- Нахабство! – гаркнула йоклол. Полум’я в жаровні вибухнуло і створіння знову постало позаду Меліс, знову поклало небезпечні щупальця на верховну матір. – Ти смієш знову кликати мене?
Меліс та її доньки нервово роззирались, вони були на грані паніки. Вони знали, що цього разу могутня істота не грається з ними; цього разу прислужниця була по-справжньому розлючена.
- Дім До’Урден умилостивив Павучу Королеву, це так, - відповіла йоклол на невисловлені думки, - але один вчинок не може врятувати від немилості Ллос, яку ваш дім накликав на себе в недавньому минулому. Не думай, що все прощено, Матір Меліс До’Урден!
Якою маленькою і вразливою почувала себе зараз Матір Меліс! Її могутність блідла перед лицем гніву особистої служниці Ллос.
- Немилість? – наважилась вона прошепотіти. – Як моя родина прогнівила Павучу Королеву? Що ми зробили?
Сміх прислужниці вибухнув вогнем і павуками, що полетіли в жінок, але верховні жриці не відступили. Вони прийняли жар і повзучих істот як частину своєї спокути.
- Я вже говорила тобі раніше, Матір Меліс До’Урден, - глузливо проказала йоклол своїм розтягнутим ротом, - і скажу це тобі ще раз і востаннє. Павуча Королева не дає відповідей, що вже відомі!
І прислужниця зникла у спалаху вибухової енергії, від якого чотири жриці Дому До’Урден покотились по підлозі.
Першою оговталась Бріза. Вона завбачливо кинулась до жаровні і загасила останні вогники, закриваючи ворота Безодні, рідного виміру йоклол.
- Хто? – закричала Меліс, знову з владою володарки в голосі. - Хто в моїй родині накликав гнів Ллос?
Меліс знову відчула себе дуже маленькою, коли підтекст попередження йоклол нарешті до неї дійшов. Дім До’Урден стояв на порозі війни з могутньою родиною. Без ласки Ллос Дім До’Урден, швидше за все, припинить своєю існування.
- Ми мусимо знайти винуватця, - наказувала Меліс донькам, впевнена, що жодна з них до цього не причетна. Вони були верховними жрицями, всі до одної. Якщо одна з них вчинила б щось негідне в очах Павучої Королеви, тоді прикликана йоклол, безперечно, покарала б її на місці. Прислужниця Ллос могла б самотужки зрівняти Дім До’Урден з землею.
Бріза зняла змієголову нагайку з пояса.
- Я отримаю потрібну інформацію! – пообіцяла вона.
- Ні! – сказала Матір Меліс. – Нам не можна виставляти напоказ наші пошуки. Чи воїн це, чи член Дому До’Урден, винуватець загартований і стійкий до болю. Ми не можемо сподіватись тортурами вибити з нього зізнання, не тоді, коли він знає про наслідки свого вчинку. Ми повинні знайти причину гніву Ллос негайно і належним чином покарати злочинця. Павуча Королева повинна бути з нами в нашій боротьбі!
- Тоді як ми збираємось знайти винуватця? – кисло поцікавилась найстарша донька, неохоче повертаючи змієголову нагайку на пояс.
- Віерна та Майя, залиште нас, - наказала Матір Меліс. – Не говоріть нічого про те, що ми дізнались, і не робіть нічого такого, що могло б підштовхнути на думку про наші пошуки.
Молодші доньки вклонились і поквапились до виходу. Їм не подобались відведені їм другорядні ролі, але зробити з цим вони не могли нічого.
- Спочатку ми подивимось, - сказала Меліс Брізі. – Подивимось, чи зможемо ми викрити злочинця на відстані.
Бріза зрозуміла.
- Чаклунська чаша? – сказала вона. Дроу вибігла з передпокою і кинулась в молитовню. На центральному жертовнику вона знайшла цінний артефакт – велику золоту чашу, всіяну чорними перлами. Руки тремтіли, тож Бріза поставила чашу назад на жертовник і зазирнула в найсвятіше сховище. Це була скриня для найціннішої власності Дому До’Урден – великого оніксового кубка.
Меліс приєдналася до Брізи в молитовні і забрала в неї кубок. Підійшовши до великої вмивальні біля входу, Меліс занурила кубок в липку рідину, нечестиву воду своєї релігії. Тоді вона проспівала: «Спідере от айкор вен». Закінчивши ритуал, Меліс повернулась до жертовника і вилила нечестиву воду в золоту чашу.
І вони з Брізою сіли спостерігати.
***
Дзирт переступив поріг Закнафейнового тренувального залу вперше за останні десять років і відчув, що повернувся додому. Тут він провів майже кожну мить своїх найкращих років життя. Незважаючи на всі розчарування, які він пережив відтоді, і, без сумніву, переживатиме протягом усього життя, Дзирт ніколи не забуде того короткого проблиску невинності, тієї радості, яку він знав будучи учнем Закнафейна.
Закнафейн увійшов до залу і став перед своїм колишнім учнем. Дзирт не бачив нічого знайомого чи заспокійливого в обличчі майстра зброї. Незмінний насуплений вираз замінив колись звичну усмішку. Це була лють дроу, що ненавидить усе довкола, і, схоже, Дзирта найбільше. Чи, може, у Закнафейна завжди був такий вираз обличчя? Дзирт не знав. Можливо, ностальгія прикрасила спогади Дзирта про ті перші роки тренувань? Невже його наставник, що так часто зігрівав серце Дзирта безтурботним сміхом, насправді був холодним, підлим чудовиськом, якого Дзирт зараз бачив перед собою?
- Що змінилося, Закнафейне, - вголос запитав Дзирт, - ти, мої спогади чи моє сприйняття?
Зак, здавалось, не почув вимовленого шепотом запитання.
- Ох, молодий герой повернувся, воїн, чиї подвиги надто вражаючі для його віку?
- Навіщо ти знущаєшся з мене? – обірвав його Дзирт.
- Той, хто вбив печерних страховиськ, - продовжував Зак. Тепер він тримав в руках свої мечі, і Дзирт у відповідь витягнув скімітари. Не було потреби запитувати про правила поєдинку в цьому випадку або вибір зброї.
Дзирт знав, знав навіть перш ніж прийшов сюди, що цього разу не буде жодних правил. Вони будуть битися своєю улюбленою зброєю, тією, що вбила стільки ворогів.
- Той, хто вбив елементаль землі, - глузував Зак. Він застосував стриману атаку, простий випад одним мечем. Дзирт відхилив його вбік навіть не замислюючись.
Несподівано в очах Зака запалав вогонь, так ніби цей перший удар розірвав усі емоційні пута, що стримували його агресію.
- Той, хто вбив дитину наземних ельфів! – закричав він, і це було звинувачення без жодної нотки похвали. Надійшла друга атака, жорстока і потужна, і меч по широкій дузі полетів на голову Дзирта. – Той, хто розрубав її навпіл тільки через власну жагу крові!
Слова Зака вибили Дзирта з емоційної рівноваги, різонули його по серцю, немов нещадним бичем. Але Дзирт був досвідченим воїном, і його хвилювання не відбилось на рефлексах. Скімітар полетів вгору назустріч мечу і вчасно відвів його вбік.
- Вбивця! – заревів Зак відкрито. – Тобі сподобалися передсмертні крики дитини?
Він кинувся на Дзирта шаленим вихором, мечі летіли в молодого дроу під усіма можливими кутами.
Дзирт, розлючений лицемірними обвинуваченнями, відповідав з не меншим шаленством, і він кричав, просто що почути гнів у власному голосі.
Будь-хто, хто спостерігав би за цією битвою, затамував би подих, нездатний розрізнити окремі рухи. Підзем`я ще ніколи не бачило такого шаленого поєдинку, як цей, коли кожен з цих майстрів зброї атакував демона, що заволодів іншим – як і ним самим.
Адамантит розсипав іскри і жалив, обидва бійці були заляпані кров’ю, але жоден не відчував болю і не міг сказати, наскільки поранив іншого.
Дзирт завдав навскісного удару обома лезами і широко розвів мечі Зака. Зак відреагував швидко – він описав навколо себе повне коло і вдарив по скімітарам з достатньою силою, щоб збити молодого воїна з ніг. Дзирт покотився по підлозі і швидко звівся на ноги перед супротивником, що вже готував наступний удар.
У нього з’явилася ідея.
Дзирт вдарив високо, надто високо, і Зак змусив його позадкувати. Дзирт знав, що він зробить далі, і саме на це він відкрито провокував майстра зброї. Серією складних маневрів Зак змусив Дзирта тримати скімітари високо, а тоді завдав удару, яким перемагав Дзирта в минулому, очікуючи, що Дзирт зробить найкраще з того, що йому лишалось і заблокує удар, – подвійний нижній.
Дзирт виконав класичний низький перехрест, якого від нього й чекали, і Зак натиснув сильніше, чекаючи, коли його нетерплячий супротивник спробує виправити положення.
- Вбивця дітей! – загарчав він, провокуючи Дзирта.
Він не знав, що Дзирт уже знайшов рішення. З усією своєю люттю, вкладаючи в майбутній удар усі розчарування своєї юності, Дзирт зосередився на Заку. Те пихате обличчя, фальшиві посмішки і огидна жага крові.
Просунувши ногу між руків’ями і цілячись межи очі, Дзирт завдав удару, вкладаючи в нього увесь свій гнів, до останньої крихти.
Ніс Зака хруснув і сплющився. Його очі закотились, а кров хлинула на запалі щоки. Зак зрозумів, що падає, і що цей чортів молодий воїн нападе на нього вже в наступну мить, скористається перевагою, з якою Зак нічого не міг зробити.
- А як щодо тебе, Закнафейне До’Урден? – почув він гарчання Дзирта, десь далеко, так ніби він сам все падав і падав. – Я чув про подвиги майстра зброї Дому До’Урден! Про те, як він насолоджується вбивством! – голос наближався, поки Дзирт підходив до нього і поки гнів Закнафейна знову наростав і зрештою повернув його назад до битви.
- Я чув, наскільки легко вдається Закнафейну вбивати! – виплюнув Дзирт глузливо. – Вбивати жриць та інших дроу! Тобі це й справді так подобається?
Він довершив останнє питання ударом обох скімітарів, ударом, що мав убити Зака, убити демона в них обох.
Але Закнафейн уже повністю повернувся до свідомості, і він однаково ненавидів і себе, і Дзирта. В останній момент його мечі блискавично зустрілись зі скімітарами і схрестились, а тоді розвели руки Дзирта широко в боки. Прийом Зак довершив ударом ногою, не таким сильним з лежачої позиції, але влучно націленим Дзирту в пах.
Дзирт з хрипом втягнув в себе повітря і позадкував, зігнувшись. Він побачив, як Закнафейн, все ще трохи оглушений, здіймається на ноги, і спробував якомога швидше повернути собі ясну свідомість.
- Тобі це й справді так подобається? – спромігся він повторити знову.
- Подобається? – луною відгукнувся майстер зброї.
- Це приносить тобі насолоду? – скривився Дзирт.
- Задоволення! - виправив Зак. – І я вбиваю. Так, я вбиваю.
- Ти навчаєш інших вбивати!
- Вбивати дроу! – заревів Зак, наближаючись до Дзирта з піднятою зброєю, але все ще чекаючи, поки Дзирт зробить наступний крок.
Слова Зака знову огорнули Дзирта замішанням. Хто цей дроу, що зараз стоїть перед ним?
- Ти думаєш, твоя матір дозволила б мені жити, якби я не слугував її лихим задумам? – скрикнув Зак.
Дзирт не розумів.
- Вона ненавидить мене, - сказав Зак, повертаючи собі самоконтроль, тим часом як Дзирт бентежився ще більше, - зневажає мене за те, ким я є.
Дзирт похитав головою.
- Невже ти настільки сліпий до зла навколо себе? – закричав Зак йому в обличчя. – Чи воно вже заволоділо тобою, як заволоділо усіма іншими у цьому вбивчому божевіллі, яке ми звемо життям?
- Божевіллі, що заволоділо тобою? – запитав Дзирт, але тепер в його голосі було значно менше впевненості. Якщо він зрозумів Зака правильно, якщо він справді грає у цю вбивчу гру просто через свою ненависть до зіпсованих дроу, тоді Дзирт може звинуватити його хіба в боягузтві, але не більше.
- Жодного божевілля, - відповів Зак. – Я живу так, як можу. Виживаю в світі, який насправді не є моїм, до якого не лежить моє серце.
Після останніх слів, в яких було стільки жалю, він опустив голову, визнаючи свою безпомічність, і від усього цього в серці Дзирта здригнулась якась знайома струна.
- Я вбиваю, вбиваю дроу, служу Матері Меліс, щоб пригасити той гнів, те розчарування, яке не покидає моєї душі. Коли я чую дитячі крики…
Його погляд гостро впився в Дзирта і він кинувся вперед в раптовому, вдесятеро сильнішому пориві гніву.
Дзирт спробував захиститися скімітарами, але Зак вибив один з його руки, аж клинок полетів на інший бік кімнати, і відвів інший вбік. Він не відставав від Дзирта, що незграбно намагався ретируватись, допоки молодий дроу не вперся спиною в стіну. Вістря меча Зака викреслило криваву смугу на горлі Дзирта.
- Дитина жива! – видихнув Дзирт. – Я клянусь, я не вбивав ельфійську дитину!
Зак трохи заспокоївся, але все ще тримав меч біля горла Дзирта.
- Дайнін сказав…
- Дайнін помилився, - відчайдушно випалив Дзирт. – Я обдурив його. Я збив дитину на землю, щоб врятувати її, а тоді вимастив кров’ю її вбитої матері, щоб приховати власне боягузтво!
Зак відстрибнув від нього, ошелешений.
- Того дня я не вбив жодного ельфа, - сказав йому Дзирт. - Єдиними, кого я хотів тоді убити, були мої супутники!
***
- Що ж, тепер ми знаємо, - мовила Бріза, вдивляючись в чаклунську чашу. Вона бачила наслідок битви між Дзиртом і Закнафейном і чула кожне їхнє слово. – Це Дзирт прогнівив Павучу Королеву.
- Ти підозрювала його увесь цей час, як і я, - відповіла Матір Меліс, - хоча ми обидві сподівалися, що це не так.
- Такий багатообіцяючий! – похитала головою Бріза. – Я так хотіла, щоб він навчився знати своє місце, своє значення. Можливо…
- Милосердя? – різко обірвала її Матір Меліс. – Ти виявиш милосердя, яке в подальшому накличе ще більшу немилість Павучої Королеви?
- Ні, Матір, - відповіла Бріза. – Я лише сподівалася, що Дзирт стане корисним в майбутньому, як Закнафейн, якого ти використовувала всі ці роки. Але Закнафейн старіє.
- Ми на порозі війни, моя донько, - нагадала їй Меліс. – Ллос повинна бути задоволена нами. Твій брат накликав цю долю на свою голову, він сам вирішував, як йому чинити.
- Але він зробив неправильний вибір.
***
Слова вдарили Закнафейна сильніше, ніж перед тим нога Дзирта.
Мечі майстра зброї полетіли в різні кінці кімнати, і їх власник кинувся до Дзирта. Зак обійняв його так міцно, що молодий дроу декілька секунд не міг навіть зрозуміти, що сталось.
- Ти вижив! – вигукнув Зак, його голос дрижав від стримуваних сліз. – Вижив в Академії, де всі інші гинули!
Дзирт невпевнено обійняв його у відповідь, все ще не усвідомлюючи всієї глибини Закового захвату.
- Сину мій!
Дзирт ледь не зомлів, вражений підтвердженням того, про що він завжди підозрював, але ще більше його вразило знання, що в цьому темному світі не він один розлючений підлим шляхом дроу. Він не самотній.
- Чому? – запитав Дзирт, відсторонивши Зака на відстань витягнутої руки. – Чому ти залишився?
Зак глянув на нього недовірливо.
- А куди мені йти? Ніхто, навіть майстер зброї не виживе довго в печерах Підзем`я. Там надто багато чудовиськ та інших рас, що прагнуть солодкої крові темних ельфів.
- Має бути інший вихід.
- Поверхня? – відгукнувся Зак. – Жити на тому болючому пекельному світлі кожен день? Ні, сину мій, я в пастці, і ти також.
Дзирт боявся в це повірити, він боявся, що від свого новознайденого батька він не отримає відповіді на дилему свого життя. Можливо, відповіді і не було.
- В Мензоберранзані в тебе буде все добре, - мовив Зак, бажаючи заспокоїти його. – Ти сильний, і Матір Меліс знайде належне застосування твоїм талантам, яке тільки забажає твоє серце.
- Прожити життя убивці, як ти? – запитав Дзирт, марно намагаючись прибрати обурення зі свого голосу.
- А який вибір ще в нас є? – запитав Зак, його погляд бігав по каменю підлоги.
- Я не вбиватиму дроу, - категорично заявив Дзирт.
Зак гостро глянув на нього.
- Ти вбиватимеш, - запевнив він сина. – В Мензоберранзані або ти вбиватимеш, або вб’ють тебе.
Дзирт відвів погляд, але слова Зака переслідували його, і він ніяк не міг від них відгородитись.
- Немає іншого шляху, - м’яко продовжував майстер зброї. – Такий наш світ. Таке наше життя. Ти довго від цього втікав, але скоро твоє щастя може тебе зрадити.
Він рішуче взяв Дзирта за підборіддя і змусив сина глянути йому в очі.
- Я б хотів, щоб усе було по-іншому, - щиро мовив Зак, - але це не таке вже й погане життя. Я не шкодую за вбитими темними ельфами. Я розумію їхні смерті як порятунок від потворного існування. Якщо вони так дорожать своєю Павучою Королевою, тоді нехай ідуть і побачаться з нею!
Посмішка Зака, що почала було рости, зненацька згасла.
- Окрім дітей, - прошепотів він. – Я часто чув крики дітей на порозі смерті, хоча ніколи, я клянусь тобі, ніколи я не був цьому причиною. Я завжди хотів знати, чи вони такі ж лихі, чи вони народжені лихими. Чи це вага нашого темного світу примушує їх змінюватись відповідно до нашого брудного шляху.
- Шляху цього демона, Ллос, - погодився Дзирт.
Обидва замовкли на декілька хвилин, кожен в думках зважував реалії своєї власної дилеми. Далі заговорив Зак, що вже давно примирився із запропонованим йому життям.
- Ллос, - захихотів він. – О, вона збочена королева. Я б пожертвував усім, аби сказати це їй в її потворне лице!
- Я майже вірю, що ти б сказав, - прошепотів Дзирт, нарешті спромігшись усміхнутись.
Зак відстрибнув від нього.
- Я б справді це зробив, - від серця розсміявся він. – Як і ти!
Дзирт підкинув свій єдиний скімітар в повітря, і той двічі перекрутився, перш ніж дроу впіймав його за руків’я.
- Це цілком може бути! – вигукнув він. – Але більше я не буду один!
