Електричка прибула вчасно. Світанок на станції сірів туманом, озивався гамором жінок, які з картатими сумками з’юрмилися на платформі, завис над старою будівлею. Привокзальна площа, наче глузуючи, вишкірялася вибоїнами й тріщинами з яких видніло дрібне сміття й шкаралупи соняшникового насіння. Біля лавки стояв переповнений смітник, неподалік од нього дві роздовбані автівки з шашечками на даху. Таксисти у шльопанцях й непрасованих тенісках пили каву.
Директор школи пообіцяв, що вчительку на станції зустріне завгосп й відвезе у село, покаже школу та будиночок.
Вона Раніше працювала у найкращій гімназії міста. Проте відважилася оцінювати знання учнів справедливо й неупереджено. Спершу виникли суперечки з керівництвом, а далі й зовсім довелося звільнитися. Попівському синові, котрий навіть абетки не знав, за семестр вивела двійку. Батюшка жалівся директору й завідувачу відділом освіти. А що вже тепер усі знову повернулися до Бога, то отець виявився впливовою особою. Отож, Раїсу звільнили.
Батьки докладали чимало зусиль, аби вона залишилася у місті: оплачували квартиру, допомагали харчами й грошима. Для них було цілковитою несподіванкою, коли втратила роботу й повернулася у село. Тато бурчав, мовляв не варто бути такою принциповою, бо крутитимеш у селі бикам хвости, як це роблять вони усе життя. Раїса не огризалася. Знести його бурчання набагато простіше, аніж нічні материнські схлипи, що долинали з кухні. Розчарувала Раїса своїх батьків: роботу втратила, жениха міського так і не стріла, хоч уже за тридцять. У рідній школі її також не чекали. Слухати далі батьківські повчання й мамині зітхання було вже не сила – подалася у райцентр до відділу освіти. Виявилося, що у одному з віддалених сіл, де якимось дивом, забули закрити школу, померла вчителька англійської мови, а заміну досі не знайшли. Хоч як було важко, а погодилася. І відчула, що відтоді оселилась в серці злість, а порепана, наче мамині руки, душа, почала прив’ядати. Колись вона буйніла сподіваннями, мріями, що живили Раїсу, як роси напувають липневі світанки. З усього, що було колись, залишилася колюча стерня. І з тією стернею у душі Раїса трусилася на підводі.
Поле розлягалося некошеною травою. Дивилося у небо голівками ромашок. Лякало оазами з височезних стебел чорнобилю та будяків, що, наче демони, височіли над незайманим спокоєм лану.
Завгосп направив кобилку на хисткий місток, за яким бралася вулиця, така вузька, що хати тулилися лише з одного боку. Чулися присвисти вітру й зойки старих крівель. Раїса раніше навіть не здогадувалася про існування таких закинутих сіл.
Біля школи завгосп на хвилину зупинив конячину, проте сказав, щоб залишалася на возі, все одно на вхідних дверях висів замок. Завтра вранці прийде директор й усе покаже, а йому, завгоспові, ніколи з нею панькатися.
Шкільний будиночок пишався новою крівлею й штукатуркою, а втім поруч з сусідським двоповерховим красенем виглядав сиротою. Денис Антонович хльоснув конячину й помчав геть.
Вранці навідався сусід. Раїса побачила, що направився до її будинку й вийшла навпроти.
- Доброго дня. Ви нова вчителька англійської?
- Так. Раїса!
- Раїсо, не могли б ви підтягнути англійську з моїм сином з моїм сином? Віра займалася з ним, аж поки не захворіла, а потім вона померла.
- Звичайно, - Раїса подумала, що це допоможе їй швидше звикнути до нового місця. Все одно в учнів літні канікули.
- Я не представився. Отець Василь. Я – вдівець. Ми з Сашком удвох залишилися.
Раїса вже хотіла сусіда до хати запросити, а як почула, що він піп, одразу затулила собою пройму дверей, ніби він міг без запрошення вдертися. Отець Василь навіть не помітив змін у її погляді. А він помутнів, зблиснув ненавистю.
- Сьогодні ми вас чекаємо.
Вчителька знала, що так недобре чинити, проте не знайшла у собі сил, щоб піти у попівську оселю. Вона все ще не могла забути пережиту образу.
Вечір спалахнув блискавицями. Вибухнув рокотливими голосищами грому. Він гуркоче ще не тут, не в селі. Проте чорна хмара, наче орда, суне і суне, щоб усе знищити, спопелити.
Раїса й раніше боялася грози. У чужому селі й чужій хаті, страх потроївся. Затис її у куток, накрив чорним крилом, уп’яв у серце кігті, у горлянку – ікла. І терзав, мучив, чинив нечувані тортури, аж поки жінка не втратила свідомості.
Опритомнілася на ліжку. Над нею схилився отець Василь:
- Раїсо, що з вами? У вас двері були навстіж відчинені. Зайшов подивитися, а ви без свідомості у на підлозі лежали. Вам краще?
-Так.
Раїса збагнула, що на ліжко її святий отець переніс, хотіла підвестися, але кволість тримала за руки.
- Лежіть, я вам чаю цілющого принесу.
Раїса відчула турботу. Випила чай. Одпочила. Не викликали більше осоруги біленькі, наче у жінки, руки, чорна борідка, запах ладану. Очі отця Василя вже не здавалися такими хижими. А в ній самій почало дозрівати смирення.
З того дня Раїса почала ходити до отця Василя щоденно на цілющий чай. Допомагала Сашкові з англійською. А коли хлопчик йшов спати, вони вмикали телевізор й дивилися серіали. Отець розповідав їй про односельців, але коли жінка цікавилася од якої хвороби померла попередня вчителька англійської, завжди починав філософські бесіди про Бога.
Одного разу Раїса наважилася навіть на службу прийти. Церква стояла на осонні. Кликала до себе блиском бань й урочистим дзвоном.
По відправі отець Василь виглядав стомленим, хворим, виснаженим. Бліде чоло вкрилося потом, руки тремтіли, а очі жевріли порожнечею. Раїса захоплювалася самопожертвою й відданістю слуги Божого, котрий так виснажував себе заради парафіян.
Ночі ставали безсонними, тривожними, гіркими. Ледве вдавалося впасти у напівсон. Пробудилася раптово. Відчула, що хтось стоїть над ліжком. Постать нахилилась. Раїса побачила диявольський оскал, а за мить відчула ікла на шиї. Жінка злегка тріпнулась від болю. Тіло охопив параліч. Напившись крові, гість направився до дверей. І тільки тепер вона помітила: на ньому попівська ряса.
Вранці найперше кинулася до дзеркала. Жодних слідів не залишилося. Подумалося, що сон, проте була не впевнена.
Нічні візити повторювалися знову і знову. Сил для спротиву не було. Ніби гість упорскував у кров хворобливу покору, з якою жінка спостерігала, як витікають життєві сили. Повільно, наче пісок стародавнього годинника з однієї колби в іншу.
Примеркала Раїсина врода: потьмянішав рум’янець на щоках, зсохлося тіло й погасло у зіницях життя.
Вчителька дізналася, що отець Василь від’їжджає у місто. Тут йому тісно. Випив сили у неї й кидає. Усе вона збагнула: втома й піт на чолі у отця не від самопожертви – виснажувався нечистий у церкві, тому й пив сили з неї. Як випив їх з дружини й вчительки, котра жила у будиночку до неї. Проте найстрашніше, що Раїса вже кохала його.
Над лісом висіла чорна хмара, наче недоля над її уділом. Гриміло. Тільки страх більше не гонив Раїсу в куток. Вийшла на подвір’я, прихилилася до стовбура сухої груші. Зовсім близько сяйнула громовиця. Жінка підняла руки, ніби намагалася ухопити її. За мить інша блискавка влучила у дерево.
