На шостий день Тижня Ненависті, після збирання пожертв для армії, мітингів, промов, волань, співів, прапорів, плакатів, репортажів з фронту, патріотичних виступів зірок, молитв та клятв, важкого тупотіння маршуючих ніг, скреготливого дріботіння танкових гусениць, ревіння численних літаків та стрекоту гелікоптерів, гудучого рокоту автоматів – опісля шести днів цього, коли той великий оргазм у тремтячому припадку перейшов до своєї кульмінації і та загальна ненависть до Росії закипіла до такого делірію, що якби народна юрба могла захопити дві тисячі російських полонених, яких було повішено під час військового параду на майдані, люди голими руками розірвали б ворогів на шматки – саме цієї миті було проголошено, що Україна ніколи не воювала з Росією. Україна була у стані війни з Європою. Росія була союзником.
При цьому, звісно, не було жодного офіційного визнання будь-яких змін. Просто всі учасники святкування української незалежності та перемог вітчизняної зброї надзвичайно раптово зрозуміли, що Європа, а зовсім не Росія, була ворогом.
Руслан брав участь у параді вишиванок на Хрещатику тієї миті, коли це трапилося. Сонце сліпило очі, і усі ті білі вишиванки, червоно-чорні прапори над кунсткамерою нещасних, спітнілих, запилених облич з щілинами замість очей виглядали як купа мурах на об'їдках стаканчика морозива. Хрещатик був щільно утрамбований декількома тисячами патріотів, включаючи блок шеренг з приблизно тисячі школярів, обвішаних українською символікою, з золотими хрестиками на грудях; траплялися і хлопчики у камуфляжі з пластмасовою зброєю.
На сцені з екранами, де майорів синьо-жовтий прапор, промовець з радикальної партії, маленький убогий чоловік з непропорційно довгими руками і великим плішивим черепом, по якому безладно тягнулися декілька прямих та гладких жмутів волосся, палко звертався до народної юрби. Маленька персона, потворно викривлена вируючою у ній ненавистю, вхопила за горлянку мікрофона однією рукою, а пазуриськами іншої кістлявої руки погрозливо дерла повітря. Голос радикала, що став металевим, пройшовши крізь гучномовці, постійно вибухав нескінченним каталогізованим переліком звірств, кривавих різанин, депортацій, пограбувань, зґвалтувань, катувань ув’язнених, бомбувань цивільних, брехливих пропаганд, несправедливих агресій, віроломно розірваних угод, миротворчих та гуманітарних провокацій. Було майже неможливо слухати оратора без того, аби спочатку не повірити кожному його слову, а потім геть сказитися.
Кожні декілька хвилин шалена лють юрби на Хрещатику бурхливо скипала. Голос промовця потопав у дикому, звіроподібному ревінні натовпу, що здіймалося некеровано та невтримно з тисяч горлянок. Найбільш дикунський вереск з поміж усіх лунав від школярів, які постійно стрибали чи билися між собою.
Навіжена промова продовжувалася вже хвилин двадцять, коли динамики зарипіли і промовець крадькома глянув есемеску на своєму телефоні. Він читав її, продовжуючи плюватися слиною в екстазі радикальної балаканини. Нічого не змінилося у його голосі, манері поведінки, у змісті того, що він казав. Але зненацька імена та географічні назви стали іншими. Без жодного слова уточнень хвиля розуміння прокотилася по людській юрбі. Україна була в стані війни з Європою!
На екранах біля сцени синьо-жовтий прапор несподівано перевернувся і став жовто-синім. Наступної миті почався жахливий гармидер. Усі ті прапори та плакати, якими був прикрашений Хрещатик, були шкідливо неправильними! На переважній більшості з них люди прочитали терористичні та зрадницькі написи. Це було шкідництво! Це усе справа рук злочинних пацифістів, підарасів та українофобів! У бунтівному та безладному антракті плакати зривали зі стін, прапори розривали на клапті – і усе це під акомпанемент шалено тупаючих ніг. Малеча виявила ну просто таки надзвичайні дива хоробрості та спритності, видираючись на стовпи та зрізаючи транспаранти, що висіли над вулицею. За дві-три хвилини зачистка успішно скінчилася. Промовець-радикал все ще стискував горлянку мікрофона, нахиляючись вперед, мало не падаючи зі сцени в пекло скаженої людської маси. Його вільна рука все ще погрозливо дерла своїми пазуриськами повітря, він неухильно продовжував свою промову і скінчив її фінальною перекличкою. «Слава Україні!» – гукнув він. Натовп зревів: «Героям слава!». «Смерть ворогам!» – лютий викрик з динаміків біля сцени дивом перекрив шум натовпу.
Ще мить, і похмуре, дике та брутальне ревіння шаленої люті знову вибухнуло в народній юрбі. Шостий день тижня ненависті продовжувався точнісінько так само, як і до того. Змінилися лише вороги, гасла та кричалки.
Одна деталь дуже вразила Руслана як філолога. Подумки звертаючись до кульмінації військового параду, він ніяк не міг осягнути, як промовець зумів перемкнутися з одного геополітичного курсу на інший фактично посередині речення, без паузи, бездоганно витримуючи дику готичну мелодику своєї мови.
