( версія загибелі Марічки з повісті М. Коцюбинського « Тіні забутих предків»)
Літнім світанком легінь випірнув із вод Черемошу. Сердитий потік намагався ухопити зухвальця за ноги, повалити, жбурнути на каміння. Юнак заледве вибрався на берег. Око тішили заспані смереки, розстелені, наче ліжники, мохи. Ген-ген над гірськими косовицями тихо дрімав туман.
Світ людей вабив юнака. Там, у пеклі, він стрибав у глибоку прірву, а виринав у водах гомінливої річки. Про хідник знав змалку. Разом з іншими бісенятами пробирався сюди, тинявся поміж людей, слухав пісні. Мати-бісиха незадоволено бурмотіла. Інші то вівці людям розженуть, то якусь дитину в ломи відведуть й покинуть серед мертвих смерек, а він, повернувшись, співав й дивився такими проникливими й добрими очима, що вона вже жалкувала - навіщо колись обміняла своє немовля на Палійчукове?
Його пильний погляд зачепився за верхів’я гори. Там, під смерекою, стояла дівчина. І саме в цю хвильку заклично махала рукою. Зробив так, щоб не могла його бачити, отож когось іншого підзивала. До юнки підбіг міцний легінь . Обоє повсідалися біля дерева.
Юнак грав на флоярі, а дівчина співала. Сріблястий та чистий, наче крижана гірська вода, голос опускався у долину, стелився над Черемошем, танув у клекотінні.
Одмінок мчав вгору. Підібрався до закоханих так близько, що почув калатання їх сердець. Розбентежило, що Іванкове обличчя точнісінько, як у нього.
Повернувшись у пекло сказав бісиці:
- Зустрів нині у світі людей легеня з своїм обличчям.
- Одмінки завжди схожі один на одного, - пояснила вона, - тільки погано, що ви здибались.
- Чому?
- Як обміняні діти зустрінуться – біда не мине.
- Кому буде біда? Мені чи Іванкові?
- Сама не знаю.
Небачений закоханими, з того дня волочився за Марічкою й Іванком. Переслідував схилами гір, лісом, ожинниками. Взнавав усі їх таємниці: що кохають одне одного, що стареня їх ворогує. Предківська ненависть заважала їм бачитися – стрічалися потай.
Коли Іванко пригортав Марічку й несміливо намагався поцілувати, Одмінок вибирався на смереку й ціляв у нахабу шишками. Дівчина лунко сміялася, одскакувала від коханого, проте заглядала любкові в очі. Одмінькові хтілося, щоб дівчина на його так дивилась. Занурював пальці у чорні кучері, рвав їх, куйовдив. Марно сподіватись, марно чекати – вона ніколи не покохає іншого. Наринула лють. Уже ніколи не зможе насолоджуватися неквапливим плином часу, коломийками, співаними косарями, любов'ю до людей. Бо тепер людина йому ворог.
Хоч не надто розуміла сина стара бісиця, а як бачила його сум, то й собі проймалася. Зі злості лаялася. Де це бачено, щоб хтось із їх лихого племені комусь співчував?
- Чого ти приліпився до Марічки? Он скільки у пеклі утоплениць й вісельниць. З поміж них й обирай.
- Вони сині, холодні.
- Воно ще й вередує! – гримнула бісиця.
- А у Марічки шкіра біленька, щічки порум’янені. І теплом од неї так і віє, - провадив своє Одмінок, - Навіщо ти дітей замінила? Марічка моєю стала б.
Знала бісиця, що воно колись про це запитає. Знала, а відповісти - нічого.
- У тебе ще мак у голові цвіте. Не тямиш, що верзеш. Хіба знаєш яка доля на Іванка чекає?
І знову легінь виринув у світі людей. Сів, на Черемош задивився. Подекуди потік переймали кам’яні брили, а люті води, буруючи, минали їх. Одмінок на Марічку піджидав. Вона – найдошкульніший біль у його бутті. Тільки не бачити її не міг. Минулого разу, як закохані прощалися, дівчина сказала, що Іванка тут чекатиме.
Здіймався гострий вітер. Вдалині супроти повів муром стояли смереки, а тут - прохолодно. Чи прийде дівчина? Вдихати, напахчене карпатським буйнотрав’ям, повітря й бачити Марічку – усе чого він бажав. Онде вона вже біжить. Ні – летить. Почекала абищицю, а тут й Іванко надійшов.
- Господарство моє занепало. Піду в полонину, у найми. Чекатимеш?
- Так.
- Завтра на світанку вирушаю. Прийдеш провести?
- Прийду, любчику.
- Он на тій горі чекатиму.
Марічка зарані прокинулася. Та яке там прокинулася – не спала зовсім. Полежала, покрутилася, позітхала.
Здалеку побачила, що чекає на неї Іванко. Сумний, з опущеними очима, він спершу мовчав, а вона теребила разку намиста й терпляче чекала.
- Ось що, Марічко, я вирішив…, - й примовк.
- Говори вже.
- Не дасть нам наша стареня разом бути.
- Що ж робити?
Іванко взяв дівчину за руку й підвів до краю гори, що над Черемошем схилилася.
- Як хочемо навіки разом бути, треба у ріку кинутися.
- Утопитися? Гріх!
- Вирішуй. Як скажеш, так і буде.
Марічка не сподівалася таке од свого коханого почути. Зводила на нього очі й не пізнавала. Учора веселий та життєрадісний легінь, сьогодні ладен смерть собі заподіяти, ще й її кличе. Але казав правду: стареня не поступиться. Притулилася до свого любчика, зітхнула.
- Як на сім світі не судилося, - покірно мовила, - згодна.
Стрибнули. Шумлива лава поглинула їх. Одмінок міцно тримав Марічку за руку й тягнув до хідника.
Іванкова постать довго самотіла на горі, а потім подалася у полонину.
