- Ма, я хочу завести собі…, - дочка не встигає договорити.
- Нізащо! – це вже я.
Дочка посміхається по-джакондівськи чи то пак по-котячому. От що я скажу: коти серйозні хіба під час пошуку житла. Бездомні коти - філософи, страждальці, дисиденти. На їхніх волохатих мармизах читається героїзм, стоїцизм і ще чорти його знають які високі ізми.
- Ти так не любиш котиків? – дочка розбурхує в мені синдром провини.
- Я їх не не люблю, - замислююсь. – Я їх обожнюю.
- О! – у короткому звуці бринить надія.
- Саме тому ніяких котів! – вердикт винесено.
Історія ця мала б називатись «Ні котам», але вона називається «Ваня», бо саме так величали мого неповторного котяку.
Ваню привело в мій дім Боже провидіння.
Прийшов до мене коханий. Відчиняю, а він не входить до хати, стоїть на порозі. Блискавкою майнула думка: «Хоче повідомити, що все скінчено». Терпне серце. З-за дверей тим часом висуває руду кошлату голову забрьохане котеня. Воно вп’ялось у мене булькатим очима, шморгнуло, як це буває, коли бракує цензурних слів. Після шморгання кіт широкими зигзагоподібними кроками, на ногах, що підгинались посунув до ліфта. Від кота віяло образою. Ще б пак не образитись! Людська істота, відчинивши двері, не кинулася з радісними криками до нього, не потягла на руки, не почала колошкати «особливо цінне хутро», не рвонула до холодильника, аби поспіхом налити прямо в роззявлений котячий рот вміст літрового пакету молока.
Кіт виявився хоч і неповнолітнім, але дуже мізковитим. Він знав що з восьмого поверху спуститись донизу вигідніше ліфтом, ніж пішки. Підійшовши до зачиненої шахти, озирнувся та зверхньо зиркнув на коханого. У його багатозначному погляді читалась фраза: «Не чекають нас тут, друже». Мізансцена відібрала хіба хвилину. Але який драматичний внутрішній монолог було продемонстровано! Я заволала:
- Ой, тримай його, бо він поїде!
Їй-бо, я була впевнена, що ще хвиля і це чудо поїде від мене на ліфті і я більше ніколи його не побачу (маю на увазі кота, а не коханого).
Коханий ще й не встиг зрозуміти звідкіля я знаю, що він привів кота, як кіт вже перестрибнув поріг.
Рудий козарлюга увійшов у дім і став називатись Ванею. Кіт сам так відрекомендувався. Він подивився мені в очі й нявкнув, що йому подобаються чоловічі імена, наприклад Ваня. Й попросив не називати його фамільярно Іваном, бо це принижує його честь і гідність. Я погодилась, не приходячи до тями й переказала побажання кота домашнім. Моя мама обурилась:
- А якщо це почує твій дядько?
Мамин рідний брат суто випадково виявився тезкою кота. Мама обурювалась не довго, а саме до того часу, як Ваня заліз їй на коліна. Заліз не брат, а кіт, що зрозуміло й без цих ремарок. Коли до нас завітав дядько Іван, ми зговорились не озвучувати кличку чотирилапого улюбленця. Та кіт хотів людського до себе ставлення і вдався до перевірених методів. Він напудив дядькові у сандалі і коли це побачила мама то закричала в нестямі:
- Ваня, гад такий, ти нащо в сандалі насцяв?
Мама кричала голосно, а дядько Іван задумливо сидів у кімнаті й про щось міркував. Може згадував коли це він таке наробив (сімдесят років, ну, знаєте неконтрольовані дії, те-се). Натомість кіт ні про що не міркував, а пішов знайомитись з дядьком. Коли мама зрозуміла, що образила рідного брата, пояснила, тицяючи в рудого хулігана пальцем:
- Це я про нього. Ми його так назвали… але не на твою честь. Тобто, можна було б і на твою, якби ти хотів, але ми не знали, і він… цей кіт… нам здалось, що… - мама червоніла й затиналась. – Але ж ти Іван, а він Ваня, тут не буде ніяких проблем.
Дядько погодився, що проблем не буде й в інші рази ховав сандалі, а для цілковитого спокою ще й кашкета в шафу, яка зачинялась на ключик. До того ж дядько чомусь став навідуватись до нас рідше. Коли він говорив мамі по телефону, що не прийде, бо має якісь невідкладні справи, кіт посміхався. Здавалось, Ваня володіє даром прослуховування телефонних розмов на відстані. «Отже, тезка знешкоджений» – читалось у цій посмішці.
Люди! Ніколи не вірте, що у вас живе кіт! Це омана. Кіт живе в себе, а ви… ви мешкаєте у кота. Та ще й на побігеньках. І не кажіть, що я брешу. Хіба ви, якби це була ваша хата, не дозволили б собі обдирати заради розваги новесенькі шпалери? То чого ж ви цього не робите, якщо усе це належить вам? Ага, от ви й упіймались. Ви не можете, а кіт може, бо це його нерухомість. Кіт може кричати серед ночі й будити не лише вас, а й сусідів. І міліцією його не злякаєш. Чого б це, як ви думаєте? Бо він тут хазяїн і йому все ніпочім. От чому. Кіт може запросто залізти на сервірований святковий стіл і виїсти найсмачніше, включаючи кав’яр. А от ви цього ніколи не зробите, ниці котячі служки. Кіт може видертись на шафу й звідтіля стрибнути на вас, саме коли ви ніжитесь на власному ліжку. Коли кіт робить цей трюк на зорі своєї юності, а відтак є майже невагомим, це викликає радість. Та не варто забувати: коти грубшають, звички лишаються. І вуаля, ви отримуєте, окрім переляку, ще й доброго стусана в живіт (і горе вам якщо ваш прес не тренований) чи й по голові (і горе вам, якщо ви звикли спати без велосипедного шолому).
Йдемо далі і доходимо до найголовнішого. Ви ніколи не посмієте випорожнитись там, де вас притисло. Закомплексовані ви створіння! Кіт робить це елегантно у будь-якому місці. Зазвичай посеред хати на турецькому килимі, щоб цей витвір мистецтва не засох непоміченим. Принаймні Вані понад усе подобалося, як його бібки вписуються у загальний східний орнамент: стилістично та за колоритом. Він і сам милувався й запрошував глядачів гучним ні з чим не порівнянним котячим колоратурним сопрано.
Мій Ваня, дійшовши в своєму цинізмі до таких висот, як мінування власної, як йому здавалось території, почав літати. Так, так. Пояснюю, хто запускав цю балістичну ракету під назвою Ваня. Зазвичай вилазки по мінуванню території приходились на п’яту годину ранку. Після побудної рапсодії, Ваня нісся в коридор і там затихав. Всі, хто намагався зробити вигляд, що спить, потай чекали наступних звуків. І вони не барились. Йшов ні з чим не зрівняний скрегіт кігтів. Хоч би що там, а природа брала свого і Ваня вимушений був уявно загрібати клад. Вже після цього мій тато не витримував, виплигував на коридор в чому мати родила, тобто в сімейних трусах і майці, хапав Ваню за карк й запускав його шестиметровим коридором, як то кажуть вперед і ввись. Ваня летів, розчепіривши врізнобіч лапи й з захватом усвідомлюючи, що все фігня в порівнянні з невагомістю.
І що б ви думали? Припинив Ваня робити свої паскудні справи? Таки припинив! Але… Знову це але. Кіт без але, як людина без голови. Ваня все одно час від часу шкріб в коридорі і лише через рік ми здогадались, що він просто хотів літати, а іншого способу попросити про таку послугу у нього не було.
Допоки Ваня жив у моєму домі жодного разу жодному мешканцю квартири не спало на думку вигнати кота на вільні хліби. Йому усе сходило з рук, тобто з лап. Бажання піти з дому час від часу виникало як не у мами, то у тата, а то й у мене і завжди зі словами: «Я цього більше не витримаю». І ще. Коли ми з коханим вирішили одружитись, він не зміг подолати випробувальний термін спільного проживання й знявся з місця – не витримав конкуренції з Ванею.
Котові було років вісімнадцять. Він вийшов з хати і більше до нас не повертався. Кажуть коти не живуть більш ніж двадцять років. Як шкода.
