Скільки часу минуло? Година? Дві? Мазой ходив туди-сюди між двома сталагмітовими згірками лише за кілька футів від входу до тунелю, в якому нещодавно зник Дзирт, а за ним і Гвенвівар.
- Кішка вже повинна була повернутись, - бурчав маг, коли вже все його терпіння скінчилось.
Полегшення з’явилося на його лиці вже за мить, коли велика чорна голова Гвенвівар визирнула з тунелю, із-за однієї зі статуй-охоронців. Шерсть навколо пащі пантери була помітно мокрою від свіжої крові.
- Ти зробила це? – запитав Мазой, він ледь міг втримувати захоплений крик. – Дзирт До’Урден мертвий?
- Ледве, - прозвучала відповідь. Дзирт, навіть зі всім своїм ідеалізмом, не міг заперечити, що відчув якусь подобу задоволення, коли хвиля жаху охолодила захоплений рум’янець на щоках мага.
- Що це таке, Гвенвівар? – вигукнув Мазой. – Зроби, як я тобі наказував! Убий його! Зараз!
Гвенвівар байдуже зиркнула на Мазоя, а тоді плюхнулась на підлогу біля ніг Дзирта.
- Ти визнаєш, що хотів мене вбити? – запитав Дзирт.
Мазой прикинув на око відстань до свого супротивника – десять футів. Він міг встигнути підготувати одне закляття. Можливо. Мазой бачив, як швидко і точно рухається Дзирт, і не мав великого бажання нападати на нього, якщо можна буде знайти інший вихід зі скрути. Дзирт ще навіть не оголив зброю, хоча руки молодого воїна спочивали на руків’ях смертоносних скімітарів.
- Я розумію, - спокійно продовжував Дзирт. – Дім Ган`етт збирається воювати з Домом До’Урден.
- Звідки ти знаєш? – бовкнув Мазой, не подумавши; він був надто ошелешений цим відкриттям, щоб припустити, що Дзирт може просто провокувати його на зізнання.
- Я знаю багато, хоч мене це не дуже обходить, - відповів Дзирт. – Дім Ган`етт хоче воювати з моєю родиною. З якої причини, я не знаю.
- Щоб помститись за Дім ДеВір! – прозвучала відповідь геть з іншого напрямку.
Стоячи на схилі сталагмітового згірка, Альтон дивився вниз на Дзирта.
Мазой широко всміхнувся. Шанси на перемогу зросли так швидко.
- Дім Ган`етт зовсім не хвилюють справи Дому ДеВір, - відповів Дзирт, все ще спокійний, навіть не зважаючи на такий розвиток подій. – Я достатньо гарно вивчив наш народ, щоб знати – доля одного дому ніколи не хвилює інший.
- Але мене це хвилює, - вигукнув Альтон і відкинув капюшон свого плаща, демонструючи своє огидне обличчя, спотворене кислотою задля обману. – Я – Альтон ДеВір, єдиний, хто вижив з Дому ДеВір! Дім До’Урден загине за свої злочини перед моєю родиною, а почнеться це все з тебе.
- Я ще навіть не народився, коли йшла та битва, - заперечив Дзирт.
- Це не має значення! – загарчав Альтон. – Ти До’Урден, паскудний До’Урден. Цього достатньо.
Мазой кинув фігурку з оніксу на підлогу.
- Гвенвівар! – наказав він. – Зникни!
Кішка поглянула через плече на Дзирта, що схвально кивнув.
- Зникни! – знову закричав Мазой. – Я твій хазяїн! Ти не можеш мене ослухатись!
- Кішка тобі не належить, - спокійно сказав Дзирт.
- Тоді кому вона належить? – виплюнув Мазой. – Тобі?
- Гвенвівар, - відповів Дзирт. – І лише Гвенвівар. Я думав, що чаклун має трохи краще уявлення про магію навколо нього.
З низьким риком, що цілком міг бути глузливим сміхом, Гвенвівар стрибнула до фігурки і розчинилась в туманному небутті.
Кішка прямувала міжвимірним тунелем до свого дому в Астральному Вимірі. До цього часу Гвенвівар завжди охоче долала цю дорогу, втікаючи від безглуздих наказів своїх господарів-дроу. Але цього разу вона вагалася після кожного кроку, озираючись через плече на чорну цятку, якою звідси виглядав Мензоберранзан.
- Не хочеш домовитись? – запропонував Дзирт.
- Ти зараз не в тому становищі, щоб укладати угоди, - зареготав Альтон, виймаючи тонкий жезл, що дала йому Матір СіНафай.
Мазой різко обірвав його.
- Чекай, - мовив він. – Можливо, Дзирт виявиться цінним в нашій боротьбі з Домом До’Урден, - він незмигно дивився в очі молодому воїну. – Ти зрадиш свою родину?
- Навряд чи, - посміявся з нього Дзирт. – Як я вже тобі казав, мене не хвилює майбутній конфлікт. Нехай Дім Ган`етт і Дім До’Урден обидва будуть прокляті, як колись, без сумніву, буде! Мене хвилюють лише мої особисті інтереси!
- Ти маєш запропонувати нам щось в обмін на те, чого просиш, - пояснив Мазой. – Інакше, як ти збираєшся домовлятись?
- Я маю що дати вам взамін, - тихим голосом відповів Дзирт, - ваші життя.
Мазой та Альтон перезирнулись і голосно розреготались, але в їхньому сміху проскакували нервові нотки.
- Віддай мені фігурку, Мазой, - незворушно продовжував Дзирт. – Гвенвівар ніколи тобі не належала і більше тобі не служитиме.
Мазой припинив сміятись.
- Взамін, - вів далі Дзирт, не чекаючи відповіді, - я залишу Дім До’Урден і не прийматиму участь у битві.
- Трупи не воюють, - глузливо протягнув Альтон.
- Я заберу з собою ще одного До’Урден, - різко урвав його Дзирт. – Майстра зброї. Звісно, Дім Ган`етт отримає перевагу, якщо і Дзирт, і Закнафейн…
- Замовкни! – заверещав Мазой. – Кішка моя! Я не бажаю жодних угод із жалюгідним До’Урден! Ти вже мертвий, дурню, і майстер зброї Дому До’Урден піде слідом за тобою в могилу!
- Гвенвівар вільна! – загарчав Дзирт.
Скімітари скочили Дзирту в руки. По правді, він ще ніколи не бився з магом, не кажучи вже про двох, але гарно пам’ятав ще з минулих сутичок гострий біль від заклять. Мазой уже почав читати закляття, але більшу небезпеку становив Альтон, до якого не можна було дістати і який уже націлювався на нього жезлом.
Перш ніж Дзирт встиг обміркувати план дій, проблема вирішилася сама собою. Хмара диму огорнула Мазоя і він упав на спину, від несподіванки обірвавши закляття.
Гвенвівар повернулась.
Але Альтона Дзирт все ще не міг дістати. Дзирт не міг навіть сподіватись опинитись біля чаклуна, перш ніж в дію піде жезл, але для чудесних м’язів Гвенвівар відстань не була такою вже великою. Задні лапи міцно вперлись в камінь і підкинули хижу пантеру високо в повітря.
Альтон підняв жезл, намагаючись захиститись від цієї нової загрози і випустив потужну блискавку, що обпалила груди Гвенвівар. Але щоб зупинити розлючену пантеру, потрібна була сила куди більша, ніж єдина блискавка. Оглушена, але все ще готова до бою, Гвенвівар влетіла в безликого мага, скидаючи його зі схилу сталагмітового згірка. Спалах блискавки трохи оглушив і Дзирта, але він продовжував переслідувати Мазоя, сподіваючись лише, що Гвенвівар вижила. Він оббіг навколо підніжжя іншого згірка, і лицем-в-лице зіткнувся з Мазоєм, що знову читав закляття. Дзирт не спинився і, низько пригнувши голову, влетів у супротивника зі скімітарами перед собою.
Він промчав прямо крізь Мазоя – прямо крізь його зображення!
Дзирт боляче гепнувся об камінь і відкотився вбік, намагаючись уникнути магічної атаки, яка ось-ось мала прийти.
Цього разу Мазой, що стояв на цілих тридцять футів позаду своєї проекції, не мав жодного шансу промахнутись. Він послав цілий град магічних зарядів енергії, що змінювали траєкторію свого напрямку, безпомилково переслідуючи верткого бійця. Всі разом вони вперіщили Дзирта, струшуючи його і жалячи аж під шкірою.
Але Дзирт зміг струсити з себе оніміння і біль і звестись на ноги. Тепер він знав, де стоїть справжній Мазой і не мав наміру ще раз випускати фокусника з поля зору.
Мазой спостерігав за скрадливим наближенням Дзирта, тримаючи кинджал в руці.
Дзирт нічого не розумів. Чому маг не готує чергове закляття? Від падіння рана в плечі Дзирта відкрилась, і енергетичні заряди роздерли йому бік і ногу. Але ці рани не були серйозними, і Мазой не мав жодного шансу вистояти проти нього у збройному поєдинку.
Маг незворушно стояв перед ним, кинджал в руці і зловісна посмішка на обличчі.
Лежачи обличчям вниз на твердому камені, Альтон відчував тепло власної крові, що хлистала поміж безформними розплавленими дірами, в яких були його очі. Кішка сиділа вище на схилі згірка, все ще до кінця не оговтавшись після блискавки.
Альтон змусив себе встати на ноги і підняв жезл для наступного удару… але жезл тріснув надвоє.
Альтон панічно стулив обидві половини і тримав так, не вірячи своїм очам. Гвенвівар знову наближалась до нього, але Альтон цього не помітив.
Його увагу прикували краї палиці, що тліли від сили, захованої в жезлі.
- Ти не можеш цього зробити, - протестуюче зашепотів Альтон.
Гвенвівар стрибнула якраз тоді, коли зламана палиця вибухнула.
Клубок вогню з ревом розірвав ніч Мензоберранзану, уламки каменю застукотіли по східній стіні і склепінню великої печери, а Дзирта з Мазоєм збило з ніг.
- Тепер Гвенвівар не належить нікому, - насміхався Мазой, кидаючи фігурку на підлогу.
- Тепер не залишилось жодного ДеВір, і ніхто не вимагатиме помсти Дому До’Урден, - прогарчав Дзирт, намагаючись гнівом заглушити відчай. Мазой став зосередженням того гніву, і Дзирт з шаленством кинувся на нього, бажаючи заглушити глузливий сміх чаклуна.
Якраз коли Дзирт наблизився, Мазой клацнув пальцями і зник.
- Невидимий, - заревів Дзирт, оскаженіло розрізаючи порожнє повітря перед собою. Ці зусилля трохи пригасили його сліпу лють, і він зрозумів, що Мазоя перед ним точно вже немає.
Яким недолугим він зараз видавався магу. Яким вразливим!
Дзирт зачаївся і прислухався. Він відчував далеку магію над собою, на стіні печери.
Інстинкти Дзирта наказували йому відстрибнути вбік, але його нове розуміння чаклунів підказувало, що Мазой передбачив такий рух. Дзирт вдав, що кидається вліво і почув слова закляття. Коли блискавка вдарила збоку, не зачепивши його, Дзирт помчав вперед, сподіваючись, що зір повернеться до нього вчасно, щоб упіймати чаклуна.
- Прокляття! – закричав Мазой, зрозумівши обман в той момент, коли вже випустив блискавку. В наступну мить гнів змінився страхом, коли Мазой побачив, як до нього мчить Дзирт, стрибаючи по камінцях і долаючи схил згірка з грацією кота на полюванні.
Мазой длубався в кишені у пошуках компонентів для наступного закляття. Діяти потрібно було швидко. Він стояв на вузькому карнизі за двадцять футів над підлогою печери, але Дзирт рухався швидко, неприродно швидко!
Дзирт зовсім не думав про поверхню, по якій біг. Стіни печери здавались би йому неприступними у більш раціональному стані, але зараз це його не хвилювало. Він втратив Гвенвівар. Гвенвівар більше немає.
І причиною цьому був лихий чаклун на карнизі, це втілення демонічного зла. Дзирт стрибнув на стіну, тримаючи одну руку вільною (доведеться відмовитись від одного скімітара) і другою рукою ненадійно вхопився за камінь. В більш тверезому стані йому б здалось, що цього недостатньо, аби втриматись, але зараз він проігнорував протест власних м’язів і болюче напруження в пальцях. Залишилося лише десять футів.
Ще один залп енергетичних зарядів рясним градом звалився на голову Дзирта.
- Скільки заклять в тебе лишилось, маг? – почув він власний зухвалий крик, щосили ігноруючи біль.
Мазой впав на спину, коли Дзирт зустрівся з ним поглядом, палючий вогонь у фіолетових очах пропалив його і здався йому вісником страшної долі. Він багато разів бачив Дзирта в бою, і ці картини переслідували його увесь час, поки він планував замах. Але Мазой ніколи не бачив Дзирта по-справжньому розлюченим. Якби бачив, то ніколи б не взяв на себе завдання убити його. Якби він бачив, то у відповідь сказав би Матері СіНафай піти всістись на сталагміт.
Яке закляття буде наступним? Яке закляття взагалі може зупинити монстра, в якого перетворився Дзирт До’Урден?
Рука, палаюча жаром гніву, вхопилась за край карнизу. Мазой щосили наступив на неї підбором свого черевика. Пальці були зламані, чаклун знав, що пальці були зламані, але сталось неймовірне – Дзирт опинився поруч з ним, а лезо скімітара стирчало між ребрами мага.
- Але пальці зламані! – хрипко видихнув помираючий маг.
Дзирт глянув на свою руку і тільки зараз відчув біль.
- Можливо, - сказав він недбало. – Але вони зростуться.
Шкутильгаючи, Дзирт знайшов свій другий скімітар і обережно прокрався по розбитому камінні до одного зі згірків. Борючись зі страхом в своєму розбитому серці, він змусив себе визирнути з-поза верхівки сталагміта і глянути на руйнацію. Цей схил згірка моторошно сяяв залишковим жаром і тепер був маяком для міста, що прокидалось.
І для нових супротивників, можливо, теж.
Шматки плоті Альтона ДеВір валялись розкидані по підлозі навколо тліючого чаклунського вбрання.
- Ти знайшов свій спокій, Безликий? – прошепотів Дзирт, разом зі словами видихаючи останні крихти гніву. Він пам’ятав, як Альтон напав на нього кілька років тому в Академії. Безликий наставник і Мазой пояснили це як випробування для молодого воїна.
- Як довго ти виношував свою ненависть, - пробурмотів Дзирт понівеченим шматкам мага.
Але Альтон ДеВір його зараз не хвилював. Він оглянув розтрощене каміння, шукаючи хоч щось, що могло б розповісти йому про долю Гвенвівар. Він не знав, чи могло магічне створіння пережити таку катастрофу. Не залишилося жодного сліду кішки, жодного доказу, що Гвенвівар взагалі тут була.
Дзирт нагадав собі, що надії бути не могло, і похмурий вираз його обличчя не сходив, навіть не зважаючи на нервові швидкі кроки. Він знову кинувся вниз схилом і оббіг інший сталагміт, зрештою опинившись там, де були вони з Мазоєм, коли жезл вибухнув. Він відразу знайшов оніксову фігурку.
Дроу дбайливо підняв її з підлоги. Вона була тепла, ніби теж пережила вибух, і Дзирт відчував, наскільки згасла магія в ній. Дзирт хотів покликати кішку, але не насмілився, знаючи, що подорож між вимірами важко дасться Гвенвівар. Якщо кішка серйозно поранена, краще дати їй трохи часу на одужання.
- О, Гвенвівар, - простогнав він, - моя подруго, моя відважна подруго.
Дзирт опустив статуетку в кишеню.
Він міг лише сподіватися, що Гвенвівар вижила.
