка відступила, відчуваючи той же неприємний озноб, що й від погляду Закнафейна, яким майстер зброї обдарував її тієї ж ночі.
- Я наказувала тобі не покидати дім, - повторила Меліс, все ще спокійно. – Чому ти мене не послухав?
- У мене були справи, - відповів Дзирт, - невідкладні справи. Я не бажаю тобі ними докучати.
- Війна наближається, сину мій, - пояснила Матір Меліс. – На самоті поза містом ти вразливий. Дім До’Урден не може дозволити собі тебе втратити.
- Я мав вирішити свої справи сам, - відповів Дзирт.
- І вирішив?
- Так.
- В такому разі я вірю, що надалі ти мене слухатимешся.
Її голос був тихим і рівним, але Дзирт відразу зрозумів погрозу, яка ховалась за цими словами.
- Що ж, тепер до інших справ.
- Де Закнафейн? – відважився ще раз запитати Дзирт.
Бріза пробурмотіла декілька прокльонів собі під ніс і зняла нагайку з пояса. Матір Меліс витягнула руку в напрямку неї і зупинила Брізу. Їм потрібно було тактом, а не грубою силою, приборкати Дзирта в цей критичний час. Після поразки Дому Ган`етт у них буде ще багато нагод його покарати.
- Нехай тебе не хвилює доля майстра зброї, - відповіла Меліс. – Тим часом, як ми тут говоримо, він працює на благо Дому До’Урден, на особистому завданні.
Дзирт не повірив ні слову з цього. Зак ніколи би не пішов нікуди без зброї. Правда крутилася на порозі свідомості Дзирта, але він не її не впускав.
- Потрібно хвилюватися лише через Дім Ган`етт, - продовжувала Меліс, звертаючись до всіх присутніх. – Перший удар в цій війні може надійти навіть сьогодні.
- Перший удар уже був, - перебив Дзирт.
Усі очі повернулися до нього, до його ран. Він хотів продовжувати розмову про Зака, але знав, що цим тільки накличе на себе і на Зака (якщо майстер зброї ще живий) ще більші проблеми. Можливо, ця розмова дасть йому якісь підказки.
- Ти бачив битву? – поцікавилась Меліс.
- Ти знаєш Безликого? – запитав Дзирт.
- Наставник Академії, - озвався Дайнін, - Магіку. Я часто мав з ним справу.
- Він був корисним нам в минулому, - сказала Меліс, - але більше не буде, я вірю. Він Ган`етт, Джелрус Ган`етт.
- Ні, - відповів Дзирт. – Він міг ним колись бути, але його ім`я – Альтон ДеВір… було його ім`я.
- Ось де зв’язок! – вигукнув Дайнін, несподівано все збагнувши. - Джелрус мав убити Альтона в ніч падіння Дому ДеВір!
- Схоже, Альтон ДеВір виявився сильнішим, - здивувалась Меліс, і їй все стало ясно. – Матір СіНафай Ган`етт прийняла його і використала в своїх цілях, - пояснила вона родині. Потім знову перевела погляд на Дзирта. – Ти бився з ним?
- Він мертвий, - відповів Дзирт.
Матір Меліс задоволено реготнула.
- Уже з одним магом не доведеться мати справу, - зауважила Бріза, ховаючи нагайку на пояс.
- З двома, - виправив Дзирт, але в його голосі не було хвальби. Він не пишався своїм вчинком. – Мазоя Ган`етт більше немає.
- Сину мій! – вигукнула Матір Меліс. – Ти так допоміг нам у цій війні! – вона окинула поглядом свою сім`ю, передаючи усім, окрім Дзирта, свій захват. – Дім Ган`етт може навіть не наважитись напасти зараз, знаючи про своє невигідне становище. Але ми не дозволимо їм втекти від бою! Ми знищимо їх сьогодні і станемо Восьмим Домом Мензоберранзану! Горе ворогам Дармон Н`а`шезбернон!
- Ми повинні діяти швидко і точно, моя родино, - переконувала Меліс, задоволено потираючи рукою об руку. – Ми не можемо чекати атаки. Ми повинні перейти в наступ! Альтона ДеВір більше немає, немає виправдання їхній війні! Без сумніву, правляча рада знала про наміри Ган`етт, а без двох магів і елементу несподіванки, Матір СіНафай поквапиться зупинити війну!
Дзирт мимохіть ковзнув рукою в мішечок Зака, поки інші обговорювали з Меліс її план.
- Де Зак? – твердо повторив Дзирт, перекрикуючи галас.
Шум обірвався так само різко, як і почався.
- Його доля не повинна тебе хвилювати, сину, - сказала йому Меліс, її голос все ще був м’яким, незважаючи на нахабство Дзирта. – Тепер ти майстер зброї Дому До’Урден. Ллос пробачила тобі твою зневагу, тепер тебе не обтяжує жоден злочин. Твоє сходження може початись з чистого аркуша, до славних висот!
Її слова поранили Дзирта так само боляче, як міг це зробити його власний скімітар.
- Ти вбила його, - прошепотів він уголос. Істина була надто жахливою, щоб втримати її в думках.
Обличчя верховної матері зненацька спалахнуло від гніву.
- Ти вбив його! – закричала вона Дзирту. – Твоя зневага до Павучої Королеви вимагала відплати!
Дзирту здалось, що його язик присох до піднебіння.
- Але ти живеш, - вела далі Меліс, відкидаючись на своєму троні, - як і ельфійське дитя!
Дайнін був не єдиним в кімнаті, хто голосно ахнув.
- Так, ми знаємо про твій обман, - глузливо мовила Меліс. – Павуча Королева завжди знає. Вона вимагала відплати!
- І ти пожертвувала Закнафейна? – видихнув Дзирт, кожне слово давалося йому дуже важко. – Ти віддала його тій проклятій Павучій Королеві?
- На твоєму місці я б слідкувала за своїми словами про Павучу Королеву, - попередила Меліс. – Забудь про Закнафейна. Це не має тебе стосуватись. Думай про своє життя, мій сину, мій воїне. Тобі пропонують славу і почесне місце!
В той момент Дзирт і справді думав про своє життя, про запропоновану йому стежку, про життя, повне бою, повне вбивств дроу.
- У тебе немає вибору, - сказала йому Меліс, знаючи про його внутрішню боротьбу. – Я пропоную тобі зараз життя. В обмін на це, ти маєш чинити, як я наказую, як і Закнафейн у свій час!
- І ти дотримала своєї угоди з ним, - саркастично виплюнув Дзирт.
- Дотримала! – вигукнула Меліс. – Закнафейн пішов на жертовник зі своєї волі, задля твого блага!
Її слова вкололи Дзирта лише на мить. Він не візьме на себе провини за смерть Закнафейна! Він ішов єдиною дорогою, якою міг, і на поверхні в бою зі світлими ельфами, і тут, в цьому потворному місті.
- Моя пропозиція вигідна, - сказала Меліс. – Я кажу тобі це зараз, перед усією родиною. Ми обоє виграємо від цієї угоди… чи не так, Майстре Зброї?
Дзирт посміхнувся, дивлячись в холодні очі Матері Меліс, і цю посмішку вона сприйняла як згоду.
- Майстер зброї? – відгукнувся Дзирт. – Я так не думаю.
І знову Меліс його не зрозуміла.
- Я бачила тебе в бою, - заперечила вона. – Двоє магів! Ти недооцінюєш себе!
Дзирт мало не засміявся з іронії в її словах.
Вона думала, що він здасться, як здався Закнафейн, потрапить в її пастку, як потрапив колишній майстер зброї, щоб ніколи з неї не вибратись.
- Це ти недооцінюєш мене, Меліс, - мовив Дзирт з небезпечним спокоєм в голосі.
- Матір! – вимогливо крикнула Бріза, але замовкла, зрозумівши що Дзирт, та й усі присутні, ігнорують її, спостерігаючи за спектаклем.
- Ти просиш мене служити твоїм підлим задумам, - продовжував Дзирт.
Він знав, але зовсім не переймався тим, що усі в кімнаті нервово стискали зброю або готували закляття, чекаючи зручного моменту завдати смертельного удару цьому богохульному дурню. Дитячі спогади про пекельний біль від змієголових нагайок нагадали йому про покарання за такі дії. Пальці Дзирта зімкнулись навколо кулястого предмету, що додавав йому відваги, хоч він продовжував би в будь-якому випадку.
- Твої слова брехливі, як і наш, ні, твій народ – брехня!
- Твоя шкіра така ж темна, як і моя, - нагадала йому Меліс. – Ти дроу, хоча ти досі так і не дізнався, що це означає!
- О, я знаю, що це означає.
- Тоді поводь себе згідно з правилами! – вимогливо мовила Матір Меліс.
- Твоїми правилами?- загарчав у відповідь Дзирт. – Але твої правила – то теж проклята брехня, така ж велика брехня, як і огидний павук, якого ви звете божеством!
- Нахабний слимак! – заверещала Бріза, здіймаючи змієголову нагайку.
Дзирт був швидшим. Він вийняв предмет, маленьку керамічну кульку, із Закнафейнового мішечка.
- Істинний бог проклинає вас усіх! – закричав він, кидаючи кульку на кам’яну підлогу. Він міцно заплющив очі, поки гранули, що були в кульці, зачакловані потужним світловим двеомером, вибухнули і прорізали чутливі очі його рідні. – І Павучу Королеву проклинає також!
Меліс відсахнулась, її великий трон перевернувся і важко гепнув на камінь. Крики агонії і гніву долинали з кожного кутка, коли несподіване світло оглушило дроу. Нарешті Віерна спромоглась прочитати заклинання для знешкодження двеомеру і повернути кімнаті звичну темряву.
- Схопіть його! – заревіла Меліс, все ще намагаючись оговтатись після болючого падіння. – Убийте його!
Усі інші ще не встигли оговтатись достатньо, щоб підкоритись її наказу, коли Дзирт уже був поза межами дому.
Принесений тихими вітрами Астрального Виміру, долинув поклик. Сутність пантери піднялась, ігноруючи біль, і дослухалась до голосу, знайомого, заспокійливого голосу.
За мить кішка вже бігла з усіх своїх сил на поклик нового хазяїна.
За коротку мить, Дзирт виповз з вузького тунелю разом з Гвенвівар і перетнув подвір`я Академії, щоб востаннє поглянути на Мензоберранзан згори.
- Що це за місце, - тихо запитав Дзирт у кішки, - яке я називаю домом? Це мій народ, кольором шкіри і спадщиною, але я їм не рідний. Вони втрачені і завжди такими будуть. Мені цікаво, скільки ще таких, як я? – прошепотів Дзирт, дивлячись на місто востаннє. – Приречених душ, як Закнафейн, бідний Зак. Я роблю це для нього, Гвенвівар, я роблю те, що він не зміг. Його життя було мені уроком, темним сувоєм, виписаним великою ціною за підступні обіцянки Матері Меліс.
- Прощавай, Заку, - вигукнув він, і в його голосі прозвучав твердий виклик. – Мій батьку. Сподівайся, як сподіваюсь я, що коли ми зустрінемось знову, у житті, що буде після цього, воно не буде пекельним вогнем, у якому наш рід приречений мучитись.
Дзирт покликав кішку назад в тунель, до виходу в дике Підзем`я. Спостерігаючи за плавними рухами кішки, Дзирт знову усвідомив, як йому пощастило знайти супутника, близького йому по духу, справжнього друга. Для них з Гвенвівар шлях не буде легким за межами Мензоберранзану. Вони будуть незахищеними і самотніми, та все ж це буде краще, думав Дзирт, ніж могло б бути серед зла світу дроу.
Дзирт ступив у тунель слідом за Гвенвівар і залишив Мензоберранзан позаду.
