Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44279
Рецензій: 86462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Утопія

День Незалежності

© Юрій Шеляженко, 24-08-2014
Хлопця звали Володимир.

Він народився 24 серпня 1991 року.

Мати ніколи не забула, як він вперше явився їй – вилетів перед очі зі хмари болю в лагідних руках медсестри.

Він кричав, але вона не чула того крику. Її погляд був прикутий до сяйва, що золотим обручем оповило голову малюка.

Те сяйво закарбувалося в пам'яті на все життя. Недарма вона назвала хлопця іменем святого князя, хрестителя Київської Русі-України.

Про незалежність своєї Батьківщини мати дізналася наступного дня. Батько приніс газету і прочитав величезний заголовок: «Акт проголошення незалежності України».

Раптом трапилось дивовижне: малюк в колисці внятно щось сказав. Газета впала на підлогу, батько схопив малюка на руки.

– Я українець,– сказав, чи то пак пропищав син.

– Що таке!

Хлопець засміявся.

Батько обережно поклав немовля назад до колиски і обняв матір. Вона теж щасливо розсміялася.

Диво більше не повторювалося. Минуло більше року, поки Володимир навчився вживати найпростіші слова. Але він швидко встав на ноги.

Батьки змушені були встановити на дверях новий замок, бо хлопець відкривав старий і йшов гуляти. Якось в три роки він загубився. Шукали по всьому місту. І знайшли ввечорі на власному балконі: малюк чіпляв там державний прапор.

– Звідки взяв? – строго спитав батько.

– Я пішов туди, де багато людей. Там подалували плапол, класивий,– щиро пояснив син.

Прапор залишився висіти на балконі – один з десятка на весь райцентр.

Йшов час. Хлопця віддали в школу – цегляний триповерховий будиночок із загратованими вікнами. Першокласники вчили абетку і таблицю множення, а у перервах гасали по коридорам і на дворі.

Футбольне поле поряд зі школою, як правило, займали старшокласники. Малеча збивалася в стайки й шукала собі інші розваги. Обмінювалися обгортками від жувальних гумок, билися, з'ясовуючи, хто сильніший.

Одного разу після уроків компанія першокласників забралася в пусту хату поряд зі школою. Володимир відчув небезпеку ще на порозі.

– Дивіться навколо! Дивіться під ноги! – умовляв він товаришів.

З хати давно все винесли. Навіть двері зняли з петель. Вікна без рам робили будинок простим, як дитячий малюнок. Підлога складалася з піску, перемішаного з трухою.

Пусті розмови й вигуки перетворилися на моторошне мовчання, коли малеча увійшла до будинку. Тутешня порожнеча викликала страх.

– Пічка! – вигукнув хтось. Всі побігли на крик.

Дійсно, в одній з кімнат стояла піч.

– Ми її розпалимо,– запропонував хтось,– Тут буде наш таємний штаб!

І тут Володимир помітив трикутну голову, що висунулася з-під пічного заслону в метрі біля ноги одного з однокласників.

– Відійдіть! Змія!

Діти позадкували. Володимир швидко озирався.

– Залишимо будинок у спокої. Там, де одна змія, може бути цілий виводок. Пішли звідси! Дивіться під ноги!

Ще двічі їм попадалися змії, поки всі не вийшли з будинку. А потім малі чкурнули швидше за вітер від клятого місця.

В п'ятому класі він постійно приносив в школу нові дитячі журнали, що їх передплатив батько. Там були дотепні малюнки, цікаві оповідання та статті про все на світі. Володимир давав їх читати кожному, хто забажає.

Статтям він вірив.

Прочитавши про згубність куріння, сам жодного разу не пробував курити і успішно відмовляв однокласників.

Прочитавши про інтернет – інформаційний рай, доступний навіть дітям – він піднявся на третій поверх школи і постукав у обиті залізним листом двері, де висіла табличка «комп'ютерний клас».

Коли двері не відчинилися, він зазирнув у шпарину замка. І побачив пусті парти без жодного комп'ютера.

– Що?! Звідки ти знаєш про інтернет? – здивувався вчитель інформатики, коли учень підійшов до нього на перерві.

– Читав у журналі.

– Слухай, тобі пощастило, що ти зараз не вчиш інформатику. Бо я змушений диктувати одинадцятикласникам програми на мові Бейсик, а вони їх записують в зошит. Всі, у кого акуратний зошит, отримують п'ятірки. Під час уроку про інтернет ми не переписуємось зі всім світом, як ти сказав. Ми переписуємо з інформаційного плакату в зошити список протоколів передачі даних в інтернеті.

– Ви не працюєте з комп'ютерами? Як так може бути?!

– Хлопче, спитай сам у будь-кого. Жодних комп'ютерів, лише теоретичні знання. Подякуй за це комусь з начальства, хто вкрав гроші на комп'ютерний клас та виділену лінію.

У приймальній директора секретарка сказала:

– Дурне питання. Ти ще не доріс до інтернету, тому марш на уроки! І застібни верхній гудзик на сорочці!

Хлопець вийшов за двері й став біля них в коридорі. Він би сів та чекав всередині, але очі сльозилися від запаху косметики, яким була наповнена приймальня.

Пролунав дзвоник.

Він не зсунувся з місця.

Хвилин за десять директор школи вийшов з кабінету і покрокував на вихід. Учня він наче не помітив.

– Дмитро Полікарпович! Хочу з вами поговорити! – гукнув Володимир.

Директор озирнувся.

– Чому не на уроках? – спитав він.

– Я б радий вчитись, але читав в журналі, що інтернет дозволяє вчитись швидше та ефективніше. У нас нема інтернету. Скажіть, хто вкрав комп'ютери?

Директор не знав, що відповісти.

– Облиш це,– зреагував після довгої паузи.

– Якщо ви не скажете, я зателефоную в міліцію.

Раптом Дмитро Полікарпович посміхнувся. То була крива, невесела посмішка.

Він підійшов до хлопця, поставив на підлогу коричневий шкіряний портфель. Присів, правою рукою зкуйовдив йому волосся:

– Ти б заспокоївся. Знаєш, що у начальниці відділу освіти син – майор міліції? Спитай там, хто вкрав комп'ютери, і отримаєш по ребрам! Іди на уроки, наївний хлопче.

Зітхнувши, директор піднявся на ноги, підхопив портфель і швидко пішов геть.

В той день Володимир зник зі школи.

Коли він пропустив два уроки, про це дізналася завуч і зателефонувала батькам. Хлопця почали шукати. Безуспішно! Тільки ввечорі він приїхав додому.

– Де ти був? – спитала мати.

– В обласному центрі,– відповів Володимир.

Наступного дня під час другого уроку шкільна радіомережа захрипіла директорським басом. Сотні дітей підвели очі від тетрадок й шукали поглядом під стелею запилені репродуктори.

– Шановні вчителі й учні, хочу оголосити вам приємну новину. В нашій школі працюватимуть гуртки з інформатики, куди можна буде записатись навіть першокласникам зі згоди батьків. За тиждень завезуть два комп'ютерних класи, до кінця місяця нас під'єднають до інтернету. Потім приїде Президент, презентує експериментальні електронні підручники і урочисто включить всю ту техніку. В цьому мене запевнив голова обласної державної адміністрації. І я б дорого дав, щоб дізнатись, як одному з учнів п'ятого класу вдалося потрапити до нього на прийом!

Володимир посміхнувся й продовжив вертіти у точилі зелений карандаш. До кінця уроку малювання він збирався зобразити у зошиті справжнього марсіанина. А треба було малювати куб, тому вчителька вліпила йому оцінку «незадовільно».

Він не намагався бути відмінником. Вчив лише те, що йому було цікаво.

Рано почав заробляти: виносив на смітник пусті коробки з двох кіосків неподалік від школи. Під час виборів ходив на мітинги за гроші.

За тиждень до повноліття батька звільнили з роботи. Країну пожирала криза, національний банк не встигав друкувати гроші. Всюди закривалися заводи. От і до райцентру, де жив Володя, дійшла черга.

Єдине підприємство, де працювали більше половини жителів міста, оголосило себе банкрутом.

– Батьку, що будеш робити?

– Встану на облік в центрі зайнятості.

Черга за державною допомогою безробітним щодня заповнювала цілу площу перед міськвиконкомом. В центрі зайнятості оформлювали документи сотня-друга людей, а на вулиці чекало кілька тисяч. Кожен боявся піти і втратити місце в черзі.

Володимир був одинадцятикласником. Він прогулював уроки, як багато однолітків. Але у вільний час не розважався. Він ходив серед людей, що чекали своєї черги, і тихо розмовляв з кожним.

Він питав людей, як їх звуть.

Запам'ятовував імена назавжди.

Ввічливо цікавився, чому вони чекають дива від держави, а не допомагають собі самі. Терпляче вислуховував лайку і сповіді, прокльони і нотації, відверту брехню та філософські розумування.

– Прізвище? Тобі зайве його знати,– прошепотів один з безробітних,– Мене звуть Сашко. Ти питаєш, чому я не допоміг собі. Це вплив натовпу! Тут ніхто навколо не допомагатиме собі, от і я так само чекаю на подачку з Києва. Кажу тобі чесно: я занадто слабкий, щоб застосувати свій винахід.

– Що за винахід?

– Та пусте!

– Розкажіть, будь ласка. Може, ваш винахід врятує цих людей.

– Вони ніколи не скористаються ним, бо страх перед усім новим у їх крові!

Безробітний стояв перед юнаком в одній рубашці й дрижав від ранкового холоду. За пошарпаним склом дешевих окулярів дивилися наче всередину, а не назовні, безпомічні чорні очі з синцями від недосипання. Такий погляд Володимир бачив у вмираючого котеняти.

Хлопець взяв безробітного за руку і повів до одного з кіосків, де він колись працював. Продавщиця, знехотя буркочучи, дала їм розчинної кави і пригостила карамельками.

Розговорити винахідника було непростою справою, але потім той зізнався, що давно пропонував перепрофілювати завод. Він закінчив три курси технічного університету і навчився вирощувати дешеві кристали для мікросхем та суперкомп'ютерів. Один такий кристал він витяг з кишені й дав потримати Володимиру. Юнак одразу повірив у винахід.

– То чому ти не займаєшся цим?

– Власного початкового капіталу у мене нема. На роботу за спеціальністю теж не беруть, бо з університету мене прогнали без диплома.

– Чому?

– Коли ректор всіх зібрав і сказав, за кого треба голосувати на виборах, мені це не сподобалось. Потім я підійшов з бюлетенем до декана, який весь день стирчав на виборчій дільниці, й показав свій голос за опозицію. Він істерично лаявся на мене та негайно відрахував, не дивлячись на вихідний.

За годину Володимир розповідав кожному в черзі до центру зайнятості:

– Михайле Семеновичу, ви чули, що наш завод можна перепрофілювати для виробництва сучасної техніки? Поки ми стоїмо тут, давайте думати, де ми можемо знайти інвестора! Геннадію Дмитровичу, я дуже поважаю вашу думку як колишнього начальника цеху. Підкажіть, де б взяти гроші на модернізацію виробництва!

Чутки про нову технологію поширювалися в місті. Незабаром до натовпу на площі під'їхав блискучий кортеж: два «мерседеси» у супроводі новеньких джипів.

Не встигли відчинитись двері «мерседеса», а Володимир вже стояв поряд.

– Ви шукаєте, куди б вкласти свої гроші під час цієї кризи, і почули про перепрофілювання нашого заводу,– сказав він ствердним тоном у щілину поляризованого вікна.

До хлопця підбігли охоронці, але з нутрощів машини пролунала коротка команда. Двері «мерседеса» відчинилися. Юнак поманив пальцем винахідника. Обидва сіли в машину, на розкішні шкіряні крісла. Кортеж рушив, піднімаючи куряву й підстрибуючи на ковбанях давно не ремонтованого шосе.

Скоро вони сиділи перед знервованим і нетверезим мільйонером, який до економічної кризи був мільярдером.

– Ти будеш директором заводу,– сказав мільйонер Володимиру.

– Ні, директором може бути мій батько. Винахідника призначте головним інженером. А мені оплатіть юридичну освіту. Я хочу бути трибуном.

– Не зрозумів!

– Довго пояснювати. Швидше зробити.

В давньому Римі люди збиралися на віче й обирали трибунів. Трибун міг спитати у найвищих посадовців, що вони зробили для країни. Міг захистити права людей, принижених несправедливими рішеннями влади.

Володимир, студент юридичного факультету Київського національного університету, у вільний від навчання час подорожував.

Він відвідав кожну область, кожен район. І всюди спілкувався з людьми. Запам'ятовував десятки, сотні, тисячі імен.

– Бабусю, я розумію, що ви на пенсії. Всім хочеться відпочити, й у всіх життя коротке. Але скажіть, чи піклуєтесь ви про майбутнє? – розпитував він, бува, першу-ліпшу старушенцію у електричці.

Одна така бабуся написала листа доньці в місто, і донька, отримавши вісточку від матері вперше за кілька років, у піднесеному настрої написала найкращу концепцію кредитування малого підприємництва за всю історію того банку, де вона працювала менеджером. Потім місцевий чиновник зауважив економічний ріст на десять відсотків в регіоні. Він приписав собі цю заслугу і отримав премію. Цілий місяць після того чиновник благодушествував, підписуючи всі папери без придирок і вимагаючи для себе мінімальні суми в конверті. Економічний ріст продовжився, феноменом зацікавилися в міністерстві, чиновник попався на обмані, а кредитна програма стала частиною інструкцій Нацбанку.

Володимир казав людям:

– Ми повинні самі дбати про себе. Це й означає бути справжніми громадянами.

– От як? – іронічно казали йому,– А що ж робить влада в Києві? Краде наші податки?

– Владу треба контролювати. Вона має працювати на нас, дбати про стратегічний розвиток і попередження всіх ризиків, які більшість людей не бачить чи не враховує.

– Хто ж проконтролює чиновників, які зажралися та забрехалися! Вони самі кого завгодно проконтролюють, доженуть і ще раз проконтролюють! Підеш ти від них побитий та з порожніми кишенями,– співбесідники сміялися Володимирові в обличчя.

– Ви праві. Тому нам потрібні трибуни. В кожному місті, в кожному селі повинна бути людина, яка захищає права народу і примушує владу бути чесною перед людьми.

В тридцять років він написав книгу. Навіть не книгу, а брошурку, яка звалася «Трибун». В цій брошурці він розповідав про свої бесіди з людьми, про те, як безвідповідальні громадяни породжують безвідповідаль- них чиновників.

Він розповідав, як начальник одного ЖЕКу скаржився йому на крадіжки лампочок в під'їздах. Ці крадіжки так бісили начальника, що він одного разу спересердя припинив вивозити сміття в цілому мікрорайоні.

На дверях будинків двірники почепили оголошення: поки не припиняться крадіжки, ЖЕК не фінансуватиме вивіз сміття. Купи непотребу, об'їдків, очистків висотою чотири-п'ять метрів лежали просто неба аж півроку. Нікому не було до того діла. Крадіжки не припинилися, хіба що їх стало трохи менше… тому що рідко міняли лампочки. Населення лаяло ЖЕК у скаргах, анонімних дзвінках, нецензурних написах на стінах. Начальник плюнув, звільнився і пішов працювати завскладом у військовій частині.

Володимир розповідав, звідки байдужість людей. Писав про стріп-бар, відкритий колишнім директором школи. Про ниття семикласника: які нецікаві уроки, як хочеться з них втекти, гуляти і розважатися натовпом, заглушити думки цигарками та попойками, бо всі ненавидять тих, хто багато думає; дивитися телевізор, в крайньому випадку – танцювати чи грати в футбол; а книги, мовляв, надто нудні. Писав про жалюгідну середню зарплатню, про свій візит до одного з місцевих банкірів, який давав кредити під 40%. Банкір змушений був носити відкати начальнику податкової інспекції. Бо той знайшов, до чого придратись в банку.

Володимир писав, що після відставки начальника податкової інспекції – між іншим, депутата облради від комуністів – невеликий кредит правильним людям змінив стиль життя в обласному центрі. В будинках нарешті перестали красти лампочки.

Він писав: «Перш за все, Бог допомагає тим, хто допомагає собі сам. Ми повинні жити за правильними принципами і виконувати закони. Але, строго спитавши з себе, ми маємо вдвічі більш строго питати з тієї влади, яку ми обрали, якій ми платимо зарплатню у формі податків. Іноді, хоч раз на рік, ми повинні приходити в коридори влади. В День Незалежності України народні трибуни, представляючи інтереси людей, звернуться до начальників усіх рангів і спитають, що зроблено ними для блага країни. Тільки так станемо незалежним народом, відповідальними господарями на власній землі».

Він їздив один на велосипеді. Шуршали шини по рівним асфальтованим дорогам. Тріщав гравій під колесами, де дороги ще не ремонтувалися. Чавкав мокрий грунт після дощу на шляху в чергове занедбане село.

Бувало, він в’їжджав до майже мертвого населеного пункту, де навіть школи й магазина не було. Переходив по гнилому канатному мостику до запиленого майдану, гукав до косих некрашених парканів: «Всі на віче! Зустріч на майдані!», і у відповідь десь далеко гавкали собаки. Потім проповідував десятку впертих недовірливих селян:

– Кожного року ви повинні обрати трибуна. Він піде до голови районної адміністрації і спитає, як вирішуються ваші проблеми. Не знаю навіть, що краще: відродити це село або переселити вас в нормальні будинки у нормальному населеному пункті. Я знаю, ви самі між собою часто про це сперечаєтесь. Будьте ж рішучішими! Працюйте головою, а не тільки язиком та мускулами, тоді у вас все буде добре!

Коли Володимиру виповнилось тридцять три, не було такого місця в Україні, де б люди не сказали йому довірливо: «Скажи від нашого імені, бо ми не вміємо. Ти – справжній трибун».

24 серпня 2023 року Володимир відкрив двері кабінету спікера Верховної Ради України. Він ніс в руках флешку із поправками до законодавства.

– Скажіть, чому у нас такі закони, що будь-яка ініціатива карається, а прибуток нації відбирають і проїдають? – спокійний розважливий голос трибуна звучав у кабінетній тиші, як грім з неба,– Чому гроші витрачаються на розкіш, а не на якісну освіту, культуру, медицину? Де заохочення творчості? Де інвестиції в перспективні проекти? Ви, законодавці, також несете відповідальність за зубожіння та безграмотність мільйонів співгромадян!

Спікер почервонів. Непрошений гість коротко пояснив йому, які демократичні реформи потрібні людям. Це означало довгу і тривожну роботу замість звичного комфорту. Спікер схрестив ноги і стиснув кулаки, але не міг залишити візит без уваги – навіть коли двері зачинилися і він залишився один у великому кабінеті. Наодинці з флешкою.

Трибун підійшов до прем'єр-міністра на урочистому відкритті центру хірургії серця. Вони говорили довго, прем'єрові довелося відмінити бенкет та скликати позачергове засідання Кабінету Міністрів за зачиненими дверима. Володимир називав по пам'яті прізвища, географічні назви, реквізити юридичних осіб – перераховував больові точки, які потребували термінового втручання.

Під час військового параду він стояв в десяти кроках від Президента. Державна охорона пропустила трибуна, хоч він не був запрошений.

– Ми побудували успішну державу... – казав Президент на телекамери.

– Пане Президенте, я перепрошую, але ви дали своїй роботі занадто оптимістичну оцінку. Мені треба негайно з вами поспілкуватись! – перебив Володимир.

Президент глянув на охоронців у роззолочених мундирах. Ті не рухались. Він глянув направо і наліво – ніхто не виявив бажання слухати промову далі, всі чекали, що він спілкуватиметься з трибуном.

Президент зійшов вниз по сходам, по килимовій доріжці. Потиснув Володимирові руку. Обняв його під об'єктивами телекамер. Такі обійми – вічна хитрість політиків.

– Я ніколи не стану популістом. Я веду натовп, а не біжу за ним. Ти такий самий. Чого ти насправді хочеш? – шепнув Президент на вухо трибунові.

Володимир сказав голосно:

– Я прийшов до вас, щоб задати кілька питань від імені народу України. Бо вас обрав народ, а не натовп. Ввечорі я сяду на поїзд і повернуся до рідного містечка, в свою маленьку квартиру. Трибун – не посада, а роль, яку один раз в житті може виконати відповідальний громадянин. Мені не треба нічого, окрім чесних відповідей.

Президент наморщив лоба. Він відчував, що взяв на себе величезний тягар відповідальності. Тепер, розгублений, стоячи поряд з народним трибуном, він нарешті зрозумів: у громадян цієї країни вистачить розуму разом з ним нести цей тягар на плечах. Бо їм потрібні не герої і не чудеса, а свобода, закон та порядок, простір для творчості та плани розвитку на майбутнє.

Нарешті українці заслужили це свято – День Незалежності. Вони готові жити відповідально.

Володимир взяв за руку Президента.

– Пане Президенте, перед тим, як ми почнемо нараду, дозвольте вручити вам подарунок від одного винахідника!

Він широким жестом показав на небо, тримаючи в долоні пульт дистанційного керування. Раптом все змінилося. Глядачі, посміхаючись, дивилися в небо. Туди ж націлили свої камери репортери.

– Поки вони дивитимуться цей фокус, ми з вами спокійно поспілкуємось в кімнаті для нарад,– запропонував трибун.

І, неквапно обмінюючись репліками, двоє народних обранців пішли вирішувати нагальні проблеми країни.

А в синьому небі пливли хмари кольору стиглої пшениці, кольору золотого руна.

На Хрещатику ображено зупинилися танки, що звикли завжди бути в центрі уваги. Танкісти теж вилізали з люків й дивилися в небо. Там велично пливла хмара-тризуб. Вона була схожа на дно корабля, який пливе в правильному напрямку на радість всім пасажирам.

Потім по золотому полю з хмар поїхав білий комбайн. Зібравши врожай, очистивши небесно-синю чашу, він зник за горизонтом.

І на очах людей раптом почала будуватись по хмаринці, по «цеглині» невловимо гарна будівля з рожевих хмар – повітряний замок з дитячих мрій.

Кожному було ясно: то є мирне і щасливе майбутнє України, яке люди здатні створити спільними зусиллями.

оооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо

З книжки "Я традиція" (2013). Вперше опубліковано у газеті "Правдошукач" № 11 (2009).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.2321629524231 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …