Мій друже, розповім я тобі одну бувальщину. Розвісь свої вуха і слухай, протри окуляри і їж очима цей текст.
Сталося це тоді, коли Україною правив Якунович і здавалося, що бути йому лукашенкою. Тобто, за часів розквіту династії Янь, коли Федоровичу навіть у страшному сні не могло наснитися, що він стане живим і легітимним у Ростові.
Працював я тоді консультантом в "Є" і регулярно їздив до Києва заробляти консультантську копійчину. І досить часто доводилося мені вертатися додому останньою електричкою. Друже, чи ти знаєш, що таке остання електричка на Фастів? Це таке явище, що я навіть не впевнений, чи вистачило би в Котляревського слів, щоби його описати. Там, наприклад, є дві двохжильні та восьмиядерні сивілли, котрі напихують у клітчасті сумки по три-чотири ящики пива і гарячково бігають одна поперед одної вагонами. Бо п'ють там з епічним розмахом, і пропозиція не встигає за попитом. Одного разу мій сусід по купе усі півтори години шляху безперервно пив. Після сьомої пляшки я перестав рахувати. Ви скажете, що в людину стільки не влізе, а я не стану сперечатися. Може й не влізе. Я під того хлопця не заглядав і чи він не протікав не знаю.
Ще там їде багато бомжів, які вдень промишляють у столиці, а ночувати їдуть до Фастова. Бо в Києві на вокзалі міліція ганяє, а там - ні.
А ще... Ні, більше про цей атракціон я тобі нічого не скажу, хай над ним лишиться серпанок загадковості, який вабитиме твоє спрагле пригод серце.
Так от, вертався я якось додому. Поїзд прибув на кінцеву, я став в чергу на вихід (з останньої електрички кожен хоче вийти першим, ніби щоб встигнути на маршрутку, а насправді щоби не будити п'яних бомжів. Є така собі пасажирська етика: якщо виходиш з вагону останній - розтруси того, хто заспав, ким би той не був. Хто того не дотримується, той падло і гамно. Бо якщо ти не розбудиш, то його будити прийде міліція, а з тими рібятами всяко буває, сам знаєш). Аж раптом до мене якийсь дядько: "Браток, поможи бабулю винести". Дивлюся, сидить бабуля - ніг від коліна нема. З лікарні після ампутації їде. Ну я шо? Не лишати ж її міліції. Взялися ми з дядьком - він з одного боку, я з іншого - несемо до зали очікування. Бабуля хоч і сухенька, ще й без ніг, а важка. І з кожним кроком чомусь важчає. Донесли якось, посадили в крісло. Вона дякує, каже, що по неї родичі під'їдуть. Ми їй доброї ночі побажали і розпрощалися.
Рано повзу на тягу о 6:45. Піднімаюся з переходу, а на поверхні зима, темно, вікна вокзальні світяться. Зирк - у залі очікування бабуля сидить, де вчора посадили. Подивився, та й тулю далі на морозі. Вже турнікети пройшов, а тоді думаю, шо це ж її чогось не забрали. Піду, думаю, спитаю. Вертаюся, та до неї: "А чого це вас не забрали?" А вона: "Ой, синок, мені до Києва треба". Нормальний розклад, думаю. Коротше, вийшов на двір, зустрів двох Саньків. "Пішли, - кажу, - пацани, бабульку в тягу занесем". Взяли ми її з одним Саньком, другий санькову сумку взяв. Людей багато, штовхаються. Саньок несе і "обережно, фарба!" кричить. Розступаються трохи, пускають. Занесли, посадили. Саньок, що ніс бабулю, пішов на святошинську тягу, а той, що ніс сумку, розчинився у натовпі. Їдемо з бабцею - вона біля дверей, я через три купе - і я міркую, що в Києві її ще треба буде до вокзалу донести. Можна, звичайно, відморозитись і звалити, а з іншого боку - незручно якось, бабуля вже наче рідна. Коротше, в Києві попросив одного вусатого дядька, занесли її у вокзал. Дядько пішов, а я раптом здогадався, що вона ж годин з дванадцять не їла. Віддав їй свого тормозка, аж тут біда - їсти є що, а нема чим. Пішов до одного шалману, питаюся за пластикову ложку. "25 копійок." - кажуть. Я по кишенях, а там тільки проїзний на тягу (на Золоті ворота я ходив пішки). Хоч у людей жебрай. Але якраз знайшов 25 коп. під сусіднім ларьком. Купив ложку, віддав бабці. Вона трохи комизилася, хотіла тормозка мені повернути, але упросив взяти, та й пішов консультанствувати.
Весь день про неї згадував. А як ввечері йшов на вокзал, то тільки й молився, щоб її вже там не було. Бо вчетверте її нести мене не гріло. З яким страхом я заглядав до зали очікування - словами не передати. Обійшов усю залу - її не було. Я з величезним полегшенням видихнув і поїхав додому.
Мораль: поступися ближньому можливістю поносити бабулю і не роби добро крізь зуби, бо є небезпека зненавидіти того, кому те добро робиш.
