Дзирт блукав самотою печерами Підзем`я, проминав сталагмітові згірки, прокрадався під загрозливими вістрями величезних кам’яних списів, що звисали з високого склепіння печери. Матір Меліс наказувала всій родині залишатись в межах дому, побоюючись замаху від Дому Ган`етт. Але Дзирт не міг її послухати – сьогодні надто багато всього сталось. Йому потрібно було подумати, а такі блюзнірські думки, навіть не висловлені вголос, в домі, повному знервованих жриць, могли втягнути його в серйозну халепу.
В цей час в місті було дуже тихо – світло від тепла Нарбонделі було зараз лише іскоркою біля підніжжя колони, і більша частина дроу зараз спокійно спала в своїх кам’яних будинках. Невдовзі після того, як Дзирт вислизнув за адамантитові ворота комплексу Дому До’Урден, він почав розуміти мудрість наказу Матері Меліс. Тиша міста здавалась йому зараз мовчанням хижака, що зачаївся перед нападом. Він був готовий кинутись на нього з-за кожного сліпого повороту, які Дзирт проминав на своєму шляху.
Тут він не міг знайти для себе жодного заспокоєння, яке дало б йому можливість обміркувати події цього дня, зізнання Закнафейна, рідного йому не лише по крові. Дзирт вирішив порушити ці правила (зрештою, це ж так характерно для дроу), і вийти за межі міста, в ті тунелі, які він так гарно вивчив за тижні патрулювання.
Він йшов цілу годину, заглибившись у свої думки і почуваючись більш-менш в безпеці, адже він все ще був у патрульованому районі печер.
Він увійшов до проходу з високим склепінням, в десять кроків шириною, з розбитими стінами, усипаними щебенем біля підніжжя і помережаними карнизами.
Здавалося, що раніше цей прохід був куди ширшим.
Дзирт і близько не бачив склепіння, але був тут десяток разів, скрадаючись карнизами, тож про це місце він не замислювався.
Він уявляв собі майбутнє, часи, коли їх із Закнафейном, його батьком, не розділятимуть жодні таємниці.
Разом вони будуть непереможною командою майстрів зброї, зв’язаних сталлю і емоціями. Чи міг Дім Ганн`етт зрозуміти, перед лицем чого він постане? Посмішка безслідно зникла з обличчя Дзирта, коли він зрозумів справжнє значення цього – вони з Закнафейном разом прорізатимуть лави Дому Ганн`етт з убивчою легкістю, прорізатимуть лави ельфів-дроу, убиватимуть власний народ.
Дзирт прихилився до стіни, шукаючи підтримки, тепер він на собі відчув той відчай, що обтяжував його батька багато століть. Дзирт не хотів бути таким, як Закнафейн, не хотів жити лише для вбивства, існувати під покровом жорстокості, але який ще в нього був вибір? Облишити місто?
Зак не відповів нічого конкретного, коли Дзирт запитав його, чому той не пішов з міста.
- А куди б я пішов? – прошепотів Дзирт тепер, повторюючи слова Закнафейна. Його батько сказав, що вони у пастці, і Дзирту тепер теж так здавалось.
- А куди б я пішов? – повторив він знову. – Подорожував би Підзем`ям, де мій народ так зневажають і де самотній дроу може стати здобиччю кожного, кого зустріне? Чи, може, піти на поверхню, і нехай вогняна куля в небі випалить мої очі, так я хоч не бачитиму власної смерті, коли ельфійський народ кинеться на мене?
Логіка цих доведень загнала Дзирта в пастку, як раніше загнала і Зака. Куди може піти темний ельф? Ніде в Королівствах не приймуть ельфа з чорною шкірою.
Невже тоді лишається вбивати? Вбивати дроу?
Дзирт засовався навпроти стіни, цей рух був ледь чи свідомим, бо думками він блукав у лабіринті свого майбутнього. Вже за мить він зрозумів, що опирається спиною зовсім не на камінь.
Він спробував відстрибнути, знову з тривогою відзначаючи, що все навколо зовсім не таке, яким має бути. Коли він рвонув вперед, ступні на мить відірвались від підлоги, а тоді тіло знову повернулось в попереднє положення. Не тямлячи, що робить, Дзирт сягнув обома руками за шию, перш ніж встиг оцінити своє скрутне становище.
Руки теж прикипіли до напівпрозорої струни, що втримувала його. Дзирт усвідомив свою дурість, і він знав також, що ніякі його зусилля не звільнять його з сітей ловця Підзем`я – печерного рибалки.
- Дурень! – вилаяв він себе, відчуваючи, як підіймається над підлогою. Він повинен був запідозрити це, повинен був бути обережнішим на самоті в печерах. Але втрапити сюди з голими руками! Він глянув вниз на руків’я своїх скімітарів, від яких не було жодної користі на поясі.
Печерний рибалка змотував нитку, тягнучи Дзирта вгору високою стіною до своєї голодної пащі.
***
Мазой самовдоволено посміхнувся сам до себе, спостерігаючи, як Дзирт покидає місто. Його час стікав, і Матір СіНафай не сподобається, якщо він знову провалить завдання і не зможе усунути другого сина Дому До’Урден. Терплячість Мазоя не була марною, адже Дзирт вийшов з дому сам-один, та ще й покинув місто! Свідків не було. Все було надто легко.
Маг нетерпляче вийняв оніксову фігурку з мішечка і кинув її на підлогу.
- Гвенвівар! – покликав він так голосно, як дозволяла ситуація, крадькома позираючи на найближчий сталагмітовий дім, але все було тихо.
В повітрі з’явився чорний димок і за мить перетворився в магічну пантеру Мазоя. Чаклун потер рукою об руку, думаючи про те, який він все-таки неперевершений і як підступно та іронічно він покладе край подвигам Дзирта До’Урден.
- У мене для тебе є робота, - сказав він кішці, - але вона тобі не сподобається!
Гвенвівар буденно плюхнулась на підлогу і позіхнула, так ніби слова мага для неї не були чимось новим.
- Твій супутник в патрульній групі вийшов з міста на патрулювання, - пояснив Мазой, вказуючи на тунель, - один. Там надто небезпечно.
Гвенвівар знову піднялась з підлоги, раптом дуже зацікавившись.
- Дзирту не варто було йти туди самому, - продовжував Мазой. – Його там можуть убити.
Лихі нотки в його голосі розказали пантері про його намір, навіть перш ніж він встиг його висловити.
- Йди до нього, моя кицю, - промуркотів Мазой. – Відшукай його там, в темряві, і вбий його!
Він спостерігав за реакцією Гвенвівар і оцінював жах, який він нагнав на кішку. Гвенвівар завмерла, нерухома, ніби статуетка, за допомогою якої її викликали.
- Йди! – наказав Мазой. – Ти не можеш опиратись наказам твого повелителя! Я твій хазяїн, бездумна ти тварина! Мені здається, ти забуваєш про це надто часто!
Гвенвівар опиралася цілу довгу мить, героїчний вчинок в її ситуації, але магічний натиск, невгавний поштовх наказу хазяїна, виявився сильнішим, ніж будь-які інстинктивні почуття, які могла мати пантера. Спочатку неохоче, але потім поглинена первісним мисливським інстинктом, Гвенвівар промчала між зачаклованими статуями, що охороняли тунель, і без зайвих зусиль відшукала запах Дзирта.
Альтон відкинувся спиною на камінь, ховаючись за найбільшим зі сталагмітових згірків, розчарований тактикою Мазоя. Мазой хоче, щоб кішка зробила всю роботу за нього; Альтон може навіть не побачити смерті Дзирта До’Урден!
Альтон намацав могутній жезл, що його дала йому Матір СіНафай, коли він вирушав за Мазоєм цієї ночі. Здавалося, тепер цей артефакт не зіграє жодної ролі в загибелі Дзирта.
Альтон трохи заспокоївся, тримаючи в руках жезл, він знав, що скоро в нього буде гарна можливість належно застосувати його проти решти членів Дому До’Урден.
***
Дзирт боровся першу половину свого підйому, штовхався і вертівся, підставляючи плечі під кожен виступ, який йому траплявся, в марних спробах протистояти силі печерного рибалки. З самого початку він знав, ще не має жодного шансу припинити цей безупинний підйом, але інстинкт воїна забороняв йому здаватись. На півдорозі вгору, з одним забитим плечем, а іншим скривавленим, на висоті близько тридцяти футів над підлогою, Дзирт змирився зі своєю долею. Якщо в нього і з’явиться шанс протистояти крабоподібному монстру, що чекав його в кінці шляху, це станеться в останню мить підйому. А поки що він міг лише дивитись і чекати. Можливо, смерть була не такою вже поганою альтернативою життю, яке б він вів серед дроу, спійманий у пастку в огидних рамках цього темного суспільства. Якщо навіть Закнафейн, такий сильний, владний і мудрий з роками, так і не зміг примиритися зі своїм існуванням в Мензоберранзані, тоді які шанси є в Дзирта? Переживши цей короткий приступ жалості до себе, Дзирт зрозумів, що кут його підйому змінився і в полі зору з’явився край останнього карнизу, а тоді його войовничий дух знову взяв над ним гору. Печерний рибалка може зжерти його, вирішив він, але він поцілить ногою, або й обома відразу, в очі потвори, перш ніж та отримає свою вечерю! Він міг чути клацання заклопотаних вісьмох лап, схожих на ніжки краба. Дзирт уже бачив раніше печерного рибалку, хоча він встиг втекти, перш ніж патруль його нагнав. Він міг уявити його собі тоді, і уявляв його собі зараз, в бою. Пара його лап закінчувалась небезпечними кігтями-клешнями, що розривали жертву, перш ніж запхнути в пащеку.
Дзирт розвернувся обличчям до скелі, він хотів побачити істоту, як тільки його голова покажеться над карнизом. Поквапливе клацання стало голоснішим, лунаючи майже в ритм з калатанням серця Дзирта. Він досяг карнизу.
Дзирт визирнув поверх виступу, він був тепер лише за фут чи два від довгого хоботка потвори, лише за дюйм позаду від якого була пащека. Клешні потягнулись до нього, намагаючись вхопити його, перш ніж Дзирт зможе стати на ноги. У нього не було жодного шансу відштовхнути від себе потвору.
Він заплющив очі, знову сподіваючись, що смерть буде кращим варіантом, ніж життя в Мензоберранзані.
Знайомий рик відволік його від цих думок.
Легко подолавши лабіринт карнизів, Гвенвівар потрапила в поле зору печерного рибалки і Дзирта якраз в ту мить, коли дроу з’явився над останнім виступом. Це був момент порятунку або смерті для кішки, так само, як і для Дзирта. Гвенвівар примчала сюди, підкоряючись прямому наказу Мазоя, не обмірковуючи те, що мусила робити, і діючи лише згідно з власними інстинктами і нездоланною магією. Гвенвівар не могла піти супроти цього закону, що був першопричиною самого існування кішки… до цього моменту.
Картина, яку пантера побачила перед собою, і розуміння, що Дзирт за крок від смерті, надало Гвенвівар сил, про які вона досі не знала, не передбачених навіть творцем магічної статуетки. Мить жаху надала Гвенвівар життя поза межами магії.
В той момент, коли Дзирт розплющив очі, битва уже була в розпалі. Гвенвівар стрибнула на печерного рибалку, вона не могла дозволити собі промахнутись, бо шість інших лап істоти були міцно прикріплені до каменю тією ж гущею, з якої йшла струна, що так швидко впіймала Дзирта. Кішка безстрашно дряпала й кусала, вертілась божевільним клубком, намагаючись знайти слабке місце в міцному панцирі рибалки.
Монстр відповідав їй клешнями, ляскаючи ними у себе над спиною з вражаючою спритністю, зачепивши зрештою передню лапу Гвенвівар.
Дзирта більше не тягнули вгору – потвора мала зараз інші справи.
Клешні вп’ялись в м’яку плоть Гвенвівар, але спина печерного рибалки була заляпана не лише кров’ю пантери. Міцні кігті кішки вирвали шмат панцира і гострі зуби занурились в отвір. Коли кров печерного рибалки пролилась на камінь, лапи істоти почали ковзати.
Дивлячись, як гуща під лапами рибалки розчиняється від крові пораненого монстра, Дзирт зрозумів, що станеться, коли цівка цієї ж крові потече по струні до нього. Йому потрібно буде діяти швидко, як тільки випаде така нога, він повинен бути готовим допомогти Гвенвівар.
Рибалка впав на бік, скидаючи з себе Гвенвівар і підкидаючи Дзирта вгору, і дроу полетів по широкій дузі.
Та кров усе ще просочувала струну, і Дзирт відчув, як кров розчиняє її, послаблюючи хватку і потроху відпускаючи його верхню руку.
Гвенвівар знову піднялась на лапи навпроти рибалки, чекаючи нагоди напасти і не втрапити під готові до бою клешні.
Руки Дзирта тепер були вільні. Він вхопив скімітар і пірнув вперед, стромляючи вістря у бік рибалки. Потвора похитнулась, і цей поштовх разом з потоком крові остаточно вирвав Дзирта з хватки струни. Дроу був достатньо спритним, щоб знайти за що вхопитись руками і не полетіти задалеко вниз, але скімітар впав на підлогу. Удар Дзирта відкрив рибалку для нападу кішки лише на мить, але Гвенвівар не барилась. Кішка кинулась на свого ворога, зуби знайшли відкриту плоть, в яку вже вгризались раніше. Вони вп’ялись ще глибше, пропоровши шкіру і трощачи органи, поки пазурі Гвенвівар захищали її від клешень.
До того часу Дзирт вже видерся на карниз, на якому точилась битва, а печерний рибалка уже здригався в передсмертних корчах. Дзирт підтягнувся і опинився на виступі, а тоді кинувся до подруги. Гвенвівар відступала крок за кроком, її вуха були щільно притиснені до голови, а зуби вишкірені.
Спочатку Дзирт подумав, що біль від поранень засліпив кішку, але швидкий її огляд спростував це припущення. Гвенвівар отримала лише одну травму, але і та не була серйозною. Дзирт бачив кішку і в гіршому стані.
Гвенвівар продовжувала задкувати, продовжувала гарчати. Невпинний натиск Мазоєвого наказу, що повернувся після пережитого страху, калатав у її серці. Кішка боролася з примусом, намагалась дивитися на Дзирта як на союзника, а не жертву, але натиск був надто сильним.
- Що з тобою, друже? – м’яко запитав Дзирт, борючись з потребою виставити інший свій скімітар для захисту. Він опустився на одне коліно. – Ти мене не впізнаєш? Ми так часто бились разом!
Гвенвівар низько припала до землі і напружила задні лапи, готуючись, Дзирт був певен, до стрибка. Та все ще Дзирт не піднімав зброю, не робив нічого, що могло б налякати кішку. Він все ще вірив, що не помилявся у своєму сприйнятті Гвенвівар, вірив, що пантера була саме такою, якою він її знав. Тоді яка причина її недружелюбної реакції на нього? Що привело Гвенвівар аж сюди в таку пізню годину?
Дзирт відшукав відповідь, пригадавши заборону Матері Меліс покидати Дім До’Урден.
- Мазой прислав тебе, щоб ти мене вбила! – сказав він прямо. Його тон збентежив кішку, і вона трішки заспокоїлась, все ще не збираючись стрибати.
- Ти врятувала мене, Гвенвівар. Ти опиралась наказу.
В рику Гвенвівар прозвучав протест.
- Ти могла б дозволити печерному рибалці зробити все за тебе, - продовжував Дзирт, - але ти цього не зробила! Ти напала на нього і врятувала моє життя! Борися з наказом, Гвенвівар! Пам’ятай, що я твій друг, я кращий супутник для тебе, ніж Мазой Ганн`етт міг будь-коли бути!
Гвенвівар зробила ще один крок назад, обтяжена дилемою, якої поки що не могла розв’язати. Дзирт помітив, як піднялися вуха кішки і зрозумів, що виграє.
- Мазой хоче керувати тобою, - продовжував він, впевнений що кішка розуміє значення його слів, хоча можливостей її розуму він ще не знав. – А я хочу дружби. Я твій друг, Гвенвівар, і я не битимусь проти тебе.
Він виступив вперед, руки широко розведені без натяку на загрозу, груди відкриті для удару.
- Навіть якщо це коштуватиме мені життя!
Гвенвівар не нападала. Емоції оволоділи кішкою, вони виявилися сильнішими, ніж будь-яка магія, це були ті ж самі емоції, які штовхнули Гвенвівар в бій, коли вона вперше побачила Дзирта в лапах печерного рибалки.
Гвенвівар піднялась і стрибнула вперед на Дзирта, збиваючи його на спину і похоронивши його під зливою грайливих ударів і жартівливих укусів.
Двоє друзів знову виграли – сьогодні вони перемогли двох ворогів відразу.
Привітавшись таким чином з Гвенвівар, Дзирт зупинився, щоб обміркувати те, що сьогодні сталось, і зрозумів, що одна з перемог ще не завершена. Гвенвівар душею була разом з ним, але все ще належала іншому, тому, хто не заслуговував на кішку, хто змусив пантеру жити рабським життям, за яким Дзирт далі не міг просто спостерігати.
Жодної крихти не залишилось від того хвилювання, що вивело Дзирта з Мензоберранзану тієї ночі. Вперше за своє життя він бачив дорогу, якою мусив іти, шлях до своєї свободи.
Він пам’ятав застереження Закнафейна і всі ті неможливі альтернативи, на які він не міг зважитись.
І справді, куди може піти темний ельф?
- Але гірше бути в полоні брехні, - прошепотів він мимохіть.
Біля нього пантера підняла голову, знову відчуваючи важливість слів Дзирта. Дзирт відповів на її зацікавлений погляд, а тоді зненацька спохмурнів.
- Веди мене до свого хазяїна, - твердо мовив він, - свого фальшивого хазяїна.
